Господарські відносини — предмет господарського права

Правова регламентація господарської діяльності u наш час — у період
переходу до соціально орієнтованої ринкової економіки — повинна
спрямовуватися на закріплення в законодавстві економічно обгрунтованих
принципів її функціонування в умовах конкуренції.

Світовий досвід свідчить, що на саморегулюючий механізм ринку не можна
повністю покластися. Він сам по собі не може забезпечити здорових
суспільних відносин і не гарантує довготермінової економічної
стабільності. Держава повинна всіляко підтримувати малий і середній
бізнес, забезпечувати громадське взасмопорозуміння у справах
справедливого розподілу прибутків, використовуючи такі правові засоби,
під впливом яких посилюється мотиваційне значення тих чи інших цілей
господарської діяльності.

У Господарському кодексі України дається визначення господарської
діяльності як діяльності суб’єктів господарювання у сфері суспільного
виробництва, яка спрямована на виготовлення та реалізацію продукції,
надання послуг, виконання робіт вартісного характеру, що мають цінову
визначеність1. До цього слід додати, шо господарювання означає
здійснення економічно значущої діяльності, метою якої є здобуття
господарської вигоди, тобто не тільки одержання прибутку, а й
задоволення суспільних потреб. Адже задоволення суспільних потреб с
кінцевою метою виготовлення продукції у виробничій системі з
використанням природних ресурсів. Саме потреби є рушійною силою розвитку
виробництва, збереження і відтворення природних ресурсів.

Процес ведення господарської діяльності, суспільні відносини, що при
цьому виникають, потребують правової регламентації. І хоча втручання
держави в цю діяльність законодавством не допускається, така
регламентація не може обмежитися загальною вимогою проте, шо
використання при її здійсненні будь-ким своєї власності не може
завдавати шкоди правам громадян, інтересам суспільства, погіршувати
економічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41 Конституції
України). Сукупність відносин, шо виникають при здійсненні господарської
діяльності, потребує правового регулювання і є предметом господарського
права, а останнє — системою правових норм, які регулюють господарські
відносини.

У процесі виробництва і господарювання проявляються приватні інтереси,
інтереси товаровиробників, суспільства і держави, трудових колективів,
споживачів. Виникає необхідність у їх узгодженні. Для цього слід
використовувати правові регулятори таким чином, щоб не допустити
зниження підприємницьких інтересів внаслідок, скажімо, надмірних
податків, а з іншого боку — шоб суб’єкти господарювання додержувалися
норм природокористування, стандартизації, конкуренціїтошо.

Посилаючись на традицію торгового права дореволюційної Росії, за якою і
банкір, і видавець, і аптекар, і нерідко сільський господар — усі
визнавалися купцями, деякі правники висунули пропозицію зберегти, або
відновити таку галузь права, як торгове право1. Але икшо тодішній купець
був фактично підприємцем, а точніше — суб’єктом господарювання, то така
невідповідність понять, за словами відомого російського правника Г Ф.
Шершеневича, виникла внаслідок широкого юридичного уявлення про
торгівлю, яке поступово наближалося до поняття взагалі економічної
діяльності2.

Якшо здійснити таке «відновлення», то створиться така ж невідповідність
понять, адже комерційна (від лат. commarcium — торгівля) діяльність — це
діяльність на товарних ринках (купівля-продаж в інтересах
матеріально-технічного постачання і збуту виготовленої продукції);
діяльність, пов’язана з експортом та імпортом товарів; діяльність на
фондових ринках (купівля-продаж акцій, облігацій та інших цінних
паперів); посередницька діяльність1.

Така діяльність тісно пов’язана з виробничою, але не повинна
ототожнюватися з нею. До переходу до ринкової економіки
матеріально-технічне забезпечення виробничого процесу здійснювалося в
централізованому порядку, який складався з кількох етапів. Починався він
з вияву потреб виробників у матеріально-технічних ресурсах, виділення
фондів міністерствам і розподілу цих фондів підприємствам-споживачам.

Потім органами матеріально-технічного забезпечення здійснювалося
прикріплення підприємств-споживачів до постачальників і видача актів на
поставку продукції. І на заключному етапі на підставі одержаних нарядів,
планів прикріплення та інших планових документів підприємства укладали
договори на поставку продукції.

Перехід до ринкових відносин означає відмову від
адміністративно-наказових методів господарювання, втручання держави в
господарську діяльність підприємств. З іншого боку, комерційну
діяльність в умовах ринку не можна зводити, як було раніше, лише до
організації збуту продукції. В цих умовах вироблена продукція знайде
збут лише тоді, коли буде задовольняти попит споживачів.

Тому завданням виробника є аналізувати, за допомогою кваліфікованих
працівників, кон’юнктуру ринку, виявляти незадоволені потреби, знаходити
споживачів своєї продукції і на цій основі формувати асортиментну
політику підприємства здійснювати розробку нової продукції,
налагоджувати системи сервісного обслуговування.

Таким чином, якщо раніше спочатку планувалася в централізованому порядку
виробнича діяльність, а потім укладалися договори зі споживачами про
збут виробленої продукції, то тепер основу планів виробництва продукції
становлять державні замовлення та договори, укладені із її споживачами
(покупцями) і постачальниками матеріально-технічних ресурсів.

Виходячи з вишенаведеного, слід визначити відносини, шо виникають при
здійсненні виробничої і комерційної діяльності, відносинами
господарськими, оскільки виробнича і комерційна діяльність тісно
пов’язані і становлять у цілому діяльність господарську, яка потребує
окремої правової регламентації.

Характерною ознакою господарських відносин, як зазначається в
законодавстві, є поєднання в них виробничих, організаційних і
внутрішньогосподарських відносин (ст. З ГК України). Господарські
відносини являють собою такі відносини між суб’єктами господарювання
(підприємствами, підприємцями) і органами управління, між суб’єктами
господарювання і державними та громадськими організаціями, шо є
споживачами продукції, робіт, послуг, які складаються в процесі
організації і здійснення господарської діяльності.

Господарювання — це і господарське управління, і господарське відання.
Господарювання здійснюється різноманітними суб’єктами: державою,
територіальними самоврядними системами, підприємствами, бюджетними та
іншими організаціями, які не мають на меті одержання прибутку, окремими
громадянами.

законотворення. Це стосується як «традиційних» галузей права —
цивільного, адміністративного, кримінального, — так і господарського.

5Ринкова економіка і державне регулювання, як зазначається в правничій
літературі1, мають тісний зв’язок та взаємообумовленість. Вони
відображають реальне співвідношення між публічним і приватним пра-пом.
Аналіз цього процесу привів учених до необхідності по-іншому поглянути
на проблему дуалізму права. На стику публічного і приватного права була
розроблена теорія господарського права.

У колишньому СРСР ці ідеї набули великого поширення і розвитку. Досить
згадати концепцію «двохсекторного права», довоєнну концепцію, яка була
висунута в 30-ті роки Я. Я. Гінцбургом та Є. Б. Пашуканісом.
Представниками так званої післявоєнної концепції господарського права є
В. В. Лаптев, В. К. Мамутов, І. Г. Побірченко, Г. А. Знаменський та
інші1.

Господарське право можна розглядати в кількох аспектах: як галузь права,
як галузь законодавства, як науку і як навчальну дисципліну. І якщо з
приводу визначення господарського законодавства, а також науки
господарського права і відповідної навчальної дисципліни особливих
розбіжностей серед вчених до останнього часу не існувало1, то питання
про господарське право як окремої галузі права було і залишається до
цього часу дискусійним.

Одні вчені визначали господарське право, виходячи з розуміння Його
предмета як господарських відносин, що виникають у зв’язку зі
здійсненням господарської діяльності (відносини за горизонталлю), та
керівництвом нею (відносини за вертикаллю — господарсько-управлінські
відносини) між організаціями, а також між їх підрозділами і організацією
в цілому (внутрішньо-господарські відносини). Це точка зору прихильників
розуміння господарського права як самостійної галузі права4.

Інші вчені висували концепцію господарського права як комплексної галузі
права5.

Дехто з авторів, не визнаючи господарське право як комплексну галузь
права, вважали, що нормативні акти, які регулюють господарські
відносини, становлять комплексну галузь законодавства1.

За існування командно-адміністративної системи заперечення проти
визнання господарського права як галузі права зводилися до невизнання
існування його предмета.

Всі правовідносини у сфері організації господарювання можуть бути
поділені, як зазначає В. А. Рахмилович, на дві великі і руни: 1)
вертикальні, тобто владовідносини, в яких один із учасників наділений
компетенцією з владного управління іншим учасником цих відносин; 2)
горизонтальні, позбавлені ознак влади і підкорення, в яких взаємні права
і обов’язки, здебільшого майнового характеру, виникають із договорів,
правопорушень та інших юридичних фактів. Друга група — це або
безпосередньо самі товарно-грошові відносини або похідні від них і ними
обумовлені відносини3.

Якщо такі висловлювання ще можна зрозуміти в умовах, коли
товарно-грошові відносини не мали всеохоплюючого характеру, притаманного
ринковій економіці, то навряд чи треба повторювати «постулати» про чітке
розмежування відносин господарювання на владовідносини та
«горизонтальні», безпосередньо самі товарно-грошові відносини в умовах
переходу до ринкової економіки, як це зроблено, наприклад, Т. К.
Матвсєвим’, коли товарно-грошовий характер поширюється і на вертикальні
відносини, коли в господарських відносинах застосовуються договори
вертикального типу, що набувають все більшого поширення на практиці.

У той же час важко погодитися з твердженням, що при переході від
планово-адміністративної до ринкової економіки господарська діяльність
стає діяльністю підприємницькою і це визначає новий зміст господарського
права, яке стає правом підприємницької діяльності4.

практиці має місце підміна і змішування понять «підприємницька
діяльність» і «господарська діяльність»1.

Підприємницька діяльність — це особлива господарська діяльність,
творчо-пошукова, новаторська, пов’язана з виробленням нових ідей і
заходів для досягнення мети. Вона відрізняється від просто
репродуктивної діяльності для одержання відомих результатів відомими
заходами.

Підприємцями, зазначав відомий німецький економіст Й. Шумпе-тер, ми
називаємо суб’єктів господарювання, функцією яких є не що інше, як
здійснення нових комбінацій факторів виробництва, здійснення реалізації
нововведень і тим самим забезпечення економічного росту2, їх
характеризують за допомогою таких понять, як ініціатива, авторитет, дар
передбачення тощо. Тому терміни «просто господарі» і «підприємці» ми
можемо уявити собі у вигляді антитези двох таких суб’єктів
господарювання3.

Отож господарська діяльність, охоплюючи підприємницьку, до неї не
зводиться. Ряд авторів «далекого зарубіжжя» теж зазначає, що
підприємницьке право — це важлива частина (але лише частина)
господарського права4.

На думку В. В. Лаптева, предмет підприємницького права — це три групи
відносин: 1) відносини, що складаються при здійсненні підприємницької
діяльності (відносини за горизонталлю) між автономними учасниками
цивільного обороту, 2) відносини з урегулюванням підприємницької
діяльності, що виникають між суб’єктами, які займаються підприємництвом,
і державними органами (відносини за вертикаллю); 3)
внутрішньогосподарські відносини, між відокремленими підрозділами
підприємства, що діють на засадах господарського розрахунку5. Та ці ж
групи відносин становлять і господарське право, частиною якого є право
підприємницьке.

Висуваючи міркування про формування підприємницького права як
самостійної галузі, А. Г. Биков зазначає, що оскільки цивільне право, як
і торгове, органічно не припускає державного підприємництва, то, отже,
об’єктивно виникає потреба в сучасному варіанті торгового права, яке ми
називаємо підприємницьким правом*. При цьому він посилається на
висловлювання зарубіжних вчених, зокрема на Р. Давида, який у книзі
«Основні правові системи сучасності» (М., 1988), маючи на увазі явну
обмеженість сучасного торгового права, прямо зазначав, що праці з
торгового права лають урізане уявлення про його предмет, бо не виходять
за традиційні межі торгового права і залишають без уваги цілу низку
суттєвих для цієї сфери діяльності засобів (податковий режим,
регламентацію зовнішньої торгівлі та ін.). Тому є суттєвим перетворення
торгового права на «господарське право», у якому переважають установки
політичного і соціального плану і якнайтісніше переплетені право
приватне і право публічне.

Отож і такі анторитетні зарубіжні вчені, як Р.Давид, визначають, що
сучасний варіант торгового права і с господарським правом.

Похожие записи