Реферат на тему:

Функції та повноваження президента України у сфері національної безпеки

Функції із забезпечення національної безпеки держава здійснює через
певний механізм, в якому задіяні всі органи державної влади, основну
роль серед яких відіграє Президент України. Його функції та повноваження
в цій галузі посідають особливе місце в системі функцій органів
державної влади в сфері національної безпеки.

З існуванням держави виникають загрози, які бувають як внутрішні, так і
зовнішні. Для того щоб держава попереджувала ці загрози, і існують певні
структури, якою є Рада національної безпеки і оборони України. Її
виникнення зумовлене об’єктивною необхідністю.

Реалізація зовнішніх ознак найбільше проявляється в функції Президента
України із забезпечення національної безпеки, який не входить
безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його статус як глави
держави наділяє його повноваженнями, згідно з якими він є гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання
Конституції, прав і свобод людини і громадянина.

На нього покладається обов’язок забезпечення як недоторканості зовнішніх
кордонів України, так і безумовного припинення спроб будь-яких сил
всередині країни розчленити територію України або відокремити якусь її
частину. Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам
державної влади, Президент, безумовно, впливає на діяльність усієї
системи державних органів у сфері національної безпеки України і
особливо на організацію на діяльність органів виконавчої влади у цій
сфері, тому що він особисто їх формує.

Саме тому він наділений відповідними конкретними повноваженнями: є
Верховним Головнокоман-дуючим Збройних Сил України та інших військових
формувань, очолює Раду національної безпеки і оборони України.

Президент як глава держави у першу чергу є Верховним Головнокомандуючим
Збройних Сил України, а тому наділений правом призначати на посади та
звільняти з них вище командування Збройних Сил, інших військових
формувань, здійснювати керівництво у сфері національної безпеки. Акти з
цих питань повинні бути скріплені підписами Прем’єр-міністра і міністра,
який відповідає за акт та його виконання.

Президент разом із Верховною Радою визначає стратегію гарантування
національної безпеки, контролює діяльність державних органів щодо
гарантування національної безпеки у межах компетенції, визначеної
законом; бере найактивнішу участь у формуванні органів національної
безпеки держави. Так, Президент формує персональний склад Ради
національної безпеки і оборони України, яка є координаційним органом з
питань національної безпеки і оборони при Президентові та очолює її.

Він керує її роботою, головує на її засіданнях, планує питання, що
виносяться на розгляд, вводить своїми указами у дію рішення Ради
національної безпеки і оборони України.

Функції Ради національної безпеки і оборони України є похідними від
функцій держави, державних органів у сфері національної безпеки та
функцій військових формувань Воєнної організації держави. До Воєнної
організації держави, крім Збройних Сил України, належать військові
формування: Державної податкової служби, внутрішні війська МВС, війська
Цивільної оборони, управління державної охорони, війська Державної
прикордонної служби, війська урядового зв’язку, підрозділи Служби
безпеки України та інші, які мають організаційну структуру військового
типу, що характеризується наявністю єдиноначальності, підпорядкованості
і дисципліни та створені відповідно до законів України.

Функції держави в сфері національної безпеки якнайяскравіше і
найповніше втілені в функціях глави держави – гаранта конституційного
ладу, головною функцією якого є функція забезпечення національної
безпеки. А складовими цієї функції є функції державних органів, що
утворюють систему органів національної безпеки.

Донині проблема визначення функцій Президента України стоїть досить
гостро, що зумовлено трьома головними причинами: 1) особливою важливістю
даного органу серед вищих органів державної влади, широтою і значущістю
його повноважень, закріплених Конституцією; 2) гаданою „відсутністю
місця” для глави держави при розбудові державного апарату за принципом
поділу влади; 3) недосконалістю правової регламентації функцій
Президента України у Конституції.

Теоретична нерозробленість проблеми функцій Президента України чітко
виявилася у наукових публікаціях, присвячених роз’ясненню конституційних
положень щодо статусу глави держави, автори яких не змогли вийти за межі
формулювань Основного Закону. Зокрема, автори першого коментаря до
Конституції України на підставі положень ст.102 виділяють такі
пріоритетні функції Президента, як:

– гарантування державного суверенітету України;

– гарантування територіальної цілісності України;

– гарантування Конституції України, прав і свобод людини і громадянина
[1].

Тотожний підхід до класифікації функцій Президента України простежується
в роботах Ф.Г. Бурчака, В.Ф. Погорілка [2], за винятком функцій
представництва у відносинах України з іншими державами та функцій
державного будівництва (державотворення).

У цілому питання про функції глави держави сьогодні набуло актуальності
не тільки для України, а й для багатьох зарубіжних країн, що значною
мірою зумовлено переходом до змішаних форм правління, зокрема – до
напівпрезидентської, де чітко спостерігається виділення особливих
напрямів діяльності глави держави, не пов’язаних з виконавчою
діяльністю, і взагалі з його уособленням, відокремленням від виконавчої
гілки влади. З огляду на проблематичність реалізації принципу поділу
влади у напівпрезидентській республіці українські державознавці М.В.
Цвік та І. Процюк називають цей різновид республіки „неправильною
державною формою” [3].

Ще одним негативним моментом у розробці проблем визначення функцій
Президента України є відрив галузевих досліджень від фундаментальних
положень теорії держави та права.

На нашу думку, функції Президента України – це основні напрями
діяльності глави Української держави, які виражають його місце і
загальне призначення у державному механізмі, а також роль у вирішенні
суспільних завдань, що стоять перед державою.

Отже, виходячи з наведеного поняття, можемо сказати, що функції
Президента в сфері національної безпеки – найбільш постійні та загальні
напрями і види діяльності глави Української держави у сфері національної
безпеки, які виражають його місце у системі органів національної безпеки
та роль у вирішенні завдань, що стоять перед національною безпекою
України.

Їх можна класифікувати за об’єктами, суб’єктами і способами та засобами
діяльності Президента України в сфері національної безпеки.

Оскільки суб’єкт один – Президент України, то здійснювати класифікацію
за цією ознакою, на нашу думку, недоцільно.

За об’єктами (сферами діяльності Президента України) слід розрізняти,
насамперед, галузеві функції: забезпечення політичної безпеки,
забезпечення економічної безпеки, забезпечення воєнної безпеки, тощо.

До цієї сфери належить майже половина всіх повноважень глави Української
держави, що загалом відповідає закріпленій Основним Законом ролі
Президента як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України і
гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності України.
Фактично саме йому підпорядкована вся сфера державного управління
обороною та забезпечення національної безпеки за об’єктами, напрямами
діяльності, за формами (видами, способами і засобами діяльності)
оскільки реалізація таких завдань потребує концентрації і єдності влади,
координації діяльності всіх гілок державної влади і максимально
оперативного прийняття владних рішень. Цим вимогам найбільше відповідає
покладення відповідних повноважень саме на главу держави.

Розглянемо основні повноваження Президента України у сфері національної
безпеки і оборони України, які згідно з чинним законодавством повинні
реалізовуватися Радою національної безпеки і оборони України.

Для вирішення конкретних завдань, що постають перед Президентом у сфері
національної безпеки, за ним юридично закріплюються певні потенційні
можливості, які окреслюються у праві через вид і міру можливої й
належної владної поведінки, – повноваження у даній сфері.

Частина 2 ст.102 Конституції України проголошує Президента гарантом
державного суверенітету, територіальної цілісності України, прав і
свобод людини і громадянина [1].

Тому цілком природно, що повноваження глави Української держави із
забезпечення національної безпеки займають центральне місце у його
компетенції.

Серед засобів забезпечення національної безпеки можна розглянути право
Президента України приймати рішення про введення в Україні або окремих
її місцевостях надзвичайного стану за наявності реальної загрози безпеці
громадян або конституційному ладові (п. 21ст. 106 Конституції, ст. 4 – 6
Закону „Про правовий режим надзвичайного стану”) [4].

Рішення Президента про введення на всій території України чи в окремих
її місцевостях правового режиму надзвичайного стану оформляється указом,
який набуває чинності тільки після його затвердження Верховною Радою
України протягом двох днів з моменту звернення глави держави (п. 31 ст.
85 Конституції). До введення надзвичайного стану за умов суспільного
характеру (масові порушення правопорядку, що супроводжуються насильством
над громадянами, обмежують їх права і свободи; спроби захоплення
державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства;
посягання на територіальну цілісність держави; необхідність відновлення
конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади та
ін.) Президент України звертається через засоби масової інформації або в
інший можливий спосіб до групи осіб, організацій, установ, які є
ініціаторами чи учасниками дій, що є умовою для запровадження
надзвичайного стану, з вимогою припинити свої протиправні дії протягом
встановленого у зверненні строку і попередженням про можливість введення
надзвичайного стану. Лише за умов, що вимагають невідкладних заходів для
врятування населення або недопущення загибелі людей, надзвичайний стан
може бути введено негайно і без попередження.

Закон України „Про надзвичайний стан” від 26 червня 1992 р. передбачав
значне розширення повноважень Президента України в умовах надзвичайного
стану. Зокрема, він отримував право зупинити на час дії надзвичайного
стану будь-яке рішення не тільки органів місцевої виконавчої влади, а й
органів місцевого самоврядування на території, де введено надзвичайний
стан, а самі органи державної виконавчої влади та виконавчі органи
місцевого самоврядування цієї території могли бути поставлені в пряму
підпорядкованість Президенту. У разі неналежного здійснення ними своїх
функцій Президент України міг зупинити їх діяльність і утворити
тимчасові надзвичайні органи. У виняткових випадках для координації дій
із забезпечення режиму надзвичайного стану при його введенні через
суспільно-політичний його характер указу глави держави могло бути
доручено командувачу Національної гвардії України спільно з міністром
внутрішніх справ та головою Служби безпеки України створити оперативний
штаб на чолі з комендантом території, який ставав відповідальним за
підтримання правопорядку і забезпечення безпеки громадян на ввіреній
йому території. У виняткових випадках при запровадженні надзвичайного
стану через його екологічний характер, коли стихійне лихо, епідемія,
епізоотія, аварія чи катастрофа ставить під загрозу життя і здоров’я
населення і потребує великих обсягів аварійно-рятувальних і
відновлювальних робіт, Президент міг залучати до виконання цих робіт
військові частини Збройних Сил України [4].

На відміну від попереднього, Закон „Про правовий режим надзвичайного
стану” від 16 березня 2000 р. не передбачає розширення повноважень глави
держави. Більш того, у ст. 9 спеціально зазначається, що в умовах
надзвичайного стану Президент України, як і інші органи державної влади,
продовжує здійснювати повноваження, надані йому Конституцією та законами
України, і забезпечує виконання заходів, передбачених цим законом [5].

В умовах надзвичайного стану органам, що здійснюють управління на
відповідній території, Указом Президента України про введення
надзвичайного стану, затвердженого Законом України, визначаються межі
додаткових повноважень для здійснення заходів, необхідних для
якнайшвидшої нормалізації обстановки, відновлення конституційного
правопорядку і законності, а також для ліквідації загрози безпеці
громадян.

Здійснення заходів із впровадження і забезпечення дії надзвичайного
стану, передбачених цим законом, покладається згідно з Указом Президента
України на органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки
Крим, органи місцевого самоврядування та відповідне військове
командування.

Органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та
органи місцевого самоврядування у взаємодії з відповідним військовим
командуванням під час дії надзвичайного стану здійснюють заходи,
передбачені цим законом, та забезпечують контроль за дотриманням
громадського порядку, забезпеченням конституційних прав і свобод
громадян, їх безпеки, захисту інтересів держави на відповідних
територіях.

Повноваження глави Української держави у сфері оборони та національної
безпеки є значними і дуже широкими. Крім розглянутого права приймати
рішення про введення надзвичайного стану, до компетенції Ради
національної безпеки і оборони України належать її повноваження щодо
використання Збройних Сил України, прийняття рішення про мобілізацію,
право вносити подання про оголошення стану війни та ще цілий ряд
повноважень, передбачених не тільки Основним Законом, а й
конституційно-правовими законами. Конституція проголосила Президента
Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, який призначає на
посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших
військових формувань, а також здійснює керівництво у сфері національної
безпеки та оборони України, очолює Ради національної безпеки і оборони,
вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та
приймає рішення про використання Збройних Сил у разі збройної агресії
проти України, приймає відповідно до закону рішення про загальну або
часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих
її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України ( п. 17–20 Конституції) [1].

На сьогодні вітчизняною наукою конституційного права не вироблено
поняття „Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України”, чітко не
визначено його місце в системі органів, що забезпечують оборону та
національну безпеку України. На нашу думку, аналіз наведених
конституційних повноважень Президента в даній сфері дає підстави
стверджувати, що роль Верховного Головнокомандувача полягає не в
оперативно-тактичному чи стратегічному управлінні військами, а в функції
політичного керівництва державними органами, що забезпечують
обороноздатність України.

Більш розгорнутий перелік повноважень глави держави як Верховного
Головнокомандувача Збройних Сил подано в законах „Про оборону України”,
„Про Збройні Сили України”, „Про Прикордонні війська України”, „Про
загальний військовий обов’язок та військову службу”, „Про Раду
національної безпеки і оборони України”, „Про мобілізаційну підготовку
та мобілізацію”, „Про правовий режим воєнного стану”.

Розглянемо ті повноваження Президента України у сфері національної
безпеки, які є компетенцією Ради національної безпеки і оборони України.

Згідно з Законом „Про оборону України” Президент як Верховний
Головнокомандувач Збройних Сил України виконує такі повноваження (ст.5):
координує діяльність державних органів у галузі оборони; у разі воєнного
нападу або загрози воєнного нападу на Україну приймає рішення про
оголошення стану війни, введення воєнного стану на всій території
України чи в окремих її місцевостях, рішення про їх припинення або
скасування, укладення миру і невідкладно виносить ці питання на розгляд
Верховної Ради України, а також оголошує загальну або часткову
мобілізацію на території України у разі оголошення стану війни, приймає
рішення про демобілізацію; приймає рішення та видає наказ Збройним Силам
України про ведення бойових дій [6]. Ці повноваження Президента України
реалізуються Радою. Так, у п. 1 ст. 4 Закону „Про Раду національної
безпеки і оборони України” визначено, що Рада розробляє на своїх
засіданнях та подає пропозиції Президентові України щодо „питань
оголошення стану війни, введення воєнного стану на всій території
України чи в окремих її місцевостях…”, а згідно з п. 7 ст. 4 цього ж
закону вона „координує та контролює діяльність органів виконавчої влади
по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення…” [7].

Закон „Про Збройні Сили України” [8] закріплює розподіл компетенції між
Президентом України та Міністерством оборони України щодо керівництва
Збройними Силами. Згідно з цим законом (ст. 5 та ч. 1 ст. 6) глава
держави як Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України і Голова
Ради національної безпеки і оборони України здійснює тільки загальне
керівництво Збройними Силами України, а Міністерство оборони –
безпосереднє [8]. На жаль, доповнення, вміщені в законі від 13січня 2005
року, не внесли змін до цього питання. На нашу думку, формулювання
закону в даному випадку є нечіткими і потребують додаткового тлумачення.
Вважаємо, що було б доцільно слово „загальне” замінити на „політичне”, а
„безпосереднє” на „стратегічне та оперативно-тактичне”. Запропоновані
формулювання відповідають функціональній ролі та професійній підготовці
відповідних посадових осіб. Адже від кандидата у Президенти зовсім не
вимагається професійних навичок у військовій справі; він повинен перш за
все бути професійним, значним політиком, здатним на пошук оптимальних
політичних рішень з урахуванням порад і висновків професійних
військових.

Згідно зі ст. 12 Закону України „Про мобілізаційну підготовку та
мобілізацію” Президент України як глава держави і Верховний
Головнокомандувач Збройних Сил України: приймає рішення про загальну або
часткову мобілізацію та демобілізацію, про введення воєнного стану в
Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки
державній незалежності України [9]. Ст. 11 Закону України „Про
мобілізаційну підготовку та мобілізацію” в редакції від 25.03.05
доповнює та конкретизує повноваження Президента. Так, п. 3 ст. 11
конкретизує, що Президент України забезпечує через Раду національної
безпеки і оборони України координацію діяльності органів виконавчої
влади, Збройних Сил України у сфері мобілізаційної підготовки та
мобілізації. А п. 7 цієї статті доповнює, що всі рішення щодо
мобілізації Президент України повинен вносити на затвердження Верховній
Раді.

Згідно з ч. 11 п. 1.ст. 4 Закону України „Про Раду національної безпеки
і оборони України” Рада національної безпеки і оборони України на своїх
засіданнях розглядає „питання загальної або часткової мобілізації…”
[7].

Отже, проаналізувавши повноваження Президента України згідно з
Конституцією та законами України, можемо сказати, що складовими основної
об’єктної функції Президента України в сфері національної безпеки і
оборони, – забезпечення національної безпеки , на нашу думку, є:

– гарантування державного суверенітету, територіальної цілісності
України;

– здійснення керівництва у сфері національної безпеки, очолювання Ради
національної безпеки і оборони України;

– прийняття рішення про загальну та часткову мобілізацію, про введення
воєнного та надзвичайного стану, про оголошення стану війни та
використання ЗС України в разі збройної агресії проти України.

Ці функції Президента України найповніше втілюються в основні функції
військових формувань Воєнної організації держави (механізм здійснення
функцій Президента України, тобто його технологічні функції в галузі
національної безпеки) через такий спеціалізований орган, як Рада
національної безпеки і оборони України.

Література:

1. Коментар до Конституції України / Опришко В.Ф., Авер’янов В.Б.,
Корнієнко М.І. та ін.— К.: Інститут законод-ва Верховної Ради України,
1996. – 516 с.

2. Бурчак Ф.Г, Погорілко В.Ф. Розділ IX. Конституційно-правовий статус
Президента України // Конституційне право України / За ред. В.Я. Тація,
В.Ф. Погорілка, Ю.М. Тодики. – К.: Укр. центр правничих студій, 1999. –
С. 232.

3. Цвік М., Процюк І. Про державно-правову природу влади Президента
України в системі розподілу влад // Вісник Академії правових наук
України. – 1999. – № 1 (16). – С. 58.

4. Закон України від 26.06.92 №2501-ХІІ „Про надзвичайний стан” //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 37. – Ст. 538.

5. Закон України від 16.03.2000 № 1550-111 „Про правовий режим
надзвичайного стану” // Відомості Верховної Ради України. – 2000. – №
23. – Ст. 176.

6. Закон України від 06.12.91 №1932-ХІІ „Про оборону України” //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 106; 1993. – №
44. – Ст. 420; 1994. – № 45. – Ст. 410; 1995. – № 38. – Ст. 284; 2000. –
III.

7. Закон України від 05.03.98 № 183/98-ВР „Про Раду національної безпеки
і оборони України” // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 35.

8. Закон України від 06.12.91 №1934-ХІІ „Про Збройні Сили України” //
Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 9. – Ст. 108; 1993. – №
44. – Ст. 421.

9. Закон України від 21.10.93 № 3543-ХІІ „Про мобілізаційну підготовку
та мобілізацію” // Відомості Верховної Ради України. – 1993. – № 44. –
Ст. 416; 1999. – № 27. – Ст. 221; 2005. – № 2.

Похожие записи