Імунітет держави та його види

Термін «імунітет» у перекладі з латинської мови означає звільнення від
чогось. Імунітет держави у широкому застосуванні — це принцип, згідно з
яким до держави або її органів і представників не може бути заявлений
позов в іноземному суді без її згоди. У міжнародному приватному праві
під імунітетом розуміють непідлеглість однієї держави законодавству та
юрисдикції іншої. Імунітет грунтується на суверенітеті держав, їх
рівності. Це означає, що жодна з них не може здійснювати свою владу над
іншою державою, її органами, майном. Такий статус характеризується як
par in parem non habet im-perium — рівний над рівним не має влади.

Принцип непідпорядкування однієї суверенної держави дії законодавства
іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої
держави отримав своє походження з посольського права і сьогодні став
загальновизнаним. Законодавство та доктрина завжди намагалися визначити
його сутність і кодифікувати норми про імунітет у окремих загальних
(універсальних) конвенціях. Частково це вдалося зробити у Віденській
конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., Конвенції про
спеціальні місії 1969 p., Віденській конвенції про представництво держав
і їх відносини з міжнародними організаціями універсального характеру від
14 березня 1975 p., Віденській конвенції про консульські зносини від 24
квітня 1963 p. Ці угоди регулюють чимало питань, пов’язаних з
представництвом держав у міжнародному спілкуванні, зокрема, використання
дипломатичним агентом імунітету від цивільної юрисдикції, крім
пред’явлення речевих позовів щодо приватного нерухомого майна, яке
знаходиться на території держави перебування, якщо тільки агент не
володіє імунітетом від імені акредитуючої держави з метою
представництва;

пред’явлення позовів у сфері спадкування, якщо агент повинен бути
виконавцем заповіту, здійснювати піклування над спадковим майном,
спадкоємцем чи «відказоодержувачем» як приватна особа, а не від імені
акредитуючої держави (ст. 31 Віденської конвенції про дипломатичні
зносини 1961 p.).

Погляди на правову характеристику імунітету є різними. Одні вчені
вважають, що імунітет не має імперативного характеру (Я. Броунлі), інші
ж вказують на його імперативний характер (М. Богуславський). Незважаючи
на різницю у доктрині стосовно імперативності чи диспозитивності норм
про імунітет, законодавство та практика усіх держав явно й безумовно
грунтується на принципі імунітету. Однак, з кінця минулого століття
деякі держави роблять винятки з імунітету у випадках, коли іноземна
держава є суб’єктом цивільно-правового обігу. Це викликало протиріччя з
питань застосування імунітету. Неоднозначність поглядів виявилася й у
доктрині права.

Міжнародні конвенції, законодавство, практика та доктрина держав
по-різному визначають такі поняття, як сутність та види імунітету.
Імунітет відрізняється від непідпорядкування дії законодавства іншої
держави. Як вказувалося, імунітет держави може розумітися як вилучення
держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави.

У теорії та практиці держав розрізняють декілька видів імунітету: 1)
судовий; 2) від попереднього забезпечення позову;

3) від примусового виконання судового рішення; 4) майновий (власності).
Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди судам
іншої (par in parem non habet jurisdic-tionem — рівний над рівним не має
юрисдикції). Причини притягнення до відповідальності значення не мають.
До держав, як правило, не можуть бути пред’явлені позови у іноземних
судах, якщо тільки ці держави з власної волі не підпорядкували себе
юрисдикції іноземних судів. Вказане торкається позовів, які порушуються
безпосередньо проти іноземних держав, та «непрямих» позовів, як
наприклад, позовів in rem (речевих) про судно, що знаходиться у
володінні іноземної держави.

Імунітет від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що не
можна без згоди держави застосувати будь-які примусові заходи до її
майна. Імунітет від примусового виконання рішення означає, що без згоди
держави не можна здійснити примусове виконання судового рішення,
винесеного проти неї судом іншої держави. Поряд із зазначеним вживають
більш загальне поняття — майновий імунітет. Питання про цей вид
імунітету може виникнути, наприклад, у зв’язку з розглядом певної справи
в суді.

Застосування імунітету не означає відмови у правосудді. Позов до держави
може бути заявлено у судах цієї ж держави. А в судах іншої держави —
тільки з її явно вираженої або мовчазної згоди. Способи виразу згоди
різні. По-перше, через уповноважених на це осіб. По-друге, така згода
може бути виражена державами на взаємних та добровільних засадах у
звичаєвій чи конвенційній нормі публічного міжнародного права, зокрема,
у багатосторонньому чи двосторонньому договорі з торговельних відносин
тощо. Прикладом конвенційних норм з питань імунітету від юрисдикції є
Європейська (Базельська) конвенція про імунітет держав від 16 травня
1972 p., чинна з 11 червня 1976 p. (учасники — Австрія, Бельгія, Юпр,
ФРН, Великобританія).

Серед міжнародних конвенцій, норми яких є вираженням волі держав щодо
згоди на підпорядкування спору суду певної держави, є Брюссельська
конвенція для уніфікації деяких правил стосовно імунітету державних
суден від 10 квітня 1926 p. та Додатковий протокол до неї від 24 травня
1934 р. У зазначеній Конвенції беруть участь більше 20 держав.

Торговельні договори, зокрема — колишнього СРСР із східноєвропейськими,
західними та іншими державами, передбачали норми про згоду на юрисдикцію
судів договірної держави з певної категорії справ. Переважно такі норми
формулювалися у додатках до договорів про правовий статус торговельних
представництв у цій державі. Міжнародні договори України також можуть
мати норми стосовно юрисдикції. Про це свідчить, зокрема, ст. 38 Закону
України «Про зовнішньоекономічну діяльність», де вказано, що спори, які
виникають між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними
суб’єктами господарювання у процесі такої діяльності, можуть
розглядатися судами та арбітражними судами України, а також — за згодою
сторін спору — Міжнародним комерційним арбітражним судом і Морською
арбітражною комісією лри Торгово-промисловій палаті України та іншими
органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України
або передбачене міжнародними договорами України.

По-третє, згода може бути виражена у письмовому контракті, тобто у
документі, підписаному фізичними чи юридичними особами, або укладеному
шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з
використанням інших засобів електрозв’язку, що забезпечують фіксацію
контракту, або шляхом обміну позовною заявою та відзивом на позов, у
яких одна сторона стверджує про наявність годи, а інша проти цього не
заперечує. З метою реалізації ст. 38 Закону України

«Про зовнішньоекономічну діяльність», яка вказує на вибір суб’єктами
правовідносин компетентних органів для розгляду спору, допускається
складення арбітражної угоди (арбітражного застереження). В угоді має
бути посилання на документ, який містить арбітражне застереження, що є
частиною угоди. Угода має бути укладена в письмовій формі. Суд, до якого
подано позов у питанні, що є предметом арбітражної угоди, повинен, якщо
будь-яка із сторін попросить про це не пізніше подання своєї першої
заяви по суті спору, припинити провадження по справі та направити
сторони до арбітражу, коли не визнає, що ця арбітражна угода є
недійсною, втратила чинність або не може бути виконана. Якщо ж позов
пред’явлено на підставі арбітражного застереження, арбітражний розгляд
може бути розпочато або продовжено, й арбітражне рішення може бути
винесене, доки суперечки про підсудність чекають розв’язання у суді.
Зазначений спосіб надання згоди держави на розгляд спору в іноземному
суді (арбітражі, третейському суді) використовується найчастіше.

По-четверте, якщо такої згоди немає, то контрагент за договором може
звернутися до власної держави з клопотанням про вступ останньої в
дипломатичні переговори з іноземною державою.

Застосування імунітету вважається загальновизнаним у сучасній
міжнародно-правовій практиці. Проте нині немає єдності в розумінні
обсягу та сфери застосування цього принципу. У зв’язку з цим з 1978 p.
Комісією міжнародного права ООН проводиться робота з питань
юрисдикційного імунітету держав. Її результатом став збірник «Матеріали
про юрисдикційні імунітети держав і їх власності» (Нью-Йорк, 1982 p.).
Наступним етапом кодифікації та прогресивного розвитку норм
юрисдикційного комітету держав став проект статей про юрисдикційні
імунітети держав та їх власності, прийнятий у першому читанні Комісією
міжнародного права 1986 p. Проте остаточна кодифікація цих норм можлива
тільки у разі прийняття відповідної конвенції, яка сьогодні є потрібною
для уникнення суттєвих протиріч у законодавстві та практиці держав.

Сьогодні в доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії
розуміння імунітету держави: імунітету абсолютного та функціонального
(обмеженого). Відповідно до теорії абсолютного імунітету держави
імунітет заснований на імперативному принципі сучасного міжнародного
публічного права — суверенній рівності держав. Держава завжди є єдиним
суб’єктом, хоча вияв її правосуб’єктності може бути різним.

Тому, як суб’єкт міжнародного приватного права, держава не втрачає
властивості суверена (владної особи), а продовжує діяти у цій сфері як
суверен, користуючись абсолютним імунітетом.

Згідно з цією теорією має місце достатньо широке тлумачення та
застосування імунітету, яке полягає в тому, що заявления позову до
іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно
іноземної держави може бути допущено тільки зі згоди компетентної
держави. Виникнувши в середні віки, вказаний принцип тривалий час
домінував у міжнародно-правовій практиці й теорії. Тепер коло держав,
які застосовують його, значно звузилось. Зазначена теорія поширена в
Болгарії, КНР, Польщі. Свого часу радянська доктрина, теорія і практика
визнавала принцип абсолютного імунітету. Тобто вона виходила із того, що
держава не перестає бути сувереном в економічному обігу, не
відмовляється від суверенітету і не позбавляється його.

У більшості держав набула поширення теорія функціонального (обмеженого)
імунітету. Відповідно до неї держава, діючи як суверен, завжди
користується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа, скажімо,
в зовнішньоторговельних операціях, то в цих випадках вона імунітетом не
володіє. На вказаній концепції базується і Європейська (Ба-зельська)
конвенція про імунітет держав 1972 p. Конвенція розмежовує
публічно-правові та приватно-правові дії держави. Вона містить перелік
випадків, у яких держава не користується імунітетом (спори з трудових
контрактів, охорони патентів на товарні знаки, щодо нерухомості,
відшкодування шкоди та ін.). Незастосовується імунітет щодо контрактів,
які повинні бути виконані в країні суду, що розглядає справу; щодо
виконання угод комерційного, фінансового, професійного характеру.
Імунітет не визнається, якщо держава має комерційну установу в державі
суду, який розглядає справу.

Проте імунітет зберігатиметься, якщо правовідносинам з участю держави
буде притаманна хоча б одна з умов: 1) другою стороною у спорі є також
держава; 2) сторони у письмовій формі спеціально домовилися про визнання
імунітету; 3) не-комерційний договір було укладено на території
іноземної держави, і він підпорядковується нормам її адміністративного
права.

На засадах теорії про функціональний (обмежений) імунітет грунтуються
Закон про імунітети іноземної держави (США, 1976 р.). Акт про імунітет
держави (Великобританія, 1978 р.), Акт, що надає імунітет державі у
канадських судах (Канада, 1982 p.), Ордонанс про імунітет держави
(Пакистан, 1981 p.), Акт про імунітет держави (Сінгапур, 1979 р.), Акт
про імунітет іноземної держави (ПАР, 1981 р.), Акт про імунітет
іноземної держави (Австралія, 1984 p.). Теорію обмеженого імунітету
застосовують у своїй практиці суди Австрії, Франції, Італії, Швейцарії,
Бельгії, Греції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Про застосування у практиці
судів ФРН теорії функціонального імунітету свідчать рішення
Конституційного суду цієї держави від 1962 та 1963 p.

Питання, пов’язані з імунітетом держави, її органів та представників, не
вирішені остаточно. Наприклад, різним є ставлення до застосування
імунітету у разі пред’явлення зустрічного позову. На думку багатьох
учених (Є. Усенка, І. Перетерського, Л. Лунца), якщо згоди бути
відповідачем по зустрічному позову держава, котра є позивачем по
основному позову, не надала; то до зустрічного позову застосовують
загальні правила про судовий імунітет держави. М. Богуславський вважає,
що звернення однієї держави з позовом до суду іншої не означає визнання
підсудності щодо зустрічного позову. Якщо держава-позивач не надавала
такої згоди, то щодо зустрічного позову повинні застосовуватися загальні
положення про імунітет. Це правило підтримувалося у доктрині та
застосовувалося у судовій практиці.

Однак сьогодні ситуація є дещо іншою. Згода держави, котра пред’явила
позов, на юрисдикцію суду стосовно зустрічних позовів, що грунтуються на
тих же правовідносинах чи фактах, що і основний, вважається наданою. Це
випливає з норм багатосторонніх міжнародних договорів, наприклад,
Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p.
(статті 31, 32)’ та інших конвенцій про дипломатичне право, Європейської
конвенції про імунітет держав 1972 p. (ст. 1). Наприклад, у п. 3 ст. 32
вказаної Віденської конвенції передбачено, що порушення справи
дипломатичним агентом або особою, яка користується імунітетом від
юрисдикції відповідно до ст. 37 цієї Конвенції, позбавляє цю особу права
посилатися на імунітет від юрисдикції щодо зустрічних позовів,
безпосередньо пов’язаних з основним позовом. Стаття 31 цієї Конвенції
зазначає, що дипломатичний агент користується імунітетом від цивільної
юрисдикції тільки стосовно майна чи ситуацій, коли він представляє
інтереси акредитуючої держави. Тобто, права посилатися на імунітет щодо
зустрічного позову позбавляється акредитуюча держава. Пункт 2 ст. 1
Європейської конвенції 1972 p. зазначає, що договірна держава не може
посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої договірної держави
щодо зустрічного позову, якщо у його основі є правовідносини чи факти,
на яких базується основний позов.

Спробою врегулювання питання юрисдикції судів та застосування імунітету
в разі заявления зустрічного позову є ст. 10 за назвою «Зустрічні
позови», що увійшла до згадуваного проекту статей про юрисдикційні
імунітети держав та їх власності 1986 p. Вирішення цього питання тут
базується на тісному зв’язку понять «зустрічний позов» та «основний
позов». Зустрічний позов — це цивільно-правова вимога, яка порушується
відповідачем у відповідь на перший, пред’явлений до нього у суді,
основний позов. У ч. 1 статті зазначено, що держава не може посилатися
на імунітет від юрисдикції при розгляді, якщо позов, порушений нею у
суді іншої держави, стосовно будь-якого зустрічного позову проти цієї
держави базується на тих же правових відносинах чи фактах, що й основний
позов.

Похожие записи