Реферат на тему:

Гуцульська республіка 1918-1919 рр. та її правовий статус

Національно-визвольна боротьба пригноблених народів Австро-Угорської
імперії призвела в жовтні 1918 р. до її краху. На її території
розпочинається інтенсивне самовизначення народів. На Закарпатті, у
східній частині краю, у невеликому гірському селі Ясині виникла нова
«держава» – Гуцульська Республіка. І хоча виникла вона стихійно, проте
хід її був підготовлений усім розвитком історії і зрослим відчуттям
державотворчих потуг українського населення цього регіону. На це
звертали увагу у своїх працях як безпосередньо учасники подій Л. Горват,
С. Клочурак, А. Кущинський, Ю. Химинець, так і сучасні дослідники
М. Вегеш, І. Жегуці, В. Задорожний, О. Карпенко, Я. Малик, В. Маркусь,
П. Стерчо та ін. Однак історико-правовий аспект виникнення та діяльності
Гуцульської Республіки залишався поза увагою. Тому в центрі уваги
пропонованої статті стоять історико-правові проблеми ролі і місця
Гуцульської Республіки в контексті державотворення в Україні в умовах
Української революції 1917-1920 рр.

Причини появи нового державно-правового об’єднання – Гуцульської
Республіки – саме на сході Закарпаття, на наш погляд, можна пояснити
передусім такими чинниками:

вищим рівнем національної свідомості населення цієї частини Закарпаття.
Адже більшість населення цього краю становили гуцули, які ще здавна
підтримували зв’язки зі своїми братами за Яблунецьким перевалом і ясно
усвідомлювали свою приналежність до українського народу, привозили з
Галичини книги, часописи, що сприяли розумінню політичної ситуації;

волелюбністю населення регіону, що грунтувалося на давніх опришківських
традиціях (у роки Першої світової війни, наприклад, на околицях Ясині
діяв опришківський загін М. Фішерюка-Маріщука);

через Закарпатську Гуцульщину у роки війни чотири рази проходив фронт,
при цьому населення потерпало від терору обох воюючих сторін. Це
формувало природне прагнення самостійно визначити власну долю;

колоніальна політика та національний гніт (а в роки війни долучився ще й
релігійний), зневажливе ставлення до місцевого населення з боку
Австро-Угорщини та угорського уряду Карольї спонукало до відокремлення
від Угорщини;

віддаленість від центральних районів Угорщини, військова та моральна
допомога Західно – Української Народної Республіки;

висунення народом талановитих провідників національно-визвольного руху з
середовища місцевого населення та ін.

В історії виникнення і правовому оформленні Гуцульської Республіки можна
чітко виділити два етапи: перший етап охоплює період з листопада 1918 р.
до перших днів січня 1918 р.

Поштовхом до створення Гуцульської Республіки стала тисячна
маніфестація, яку на початку листопада 1918 р. організували селяни
с. Ясіня. Метою маніфестації було знайти шляхи протидії тим воякам, які,
повертаючись з війни додому через Ясіню, грабували селян, знущалися з
них. Маніфестанти вирішили створити для оборони мирного населення
міліцію. Завданням цієї міліції «була служба на трьох залізничних
станціях, утримування порядку в самому селі й охорона різних складів»
[1]. Очолив це формування Степан Клочурак, демобілізований вояк
австро-угорського війська, якого назвали «командантом міліції». Угорська
адміністрація та жандармерія були розпущені.

Однак С. Клочурак не обмежився лише працею в міліції. З його ініціативи
на 8 листопада 1918 р. були скликані загальні збори населення Ясіня, на
які зібралоось кілька тисяч жителів із села та найближчих околиць.
Відкрив збори тимчасовий староста Дмитро Іванюк, яикй надав слово для
доповіді Степанові Клочураку. Закликаючи творити «нове життя»,
С. Клочурак окреслив правові аспекти творення нової «держави»: «Нині
виберемо Народну Раду з ваших людей, яка зачне в Ясіні організовувати
нові порядки. Вона до урядів призначить ваших людей, які будуть
урядувати в нашій мові, по-українському. Досі ми кормили у нас різних
зайдів з найдальших закутин Мадярщини, тепер ми їх не потребуємо більше.
Ця наша Рада, ці наші люди, яких ви нині виберете без жодного натиску,
відповідатимуть не тільки за те, що будуть творити, але також за нашу
майбутність… Вони в першій мірі відповідатимуть за те, з ким ми зв’яжемо
долю нашого народу. Я певний, що між членами Ради не буде спору, що у
всіх нас є тільки одна мета, одна ціль – з’єднатися зі своїми кровними
братами-українцями, з’єднатись з Україною. Але щоби ніхто не сумнівався
в цьому, я ставлю це питання на голосування: «Хто є за з’єднання з
Україною – хай піднесе руку!» [2].

За цю пропозицію проголосували одностайно. Окрім того, збори обрали
місцеву раду, що виконувала законодавчу роль, тобто роль своєрідного
парламенту. До місцевої ради обрали 42 делегати, причому серед них були
не тільки українці, але й представники національних меншин, зокрема по
два делегати від угорців та євреїв. За пропозицією С. Клочурака щойно
створена інституція дістала назву «Українська Народна Рада в Ясіні»,
хоча нині вона відома в літературі як Гуцульська Народна Рада.

На першому своєму засіданні Рада створила виконавчий орган – Головну
управу, у складі 12 членів, що були водночас делегатами Гуцульської
Народної Ради. На найважливіші посади були обрані Микола Саботюк –
секретар ради, Дмитро Іванюк – староста, Юрій Кабалюк – заступник
старости, Степан Клочурак (молодший), Дмитро Іванюк, Микола Саботюк,
Юрій Падоняк, Степан Клочурак (старший), Іван Дактовецький, Василь
Климпуш, Іван Марусяк, Юрій Кабалюк, Іван Тимчук, Кирило Рищук, Степан
Бондарюк. Ці 12 осіб і були фактичними керівниками
громадсько-політичного життя в Ясіні. Вони повинні були створити
життєвоважливі для нової держави комісії (секції), керівники яких –
голови секцій – були зобов’язані звітувати перед Головною управою.

Зокрема, шкільну секцію очолив Іван Пасулько, лісову – Іван Тимчук,
секцію лісових робіт – Степан Клочурак (батько), торговельну – Василь
Климпуш, харчову – Юрій Кабалюк, адміністративну та військову – голова
ради – Дмитро Іванюк.

Усі справи республіки обговорювалися на відкритих засіданнях Ради. Отож
влада Гуцульської Республіки була поділена на чотири секції:

секція військових і зовнішніх зв’язків (голова – С. Клочурак, заступники
– В. Климпуш і Д. Німчук);

секція внутрішня (М. Іванюк, комендант міліції М. Мочарнюк);

секція господарська (Тимчук, підсекція лісова – С. Клочурак – батько);

секція харчова – Ю. Кабалюк [3].

Чи не найважчою була праця у секції харчовій, бо єдиним джерелом
постачання харчів була Україна, з якої в обмін на деревину отримували
різні продукти, оскільки інші кордони для Гуцульської Республіки були
закриті.

Рішення зборів, головним лейтмотивом яких було прагнення ясінців
воз’єднатися з Західноукраїнською Республікою, С. Клочурак з
І. Климпушом передали у Станіслав, де тоді перебував уряд ЗУНР. Однак
унаслідок низки причин, зокрема через те, що ЗУНР вела важку
кровопролитну війну з Польщею, цю ідею реалізувати не вдалося. І все ж у
Станіславі було утворене представництво Гуцульської Народної Ради, а при
ньому – секцію пропаганди, метою якої було друкувати в Станіславі для
розповсюдження на Закарпатті різні агітаційні матеріали. Окрім того,
представники Гуцульської Народної Ради взяли участь у роботі
Будапештського (10 грудня 1918 р.) та Сіготського конгресів (18 грудня
1918 р.), на яких різко виступили проти намагань «мадяронів» залишити
Закарпаття у складі Угорщини. У Сігеті представники Гуцульської Народної
Ради були обрані до Марамороської Народної Ради.

Отже, уже з самого початку Ясінська рада набувала деяких рис органу
державної влади як у проведенні внутрішньої політики (організація
виконавчих органів влади, постачання продуктів, організація відбудовних
робіт, охорона), так і зовнішньої – зв’язки із ЗУНР та ін.

Однак, незважаючи на лояльність нової української влади до всіх
національних меншин, окремі шовіністично налаштовані лідери угорського
великодержавницького курсу не сприйняли політики нової влади. Вважаючи
себе панівною нацією, вони не визнавали українського руху і, щоб
ліквідувати його, запросили до Ясіні угорське військо, яке квартирувало
недалеко від Ясіні – у Рахові. Відтак, 22 грудня 1918 р. до Ясіні прибув
загін угорського війська, який налічував 600 вояків і 20 офіцерів. Метою
їхнього походу було розброїти міліцію та заарештувати всіх членів
обраної Ради. Розпочався шалений терор, гостра боротьба проти всього
українського, був відновлений старий адміністративний апарат. Однак про
прихід цих військ ясінців попередив колишній нотар Ясіні Євген Пуза,
тому члени Ради і члени Оборони заздалегідь вирішили не чинити жодного
опору окупаційним військам, щоб «своїм порядком і спокоєм приспати
чутність мадярів, щоб вони не чули й не бачили, що навколо діється» [4].

За цих умов Гуцульська Народна Рада формально саморозпустилася, а
найактивніші члени «Народної оборони» пішли в гори, у підпілля. Однак
національний дух гуцулів і прагнення жити вільно у своїй незалежній
державі в складі всіх українських земель було таким великим, що
викликало ще більшу протидію з боку українського населення. Тому під
керівництвом Ради, що перейшла у підпілля, ясінці почали нелегально
озброюватися і готуватися до збройної боротьби проти окупанта.

Відчуваючи кровну єдність із українцями Наддніпрянщини і
Наддністрянщини, 2січня 1919 р. в Станіславі на засіданні Національної
Ради Західної України були представники Народної Ради з Ясіні, де
розповіли про політичне життя краю, накреслили правові засади творення
нового державного устрою в краї. В результаті гуцульська делегація із
Ясіні одержала з галицького боку символічну підтримку для реалізації
плану звільнення гуцульських сіл на верхній Тисі від угорського війська,
яке розміщувалося в Ясіні, у Рахові і в Бичкові та в столиці так званої
Мураморошської жупи, Сиготі, на лівому боці Тиси. Тут, у Станіславі,
водночас було вирішено організувати гуцульське військо з вояків усієї
Мараморощини. [5].

Нова збройна сила повинна була звільнити всю Гуцульщину. Згодом Степан
Клочурак згадував: «Тому, що Україна поки-що не може прислати нам свого
війська, ми попросимо український уряд дати нам тільки потрібну
кількість старшин, зброї, амуніції, харчів. Ми рішили, що найбільш
підходящий час для ліквідації мадярського війська в Ясіні буде Різдво і
запланували піти в наступ проти мадярських окупаційних сил, поліції і
жандармерії вночі з 7 на 8 січня 1919 року. Цю акцію вирішено провести і
в тому випадку, коли б ми з Коломиї не одержали жодної військової
допомоги. Після ліквідації мадярського війська майор Є. Пуза
зобов’язувався випрацювати для нас план стратегічних і тактичних
операцій для зайняття цілої Гуцульщини. Ми усвідомили, що в цій боротьбі
повинні орієнтуватися переважно на свої власні сили і ми були певні, що
наш народ підтримає нас… Нам найбільше потрібно було старшин. Підстаршин
і рядових вояків ми мали досить. Д-р В. Бемко нам заявив, що кожний вояк
Західно-Української Армії, якого вишле Коломия до Ясіня, їде туди на
свою відповідальність. Це значило, що за всі події, які стануться на
території Мадярщини, відповідальність нестиме Ясінська Народна Рада, що
ми не сміємо прозрадити, що нашу боротьбу проти Мадярщини підтримує
військо Західної України. Д-р В. Бемко обіцяв нам поки-що незначну
поміч» [6].

Так, практично самотужки, за допомогою самих жителів Ясіні, план було
реалізовано на другий день Різдвяних свят – 8 січня 1919 р. Згідно з цим
планом, 86 озброєних гуцулів поділили на чотири групи. Найбільша група
добровольців з 43 вояків повинна була роззброїти головну частину
угорського війська. Друга група мала зайняти залізничну станцію,
роззброїти вартових і не допустити з’єднання з Раховим, де стояв
угорський гарнізон. На інші дві групи покладалося завдання роззброїти
жандармерію, зайняти пошту і адміністративні будинки, щоб не допустити
до Рахова жодних звісток про подію в Ясині.

????????????¤?$??????ела перше засідання, і оголосила, що бере всю владу
до своїх рук й стає єдиним керівником громадського життя краю. Угорська
адміністрація була повалена. Відтак можна вважати, що 8 січня 1919 року
розпочався другий етап в історії Гуцульської Республіки.

На зборах 8 січня був обраний тимчасовий парламент, до якого увійшли 42
делегати і призначено уряд у складі 30 чоловік. Протягом кількох днів
повсюдно організовували нові органи влади, створювали збройні сили.
Працівники різних служб та особовий склад Народної оборони урочисто
складали присягу на вірність Гуцульській Республіці. Державною мовою
замість угорської проголошувалася українська мова.

З перших днів існування Гуцульської Республіки населення здобуло спокій,
припинилися грабежі, знущання. І хоча не було створено судового апарату
і не вироблено будь-яких кодексів чи правових нормативних актів,
оскільки, зрозуміло, в такий короткий термін їх не можна було створити,
до того ж достатньо фахових сил для цього у новоствореній республіці не
було, то роль судді виконував староста Іванюк. Дрібніші порушення –
сварки, пияцтво (серйозних злочинів в історії держави не зафіксовано)
каралися примусовою працею від кількох годин до кількох діб. Покарані
здебільшого працювали на лісозаготівельних роботах або орали чи
виконували інші сільськогосподарські роботи на користь сиріт і вдів,
чоловіки яких загинули на війні.

Найскладнішою знову ж таки була праця у харчовій секції, головне
завдання якої полягало у забезпеченні продуктами харчування жителів цієї
майже 20 – тисячної республіки. Відтак було взято під контроль усі
хлібні запаси, у тому числі й запаси, які зберігались на військових
складах, розроблено план поповнення запасів продовольчими товарами. Але
оскільки республіка не могла нічим торгувати, окрім дерева, яке до цього
часу вважалося власністю угорської держави, то деякі члени Ради були
проти вирубування лісів, «бо як вернуться мадяри, то буде зле» [7]. На
ці перестороги батько Степана Клочурака відповідав так: «У мене
дев’ятеро дітей, і хоч би всі пішли в жебраки, я підпишу рішення на
вируб з державних лісів, щоб народ з голоду не вмер».

Більшість підтримала це рішення, і єдиним джерелом для забезпечення
жителів республіки харчами стало дерево. Сам голова харчової секції
С. Клочурак їздив аж до Жмеринки, щоб обміняти дерево на харчі. Бартер
видався вдалим: він привіз до Ясіні чотири вагони кукурудзи, з яких два
вагони було призначено для солдатських вдів, сиріт та родин полонених;
вагон нафти, 20ц. цукру і 180ц. білої муки на паску. За привезений товар
ясінці розраховувалися мадярськими коронами та українськими гривнями, а
хто не мав грошей, відробляв за товари на лісорозробках.

На території, що підлягала юрисдикції Гуцульської Республіки, населення
жило мирним життям. Воно здебільшого забезпечувалося працею у лісовому
господарстві. Адже ліс та інші будівельні матеріали були необхідні для
ремонту зруйнованих війною будинків, а паливо для власних потреб можна
було отримати за спеціальними картками, які видавали органи влади.
Розвивалася торгівля з Галичиною. В обмін на ліс, а також у кредит
звідти надходили продукти харчування, сірники, нафта, книги та інші
товари. Уряд вів чітку соціально направлену політику – найбіднішим
мешканцям, солдатським вдовам і багатодітним сім’ям товари першої
необхідності та худоба нерідко виділялися безоплатно. При цьому велася
боротьба проти спекуляції, будь-яких проявів бандитизму. До Станіслава і
Коломиї щодня курсували поїзди, також було налагоджене сполучення із
Раховом. Для того щоб залізничний рух не переривався, уряд створив
спеціальні робітничі загони, які відбудовували мости, налагоджували
зв’язок, підтримували в робочому стані колію.

Дбаючи про господарство краю, уряд значну увагу приділяв організації і
проведенню весняних робіт, забезпеченню селян сільськогосподарським
реманентом і насінням. Не залишалися поза увагою уряду й такі питання,
як організація охорони здоров’я, шкільництво, робота культосвітніх
установ. За цих складних умов не припиняли роботу школи, для яких майже
все шкільне спорядження та книги надходили з Галичини, було налагоджене
обслуговування хворих у лікарнях, причому лікарні обслуговували як
військових, так і мирних жителів республіки.

Була помітною діяльність органів влади Гуцульської Республіки щодо
вирішення національного питання. Народні ради проводили агітацію за
приєднання Закарпаття до України. Вибори делегатів до Хустського з’їзду
у населених пунктах республіки проходили в урочистій обстановці, площі
та зали прикрашались українськими прапорами. Шестеро делегатів від
Гуцульської Республіки брали активну участь у роботі Хустського з’їзду,
де гаряче і аргументовано доводили потребу і необхідність приєднати
Закарпаття до України.

За посередництвом кур’єрів Гуцульська Народна Рада підтримувала
постійний зв’язок з Центральною Руською (Українською) Радою в Хусті
(голова Ради М. Бращайко) та сільськими Радами. За ініціативою
Гуцульської Народної Ради, 7 травня у Станіславі відбувся другий з’їзд
представників Закарпаття, на якому були присутні 132 делегати з числа
обраних на Перший хустський з’їзд, котрі репрезентували 62 українські
громади [8].

Загалом уряд Гуцульської Республіки, у складі якого було немало
досвідчених політичних діячів Закарпаття, проводив свою діяльність у
двох напрямах: юридично упорядкована організація державного управління,
здійснення соціальних реформ, чого з нетерпінням очікувало безземельне і
малоземельне селянство, та організація збройної сили – Народної оборони,
яку планувалося створити на зразок Галицьких Січових Стрільців. До
війська зголошувалося немало добровольців, в результаті чого в середині
січня 1919 р. воно вже складалося з двох куренів (батальйонів) загальною
чисельністю понад тисячу вояків і старшин. Ще один курінь почав
формуватися у Великому Бичкові [9].

Отже, Гуцульська Республіка виконувала роль форпосту українського
національно-визвольного руху на Закарпатті. Звідси відправлялися десятки
і сотні агітаторів у всі кінці краю, які несли із собою листівки та інші
пропагандистські матеріали. У кількох місцях вони, як, наприклад, у
с. Лавочне, що на Сколівщині, створили відділення секції пропаганди.
Згодом на їхніх базах виникла організація «Молода громада», яка
поширювала ідеї українського національно-визвольного руху по всьому
Закарпатті.

Вісті про утворення Гуцульської Республіки швидко рознеслися по всьому
краю. Деякою мірою цьому сприяла діяльність секцій пропаганди, які вели
пропаганду проти планів угорського уряду приєднати Закарпаття до складу
Угорщини, і роз’яснювали

мету новоствореної Республіки гуцулів. Так у листівці від 10 січня
1919 р. звучали заклики: «Хай живе один великий український народ від
Тиси аж по Чорне море і гори Кавказу. Хай живе і пишеться наша велика
одноцільна Українська Республіка» [10]. Хоча, як бачимо, зміст цієї, як,
зрештою, і переважної більшості листівок, здебільшого виражав бажання, а
не реальні можливості, все ж прагнення закарпатців до єднання з Україною
за цих складних умов можна оцінювати лише позитивно.

Водночас відразу ж після захоплення Ясіні – 8 січня 1919 р. – було
оголошено про подальший збройний наступ проти угорців з метою звільнити
територію Потисся аж до Сигота. Наснаги гуцулам додавала присутність на
їхніх теренах кількох сотень війська Української Галицької Армії, прихід
якого у Закарпаття був прискорений звісткою про наближення румунських
військових частин до Марамораш – Сигота. Після кількаденної підготовки
14 січня 1919 р. війська виступили в похід. У результаті коротких
сутичок вони захопили кілька населених пунктів, у тому числі й місто
Рахів. Там залишився невеликий військовий загін під командуванням
підхорунжого А. Перги, а основні військові сили рушили далі. Вранці 15
січня було захоплено Требушани (Ділове) і Великий Бичків й українське
військо наблизилося до Мараморош – Сигота. На той час у Маромороській
жупі проживало 358000 населення, з яких 23690 у самому Сиготі. За
національною ознакою в Марамороській жупі проживало 47% українців
(русинів), 15% угорців, 19% євреїв, решта – румуни, німці та
представники інших націй. Однак у самому Сегеті проживало 46% євреїв,
28% угорців, 20% румунів та лише 6% русинів [11]. Тож шанси здобути нову
гуцульську столицю були не такими й великими.

Тим часом населення жупи, переважно українці, прихильно зустріли
українське військо. Зокрема, біля села Вільхового передовий відділ
зустрів групу місцевих жителів на чолі з священиком, які прямували їм
назустріч. До того ж значна частина місцевих жителів приєдналася до
повстанців, діставши благословення священика [12].

Після звільнення В. Бичкова відразу ж почали формувати гуцульські
частини, які мали вирушати у напрямі на Хуст. Після переговорів з
жупаном доктором Зомборі гуцульське військо без бою увійшло в Сигіт. На
вокзалі гурт студентів – українців зустрів повстанців піснею «Ми
гайдамаки». Під звуки військової сурми на приміщенні залізничного
вокзалу був піднятий жовто-блакитний український прапор – подарунок
коломийської інтелігенції [13]. Із взяттям Сигота гуцульське військо
визволило територію всього сучасного Рахівського району Закарпаття та
українські населені пункти на лівобережжі р. Тиси (нині це територія
Румунії). Угорські війська відступили в бік Тячева.

Однак ця збройна експедиція зазнала поразки. Українські війська,
розташовані в Сигітській Коморі, були несподівано оточені значно
численнішим румунським військом, яке обстріляло й оточило гуцулів,
розквартированих у Сиготі. Спроба вступити з ними в переговори успіхом
не увінчалася. Учасник цього походу С. Забачинський так згадував про цю
кампанію: «17 січня …розпочали наступ румуни. Оскільки виразний наказ
окружної команди в Коломиї забороняв у разі наступу румунів входити з
ними в конфлікт і зобов’язував увійти з ними в переговори, група не
розпочала бойових дій… З румунами не можна було договоритися, і тому на
наказ одного зі старшин групи поручика Воробця група почала готуватися
до відвороту. Ввечері 17 січня група виїхала залізничним транспортом із
Сигота. В дорозі до станції Мігеш-Комори румуни почали обстріл
транспорту. Почався бій, в результаті якого потрапило в румунський полон
20 старшин та приблизно 400 стрільців… Полонені перебували 9 місяців у
румунській неволі, звідти 14 жовтня 1919 р. за дозволом румунської влади
переїхали на Україну 19 старшин і 320 стрільців» [14].

Румуни усе більше заглиблювалися на територію Закарпаття. Вони, зокрема,
окупували територію від Берегова до Бичкова, вступили на Гуцульщину, а
11 червня 1919 р. зайняли Ясіні та арештували членів Народної Ради,
серед яких і ініціатора проголошення Гуцульської Республіки Степана
Клочурака.

Гуцульська Республіка зазнала поразки. Оцінюючи її місце і роль у
процесі державотворення у Закарпатті, важливо зазначити, що революційний
порив українського населення на сході краю за відрив від Угорщини та
возз’єднання з Україною мав позитивне значення, став окремою ланкою в
єдиному ланцюзі революційної боротьби, яка тут велася. Однак ізольована
внаслідок певних об’єктивних історичних причин від інших революційних
регіонів, залишаючись практично республікою-селом, Гуцульська Республіка
була приречена на неминучу загибель.

Література

Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття. – Нью-Йорк, 1984. – С. 21.

Там же. – С. 23.

Масляник О. Гуцульська республіка // За вільну Україну. – 1991. – 3 січ.

Химинець Ю. Тернистий шлях до України. – Ужгород, 1998. – С. 219.

Жегуці І. Слідами Гуцульської Республіки // Гуцульщина (Торонто). –
1992. – №26. –С. 17.

Клочурак С. До волі // Науковий збірник МУКС. – Братислава; Пряшів;
Свидник, 1967. – Т.4. – Ч.1.

Зимомря Т. Всупереч правді // Карпатська Україна (Ужгород). – 1994. – 19
берез.

Масляник О. Гуцульська Республіка // За вільну Україну. – 1991. – 3 січ.

Ванай І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини. –
Пряшів, 1980. – Кн. 1. – С. 125.

Вишнянський. Народний собор в Хусті // Руська Крайна. – 1919. – 29 янв.

Жегуці І. Слідами Гуцульської Республіки. – С. 19.

Горвай Л. Українці Мараморощини (Румунія) в 1914-1920 – х рр. //
Історична школа професора Задорожного. – Ужгород, 1995. – С. 65.

Кущинський А. Закарпаття в боротьбі. Спогади. – Буенос-Айрес, 1991. – С.
27.

Забачинський С. Марамарош – Сигітська компанія. Як галичани займали
Карпатську Україну // Стрілець (Камянець-Подільський). – 1919. – 18
лист.

Похожие записи