Реферат на тему:

Громадянське суспільство та соціальна правова держава

З часу виникнення держави — політичного інституту суспільства —
з’являються особливі зв’язки і відносини між нею та суспільством.
Причому ці зв’язки і відносини постійно змінюються. На перших стадіях
становлення і розвитку держава збігалася з суспільством. Зокрема,
міста-держави (поліси) Стародавньої Греції водночас виступали і
суспільством, і державою. Народні збори громадян Афін, наприклад, були
по суті публічною (політичною) владою, вирішували загальні питання
всього суспільства.

Пізніше держава у формі Римської імперії, східних деспотій,
централізованих середньовічних монархій превалювала над суспільством,
стримувала його розвиток і обмежувала функціонування соціальних
інститутів.

Буржуазні революції в Нідерландах (1580 р.), Англії (1642 р.), Франції
(1789 р.) та реформаційні процеси, які почались у цей час у Західній
Європі, сприяли поступовому відокремленню держави від суспільства,
зменшенню її впливу на суспільне життя. З цього часу характер і зміст
відносин та зв’язків суспільства і держави почали змінюватися і стали
функціонувати відносно самостійно.

Приватна власність, формування ринкових відносин, вільної конкуренції
сприяли прогресу суспільства, розвитку його соціальних інститутів:
економіки, політики, науки, освіти, права. Чіткішими виявлялись й
функції держави, змістом діяльності якої поступово ставали управління
загальносуспільними справами, забезпечення інтересів суспільства,
соціальної безпеки, усунення протиріч, охорона суверенітету і правового
порядку. В окремих випадках — за умови слабкості суспільства та його
демократичних інститутів, поширення політичного і національного
екстремізму, недостатнього рівня правової і політичної свідомості
населення та інших чинників — держава знову підкоряла собі суспільство і
відігравала стосовно нього деструктивну роль. Подібне мало місце за
часів політичного правління комуністичного та фашистського режимів, а
також за умов мусульманського фундаменталізму. У цих випадках держава
набувала надмірної самостійності, починала превалювати над суспільством,
її політика ставала антисоціальною.

Проте, як свідчить історія, більшість сучасних суспільств і держав
розвивається в діалектичній єдності і відносній самостійності держави
при визначальному впливі на неї суспільства. Межа відносної
самостійності держави в демократичних суспільствах встановлюється
юридично, а ступінь такої самостійності залежить від історичних,
національних, економічних, політичних, соціальних, психологічних та
інших чинників.

У сучасній Україні правові межі відносної самостійності держави від
суспільства, характер її зв’язків з ним тільки визначаються. Важливу
роль у цьому відіграло прийняття 28 червня 1996 року парламентом нашої
країни Конституції України, закріплення в ній визначальних принципів
взаємодії держави і суспільства: визнання народу носієм суверенітету та
єдиним джерелом влади, будова її на засадах поділу на законодавчу,
виконавчу та судову; верховенства права; гарантування всіх форм
власності; організації суспільного життя на засадах політичної,
економічної та ідеологічної багатоманітності; забезпечення правового
порядку на умовах рівності всіх перед законом; виключення можливості
примушувати будь-кого робити те, що не передбачено законом.

Водночас почалось обмеження держави правом і створення правового поля
для забезпечення становлення й повноцінного функціонування суспільних
інститутів та органів соціального контролю. В цьому аспекті прийняті
Закони України: «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про органи
самоорганізації населення», «Про політичні партії в Україні», «Про
професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», «Про організації
роботодавців» та ін.

В цілому вирішення проблем врівноваження співвідношення сучасного
перехідного суспільства і держави полягає у визначенні узгоджених
механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життєдіяльності
суспільства й механізмів ринкового саморегулювання.

Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з
державою визначені правовими законами, в теорії держави дістало назву
громадянського суспільства. В такому суспільстві, за визначенням
німецького мислителя І. Канта (1724—1804 рр.), кожна особа визнається
абсолютною цінністю, має гідність, не може бути засобом здійснення
ніяких планів. У громадянському суспільстві людина повинна творити своє
життя самостійно, власними силами і відповідати за свої дії. Задоволення
інтересів кожного та їх захист повинні стимулювати людину до
самовдосконалення, а громадянська свобода — забезпечуватись правом, яке
є умовою і гарантією людської гідності.

Громадянське суспільство — це суспільство вільних індивідів і рівних
можливостей. Кожен є власником і володіє необхідними матеріальними
засобами і благами, які б забезпечували його нормальне існування.

Тобто у такому суспільстві кожен має повну економічну свободу і може
існувати автономно. Крім цього, характерною ознакою громадянського
суспільства є наявність політичної свободи індивіда. Він є незалежним
від держави, може бути повноправним учасником політичних організацій,
об’єднань громадян, які здійснюють функції контролю за державою,
діяльністю її владних інститутів. Громадянське суспільство як об’єднання
вільних індивідів та їх утворень (асоціацій, спілок, партій тощо)
базується на рівноправних відносинах усіх з усіма, стабільність яких
забезпечується державою за допомогою юридичних приписів (дозволів і
заборон).

Суспільні відносини в громадянському суспільстві формуються у кілька
рівнів, відповідно до чого змінюються і функції держави.

На першому рівні суспільних відносин, які охоплюють сферу сім’ї, її
побуту, освіти, освоєння культурних цінностей, функції держави полягають
лише у створенні для цього належних умов.

Другий рівень суспільних відносин, які охоплюють сфери власності й
економіки, матеріального і духовного виробництва, обміну предметами,
продуктами і діяльністю, вимагає інтенсивнішої участі з боку держави. Її
завданнями тут стають створення рівних умов для розвитку й
функціонування всіх форм власності, підприємництва і вільної
конкуренції, забезпечення самоврядності, діяльності політичних і
громадських організацій, здатності суспільства самостійно розвиватись і
визначати свій подальший розвиток.

У той же час вимоги суспільства щодо обмеження втручання держави у
діяльність окремих індивідів, соціальних груп і об’єднань громадян, яка
не заборонена законом, спричиняють: реформування законодавства,
підвищення ефективності його регулюючого впливу, запровадження принципу
верховенства права; чітке визначення юридичного статусу органів держави;
запровадження порядку виключного регулювання законами відносин
економічної, соціальної та політичної сфер (підприємництва і
конкуренції, зовнішньоекономічної діяльності, антимонопольного
регулювання, цивільно-правової відповідальності, трудових відносин і
соціального захисту, прав і свобод людини і громадянина, засад місцевого
самоврядування, засад утворення і діяльності політичних партій та інших
об’єднань громадян тощо).

Для третього рівня суспільних відносин характерним є стабілізація
політичного життя, завершення формування демократичної політичної
системи. На цьому рівні розвитку суспільства держава не може
претендувати на зверхність, повинна розглядатись нарівні з іншими
суб’єктами суспільних відносин і забезпечувати стабільність
громадянського суспільства, захист суверенітету, національну безпеку;
охорону всіх форм власності, правового порядку, прав та інтересів
громадян; економічну стратегію і створення ринку якісних товарів;
виконання соціальних функцій.

Крім цього, в державі повинні бути створені дійові механізми
забезпечення економічних, політичних та соціальних прав людини і
громадянина та контролю за виконанням обов’язків.

Структурними елементами громадянського суспільства є соціальна,
економічна та політична системи.

Соціальна система охоплює відносини репродукування людини, побуту,
освіти, культури, духовного розвитку; стосунки окремих людей між собою
та їх соціальними утвореннями (соціальних, соціально-професійних груп,
націй тощо), а також відповідні соціальні інститути.

Економічну систему громадянського суспільства слід розглядати
насамперед, як сукупність економічних інститутів і відносин з приводу
реалізації людьми права власності, виробництва й обміну товарами і
послугами.

»

$

v x

»

3/4

A

. референдумах, а також як представник виборних інститутів держави
(наприклад, депутата) тощо.

Характерною ознакою демократичної політичної системи є незалежна
діяльність будь-яких засобів масової інформації, наявність
телекомунікаційних систем, наявність можливості у політичних партій,
громадських організацій, органів місцевого самоврядування, державних і
недержавних установ можливості засновувати засоби масової інформації і
бути видавцем. Таке демократичне функціонування засобів масової
інформації забезпечує інформаційні потреби громадянського суспільства,
комунікативні зв’язки між його структурними елементами.

Найдосконаліший, гармонійний тип відносин суспільства і держави
досягається на вищих рівнях їх розвитку за умови становлення
громадянського суспільства й соціальної правової держави. Як свідчить
історія цивілізаційного процесу, розвинутому громадянському суспільству
відповідає демократична форма соціально-правової державності — результат
діалектичного розвитку держави, в якій визнається пріоритет прав людини,
виходячи з чого формуються функції, визначаються методи діяльності,
відповідні інститути, механізми і засоби забезпечення прав людини і
громадянина.

Ідея такої державності виникла давно і була викладена свого часу в
політичних і правових теоріях у вигляді відповідних проектів державного
переустрою. Проте концептуально теорія правової держави (нім.
rechtstaat) була вперше обґрунтована німецькими вченими на початку ХІХ
століття (К. Т. Велькером — в 1813 р., І. Х. Фрайхер фон Аретіним — в
1824 р., Р. фон Молем — в 1832 р.), а теорія соціальної держави — також
у Німеччині, але майже через сто років (Х. Хеллером — в 1929 р.).
Втілення цих ідей у практику державотворення мало місце не тільки в
Німеччині, а й деяких інших країнах Західної Європи. Вже наприкінці ХІХ
століття державність правового характеру була чітко визначена,
наприклад, у конституціях та інших законодавчих актах Німеччини,
Великобританії, Франції, США. Юридичне закріплення соціального характеру
державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН
1949 р.

Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змістом
діяльності багатьох держав світу. Втім, незважаючи на те, що в тій чи
іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх
держав, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягнуто, хоча
формальні ознаки соціальної правової держави притаманні багатьом
демократичним державам.

Соціальний і правовий аспекти держави — це передусім чинники, які
характеризують її якість, є показниками гуманістичного змісту її
внутрішньої і зовнішньої політики. Така держава може розглядатись як
досконаліше за змістом і формою утворення порівняно з іншими відомими
історії типами держав.

Формування соціально-правової держави — складний і тривалий процес. Хоча
соціальний і правовий аспекти — це дві взаємопов’язані сторони одного
цілого, проте їх становлення відбувається неоднозначно. Так, у країнах
західної демократії першим почав формуватись правовий аспект
державності, що уособлював результат прогресивного розвитку суспільства,
врівноваження його відносин з державою і зменшення її тиску на
суспільство як умова і гарантія забезпечення так званого першого
покоління прав людини: громадянських і політичних (права на
індивідуальну свободу, життя, особисту безпеку, власність, свободу
совісті, участі у державних справах, рівність перед законом, на
невтручання в особисте життя тощо).

Крім того, трансформаційні процеси західних суспільств (які
прискорювались революціями та іншими соціальними зрушеннями), постійні
вимоги щодо вдосконалення держави стимулювали розвиток визначальних
засад державності правового характеру, таких як: визнання і захист прав
і свобод людини і громадянина; верховенство правового закону; будова та
функціонування влади на основі принципу розподілу влад.

Питання про суто соціальні функції держави постали пізніше за умов
сформованої в західних суспільствах державності правового характеру.
Розвиток інституту власності, ринкових економічних відносин і вільної
конкуренції, диференціація суспільства на різнорівневі верстви залежно
від матеріальних благ і доходів людей, а також ріст безробіття зумовили
необхідність створення нових механізмів соціальної регуляції і, в першу
чергу, вдосконалення відносин суспільства і держави з метою забезпечення
другого покоління прав людини, що виникли, — соціальних, економічних і
культурних. З цього часу суспільство починає вимагати від держави
здійснення соціально орієнтованої політики, гарантування і забезпечення
соціальних, економічних і культурних прав, певного вирівнювання
соціальної нерівності, створення для всіх рівних стартових умов.
Вирішення цих проблем і є завданням соціально-правової держави.

Соціальна правова держава — це політична організація суспільства, влада
якої будується за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і
судову, що впорядковує життя суспільства на принципах верховенства
права, справедливості і гуманізму; визнає, гарантує і забезпечує права і
свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення певного
рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз,
здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують.

Основними ознаками соціально-правової держави є: демократична
організація державної влади й обмеження держави правом; чітке визначення
юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її розподілу на
законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання,
гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна
відповідальність держави та особи, держави й об’єднань громадян;
законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів
громадянського суспільства (всіх форм власності, ринкових відносин,
громадських організацій, політичних партій, асоціацій, інститутів
соціального контролю, незалежних засобів масової інформації тощо);
високий економічний потенціал держави, соціально орієнтована економічна
політика, наявність надійної системи соціальної безпеки (реальної
можливості заробляти собі на життя працею, яку громадянин обирає або на
яку погоджується; можливість громадян розраховувати на мінімум
соціальних благ, гарантування державою мінімального (достатнього)
життєвого рівня; наявність і матеріальне забезпечення соціальних програм
з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, що цього
потребують; наявність ефективного соціального законодавства).

Процес формування основ соціальної правової держави в Україні, на
відміну від західних її моделей, має свої особливості. Його початком
слід вважати законодавче закріплення положення про те, що Україна є
демократичною, соціальною, правовою державою в Конституційному договорі
між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади
організації функціонування державної влади і місцевого самоврядування в
Україні на період до прийняття нової Конституції України» від 08.06.95,
а згодом — у ст. 1 Конституції України, прийнятій парламентом 28.06.96.

Складність і суперечливість процесу формування в Україні соціальної
правової держави в практичній площині полягає в тому, що за умов слабких
демократичних традицій перехідного суспільства, недосконалості
національного законодавства, недостатнього рівня політичної, правової й
економічної культури населення постає завдання одночасного створення
засад громадянського суспільства, правового і соціального аспектів
державності. Світова практика державотворення такого досвіду немає.
Найскладнішим питанням тут є визначення збалансованих відносин держави і
суспільства, меж втручання держави в економічну і соціальну сфери,
співвідношення регулюючої ролі держави (соціальної функції) і стихії
ринку (економічної свободи).

Головна проблема державотворчого процесу в цьому плані — це створення
ефективної нормативної бази, демократичної правової системи, тобто
створення основ правової державності, на підставі яких змогли б
формуватись інститути громадянського суспільства і соціальний аспект
державності.

Важливу роль у цьому відіграють реалізація демократичних принципів
будови і функціонування владних органів, переорієнтація їх політики від
захисту інтересів держави до захисту інтересів особи; наповнення
реальним змістом принципу верховенства права; здійснення
державно-правової реформи (парламентської, адміністративної,
муніципальної та судової); створення механізму захисту прав і свобод
людини і громадянина; формування високого рівня політичної, правової й
економічної культури населення. Водночас на основі законності і високого
рівня правового порядку повинні здійснюватись кроки щодо: створення
відповідного економічного потенціалу; умов для формування середнього
класу суспільства (і громадян-власників в цілому); розвитку всіх форм
власності, політичного й економічного плюралізму; обмеження монополізму
і розвитку конкуренції; здійснення соціально орієнтованої політики,
розробка і забезпечення соціальних програм і визначення пріоритетності
їх здійснення.

Похожие записи