Реферат на тему:

Громадянські (особисті) права і свободи людини

Громадянські (особисті) права і свободи людини — це ті права, які мають
забезпечити особисті потреби людини, її особисте життя. Це універсальні
права, природний характер яких особливо підкреслюється законодавцем.

До громадянських належать право на життя, недоторканність особи, її
житла, таємниця листування, телефонно-телеграфні переговори, право на
повагу гідності людини, свободу віросповідання і світогляду, на вільне
пересування, вибір місця проживання і заняття.

Найважливішим і найціннішим з-поміж особистих прав і свобод людини є
право на життя. Універсальність цього права і його природний характер
підкреслюється у міжнародно-правових документах, які визнані всіма
цивілізованими державами світу. Зокрема, в ст. З Загальної декларації
прав людини зазначено, що «кожна людина має право на життя, на свободу і
особисту недоторканність». У Конвенції про захист прав і основних свобод
людини 1950 р. у ст. 2 зазначається, що право на життя захищається
законом і жодна людина не може бути навмисно позбавлена цього права.
Положення міжнародно-правових актів повністю відображені у Основному
Законі України. Так, у преамбулі до Конституції України проголошується,
що держава дбає про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її
життя, а в ст. З Основного Закону зафіксовано, що «людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю». У ст. 27 Конституції закріплено,
що кожна людина має невід’ємне право на життя і ніхто не може бути
свавільно позбавлений життя. Водночас, кожен має право захищати своє
життя і здоров’я від протиправних посягань.

Право на життя є першоосновою всіх прав і свобод людини. Життя — це
абсолютна цінність світової цивілізації. За його відсутності людину не
можуть цікавити її особисті, політичні, економічні та інші права.
Держава зобов’язана створювати сприятливі умови для життя людини усіма
можливими засобами, однак ніхто не може гарантувати безпеку людині від
війни, злочинності, інших причин, що забирають людське життя.

Окрема проблема — право держави на застосування смертної кари як
виняткового заходу покарання. У Міжнародному пакті про громадянські та
політичні права передбачено єдиний випадок, коли припускається
позбавлення життя державою на законних підставах-вирок суду про страту
за скоєння особливо тяжкого злочину (ст. 6). Європейська конвенція з
прав людини припускає такі підстави позбавлення життя: захист будь-якої
особи від незаконного насильства; здійснення правомірного арешту або
запобігання втечі особи, що законно утримується під вартою; правомірно
вжите право з метою придушення бунту чи заколоту (ст. 2).

Однак у світі поширюється негативне ставлення до смертної кари та
вживаються заходи щодо її скасування. Практично всі європейські країни,
в тому числі і Україна, її не застосовують. Хотілося б навести основні
аргументи проти смертної кари.

1. Не держава надала людині право на життя. Життя — це природне право
кожної людини і держава не повинна позбавляти людину того, що вона не
надавала. Стосовно злочинців, що скоїли особливо небезпечні злочини, то
обов’язок держави — ізолювати таку особу від суспільства та створити
умови, щоб вона ніколи туди не повернулася (неможливість втечі з місць
позбавлення волі).

2. Згідно з кримінологічними дослідженнями, смертна кара не є фактором,
що стримує злочинність. Так, у Великобританії в 1965 р. смертну кару за
вбивство було для експерименту скасовано. У найближчі 5 років після
цього динаміка вбивств не зросла. Тоді парламент скасував смертну кару
остаточно.

3. Смертна кара не враховує можливість судової помилки. Навіть у США, з
їх дуже розвиненою судовою системою у період з 1900 по 1985 рр. було
страчено 25 ні в чому не винних людей.

22 лютого 2000 р. Верховна Рада України скасувала смертну кару як вид
покарання.

За результатами аналізу щодо стану забезпечення Україною права на життя
кожній людині у цьому напрямі державою вживаються певні заходи.
Створюється необхідна законодавча база, зокрема, ухвалено пакет законів,
що регулюють соціально-економічні відносини, впорядковують правоохоронну
діяльність, визначають правові основи охорони здоров’я; вживається
чимало заходів соціально-економічного характеру, які мають створити
матеріальні умови і правове забезпечення безпеки життя; ведеться
боротьба зі злочинністю тощо.

Проте в Україні, що стала на шлях переходу до іншої форми суспільного
устрою і ринкових відносин, склалась надзвичайно складна
соціально-економічна ситуація, яку справедливо називають кризовою. За
період 1991-2000 рр. ВВП країни скоротився на 60%. Співвідношення між
грошовими доходами найбільш і найменш забезпечених груп населення
перевищує число 12, тоді як у країнах Західної Європи цей показник не
перевищує шести. Хронічними стали затримки з виплати заробітної плати,
пенсій, стипендій та інших соціальних виплат. Відбувається занепад
соціальної інфраструктури, у тяжкому стані — система охорони здоров’я,
погіршилося забезпечення доступними продуктами харчування, для мільйонів
сімей проблемою стало вирішення питання забезпечення житлом. Це зумовило
катастрофічне падіння життєвого рівня переважної більшості населення,
бідність, що в свою чергу негативно вплинуло на демографічні процеси в
Україні, зокрема, на перевищення смертності над народжуваністю,
зменшення рівня середньої тривалості життя та ін. Крім того, зросла
неприродна і насильницька смертність.

Демографічний стан будь-якої країни є відображенням як її
соціально-економічного становища, так і дотримання державою
фундаментальних прав людини. Україна належить до найбільш
неблагополучних у цьому відношенні країн світу.

Право на повагу до гідності людини закріплено у ст. 28 Конституції
України. Це право є метою всіх інших прав людини, джерелом її прав і
свобод. «Честь дорожче за життя» — це правило, що пішло з давніх часів,
обґрунтувало можливість дуелі, на якій людина захищала честь і гідність,
ризикуючи своїм життям. У сучасному розумінні гідність — це сукупність
високих моральних світоглядних, професійних якостей людини, які дають їй
підстави для самоповаги, для усвідомлення своєї суспільної цінності.

Посягання на гідність людини може відбуватись шляхом як фізичного, так і
психологічного впливу. Ніхто не може бути підданий катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність,
покаранню.

У ст. 28 Конституції України враховані міжнародні стандарти прав людини
і закріплена норма про те, що ніхто не може бути підданий катуванню,
жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність,
поводженню чи покаранню. У цій же статті передбачена норма про заборону
проведення над людиною без її вільної згоди медичних, наукових чи інших
дослідів. Ці положення Конституції України відповідають ст. 5 Загальної
декларації прав людини 1948 р. і ст. 7 Міжнародного пакту про
громадянські і політичні права 1966 р., ратифікованих Україною.
Відповідно до ст. 2 зазначеного Пакту Україна взяла на себе зобов’язання
«вжити необхідних заходів відповідно до своїх конституційних процедур і
положень цього Пакту щодо прийняття таких законодавчих або інших
заходів, які можуть бути необхідними для здійснення прав, що визнані цим
Пактом».

Крім того, Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань та інших
жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів
поводження і покарання 1984 р., положення якої розвивають і уточнюють
міжнародні стандарти в цій галузі. Відповідно до цієї конвенції Україна
визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно
заподіюються сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб
отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати
її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона
підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з
будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого виду, коли
такий біль або страждання заподіюються державними посадовими особами чи
іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з
їх відома, чи за їх мовчазної згоди. Україна також зобов’язалась
розглядати як злочин всі випадки катувань відповідно до свого
кримінального законодавства.

Україна є учасницею Конвенції про захист прав і основних свобод людини
1950 р., яка в ст. З передбачає свободу особи від катувань чи
нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи
покарання. Україна також ратифікувала 24 січня 1997 р. Європейську
конвенцію про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що
принижує гідність, поводженню і покаранню 1987 р., яка не дає визначення
катувань, але передбачає дійовий міжнародний механізм реалізації ст. З
Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Проте в Україні досі не передбачено законодавчого і організаційного
забезпечення конституційної норми і міжнародних зобов’язань нашої країни
щодо заборони катувань. Фактично вимоги зазначених міжнародних
конвенцій, які є частиною національного законодавства України, не
виконуються. Катування розглядаються тільки як перевищення службових
повноважень із спричиненням тілесних ушкоджень, що не відповідає ані
конституційним нормам, ані міжнародним зобов’язанням України.

Захист гідності особи повинен безумовно здійснюватись державою і немає
жодних підстав для приниження гідності. Це гарантується і захищається
особистими правами: на особисту свободу і недоторканність, на захист
честі, доброго імені та ділової репутації тощо. Розвиваючи конституційні
положення, захист гідності охороняється і іншими галузями права:
кримінальним, цивільним, адміністративним, де передбачено різноманітні
правові засоби захисту гідності.

Право на свободу та особисту недоторканність означає свободу людини
самостійно визначатися зі своїми діями, розподіляти свій час тощо. Право
на свободу — це фактично і є сама свобода, тобто можливість людини
здійснювати будь-які правомірні дії. Свобода є природною властивістю
кожної людини, що народжується вільною і має право обирати для себе
обмеження у вигляді моральних, релігійних, корпоративних норм.

Людина за своєю природою є істотою соціальною, і розвиток її можливий
лише в суспільстві. Тому свобода людини не є абсолютною. Вільно
розвиваючись в суспільстві, людина завжди зобов’язана співвідносити свої
дії з правилами поведінки, що вироблені суспільством. Право на свободу
особи повинно затвердити незалежно від стану суспільства високу гідність
та свободу особи, високі духовні та моральні основи особистості і
захистити людину від свавілля наймогутнішої сили в суспільстві влади, її
прагнення панувати над особою.

Свобода людини покликана забезпечити усвідомлення особою своєї
самобутності та особливостей кожної конкретної особи, її потреби у праві
на самобутність або в праві на індивідуальність. Свобода людини є
першоосновою права людини на свою, завжди унікальну та неповторну
індивідуальність, на визнання та захист неповторної людської
самобутності. У сучасних розвинених країнах із високою правовою
культурою саме в контексті права на індивідуальність трактується
проблематика прав і свобод. Саме тому основну увагу прикуто до
недоторканності особи, її особливих інтересів та прагнень,
недоторканності особистого (приватного) життя, невід’ємного права особи
вирішувати свою долю, будувати відповідно до індивідуальної долі своє
життя.

Право на особисту недоторканність, закріплене в ст. 29 Конституції
України, означає право людини на фізичну, моральну та психологічну
недоторканність особи, захищеність від будь-якого неправомірного
посягання на її свободу, життя, здоров’я, честь і гідність, в тому
числі, право не бути свавільно позбавленим волі.

Свобода людини ніким не може бути свавільно обмежена. Обмеження права на
свободу та особисту недоторканність можливі лише на підставі закону і
повинні здійснюватись у передбачених законом формах. Ніхто не може бути
заарештований або утримуватися під вартою інакше, як за вмотивованим
рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, які визначені законом.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє
затримання. Ця правова норма має реально захищати людину від незаконного
позбавлення волі і вже починає втілюватися в життя. У 1999 р.
обвинувачуваними, стосовно яких прокурори обрали запобіжний захід —
утримання під вартою, та їх адвокатами оскаржено у суді 2623 таких
рішення. З них судами задоволено 938 скарг, тобто кожна третя. Крім
того, із залу суду під час судового розгляду кримінальних справ
звільнені з-під варти 9294 особи як такі, що скоїли ненавмисні або
нетяжкі злочини і їх недоцільно було ізолювати від суспільства.

Право на невтручання в особисте та сімейне життя. Особисте (приватне)
життя важливо визначити як фізичну та духовну сферу, що контролюється
самим індивідом і має певний суверенний статус. Законодавство не може
втручатися в цю сферу, воно повинно запобігти будь-якому втручанню.
Закон встановлює межі недоторканності приватного життя. Держава лише у
виняткових випадках та на підставі закону може порушити таку
недоторканність. Так, заборонено збирання, зберігання, використання та
поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім
визначених законом випадків. Це стосується лише інтересів національної
безпеки, економічного добробуту та прав людини (ст. 32 Конституції
України).

Суттю цього права є також охорона всіх сторін приватного життя особи,
розголошення яких особа з певних причин вважає небажаними (таємниця
заповіту, усиновлення, таємниця грошового внеску, щоденникові записи
тощо). Приватні таємниці, що довірені представникам деяких професій для
захисту прав та законних інтересів громадян, є таємницями
професіональними (медична, адвокатська таємниці, таємниця сповіді,
нотаріальних дій тощо). За їх розголошення суб’єкти несуть юридичну
відповідальність.

Право людини на таємницю листування та інших видів комунікації є
продовженням та однією з основних гарантій права на охорону приватного
життя. Це право, передбачене міжнародними нормами (ст. 12 Загальної
декларації прав людини), знайшло своє відображення у переважній
більшості сучасних конституцій. Кожному гарантується таємниця
листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст.
31 Конституції України). До іншої кореспонденції належать факсимільний,
мобільний зв’язок, електронна пошта, Internet тощо. Обмеження цього
права припускається лише на підставі закону та судового рішення.

Право на недоторканність житла означає, що ніхто не може без законної
підстави увійти до житла проти волі осіб, що в ньому проживають. «Мій
дім — моя фортеця», — так говорить давнє англійське прислів’я. У.
Пітт-старший, відомий державний діяч Великобританії XVIII ст.,
виступаючи в парламенті в 1763 р. зазначав, що «найбідніша людина може
оголосити про непокору владі корони, знаходячись в стінах своєї хатини.
Вона може бути розвалюхою, що тремтить від вітру та пронизливими
наскрізь протягами, в неї можуть увірватися і буря, і дощ, але король
Англії до неї увірватися не може. Вся сила його закінчується на порозі
старої хатини».

Така думка була висловлена більше двох століть, тому в країні, що
пізнала абсолютну королівську владу. Вона залишається актуальною і
сьогодні. В сучасному світі з розвитком високих технологій існує
серйозна загроза, що отримана інформація може бути використана державою
для контролю за приватним життям громадян, для посилення свого панування
над ними. Саме тому такою важливою є недоторканність житла та всіх видів
приватної комунікації громадян.

Недоторканність житла в англосаксонському праві завжди тісно пов’язана
із забороною необмежених обшуків. Подібний зв’язок сприйнятий і
Конституцією України. Так, у ст. 30 зазначається, що не допускається
проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду
чи обшуку, інакше, як за вмотивованим рішенням суду. У невідкладних
випадках, пов’язаних із врятуванням людей та майна чи безпосереднім
переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий
інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого
володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.

Право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання
передбачено ст. 13 та 14 Загальної декларації прав людини та знайшло
відображення у багатьох фундаментальних нормативно-правових актах з прав
людини та конституціях держав.

Умови життя сучасної людини вимагають, щоб вона мала можливість вільно
пересуватися по своїй країні та по всьому світі і обирати місця
проживання там, де є більш сприятливі умови.

Таке право є важливим елементом свободи самовизначення особи, умовою
професійного та духовного розвитку людини.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних
підставах перебуває на території України, гарантується свобода
пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати
територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час
повернутися в Україну.

Кодекс законів про працю України заборонив вимагати під час укладання
трудового договору відомості про прописку. Ліквідовано адміністративну
відповідальність службових осіб підприємств, установ, організацій за
прийняття на роботу громадян, що проживають без прописки.

Свобода пересування може бути обмежена владою із певних причин, які
часто мають тимчасовий характер. Найбільш повний перелік таких підстав
міститься у ст. 11(2) Основного закону Німеччини: «Це право може бути
обмежене законом або на підставі закону і тільки у випадках, коли
відсутня відповідна матеріальна основа для його здійснення і в
результаті виник би особливий тягар для суспільства, або коли такі
обмеження необхідні для попередження загрози основам вільного
демократичного устрою країни чи землі або їх існуванню, або коли вони
необхідні для попередження загрози основам вільного демократичного
устрою країни чи землі або їх існуванню, або коли вони необхідні для
боротьби із небезпечною епідемією, для застосування заходів проти
стихійного лиха чи особливо тяжких нещасних випадків, для захисту молоді
від бездоглядності чи попередження злочинних дій».

Отже, будь-які обмеження можливі лише на підставі закону. В умовах
правової держави це є вагомою гарантією від свавілля з боку влади.

Згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права,
Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав і основних свобод людини
здійснення права на свободу пересування, вільний вибір місця проживання
в межах території будь-якої держави і право залишати будь-яку країну,
включаючи свою власну, не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих,
які запроваджуються відповідно до законодавства і є необхідними в
демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської
безпеки, з метою підтримання громадського порядку, запобігання злочинам,
для захисту здоров’я і моралі та прав і свобод інших людей. Згідно зі
ст. 64 Конституції України та Закону України «Про надзвичайний стан» від
26 червня 1999 р., свобода пересування обмежується лише в умовах воєнних
надзвичайних обставин і лише на території, на якій запроваджено
надзвичайний стан.

Закон України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р.
допускає обмеження у пересуванні та виборі місця проживання іноземців у
випадках, коли це необхідно для безпеки України, охорони здоров’я,
громадського порядку, захисту прав і законних інтересів громадян та
інших осіб, які проживають в Україні. У зазначених питаннях цей закон
відповідає міжнародно-правовим нормам.

Світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що
право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і
переконань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової
держави і громадянського суспільства. Без свободи слова немає
демократії.

У резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що «свобода
інформації є основним правом людини і критерієм усіх інших свобод.»

Конституція України (ст. 34) гарантує кожному право на свободу думки і
слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань, на вільне
збирання, зберігання, використання і поширення інформації. Це важливе
конституційне положення повністю відповідає ст. 19 Загальної декларації
прав людини та ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод
людини.

Україна посідає одне з провідних місць у СНД за кількістю законів,
присвячених діяльності мас-медіа і спрямованих на розширення гласності
та поінформованості суспільства. За визнанням міжнародних експертів,
українське законодавство в галузі інформації дає можливість реалізувати
право людини на свободу думки і слова, хоча, звичайно, потребує певних
коректив, змін і доповнень.

Закони України «Про інформацію» (1992 р.), «Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні» (1992 р.), «Про інформаційні агентства»
(1995 р.), «Про телебачення і радіомовлення» (1993 р.), «Про внесення
змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються
захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій»
(1993 р.), «Про власність» (1992 р.), «Про рекламу» (1997 р.), «Про
порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації» (1998
р.), «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний
захист журналістів» (1998 р.) та ін. створюють широке правове поле,
визначають механізми реалізації конституційного права на свободу думки і
слова, на вільне висловлення своїх поглядів і переконань, на інформацію.

Законодавством України цензура заборонена (ст. 15 Конституції України).
Громадяни можуть вільно висловлювати свої думки в громадських місцях, на
зборах, мітингах, демонстраціях, на сторінках газет, на каналах
телебачення і радіо. Понад 80% українських ЗМІ уже роздержавлено.
Засновниками більшості з них є комерційні структури, партії, акціонерні
товариства, трудові колективи, громадські організації, що також сприяє
реалізації конституційного права на свободу слова і думки, на вільне
вираження своїх поглядів і переконань.

В Україні недостатньо уваги приділяється проблемі захисту інформації про
особу. До цього часу не відпрацьовані і законодавче не закріплені
положення ст. 34 Конституції України, яка передбачає обмеження щодо
запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно. Мало що
робиться для приведення національного законодавства у відповідність до
міжнародних стандартів з цієї проблематики, зокрема, до Конвенції щодо
захисту даних про особу під час автоматизованої обробки інформації.

Ухвалена у 1981 р. країнами Ради Європи Конвенція виходить з того, що
права та інтереси особи в умовах застосування новітніх технологій,
комп’ютерних та телекомунікаційних засобів можуть бути порушені
внаслідок несанкціонованого використання даних про неї їй же на шкоду,
тим самим заперечуючи її природні, життєві права, які є основою свободи,
загальної справедливості та миру.

Право на свободу думки і совісті передбачає свободу від будь-якого
ідеологічного контролю. Людина сама вирішує, яким духовним цінностям їй
надавати перевагу. Ст. 35 Конституції України закріплює право кожного на
свободу світогляду і віросповідання. Важливо підкреслити розбіжності між
свободою совісті і свободою віросповідання. Перша ширша другої, оскільки
включає свободу атеїзму, а друга утворює частину першої. Свобода совісті
та віросповідання знаходить конкретизацію в праві на відмову від
військової служби через релігійні переконання. Свобода совісті перебуває
в тісному взаємозв’язку із світоглядними основами буття людини і є
природним невідчужуваним правом кожної людини на вільний, узгоджений з
власною совістю вибір відповідних духовних цінностей і орієнтирів. Не
випадковим є те, що практична реалізація права на свободу світогляду та
віросповідання в аспекті міжнародно-правових стандартів є важливим
критерієм оцінки гуманістичної сутності держави, її демократичності.
Світова і європейська спільнота визнала за необхідне закріпити в
міжнародних документах положення про свободу світогляду та
віросповідання, передусім у Загальній декларації прав людини (ст. 18),
Конвенції про захист прав і основних свобод людини (ст. 9), Міжнародному
пакті про громадянські і політичні права (ст. 18), а також у спеціальній
Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на
ґрунті релігії і переконань.

Більшість сучасних держав є світськими: в них не існує будь-якої
державної чи загальнообов’язкової релігії, визнається свобода релігії та
атеїзму, забороняється використання релігійних установ та спільнот з
політичною метою. У ст. 35 Конституції України визначено, що жодна
релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Церква і релігійні
організації відокремлені від держави, а школа — від церкви. Держава, її
органи та посадові особи не вправі втручатися в питання визначення
громадянами свого ставлення до релігії, в законну діяльність релігійних
об’єднань. Відповідно до міжнародних стандартів право на свободу совісті
пов’язане із обов’язком поважати права і свободи інших осіб, закони
держави, вимоги моралі та громадського порядку. У кримінальному праві
заборонено розпалювання ворожнечі та ненависті внаслідок релігійних чи
атеїстичних переконань, завдання шкоди здоров’ю людей під виглядом
виконання релігійних обрядів.

Свобода слова включає свободу кожної людини публічно висловлювати свої
думки та ідеї та поширювати їх всіма законними способами. Водночас,
свобода слова передбачає свободу засобів масової інформації від цензури.
І хоча в світовій практиці існує думка, що поширення ідей, поглядів,
думок повинна мінімально обмежуватись державою, існує ряд обмежень щодо
свободи слова. Так, як правило, не допускається поширення закликів або
підбурення до скоєння небезпечних злочинів, провокація порушення
суспільного порядку, заклики до бунту та підривної діяльності проти
держави, поширення порнографії, релігійної ворожнечі, расистських гасел
тощо. Загалом, право на свободу думки і мови, на вільне висловлення
своїх поглядів та переконань означає свободу збирати, зберігати,
використовувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від
державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх
форм вираження чи іншими способами на свій вибір, без втручання держави
та інших соціальних інституцій. Це право є гарантом духовної і творчої
свободи, не обмеженим обов’язковою ідеологією.

Громадянські (особисті) права і свободи — це блок прав, що забезпечують
захист приватного життя людини, свободу людини від надмірного та
неправомірного втручання держави в усі сфери особистого життя людини.
Вони є природними правами і подекуди являють собою загальні,
декларативні твердження. Однак за своїм змістом вони є найбільш точним,
концентрованим втіленням суті природного права — свободи окремої,
автономної особи. Саме тому в сучасних демократичних країнах ці права за
юридичною силою не тільки не поступаються національним законам всіх
рівнів, а й мають стосовно до них пріоритетну юридичну дію. У випадках
прогалин в діючому праві, недостатньої визначеності діючих законів,
подолання цих негараздів відбувається на основі центральної для
демократичних юридичних систем правової ідеї. Права людини в такому
випадку і будуть орієнтиром, що визначає напрям та перспективу розвитку
таких юридичних справ, адже природні (невід’ємні) права людини охоплюють
не тільки найважливіші соціальні цінності (життя, свободу, гідність,
незалежність та недоторканність особи, його об’єктивно високий статус в
громадянському суспільстві), а й безпосередньо юридичні явища —
визначеність правових норм, міцність правопорядку, і тільки через них
реалізуються найважливіші соціальні потреби — потреби людини мати чітко
визначене місце в житті суспільства. Саме тому в більшості конституцій
розвинених демократичних країн природним (невід’ємним) правам відведено
особливе місце: вони розміщені на першому місці в тексті, їм надана
своєрідна «недоторканність». Все це зроблено з однією метою — надати
можливість цим правом поставити державну владу в дуже суворі рамки
поведінки.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Загальна декларація прав людини // Міжнародні договори України. -К.,
1992.

2. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права //
Міжнародні договори України. — К., 1992.

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права // Міжнародні
договори України. — К., 1992.

4. Конвенція про права дитини. УПФ. — К., 1995.

5. Английская буржуазная революция XVII в. в 2-х томах. — М., 1954.

6. Бернард Г. Сіган. Створення Конституції для народу чи республіки, які
здобули свободу. — К. 1993.

7. Буткевич В.Г. Права людини в Україні. З погляду творення нової
правової бази. — Політична думка. — 1993, № 1.

8. Война за независимость й образование США / Под ред. Г.Н.
Севастьянова. — М., 1976.

9. Декларація прав людини очима дітей. — Дрогобич, 1994.

10. Дмитриева Г.К. Международная защита прав женщин. — К., 1985.

11. Документи истории Великой французской революции. — М., 1990.

12. Законодательство английской революции 1640-1660 гг.-М., 1946.

13. Защита прав человека й национальньїх меньшинств. Реализация
международно-правовьіх норм во внутреннем праве. — К., 1992.

14. История средних веков. Хрестоматия. Пособие для учителя. В 2-х
частях, Ч.1.-М., 1988.

15. История Франции. В 3-х томах. — М., 1972 -73 гг, Т.2.

16. Кампо В. Конституційний контроль. Засади, статус, механізми // Віче.
-1993.-№ 6.

17. Книга для чтения по истории средних веков.-М., 1986, ст. 117- 118.

18. Коментар до Конституції України. — К., Інститут законодавства ВРУ,
1996.

19. Конституційні акти України 1917 — 1920 рр. — К., 1992.

20. Консультативне обслуговування і технічна допомога в галузі прав
людини. Виклад фактів. — № 3. — ООН, Женева, 1994.

21. Копейчиков В.В. Про теоретичні засади конституційного ладу // Вісник
Академії правових наук України. — Харків, 1993. — № 1.

22. Кудрявцев А.Е. Великая английская революция. — Л., 1925.

23. Лавровский В.М. Сборник документов по истории английской буржуазний
революции XVII в. — М., 1973.

Похожие записи