Ім’я фізичної особи

При реалізації правоздатності, набутті і захисті суб’єктивних прав
істотне значення має ім’я фізичної особи, під яким вона набуває прав та
обов’язків та здійснює їх, а також місце проживання фізичної особи.
Наприклад, місце проживання враховується при визнанні особи безвісно
відсутньою, оголошенні її померлою, визначенні місця розгляду позову
тощо.

Право на ім’я належить до особистих невідчужуваних прав громадян. Стаття
28 ЦК передбачає, що фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює
їх під своїм ім’ям, яке надається їй відповідно до закону. Водночас при
здійсненні окремих цивільних прав фізична особа може використовувати
псевдонім (вигадане ім’я) або діяти без зазначення імені. Наприклад,
автори творів науки, літератури, мистецтва і об’єктів суміжних прав
можуть використовувати для індивідуалізації псевдонім, що не повторює
ім’я іншої особи.

Відповідно до Конвенції про права дитини остання одержує право на ім’я з
моменту народження.

Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища,
власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або
звичаю національної меншини, до якої вона належить. Саме ці ознаки
індивідуалізують фізичну особу як учасника цивільних відносин.

Згідно зі ст. 145-148 Сімейного кодексу (СК) України ім’я дитини
обирається за згодою батьків, по батькові дається за іменем батька, якщо
інше не передбачено законами України чи не ґрунтується на національних
звичаях. Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків, а якщо вони
мають різні прізвища — за згодою між ними. Спори між батьками з приводу
імені чи прізвища дитини вирішуються органами опіки та піклування або
судом.

Якщо дитина народилася у батьків, які не перебувають у зареєстрованому
шлюбі, і батько дитини не встановлений у визначеному законом порядку, то
ім’я дитині дається за вказівкою матері, по батькові — за іменем особи,
записаної у Свідоцтві про народження дитини як її батько, а прізвище —
за прізвищем матері.

Прізвище, ім’я та по батькові реєструються в органах РАЦС (ст.49 ЦК).

Фізична особа має право змінити ім’я у разі укладення шлюбу, розірванні
шлюбу, визнання його недійсним, усиновлення, встановлення батьківства
(ст.ст.35, 45, 46, 113, 231 СК).

Крім того, фізична особа, якій виповнилося 16 років, може змінити своє
прізвище та ім’я за власним бажанням. Особа, що досягла 14 років, може
зробити це за згодою батьків або того з них, з ким вона проживає, чи
піклувальника, але за умови, що це відповідає її інтересам. Порядок
зміни прізвища, імені і по батькові громадян України визначається Указом
Президента України від 31 грудня 1991 р. №23 «Про порядок переміни
громадянами України прізвищ, імен та по батькові» і Положенням про
порядок розгляду

клопотань про переміну громадянами України прізвищ, імен, по батькові,
затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 27 березня 1993
р. №233.

До досягнення дитиною 16-річного віку органи опіки та піклування за
спільною заявою батьків мають право, враховуючи інтереси дитини, змінити
її ім’я, а також прізвище на прізвище іншого батька. Таке прохання може
бути викликане невдалим сполученням імені і по батькові, бажанням
врахувати національні традиції тощо. Після досягнення дитиною
семирічного віку на таку зміну імені та прізвища необхідна її згода.
Якщо батьки проживають окремо, той з них, із ким дитина проживає
постійно, має право клопотатися про надання дитині його прізвища.
Питання вирішується органами опіки та піклування, виходячи з інтересів
дитини та з її згоди, якщо вона досягла семирічного віку.

При зміні імені відповідні зміни вносяться в актовий запис про
народження та інші документи. Паспорт підлягає заміні. Усі цивільні
права й обов’язки, набуті фізичною особою під попереднім ім’ям,
зберігають чинність. Водночас про зміну імені фізична особа має
повідомити своїх кредиторів та боржників. Цивільне законодавство не
передбачає спеціальних санкцій за невиконання цього інформаційного
обов’язку. Однак його невиконання може розглядатися як зловживання
цивільним правом, а відтак спричиняти наслідки, встановлені ст.ст.13,
15-23 ЦК.

Місце проживання фізичної особи

Місце проживання має істотне значення для здійснення і захисту прав
фізичної особи, забезпечення стабільності цивільних відносин. Так, місце
проживання боржника або кредитора може мати значення для встановлення
місця виконання зобов’язань, якщо воно не передбачено законом чи
договором (п.5 ч. І ст.532), місця відкриття спадщини (ст. 1221), для
визнання особи безвісно відсутньою і оголошення її померлою (ст.ст.43,
46 ЦК).

Тому ст. 29 ЦК спеціально присвячена цьому питанню. Згідно з цією нормою
місцем проживання фізичної особи є жилий будинок, квартира, інше
приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у
відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно,
переважно або тимчасово.

Слід зазначити, що ця норма ЦК ґрунтується на положенні ст. ЗЗ
Конституції, згідно з яким кожний, хто законно перебуває на території
України, має право вільно пересуватися, обирати місце перебування і
проживання.

Варто звернути увагу на те, що ст. ЗЗ Конституції розрізняє місце
перебування громадянина і місце його проживання.

Місце перебування фізичної особи — це те місце, де вона знаходиться
тимчасово (готель, санаторій, притулок тощо).

Місце проживання фізичної особи — місце, де громадянин постійно чи
переважно проживає (як власник будинку чи квартири; як наймач чи
піднаймач житла; як член сім’ї власника, наймача тощо або на іншій
підставі, встановленій законодавством; у будинку-інтернаті для
інвалідів, громадян похилого віку тощо).

Фізична особа може проживати постійно в якомусь одному місці, але може
мати кілька місць проживання (ч. б ст.29 ЦК). У такому разі правове
значення має встановлення тієї обставини, у якому з цих місць проживання
вона вчинила юридичне значиму дію (склала заповіт, уклала договір тощо),
щодо наслідків якої виникла суперечка.

З метою забезпечення умов стабільності цивільних відносин та виконання
фізичними особами обов’язків щодо Інших суб’єктів права встановлена їх
реєстрація за місцем проживання і за місцем тимчасового перебування.

Реєстрацію фізичних осіб за місцем проживання і за місцем тимчасового
перебування слід відрізняти від прописки. Якщо остання ґрунтується на
так званій дозвільній системі і має за мету певні обмеження вибору місця
проживання, переміщення громадян тощо, то призначення реєстрації —
фіксувати перебування фізичної особи у вільно обраному нею місці
проживання чи перебування.

Оскільки нормативні акти про прописку є такими, що суперечать
Конституції, громадяни, прописані за місцем проживання, вважаються
такими, що пройшли реєстрацію. Відмова у реєстрації (яка не має
конститутивного значення, але зберігає значення доказу при встановленні
місця проживання) може бути оскаржена у судовому порядку.

Можливість обрання місця проживання залежить від віку та стану
психічного здоров’я фізичної особи.

Самостійно реалізувати це право може фізична особа, яка досягла
чотирнадцяти років, за винятком обмежень, встановлених законом (ч.2
ст.29 ЦК).

Тут варто звернути увагу на певні розбіжності в підходах до вирішення
цього питання у ЦК та СК, який взагалі не передбачає можливості
проживання неповнолітніх окремо від їх батьків, усиновлювачів, опікунів.
Проте перевагу мають норми ЦК як основного закону, що визначає цивільний
статус фізичної особи (ч. І ст.29 ЦК).

Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років
визнається місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них,
з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи
закладу охорони здоров’я тощо, в якому вона проживає, якщо інше місце
проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками
(усиновлювачами, опікуном) чи організацією, яка виконує щодо неї функції
опікуна У разі спору місце проживання фізичної особи у віці від десяти
до чотирнадцяти років визначається органом опіки та піклування або
судом. Батьки, які проживають окремо, визначають, з ким з них
проживатиме дитина, шляхом угоди між ними. Якщо вони не дійшли згоди,
спір вирішує суд, виходячи з інтересів та з урахуванням думки дітей
(ст.160 СК).

Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце
проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона
проживає, опікуна чи місцезнаходження навчального закладу або закладу
охорони здоров’я, в якому вона проживає.

Місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна або
місцезнаходження відповідного органу, який виконує щодо неї функції
опікуна.

Поняття та елементи дієздатності фізичної особи

Для того, щоб мати можливість самостійно створювати для себе цивільні
права і обов’язки, фізична особа має бути не тільки правоздатною, а й
дієздатною.

У найпростішому вигляді дієздатність як правова категорія може бути
визначена як здатність особи своїми діями набувати прав та обов’язків.
Вона може бути визначена й інакше — як здатність особи вчиняти дії з
правовими наслідками. У кожному разі наголошується, що дієздатна особа
сама для себе, своїми власними діями набуває прав та обов’язків, у
результаті власних дій стає учасником правовідносин.

Для того, щоб від цих загальних характеристик дієздатності перейти до її
визначення на галузевому рівні, необхідно врахувати, насамперед,
характер дій, які може вчиняти суб’єкт певної галузі права, та
властивості прав і обов’язків, які він може створювати для себе.

Зазначені вимоги враховані, зокрема, у визначенні цивільної дієздатності
фізичної особи, що міститься у ЦК.

Цивільна дієздатність фізичної особи — це її здатність своїми діями
набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також
здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки,
самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання
(ст.30 ЦК).

Наведене визначення цивільної дієздатності фізичної особи достатньо
повно характеризує цю правову категорію. Водночас воно має той недолік,
що не містить вказівок на особливості дієздатності саме фізичної особи,
не зазначає ті ознаки, які відрізняють її від трактування дієздатності
особи юридичної (котра, однак, згідно із концепцією ЦК не збігається з
поняттям дієздатності фізичної особи — ст.92 ЦК).

Вирішення цієї колізії можливе завдяки врахуванню елементів
дієздатності, які входять до її складу в одному та іншому випадках.

Як згадувалося вище, елементами змісту дієздатності фізичної особи є:

1) можливість самостійного вчинення правочинів (правочиноздатність);

2) можливість нести самостійну майнову відповідальність
(деліктоздатність);

3) можливість складати заповіт та бути спадкоємцем
(тестаментоздатність);

4) можливість обирати собі представника та самому виступати як
представник (трансдієздатність);

5) можливість займатися підприємницькою діяльністю
(бізнес-дієздатність). Доцільність виокремлення такого елементу
дієздатності, як бізнесдієздатність, зумовлена тим, що цей елемент
загального поняття дієздатності не обмежується лише загальним правом
вчиняти правочини, а й пов’язаний з учиненням дій щодо державної
реєстрації громадянина як індивідуального підприємця, з одного боку, і
поширенням на фізичних осіб-підприємців правил нормативно-правових
актів, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб
(ст.ст.50-54 ЦК).

На перший погляд, виокремлення деяких елементів дієздатності не має
практичного значення, а швидше знаходиться у площині теоретичних
дискусій. Проте це хибне враження.

ЦК, даючи у ст. 30 загальне визначення цивільної дієздатності, водночас
у подальших нормах диференційовано підходить до виникнення окремих
елементів дієздатності. Так, якщо правочиноздатність виникає у особи,
яка досягла 14 років (за умови, що батьки, усиновлювачі чи піклувальники
не заперечують проти правочину — — ст.ст.32, 221, 222), то виникнення
деліктоздатності ЦК пов’язує з наявністю додаткових умов (зокрема, з
наявністю майна, достатнього для відшкодування — ст. ЗЗ). Якщо часткова
правочиноздатність є навіть у особи, яка не досягла 14 років (ст.31), то
трансдієздатність, як випливає зі ст.242 ЦК, настає лише з досягненням
повноліття. Хоча заповіт є одностороннім правочином, але право на нього
(тестаментоздатність) виникає лише в осіб з повною цивільною
дієздатністю і до того ж (на відміну від інших правочинів) не може
здійснюватися через представника (ст.1234 ЦК).Така сама вимога повної
дієздатності, як загальне правило, висунута ст.50 ЦК щодо фізичної
особи, яка хотіла б займатися підприємницькою діяльністю. Виняток з
цього правила встановлений ст.35 ЦК, але й тут існує особливість —
віковою межею є «нетиповий» для норм ЦК вік — 16 років. Тому слід
визнати, що розрізняти вказані елементи дієздатності доцільно також і з
практичної точки зору, оскільки це дає можливість диференційовано
підходити (що робить ЦК) до визначення вимог стосовно надання особі того
чи іншого виду (елементу) дієздатності.

Похожие записи