Реферат на тему:

Громадські роботи як вид покарання за кримінальним правом України

Значною перешкодою на шляху становлення України як демократичної,
соціальної, правової держави є злочинність. Криміногенна ситуація в
державі, вказується у Постанові Верховної Ради України від 23 березня
2000 р. «Про дотримання правоохоронними органами України конституційних
гарантій законності в забезпеченні прав і свобод людини», «за рівнем,
змістом та негативними наслідками є складною, напруженою, загрожує
національній безпеці України, гарантованим Конституцією України правам
людини на життя, здоров(я, власність» (1. – 2000. – №24. – Ст.193(.

Важливу роль у боротьбі із злочинністю відіграє покарання, у тому числі
і такий його вид як громадські роботи. Однак стан дослідження у
літературі цього покарання не можна визнати задовільним. Ґрунтовних
праць, спеціально присвячених громадським роботам, немає. У наявній же
літературі воно розглядається фрагментарно і у загальних рисах, без
необхідної глибини і повноти, що, зрозуміло, не може сприяти правильному
його застосуванню. З огляду на це до питань, що потребують
першочергового з’ясування, належать, зокрема, такі: виявлення і
розкриття змісту ознак, що характеризують громадські роботи; з’ясування
підстав та умов їхнього застосування; вироблення пропозицій щодо
вдосконалення ст.56 КК, присвяченій цьому виду покарання. Розв’язання
зазначених проблем, як видається, сприятиме правильному і ефективному
використанню громадських робіт та підвищенню якості законодавчої
регламентації питань, пов’язаних з їх встановленням і застосуванням.

Громадські роботи запровадив у вітчизняну систему покарань КК України
2001 р.

Відповідно до ч.1 ст.56 цього Кодексу, назване покарання полягає «у
виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних
суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого
самоврядування».

Дане покарання, як це випливає з наведеного вище тексту закону,
передбачає виконання засудженим визначених йому суспільно корисних
робіт. Такий характер цих робіт означає, що вони, по-перше, здійснюються
не на користь потерпілого чи будь-якої іншої особи, а в інтересах
суспільства (громади) і, по-друге, мають соціальну, а не економічну
спрямованість.

Види суспільно корисних робіт, які належить виконувати особам,
засудженим до розглядуваного покарання, визначають органи місцевого
самоврядування. Аналіз прийнятих ними з даного приводу рішень свідчить,
що до цих робіт віднесені посильні для виконання засудженими види
фізичної праці, які не потребують спеціальної кваліфікації чи
професійної підготовки. Це, зокрема, роботи, що стосуються благоустрою
та озеленення територій населених пунктів, зон відпочинку і туризму;
підсобні роботи на будівництві та ремонті житла і об’єктів соціальної
сфери (дитячих дошкільних закладів, спортивних майданчиків, закладів
культури і охорони здоров’я, будинків для осіб похилого віку та
інвалідів тощо), доріг і тротуарів, водопровідних, каналізаційних,
газових споруд та комунікацій; вантажно-розвантажувальні роботи;
допоміжні роботи при відбудові та реставрації історико-архітектурних
пам’яток і заповідників; виконання робіт по забезпеченню діяльності
підприємств, організацій і установ соціальної інфраструктури міста чи
села (наприклад, сільськогосподарські роботи (весняно-польові роботи,
сінокосіння, збирання врожаю) на користь лікарні, будинку для осіб
похилого віку та інвалідів, дитячого будинку, перебирання, розфасування
та складування заготовлених для цих закладів овочів і фруктів).

Громадські роботи призначаються:

а) повнолітнім особам – на строк від 60 до 240 годин (ч.2 ст.56 КК);

б) особам у віці від 16 до 18 років – на строк від 30 до 120 годин (ч.1
ст.100 КК). До осіб, які не досягли 16 років, це покарання не
застосовується. Необхідно мати на увазі також те, що оскільки
мінімальний і максимальний строк, на який можуть застосовуватися
громадські роботи, залежить від досягнутого особою віку саме на момент
постановлення вироку щодо неї, а не на час вчинення нею злочину, то дане
покарання призначається повнолітньому засудженому у розмірі від 60 до
240 годин і тоді, коли він скоїв злочин у віці до 18 років (у тому числі
і до досягнення ним 16 років).

У санкціях, що передбачають громадські роботи, вони встановлені на
строк: до 120 годин (ч.1 ст.303 КК), до 200 годин (ч.1 ст.125, ч.1
ст.126, ч.1 ст.226 КК), до 240 годин (ст.132, ч.1 ст.137, ст.145 КК),
від 100 до 200 годин (ч.1 ст.213, ч.1 ст.225 КК), від 100 до 240 годин
(ч.1 ст.134 КК), від 150 до 240 годин (ст.123, 124, ч.2 ст.125, ст.128
КК).

Громадські роботи відбувають:

а) повнолітні засуджені – не більш як 4 години на день (ч.2 ст.56 КК);

б) засуджені у віці до 18 років – не більш як 2 години на день (ч.1
ст.100 КК). Оскільки денна тривалість виконання громадських робіт
залежить від віку злочинця саме на момент їх відбування, а не на час
призначення, то після досягнення ним 18 років вони відбуваються вже у
розмірі не більш як 4 годин на день навіть і тоді, коли він почав
відбувати це покарання ще як неповнолітній. Інакше кажучи, засудженим у
віці до 18 років призначені йому громадські роботи виконуються не більш
як 2 години на день, а після досягнення ним повноліття – не більш як 4
години на день. У строк відбування даного покарання зараховується лише
час, протягом якого засуджений фактично працював за визначеним місцем
роботи. Це означає, що тривалість громадських робіт не включає у себе
час, що витрачається на дорогу, прийом їжі тощо.

Визначені засудженому суспільно корисні роботи виконуються ним особисто
і безоплатно.

Згідно з ч.1 ст.56 КК засуджений повинен виконувати призначені йому
суспільно корисні роботи у вільний від роботи чи навчання час. Натомість
ч.1 ст.829 Виправно-трудового кодексу України (далі – ВТК) вказує, що
він має робити це у вільний від основної роботи чи навчання час. Про те,
що суспільно корисні роботи підлягають виконанню у вільний саме від
основної роботи чи навчання час, написано і у ч.1 ст.36 прийнятого 11
липня 2003 р. Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – КВК), який
набере чинності з 1 січня 2004 р. і замінить собою діючий ВТК. Так коли
ж усе-таки засуджений повинен виконувати визначені йому суспільно
корисні роботи?

Відповідаючи на поставлене запитання, необхідно мати на увазі наступне.
Визначення змісту як покарання взагалі, так і кожного окремого його виду
– це виключна компетенція КК. Кримінально-виконавче ж законодавство
регламентує лише порядок і умови виконання та відбування встановлених КК
покарань. Встановлення часу виконання суспільно корисних робіт є
визначенням одного з елементів змісту даного виду покарання, а не
регламентацією порядку і умов його виконання та відбування, а тому і
вирішуватися це питання повинно КК, а не ВТК. Розкриваючи поняття
аналізованого покарання, ч.1 ст.56 КК вказує, що воно полягає у
виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних
суспільно корисних робіт. Отже, згідно з КК дані роботи виконуються
засудженим у вільний від усякої (а не лише від основної) роботи чи
навчання час. ВТК ж (а за ним і КВК), вказуючи, що «громадські роботи
полягають у виконанні засудженим у вільний від основної роботи чи
навчання час безоплатних суспільно корисних робіт», змінив зміст цього
виду покарання, чого він робити не вправі.

Разом з цим потрібно відзначити, що визначення часу виконання суспільно
корисних робіт, яке міститься у ч.1 ст.56 КК, задовільним визнано бути
не може. По-перше, положення про те, що призначені засудженому суспільно
корисні роботи виконуються ним у вільний від будь-якої (усякої) роботи
чи навчання час, утруднює і навіть унеможливлює застосування
розглядуваного покарання до осіб, які працюють за сумісництвом чи
цивільно-правовими угодами або виконують надурочні роботи, працюють і
навчаються, отримують стаціонарно (очно) освіту одночасно у двох
навчальних закладах. Тому закладену у ч.1 ст.829 ВТК ідею, що визначені
засудженому суспільно корисні роботи він повинен виконувати у вільний
саме від основного заняття час, слід визнати правильною. По-друге,
положення про те, що суспільно корисні роботи виконуються засудженим у
вільний від роботи чи навчання час, є доволі невизначеним (неконкретним)
і по суті. Справді, що слід розуміти у контексті ч.1 ст.56 КК під
роботою – лише роботу за трудовим договором чи будь-який не заборонений
законодавством вид діяльності? Не зовсім ясно, що мається на увазі і під
навчанням. У зв’язку з цим видається, що для найменування діяльності, у
вільний від якої час мають виконуватися суспільно корисні роботи,
необхідно послуговуватися терміном, значення якого легально (нормативно)
визначено. Ним може бути термін «зайнятість».

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України від 1 березня 1991 р. із змінами
від 18 грудня 1991 р., 17 листопада 1992 р., 14 жовтня 1994 р., 22
грудня 1995 р., 14 лютого 1996 р., 17 грудня 1996 р., 21 листопада
1997 р., 11 грудня 1998 р., 8 червня 2000 р., 21 грудня 2000 р., 26
квітня 2001 р., 7 лютого 2002 р., 3 квітня 2003 р. «Про зайнятість
населення», «зайнятість – це діяльність громадян, пов’язана із
задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило,
приносить їм доход у грошовій або іншій формі» [2, 1991. – №14. –
Ст.170; 1, 1992. – №. 12. – Ст.169; 1993. – №2. – Ст.3; 1994. – №. 45. –
Ст.408; 1996. – №3. – Ст.11; 1996. – №9. – Ст.42; 1997. – №8 – Ст.62;
1998. – №11-12. – Ст.44; 1999. – №4. – Ст.33; 2000. – №38. – Ст.318;
2001. – №9. – Ст.38; 2001. – №27. – Ст.133; 2002. – №29. – Ст.194; 2003.
– №27. – Ст.209]. В Україні до зайнятого населення, як вказано у ч.3
ст.1 цього Закону, належать законно проживаючі на її території:

громадяни, які працюють за наймом на умовах повного або неповного
робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях,
незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях в
Україні та за кордоном;

громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи
підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою
діяльністю, члени кооперативів, фермери та члени їх сімей, що беруть
участь у виробництві;

громадяни, які обрані, призначені або затверджені на оплачувану посаду в
органах державної влади, управління та громадських об’єднаннях;

громадяни, які проходять службу в Збройних Силах України, Службі безпеки
України, Державній прикордонній службі України, військах внутрішньої та
конвойної охорони і Цивільної оборони України, органах внутрішніх справ
України, інших військових формуваннях, створених відповідно до
законодавства України, альтернативну (невійськову) службу;

громадяни, які проходять професійну підготовку, перепідготовку і
підвищення кваліфікації з відривом від виробництва; навчаються в денних
загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

працюючі громадяни інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і
виконують функції, не пов’язані із забезпеченням діяльності посольств і
місій. Законодавством України, зазначено у ч.4 цієї статті, можуть
передбачатися й інші категорії зайнятого населення.

Наведене, як видається, дає підставу зробити висновок, що діяльністю, у
вільний від якої час засуджений повинен виконувати визначені йому
суспільно корисні роботи, більш правильно було б визнавати основний вид
його зайнятості. З огляду на це, у ч.1 ст.56 КК слова «роботи чи
навчання» доцільно замінити словами «основного виду зайнятості».

h>

????O???????¤?$????O?ькі роботи не застосовуються також до осіб, котрі
не досягли 16 років, прямо випливає із змісту ч.1 ст.100 КК, яка
встановлює, що дане покарання може бути призначене лише неповнолітнім у
віці від 16 до 18 років. Виходячи ж з того, що ч.3 ст.56 КК повинна
вичерпно визначати коло осіб, до яких громадські роботи не
застосовуються, її слід доповнити положенням про те, що цей вид
покарання не призначається також особам, які не досягли 16 років.

Як, однак, бути тоді, коли зазначені у ч.3 ст.56 КК обставини, що
перешкоджають застосуванню громадських робіт (інвалідність, пенсійний
вік, вагітність), настали після засудження особи до даного виду
покарання? КК жодних постанов з цього приводу не містить. У той же час
ч.3 ст.8210 ВТК вказує, що стосовно засудженої до громадських робіт
«особи, яка після винесення вироку визнана інвалідом першої або другої
групи або досягла пенсійного віку, а також вагітної жінки
кримінально-виконавча інспекція направляє до суду подання про звільнення
її від подальшого відбування покарання». Таке вирішення поставленого
вище запитання задовільним визнане бути не може.

По-перше, відповідно до ч.1 ст.74 КК, визначення (встановлення) підстав
звільнення від відбування покарання, крім звільнення від відбування
покарання на підставі закону про амністію чи акта про помилування, – це
прерогатива даного Кодексу, а не будь-якого іншого законодавства. Однак
КК такої підстави для звільнення від відбування громадських робіт як
неможливість їх виконання засудженою особою внаслідок визнання її
інвалідом першої або другої групи, досягнення нею пенсійного віку чи
вагітності не передбачає. У ч.3 ст.8210 ВТК, отже, йде мова про такий
вид звільнення від відбування покарання, який чинному КК невідомий.

По-друге, сам по собі факт неможливості виконання засудженим того чи
іншого виду покарання не може бути безумовною підставою для звільнення
від його відбування. Таке звільнення допустиме лише у разі неможливості
виконання найменш суворого з передбачених системою покарань виду
покарання або настання обставин, які унеможливлюють відбування
будь-якого виду покарання. У решті ж випадків покарання, виконання якого
засудженим стало неможливим, повинно підлягати заміні на менш суворий
вид покарання. Саме так, до прикладу, вирішено це питання стосовно
виправних робіт. У ч.3 ст.57 КК вказано, що засудженим до цього виду
покарання особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку,
суд може замінити виправні роботи штрафом із розрахунку трьох
встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян
за один місяць виправних робіт. Зважаючи на місце громадських робіт у
системі покарань, вони могли б замінюватись штрафом. При цьому можна
виходити з встановленого ч.4 ст.53 КК співвідношення між цими видами
покарань, згідно з яким десяти годинам громадських робіт відповідає один
встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

З огляду на наведене, ст.56 КК доцільно доповнити ч.4 приблизно такого
змісту: «Особам, які після постановлення вироку визнані інвалідами
першої або другої групи чи досягли пенсійного віку та жінкам, що стали
вагітними, суд заміняє громадські роботи штрафом із розрахунку один
встановлений законодавством неоподатковуваний мінімум доходів громадян
за десять годин громадських робіт».

Громадські роботи є покаранням, що передбачає його реальне виконання.
Тому до засуджених до них осіб не застосовується звільнення від
відбування покарання з випробуванням (ст.75, 79, 104 КК),
умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст.81, 107 КК), а
також заміна невідбутої частини покарання більш м’яким покаранням (ст.82
КК).

Громадські роботи є основним видом покарання (ч.1 ст.52 КК). Вони можуть
застосовуватись у випадку:

коли їх передбачає санкція статті (частини статті), за якою засуджується
особа. Необхідно відзначити, що КК послуговується цим покаранням досить
рідко. На сьогодні воно встановлене лише у 14 санкціях. Усі делікти, за
які передбачені громадські роботи, є злочинами невеликої тяжкості. Це
покарання встановлене за вчинення 10 видів злочинів проти життя та
здоров’я особи (умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані
сильного душевного хвилювання (ст.123 КК), умисне заподіяння тяжких
тілесних ушкоджень у разі перевищення меж необхідної оборони або у разі
перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця (ст.124 КК),
умисне легке тілесне ушкодження (ч.1 і 2 ст.125 КК), побої і мордування
(ч.1 ст.126 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне
ушкодження (ст.128 КК), розголошення відомостей про проведення медичного
огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої
невиліковної інфекційної хвороби (ст.132 КК), незаконне проведення
аборту (ч.1 ст.134 КК), неналежне виконання обов’язків щодо охорони
життя та здоров’я дітей (ч.1 ст.137 КК), незаконне розголошення
лікарської таємниці (ст.145 КК), 3 видів злочинів у сфері господарської
діяльності (порушення порядку здійснення операцій з металобрухтом (ч.1
ст.213 КК), обман покупців та замовників (ч.1 ст.225 КК), фальсифікація
засобів вимірювання (ч.1 ст.226 КК) і 1 вид злочину проти громадського
порядку та моральності (проституція або примушування чи втягнення до
заняття проституцією (ч.1 ст.303 КК). В усіх санкціях громадські роботи
передбачені в альтернативі з іншими видами покарань – штрафом (ч.1
ст.213, ч.1 ст.303 КК), штрафом і виправними роботами (ч.1 ст.125, ч.1
ст.126, ч.1 ст.225 КК), штрафом і позбавленням права обіймати певні
посади або займатися певною діяльністю (ч.1 ст.137 КК), виправними
роботами і обмеженням волі (ст.132, ч.1 ст.134 КК), штрафом,
позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю
і виправними роботами (ст.145 КК), штрафом, виправними роботами і
арештом (ч.1 ст.226 КК), виправними роботами, арештом і обмеженням волі
(ст.124, ч.2 ст.125 КК), виправними роботами і обмеженням волі (ст.128
КК), виправними роботами, обмеженням волі і позбавленням волі (ст.123
КК);

заміни ними несплаченої суми штрафу у разі неможливості його сплати (ч.4
ст.53 КК);

призначення їх на підставі ст.69 КК як більш м’якого покарання, ніж
передбачено законом за вчинений особою злочин;

заміни ними як більш м’яким покаранням призначеного особі більш суворого
виду покарання, якого або уже не передбачає санкція статті (частини
статті) Особливої частини КК, за котрою вона засуджена, або якщо він
скасований взагалі (ч.3 ст.74 КК);

заміни ними як більш м’яким покаранням невідбутої засудженим частини
покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (ст.82 КК);

заміни ними як більш м’яким покаранням призначеного звільненим від
відбування покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі жінкам,
які стали вагітними або народили дітей під час відбування покарання
після досягнення дитиною трирічного віку або в разі її смерті (ч.4 ст.83
КК);

заміни ними як більш м’яким покаранням призначеного засудженому
покарання на підставі акта про помилування (ст.85 КК).

У деяких публікаціях, посилаючись на ст.85 КК, вказується, що громадські
роботи можуть застосовуватись також у разі заміни ними як більш м’яким
покаранням призначеного особі покарання «на підставі закону про
амністію» (3, с.273(. Дійсно, у ст.85 КК вказано, що законом про
амністію призначене засудженому покарання може бути замінене більш
м’яким покаранням. Але кожний закон про амністію повинен відповідати
вимогам базового (визначального, основоположного) з цього питання
нормативно-правового акта – Закону України від 1 жовтня 1999 р. із
змінами від 19 грудня 1996 р. і 18 травня 2000 р. «Про застосування
амністії в Україні» [1, 1996 – №48. – Ст.263; 1997. – №9. – Ст.69; 2000.
– №35. – Ст.281]. Останній же встановлює, що «закон про амністію не може
передбачати заміну одного покарання іншим» (ч.2 ст.2). Наведене, таким
чином, свідчить, що на сьогодні законом про амністію призначене
засудженому покарання будь-яким іншим покаранням, у тому числі і
громадськими роботами, замінене бути не може. Практично така заміна
зможе мати місце лише тоді, коли це дозволятиме Закон України від 1
жовтня 1996 р. «Про застосування амністії в Україні».

За даними судової статистики у 2002 р. громадські роботи було
застосовано до 1794 осіб, або до 0,9% від усіх засуджених [4, 2003 – №3.
– С.49], у І півріччі 2003 р. – до 1419 осіб, або до 1,4% від усіх
засуджених [4, 2003 – №5. – С.32].

Порядок і умови виконання покарання у виді громадських робіт регламентує
розділ ІІІ-Б (глава 13-Б) ВТК. Норми цього розділу, зокрема,
встановлюють, що це покарання відбувається за місцем проживання
засудженого. Контроль за його виконанням покладається на
кримінально-виконавчу інспекцію, а проведення
індивідуально-профілактичної роботи – на органи внутрішніх справ.
Засуджені до громадських робіт зобов’язані виконувати встановлений
порядок та умови відбування цього покарання, сумлінно ставитися до
праці, працювати на вказаних для них об’єктах і відпрацьовувати
визначений судом строк цих робіт, з’являтися за викликом та періодично
на реєстрацію до кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти її про
зміну місця проживання, не виїжджати без її дозволу за межі України. За
порушення особою порядку та умов відбування даного покарання, а також
порушення громадського порядку, за яке її було притягнуто до
адміністративної відповідальності, до неї може бути застосоване
стягнення у виді письмового попередження про притягнення до кримінальної
відповідальності.

Ухилення від відбування громадських робіт карається за ст.389 КК. Згідно
з ч.3 ст.8213 ВТК, ухиленням від відбування цього покарання визнається:

невиконання засудженим встановлених обов’язків, порушення порядку та
умов відбування покарання, а також притягнення до адміністративної
відповідальності за правопорушення, які були вчинені після письмового
попередження;

більше двох разів протягом місяця невихід на громадські роботи без
поважних причин, а також допущення більше двох порушень трудової
дисципліни протягом місяця, поява на роботі в нетверезому стані, у стані
наркотичного або токсичного сп’яніння.

І наостанок про назву розглядуваного покарання. Вона, як і найменування
будь-якого іншого покарання, повинна, по-перше, вказувати, що мова йде
про покарання (тобто про стягнення, захід державного примусу, кару) і,
по-друге, у концентрованому (стислому) вигляді відображати його зміст.
Не важко зауважити, що нинішнє його назва цим вимогам не відповідає, бо
словосполучення «громадські роботи» вказує лише і тільки на те, що ми
маємо справу з працею на користь (в інтересах) громади (суспільства),
але аж ніяк не з покаранням. Більше того, вислів «громадські роботи»
взагалі асоціюється з добровільною безоплатною працею на суспільство,
громаду, колектив або добродійну чи гуманітарну організацію. Не треба
також забувати, що громадськими роботами може називатись і різновид
добровільної оплачуваної праці. Наприклад, ст.23 уже згадуваного закону
«Про зайнятість населення» передбачає організацію для забезпечення
тимчасової зайнятості населення, передусім осіб, зареєстрованих як
безробітні, оплачуваних громадських робіт. Враховуючи наведене,
видається, що досліджуваний вид покарання більш правильно було б
називати «примусові безоплатні роботи на користь суспільства». Можна
іменувати його і дещо коротше – «примусові безоплатні роботи».

Розглянуті питання, рівно ж як і висловлені пропозиції щодо
вдосконалення ст.56 КК, видається, сприятимуть правильному і ефективному
застосуванню громадських робіт на практиці. Визначення ж самої
ефективності громадських робіт і їхньої ролі у запобіганні вчиненню
злочинів – це наступний етап у дослідженні комплексу питань, що
торкаються цього покарання.

Література

Відомості Верховної Ради України.

Відомості Верховної Ради УРСР.

Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України: У 2 ч.
/Під заг. ред. Потебенька М.О., Гончаренка В.Г. Загальна частина. – К.:
Форум, 2001.

Вісник Верховного Суду України.

Похожие записи