Реферат на тему:

Гідність людини: юридичні аспекти

Преамбула до Загальної декларації прав людини закріплює положення, що
визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та
невід’ємних прав їх є основою свободи, справедливості та загального
миру. У ст. 1 декларації стверджується: «Всі люди народжуються рівними у
своїй гідності та правах». Преамбула до міжнародного пакту про
економічні, соціальні та культурні права закріплює положення, згідно з
яким усі права людини «випливають з властивої людській особі гідності»,
а також низка інших документів. Всесвітня конференція з прав людини, що
проходила у Відні в 1993 р., підтвердила, що «всі права людини
випливають з гідності і цінності, притаманних людській особистості».

Преамбула Конституції України закріплює принцип про «забезпечення прав і
свобод людини та гідних умов її життя». Розділ І «Загальні засади»
визнає людину, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і
безпеку найвищою соціальною цінністю в Україні (ст. 3). Розділ II
Конституції «Права, свободи та обов’язки людини та громадянина»
закріплює положення, згідно з яким усі люди є вільні і рівні у своєй
гідності та правах (ст. 21), а також право людини на повагу до її
гідності (ст. 28). Захист гідності передбачений нормами конституційного,
кримінального, кримінально-процесуального, цивільного,
цівільно-процесуального, трудового права.

Як же розуміти поняття гідності у площині прав людини взагалі й в
юридичних аспектах цих прав зокрема? У правничій літературі відоме,
по-перше, твердження, що гідність людини має характер основного принципу
юридичного права [32 c. 42; 3, с. 33] Це потребує розробки цього поняття
з позицій бачення загальної теорії держави і права. Зауважимо, що
значення принципів права полягає в тому, що вони у стислому вигляді
концентровано відображають найсуттєвіші риси права, є начебто його
квінтесенцією, «обличчям». Принципи права – це керівні засади (ідеї),
які зумовлюються об’єктивними закономірностями існування й розвитку
людини та суспільства, визначають зміст і спрямованість правового
регулювання [21, с. 82].

Визнання гідності джерелом прав і свобод людини робить визначальним
верховенство принципу природної гідності. Отже, конкретні права і
свободи, а також усі інші норми повинні бути інтерпретовані на тлі
людської гідності, яка є «найвищим принципом Конституції» [34, c. 496].
Конституційне закріплення принципу людської гідності виконує роль
ідеалу, до якого законодавець повинен прагнути. Він має виконувати роль
тієї опори, на яку спирається законодавець в процесі творення інших норм
права.

Принцип людської гідності має абсолютний характер, тобто, по-перше,
гідність людини є непорушною і, по-друге, не може бути жодних винятків з
цього правила. Людська гідність становить джерело, фундамент і основу
цілого конституційного порядку в логічному, онтологічному та
інтерпретаційному розумінні. Тому людську гідність не можна тлумачити як
одне з багатьох прав чи свобод, оскільки таке розуміння гідності може
призвести до звуження її змісту [31, c. 92].

По-друге, деякі вчені вказують, що людська гідність є однією з свобод
людини [33, c. 45]. Інші вчені стверджують, що гідність людини є її
правом. Однак право людини на гідність розглядається як засадниче щодо
інших прав людини, воно реалізується через розвиток інших прав і свобод
[25, с. 50]. Таке право також розглядається як абсолютне [23, с. 9],
тобто таке, що охороняється від усіх інших суб’єктів права, які
підпорядковуються певному режиму. Це право породжує так звані абсолютні
обов’язки інших суб’єктів. Суть цих обов’язків: усі повинні утримуватись
(виявляти свою пасивність) щодо порушення абсолютного права, інакше
порушник покладає на себе додатковий обов’язок з відшкодування
заподіяної шкоди, а потерпілий, реалізуючи своє право на захист, вступає
з ним у «відносні» правовідносини [26, c. 36].

У Конституції України (ст. 3) гідність людини також входить до складу
прав і свобод, однак стоїть ніби перед ними. Це відповідає такому
розумінню гідності людини, згідно з яким права і свободи повинні
застосовуватися у спосіб, який «служить реалізації принципу гідності»
[34, c. 499].

Гідність людини не належить до понять, яким можна легко дати дефініцію.
Не знайдемо визначення цього поняття ані у Конституції та законодавстві
України, ані у міжнародних нормативно-правових актах. Ідея людської
гідності як вищої цінності і призначення людини була висунута
гуманістами кінця середньовіччя. Визнання цінності і високого
призначення людини незалежно від її станової належності, соціального
походження, раси, нації було важливою стороною цієї ідеї [5, с. 12]. Так
Кант вважав, що гідність є внутрішня безвідносна цінність, а те, чому
притаманна гідність, – є вище від будь-якої ціни і не допускає ніякого
еквіваленту, тобто є ціллю самою по собі. На його, думку це може бути
лише мораль і людство, оскільки лише воно здатне мати гідність. Кант
поставив гідність у центр свого етичного вчення і вже з визнання
гідності абсолютною цінністю вивів свої моральні правила [9, с. 63, 87].

В процесі розвитку ідея гідності стала основним поняттям гуманізму як
цілісної системи поглядів на особу, її положення в суспільстві і праві.
Ідея гідності – це постійно змінюване суспільне явище. ЇЇ сутність може
бути теоретично виражена лише поняттями, що розвиваються,
перетворюються, змінюють одне одного. Вона сформувалась як відображення
у свідомості людей того особливого становища, яке посідає людина, а
також як відображення її соціальної цінності [19, с. 12].

У суспільній етиці вживаються три засадничі способи застосування слова
гідність: гідність особиста (власна), гідність певної спільності та
людська гідність [2; 16; 26]. Гідність особиста (власна) виражається у
почутті власної цінності конкретної людини, яка ґрунтується на схваленій
суспільством моральній самосвідомості і готовності її оберігати за
будь-яких умов, а також очікування з цього приводу поваги з боку інших.

Людина набуває свою особисту (власну) гідність і може її втратити як у
власних очах, так і в оцінці інших людей. Таке розуміння гідності не
належить автоматично кожній людині, а залежить від його поведінки в
щоденному житті. На думку деяких учених, особиста гідність притаманна
людині, яка

діє згідно з власною системою цінностей і переконань, намагається бути
вірною собі. Вище цінує правду, ніж одноразову користь. Життя розуміє як
акт самоствердження;

вміє захищати свою самобутність та індивідуальність. У випадку загрози
опановує себе, контролює свої емоції та агресію;

не піддається на маніпуляції, не розмінює своєї індивідуальності на
матеріальну користь чи доступ до влади;

з обережністю сприймає нові ідеї щодо світосприйняття. Лише достатні
аргументи можуть її переконати змінити свою систему цінностей і засади
поведінки;

поводиться достойно і розважливо [30, с. 13].

В юридичній літературі поняття гідності особи головно розглядається у
площині моральної і правової свідомості індивіда. Так С.М. Братусь [4,
с. 85], О.О. Красавчиков [24, с. 157] поняття гідності визначають як
відображення в свідомості громадянина його оцінки суспільством, тобто
самооцінка особою її суспільної оцінки.

М.С. Малєін вказує, що людина усвідомлює своє становище в суспільстві,
колективі. Їй притаманні самоповага і потреба в повазі її іншими людьми.
Ця внутрішня самооцінка власних якостей, здібностей, світогляду, свого
суспільного значення і є гідністю [16, с. 32]. Подібного погляду
дотримується Ю.І. Скуратов [11, с. 69].

М.Й. Коржанський [12, с. 223] визначає гідність особи як право на
громадську повагу, що ґрунтується на визнанні суспільством громадської
цінності цієї особи. Він розглядає гідність як публічну цінність особи.
В.Б. Здравомислов під гідністю розуміє повагу високих моральних якостей
в самому собі [27, с. 74].

Наведені визначення «виведено» з двох сфер які характеризують
суб’єктивну сторону гідності: із сфери емоційних переживань і сфери
розумової діяльності індивіда.

Як зазначає М.А. Придворов, внутрішня, чи суб’єктивна, сторона, тобто
усвідомлення людиною своєї гідності, включає інтелектуальний, емоційний
та вольовий моменти – усвідомлення індивідумом свого правового і
суспільного становища, своєї моральної репутації, чутливість до
суспільної думки, до суспільної оцінки своєї діяльності і своєї
гідності, прагнення здобути і підтримати добру репутацію й уникнути
громадського осуду. Включення ж вольових моментів відображає ситуацію
самовиховання, саморегулювання, яке зумовлює вплив усвідомлення власної
значущості на поведінку людини в суспільстві, де воно і виявляється
назовні [19, с. 15].

Подібний підхід до вирішення цієї проблеми знаходимо й у
Г.Д. Бандзеладзе, який вказує, що гідність складається з трьох
елементів: мислення, почуття і волі. Зв’язок між цими елементами є
настільки міцним, а їх єдність нероздільною, що реально їх окремо один
від одного уявити не можна. Тільки в абстракції можливий їх поділ і
диференційований аналіз. Це свідчить про те, що кожна з цих здатностей
має коріння в інших двох, і, незважаючи на їхні феноменальні і
функціональні відмінності, вони створюють органічну єдність [1, с. 12].

Зауважимо також, що поряд з категорією гідності, дуже важливе місце
посідає категорія честі. Взагалі, честь і гідність людини є близькими і
тісно взаємопов’язаними між собою. Здебільшого у даному випадку ці
поняття вживаються без чіткого смислового розмежування. Разом з тим, хоч
і близькі за своїм змістом, честь та гідність відрізняються одне від
одного.

Щодо визначення співвідношення між ними є різні погляди. Одні вчені
вважають, що честь повністю вміщує в собі поняття гідність, інші це
заперечують. Найбільш правомірний, на наш погляд, підхід до вирішення
цієї проблеми пропонує К.Б. Ярошенко, який стверджує, що честь та
гідність – близькі поняття і різниця між ними існує лише в суб’єктивному
чи об’єктивному підході до оцінки цих якостей: якщо мається на увазі
оцінка з боку оточуючих –йдеться про честь особи, а якщо ж це самооцінка
– про її гідність [29, с. 155].

Відтак честь – це суспільна оцінка особи, міра соціальних, духовних
якостей громадянина як члена суспільства. Така суспільна оцінка особи
залежить від самого громадянина, оскільки формується на підставі його
поведінки, вчинків, ставлення до інтересів суспільства, інших людей [16,
31]. Внаслідок цього різні люди мають різну соціальну оцінку, яка може
змінюватися залежно від їхніх вчинків.

ae

????@?від людини. Тобто лише внаслідок того, що людина є біосоціальною
істотою, вона вже наділена певною гідністю. Деякі автори називають
людську гідність об’єктивною стороною гідності [26, с. 10].

Людська гідність як соціальна цінність передусім ґрунтується на моралі.
Моральна регуляція поведінки людини здійснюється через систему моральних
норм і оцінок, які орієнтують людину на певні зразки поведінки і в той
же час обмежують її певними рамками. Отже, можна зробити висновок, що
саме гідність людини породжує певний якісний рівень відносин особи і
суспільства, визнання людини вищою його цінністю, що, в свою чергу,
потребує визнання певних прав людини.

Відтак погоджуємось з А.А. Власовим, який стверджує, що питання людської
гідності – це завжди питання прав людини, їх реальних гарантій.
Ставлення до людини як до вищої цінності означає повагу і захист її
гідності, повагу і гарантію її особистих прав [5, с. 13]. Ідея
невід’ємної, вродженої людської гідності, що випливає з самої суті
людства є основною для концепції прав людини.

Вони не можуть гарантувати справедливості чи добробуту, проте захищають
від приниження гідності. Завдяки правам людини індивід зберігає свою
особистість і неповторність [7, с. 11]. Ще Р. Ірінг пов’язував прагнення
обстоювати свої права з моральним почуттям гідності особи: «Той, хто не
відчуває, що у випадку безсоромного порушення і ущемлення його права,
йдеться не просто про об’єкт цього права, а про його власну гідність,
хто в подібній ситуації не відчуває прагнення захистити себе, своє
право, той вже є людиною безнадійною…» [8, с. 3].

Поряд з тим права людини – це сукупність головних соціальних
можливостей, що природно виникають у певних умовах життя суспільства.
Право не породжує ці можливості, а лише фіксує те, що може забезпечити
суспільство. Тому права людини, що закріплені законом, стають правами
громадянина [15, с. 17].

Можна стверджувати, що конструкція прав людини є своєрідним зв’язком між
правом і мораллю. Юридичні гарантії проголошення та забезпечення
фундаменттальних принципів взаємовідносин особи і суспільства доповнюють
моральні норми, затверджують свободу й автономію суб’єктів моралі.
Найважливіші цінності набувають «подвійного закріплення» в соціальних
нормах з прав людини, що мають значення як в соціальній, так і в
юридичній системі. Механізми нормативно-правового забезпечення прав
людини внаслідок їхньої визначальної ролі для людського суспільства
підріплюють специфічні моральні механізми (принципи), що свідчить про
взаємодоповнюваність прав людини і моралі [10, с. 142].

Отже, у сфері моральної і правової свідомості поняття гідності виступає
найперше як емоційне ставлення людини до всієї сукупності юридичних
засобів, за допомогою яких забезпечується закріплення фактичного
становища людини в суспільстві і державі [6, с. 163-163]. Ідея гідності
виступає тут як стрижневий елемент, вона орієнтує особу на правильний
вибір лінії поведінки, на самостійність і вільне визначення своїх
вчинків. Почуття правової і етичної гідності є важливими частинами і
результатом свідомості особи. Вони означають осмислення і переживання
людиною своєї моральної та правової цінності і суспільного значення [19,
с. 15].

Тобто поняття гідності пов’язується головно з категорією оцінки. Слід
погодитися, що власне оцінний момент у вигляді моральної чи правової
оцінки є суттєвим засобом впливу на поведінку людини, на підставі якого
«формується еталон вимог, що виставляється до дій людей в конкретній
ситуації з конкретного приводу»[14, с. 80]. Ці вимоги стають особистими
нормами дій лише у випадку, коли вони забезпечуються передусім
внутрішнім переконанням людини в їхній корисності, вигідності, цінності
як для неї самої, так і для інших людей [20, с. 125].

Погляд на право крізь призму ціннісного підходу, увага до проблеми
ціннісної наповненості права приводить до появи комплексу питань, який
може бути окреслений як сфера аксіології права (вчення про цінність).
Домінуючою є думка, що цінності – це предмети, явища та їхні
властивості, які здатні задовольняти людські потреби, сприяти розвитку
її сутності [17, с. 25]. У цьому значенні цінністю є не сам предмет чи
явище, цінність – це предмет у його зв’язку з людиною, з погляду
позитивного значення предмета для людини [17, с. 9; 13, с. 11]. Власне
таке розуміння гідності людини як загальнолюдської, моральної цінності,
що характеризує суспільне значення особистості, видається найбільш
правильним.

Конституція України закріплює положення, згідно з яким гідність людини є
недоторканна. Однак, незважаючи на таке закріплення, не можна
припускати, що фактично не має можливості порушення принципу гідності
або дії, які можуть призвести до її порушення. Законодавець встановлює
межі, які не можна порушити навіть у випадку загальносуспільної користі
(ст. 64 Конституції). Таке розуміння непорушності гідності свідчить про
заборону «інструментального» тлумачення особи, служить забороні
розуміння особи лише як частини цілісності [34, c. 501]. Гідність кожної
людини повинна бути так само важлива і цінна. Обмеження прав людини на
законодавчому рівні не повинно бути, якщо воно ущемляє її законні
інтереси, погіршує правове становище, або якось інакше суперечить
законним інтересам і потребам учасників суспільних відносин [22, с. 32].
Тобто влада не може посягати на сферу гідності особи, а законодавче
закріплення порушення гідності однієї людини в інтересах інших тим
більше визнається неможливим.

Конституція передбачає також можливість судового захисту гідності у
випадку її порушення. Проведений аналіз дає можливість дійти висновку,
що гідність може бути порушена безпосередньо і опосередковано.
Безпосереднє порушення гідності виявляється тоді, коли порушується
гідність у розумінні гідності особистої, тобто порушується право на
честь і гідність конкретної людини безпосередньо. В другому випадку
йдеться про гідність у широкому розумінні – людську гідність, тобто
порушення принципу людської гідності шляхом порушення конкретних прав
людини, що є похідними (в тому числі і через порушення права на честь та
гідність).

На перший погляд видається, що опосередковане порушення гідності може
бути тлумачене невиправдано широко. Однак, з іншого боку, на практиці
ситуація може виглядати зовсім протилежною, оскільки, обґрунтовуючи свої
вимоги, особа повинна посилатися на конкретні статті Конституції, інших
нормативно-правових актів, які ці права закріплюють.

Розвиток особи неможливий без визнання людини вищою соціальною цінністю,
яка передусім передбачає необхідність охорони і захисту її гідності.
Однією з найважливіших ознак демократичної держави є повага гідності
людини та її прав. Подряд з цим розвиток людини, яка будує своє життя на
засадах вищих моральних цінностей, можливий лише за умов поваги особи,
її гідності. Повага гідності особи має характер відносин, що ґрунтуються
на нормах права та моралі, на принципах свободи та
взаємовідповідальності. Тому охорона і захист особи, її гідності, прав і
свобод є першочерговим завданням правової держави – держави реальних
прав людини.

Література

Бандзеладзе Г.Д. О понятии человеческого достоинства. – Тбилиси:
Мецничреба, 1979.

Бару М.И. Охрана трудовой чести по советскому законодательству. – М.,
1966.

Безлепкин Б.Т. Судебная защита чести и достоинства граждан в
правоохранительных отношения. // Известия ВУЗ.Правоведение. – 1990. –
№1.

Братусь С.Н. Предмет и система советского гражданского права. – М.:
Юрид. лит-ра, 1963.

Власов А.А. Проблемы судебной защиты чести, достоинства и деловой
репутации. – М.: Изд-во им. Сабашниковых, 2000.

Государствнное право СССР. М.: Юридическая литература, 1967.

Заметки о правах человека и мониторинге прав человека. Хельсинский Фонд
по правам человека. – Варшава, 1997.

Иеринг Р. Борьба за право. – М., 1991.

Кант И. Основоположения к метафизике нравов. – М., 1912.

Колотова Н.В. Права человека как сфера взаимодополнения права и морали.
// Права человека и политическое реформирование (юридические, этические,
социально-психолгические аспекты). – М., 1997.

Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации. Особенная часть /
Под. ред. проф. Скуратова Ю.И., Лебедева В.М. – М.: ИНФРА. М-НОРМА,
1996.

Коржанський М.Й. Кримінальне право України: Частина Особлива. – К.:
Генеза, 1998.

Косович В.М. Оціночні поняття. – Автореф. дис. на здобуття наукового
ступеню к.ю.н. – Львів, 1996.

Лукашева Е.А. Социалистическое правосознание и законность. М.: Юрид.
лит-ра, 1973.

Малеин Н.С. Гражданский закон и права личности в СССР. – М.:
Юрид.лит-ра., 1981.

Малеин Н.С. Охрана прав личности советским законодательством. – М.:
Наука, 1985.

Неновски Н. Право и ценности. – М.: Прогресс, 1987.

Попков В.Д. Гуманизм советского права. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1972.

Придворов Н.А. Достоинство личности и социалистическое право. – М.:
Юрид. лит-ра, 1977.

Рабинович П.М. Социалистическое право как ценность. – Львов: ИО «Вища
школа» при Львов. ун-те им. Ив. Франка, 1985.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994.

Рабінович П.М., Панкевич І.М. Здійснення прав людини: проблеми
обмежування. – Львів: Астрон, 2001.

Ромовская З.В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды,
классификация, содержание, гражданско-правовая защита): Автореф.дис…
канд.юрид.наук. – К., 1968.

Советское гражданское право / Под ред. проф. О.А. Красавчикова. – М.:
Высшая шк., 1972. – Т.1.

Сонькина И. Юридические критерии понятия «человеческое достоинство» //
Право и жизнь – 2001 – №37.

Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. –
К.: Науковий світ, 2001.

Уголовное право России. Особенная часть: Учебник/ Отв. ред. проф.
Здравомыcлов В.Б. – М.: Юристъ, 1996.

Церковная А.А. Право на честь и достоинство как личные неимущественные
права, обеспечивающие социальное бытие физического лица. / Вісник
Луганського інституту внутрішніх справ МВС України: Науково-теоретичний
журнал. – Луганськ. – 1998. – Випуск 2.

Ярошенко К.Б. Жизнь и здоровьє под охраной закона. – М., 1990.

Chytrowski W. Obrona ludzkiej godnosti podczas konfliktu zbrojnego i
stanow nadzwyczajnych, [w:] Miedzynarodowe prawo humanitarne / red.
T.Jasudowicza. – Torun, 1997.

Garlicki L. Polskie prawo konstytucyjne, Zarys wykladu. – Warszawa,
1998.

Krukowski J. Godnosc czlowieka podstawa konstytucyjnego katalogu praw i
wolnosci jednostki, [w:] Podstawowe prawa jednostki i ich sadowa ochrona
/ red. L.Wisniewski/ – Warszawa, 1997.

Robert Jacques The principle of human dignity./ The principle of respect
for human dignity. Europeean Commission for Democracy through Law.
Concil of Europe Publishing, 1999.

Zieba-Zalucka H. Godnosc czlowieka i jej ohrona wobec dzialan
administracji publicznej, [w:] Jednostka wobec dzialan administracji
publicznej. – Rzeszow: UMCS, 2001.

Похожие записи