Реферат на тему:

Форми державного правління

План

Вступ.

Що таке державне правління?

Поняття форми державного правління, їх види:

а) монархія (абсолютна, обмежена, дуалістична);

б) республіка (парламентська, президентська,
змішана);

Приклади здійснення управління в сучасних країнах:

а) Україна;

б) Велика Британія;

в) США;

г) Франція;

д) Італія.

Висновки.

Вступ

“Управління вивчалося від початку історії, але рідко коли цьому
вивченню була властива самосвідомість, і ніколи воно не
досліджувалось в такому масштабі а з такою наполегливістю, як
тепер.” 6

Управління як діяльність існувало протягом усієї нашої історії.
Можна сказати, що управління існувало певною мірою відтоді, як
у людей виникла потреба спільної праці. Коли треба було збирати
податки, створювати армію, годувати людей, які самі не
виробляли продукти харчування, тоді постала певна форма
управлінської діяльності. Тимчасом як управління має стародавнє
коріння, вивчення, тлумачення й використання набутого знання є
одним з вельми важливих питань нашого сучасного життя.

Аналіз форм державного управління, як один з елементів форми
держави, треба розпочинати з аналізу його визначення. Для того,
щоб дати цьому поняттю визначення, визначимо спочатку що являє
собою державне управління.

Що таке державне управління?

“Що таке державне управління? Насправді немає доброго визначення
державного управління. Чи, мабуть, є добрі короткі визначення,
але немає добрих коротких пояснень.”6

Отже, розглянемо різноманітні визначення терміну “державного
правління”.

По суті державне управління, якщо розглядати весь спектр його
змісту, охоплює також соціологію, психологію і навіть деякі
точні науки там, де йдеться про математичні методи. Отже,
державне управління — це галузь, яка складається з багатьох
дисциплін, сфокусована на процесах і функціях управління
(визначення в широкому розумінні поняття).1

Державне управління — це виробництво товарів та послуг для
вдоволення потреб громадян-споживачів (Визначення спирається на
підхід економічного ринку. Таке визначення не залишає місця для
будь-якого зв’язку з політичними, правовими чи організаційними
аспектами, які можуть бути частиною державного управління.).

Традиційно, державне управління вважають виконавчим аспектом
врядування. Воно нібито складається з усіх тих видів діяльності,
які потрібні для здійснення курсу вибраних посадових осіб, а
також діяльності, яка асоціюється з розвитком цих курсів (таке
визначення зосереджується більш на виконавчому, аніж політичному
боці державного управління).

Державне управління:

Це спільні зусилля певної групи в контексті держави.

Охоплює всі три гілки влади — виконавчу, законодавчу й судову,
а також їхній взаємозв’язок.

Виконує важливу роль у формуванні державної політики, а отже є
частиною політичного процесу.

Істотно різниться від приватного управління.

Тісно пов’язане з численними приватними групами й окремими
індивідами в забезпеченні громадських послуг.6

Ці визначення розвинулися з вузької конструкції в широку
концепцію того, що констатує державне управління. Такі визначення
мають зміцнити необхідність перетворення державного управління на
багатодисциплінну галузь дослідження.

Отже, з’ясувавши що собою являє державне управління, проаналізуємо
визначення того, що розуміють під формою державного управління.

Поняття форми державного правління

Кожна держава характеризується певною формою, тобто зовнішнім
виразом процесу організації і здійснення державної влади. Форма
держави вбирає в себе три елементи: форму державного правління,
форму державного устрою, форму державно-правового режиму.

Форма державного врядування — це певний спосіб організації
верховної влади в державі, що визначається її джерелами,
порядком формування і правовим статусом вищих органів влади та
обумовлює їх структуру, принципи взаємовідносин і співвідношення
сфер компетенції кожного з них.3

Форма правління — одна з форм держави, що характеризує склад
вищих органів державної влади, порядок їх створення, організацію
та порядок взаємодії одне з одним та з населенням (різні види
монархій та республік).1

За формою правління держави поділяють на монархії та республіки.

Монархія

Монархія — форма правління, за якої верховну владу в державі
повністю або частково здійснює одна особа, що належить до
правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т.
ін.). Влада не є похідною від якої-небудь іншої влади.1

Для неї характерні такі риси:

монарх виступає як глава держави у внутрішніх і зовнішніх
відносинах;

він здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого
розгляду будь-яке питання;

влада монарха оголошується священною і поширюється на всі сфери
суспільних відносин;

він є формально незалежним у здійсненні повноважень і не несе
юридичної відповідальності;

повноваження монарха є безстроковими, а його влада, як правило,
передається у спадок;

монарх є носієм державного суверенітету (в обмежених монархіях —
разом з іншими державними органами), символом держави, яка
будується, переважно, за династійним, а не національним
принципом.3

Монархія виникла в умовах рабовласницького суспільства. При феодалізмі
вона стала основною формою державного правління. У буржуазному ж
суспільстві збереглися лише традиційні, в основному формальні риси
монархічного керування.

Залежно від рівня конституційного обмеження влади монарха та
наявності інших вищих органів влади монархія існує у формі
абсолютної та обмеженої.

Абсолютна монархія — це історичний тип монархії, якій властива
належність монарху необмеженої влади. Вона характеризується
відсутністю представницьких органів, правом монарха видавати
закони та призначати чиновників і повною неконтрольованістю
владних повноважень монарха. Виникнення абсолютизму зв’язане з
процесом зародження буржуазних відносин. До найбільш істотних рис
абсолютної монархії відносяться чи ліквідація, чи повний занепад
станових представницьких установ, юридично необмежена влада монарха,
наявність у його безпосереднім підпорядкуванні і розпорядженні постійної
армії, поліції і розвитого бюрократичного апарата.3

Влада в центрі і на місцях належить не великим феодалам, а чиновникам,
що можуть призначатися і звільнятися монархом. Державне втручання в
приватне життя в епоху абсолютизму здобуває більш цивілізовані форми,
одержує юридичне закріплення, хоча по — колишньому має примусову
спрямованість (класичним прикладом є Російська імперія часів
Петра I чи Французька монархія часів Людовіка ХIV).

Обмежена монархія — це форма правління, що передбачає чітке
визначення повноважень монарха. Усі обмежені монархії офіційно
називаються конституційними, однак науковці поділяють їх на
дуалістичні та парламентські, залежно від повноважень монарха. У
деяких джерелах поняття “конституційної монархії” ототожнюють з
поняттям “парламентська монархія” (тобто обмежені монархії
поділяються на парламентські та дуалістичні).1

За обмеженої монархії законодавча влада належить парламентові,
виконавча — монархові (чи кабінету міністрів), судова — судам,
які обираються чи призначаються.

Конституційна монархія характеризується певним співвідношенням
повноважень монарха й парламенту.

влада монарха є законодавчо обмеженою; звичайно це обмеження
визначається конституцією, затверджуваної парламентом;

монарх же не в праві змінити конституцію;

він хоча й призначає уряд, але останній контролюється
парламентом;

нормативні акти, що видаються монархом, набирають юридичної сили
після їх затвердження парламентом (Англія, Данія, Швеція,
Японія).7

Як форма правління, конституційна монархія виникає в період становлення
буржуазного суспільства. Формально вона не втратила свого значення в
ряді країн Європи й Азії і сьогодні ( Англія, Данія, Іспанія, Норвегія,
Швеція й ін.).

Конституційна монархія характеризується наступними основними ознаками:

— уряд формується з представників визначеної партії ( чи партій),
що одержали більшість голосів на виборах у парламент;

— лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць , стає
главою держави ;

— у законодавчій, виконавчій і судовій сферах влада монарха фактично
відсутня, вона є символічною;

— законодавчі акти приймаються парламентом і формально підписуються
монархом ;

— уряд відповідно до конституції несе відповідальність не перед
монархом , а перед парламентом.7

Прикладами такої монархії можна вважати — Великобританію, Бельгію, Данію
й ін.

У сучасних парламентських монархіях обсяг повноважень короля чи
імператора настільки незначний, що в цих випадках доречніше
говорити про збереження “символу монархії”, ніж про монархічну
форму державного правління як таку. А система правління нагадує
ту, яка є в парламентських республіках.

При дуалістичній монархії державна влада носить двоїстий характер.
Дуалістична монархія характеризується особливим процесом
призначення та контролювання уряду. Вона передбачає двопалатний
парламент, нижня палата якого обирається населенням, а верхня —
призначається монархом; Уряд призначається монархом і
контролюється ним самостійно або через прем’єр-міністра, який
призначається монархом; глава держави має право вето щодо актів
парламенту (країни Африки та Близького Сходу). В дуалістичній
монархії (Йорданія, Кувейт, Марокко) повноваження монарха обмежені
в галузі законодавства. Однак він може відхиляти прийняті
парламентом закони і видавати власні укази, що мають силу
закону. У виконавчій сфері його повноваження ширші. Він
призначає уряд і в будь-який час може його звільнити. Уряд
відповідальний перед монархом і парламентом. . У деяких державах
монарх очолює не тільки світське, але і релігійне керування країною.
Такі монархи звуться теократичні (Саудівська Аравія ).3

Республіка

Республіка — це форма правління, відповідно до якої вища влада
належить виборному органу — парламенту. Для неї характерні:

наявність вищих виборних органів влади;

заснованість діяльності держави на принципах демократії та поділу
державної влади;

чіткий розподіл сфер впливу владних структур і визначення
терміну їх повноважень;

відповідальність посадових осіб, що реалізується через відклик та
відставку.7

Республіканська форма правління в остаточному виді сформувалася в
Афінській державі. В міру розвитку громадського життя вона
видозмінювалася, здобувала нові риси, усе більше наповнялася
демократичним змістом .

Залежно від особливості повноважень глави держави та їх
співвідношення із повноваженнями парламенту республіки поділяють
на парламентські, президентські та змішані.

Президентська республіка будується на концепції незалежності
органів законодавчої, виконавчої та судової влад, їх взаємної не
підпорядкованості і невідповідальності однієї перед одною, при
наявності, однак, механізмів взаємних стримувань і противаг. Ця
форма врядування не визначає поняття вищого державного органу, з
повноважень якого могли б виводитись повноваження інших державних
органів. Президент обирається на всенародних виборах і є главою
держави та виконавчої влади. Він формує уряд (самостійно або
за згодою парламенту стосовно деяких ключових посад), очолює
його і несе персональну відповідальність за його функціонування.
Керівники міністерств і департаментів фактично не утворюють
колективного виконавчого органу (кабінету міністрів) з
самостійними повноваженнями. Рішення приймаються президентом і
приводяться в життя міністрами за його дорученням. Міністри і
держсекретарі призначаються і звільняються президентом і
звітуються лише перед ним. Весь апарат державного управління діє
в умовах жорсткого підпорядкування президентові.

За президентської форми правління, яка може бути тільки
республікою, наявність сильної виконавської структури
врівноважується наявністю такого сильного і незалежного органу
законодавчої влади. Президентським республікам притаманний чіткий
поділ влад та збалансованість, що досягається за допомогою
механізмів взаємного контролю, противаг і стримувань. Ось
декілька їх прикладів:

— Законодавча влада належить парламентові, президент
позбавлений права законодавчої ініціативи, але йому належить
право відкладального вето і, щоб його подолати, парламент
повинен зібрати 2/3 або 3/4 голосів на підтвердження свого
попереднього рішення. На практиці це вдається дуже рідко, і
суперечність, переважно, розв’язують через компроміс між двома
гілками влади.

— Президент виступає ініціатором національних програм, але
питання про їх фінансування вирішується тільки парламентом.

— Парламент приймає закони, а президент та виконавчі
структури — виконавчі розпорядження. Проте право ухвалення рішень
щодо їх конституційності належить Верховному (Конституційному)
судові та уповноваженим на те іншим судам, які діють на
незалежній основі. Їх рішення мають обов’язковий характер як для
законодавчої, так і виконавчої влади.1

За парламентської форми врядування, яка може бути і у
республіці, і в монархії, верховна влада належить
представницькому законодавчому органу (парламенту). Він володіє
суверенітетом, який йому делегували виборці, і, спираючись на
нього, формує уряд, що є відповідальним перед ним. У разі
втрати довіри парламенту до створеного ним уряду проводиться
голосування про вотум недовіри і, якщо набрано більшість голосів
з цього питання, уряд змушений піти у відставку.

Отже, на відміну від президентської форми врядування, у
парламентській республіці виконавча гілка влади не є
самостійною; її влада виводиться з влади законодавчого органу
(парламенту) і є її продовженням. Керівництво виконавчою владою
покладається на прем’єр-міністра. Поряд з ним існує посада глави
держави — президента, котрий реалізує представницькі та, за
згодою уряду, деякі інші повноваження. В деяких країнах йому
належить значна роль у розв’язанні конфліктів між кабінетом
міністрів та парламентом. Він може приймати відставку уряду і
доручати формування нового кабінету, або, не прийнявши відставки,
оголосити про розпуск парламенту та призначення нових виборів
та ін. Президент за цієї форми врядування обирається парламентом
(у деяких країнах — спеціальними зборами), а, отже, не є
сувереном. Глава держави в парламентарній республіці має повноваження:
обнародує закони, видає декрети, призначає главу уряду, є верховним
головнокомандуючим збройними силами та ін.

Глава уряду ( прем’єр — міністр, голова ради міністрів, канцлер)
призначається, як правило, президентом. Він формує очолюваний ним уряд,
що здійснює верховну виконавчу владу і відповідає за свою діяльність
перед парламентом. Найбільш істотною рисою парламентарної республіки є
те, що уряд лише тоді правомочний здійснювати керування державою, коли
він користується довірою парламенту.7

Головною функцією парламенту є законодавча діяльність і контроль за
виконавчою владою. Парламент володіє важливими фінансовими
повноваженнями, оскільки він розробляє і приймає державний бюджет,
визначає перспективи розвитку соціально-економічного розвитку країни,
вирішує основні питання зовнішньої, у тому числі оборонної політики.
Парламентарна форма республіканського правління являє собою таку
структуру вищих органів державної влади, що реально забезпечує
демократизм громадського життя, свободу особи, створює справедливі умови
людського “гуртожитку”, засновані на засадах правової законності. До
парламентарних республік можна віднести ФРН, Італію ( по конституції
1947 р. ), Австрію, Швейцарію, Ісландію, Індію й ін.

Змішана республіка поєднує риси парламентської і президентської
республіки. Уряд затверджується парламентом за пропозицією
президента; уряд підзвітний президенту та підконтрольний
парламенту, президент підписує та обнародує закони, що
приймаються парламентом. Такі змішані республіки іменують
“напівпрезидентськими” або “парламентсько-президентськими” (першим
називається той орган, що має більше повноважень).3

А зараз розглянемо деякі сучасні держави з різними формами
державного правління.

Україна

У ст. 1 Конституції України проголошено: “Україна є суверенна і
незалежна, демократична, соціальна і правова держава”.

Конституція України (ст. 5) визначає, що наша держава має
республіканську форму правління. Виходячи зі змісту інших статей,
можна зробити висновок, що це не парламентська і не
президентська, а “змішана” республіка. Це підтверджується тим що :

Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і
прямого виборчого права шляхом голосування строком на п’ять років. Він
є главою держави і виступає від його імені.

Єдиним законодавчим органом в Україні визначається її парламент –
Верховна Рада України. Конституційний склад Верховної Ради України – 450
народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного
і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири
роки.

При формуванні уряду компетенція Верховної Ради і президента України
поділяються і мають характер противаг, що утруднює узурпацію влади в
одних руках.

Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста в
порядку особливої процедури в разі вчинення ним державної зради або
іншого злочину, а Президент України — якщо протягом тридцяти днів однієї
чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися – право на
прийняття заходів щодо Верховної Ради України.

Парламент має право розглядати й затверджувати програму дії
уряду та прийняття резолюції недовіри урядові, що є наслідком його
відставки.3

Велика Британія

Велика Британія являє собою класичний приклад парламентської
держави, де уряд формується парламентською більшістю. Тут діє
принцип парламентського верховенства, згідно якого парламент може
видати або скасувати будь-який закон, не існує особи чи
установи, які могли б знехтувати його актами. Доктрина
парламентського верховенства є одним з аргументів проти складання
формальної конституції.

Велика Британія — приклад сучасної монархії. Монархічний лад не
є рідкісним в Європі початку ХХІ ст. Однак якщо в інших
країнах повноваження монарха обмежені законодавчо, то у Великій
Британії і тепер монарх формально володіє досить широкими
правами, які обмежені не стільки законами, скільки
конституційними угодами. Прерогативи корони поступово виходили з
ужитку, але прямо скасовувались тільки у тому випадку, коли
король намагався зберегти їх за собою.

Так, у поступовому переході виконавчих повноважень від короля до
міністрів важливу роль відіграв принцип, що склався ще у
середньовіччі “король не може помилятись” і, відповідно, бути
підсудним. Та через те, що управління має бути відповідальним і
базуватися на законі, з принципу безвідповідальності короля
поступово виросли інші: “ніхто не може посилатися на наказ
короля у виправдання порушення закону”; “якась особа має
відповідати за її короля”. Відповідно, королівські накази повинні
скріплятися підписом міністра, який і несе за них всю повноту
політичної та кримінальної відповідальності. 5

США

В конституції США закріплено модель так званої президентської
республіки. Ця модель була запозичена багатьма країнами
Латинської Америки, вона і вплинула на державну розбудову інших
держав. Зміст американської моделі, відмінний від британського
парламентаризму, полягає в жорсткому розподілі виконавчої
(президентської) і законодавчої влад, які формуються незалежно
одне від одного. Достатньо самостійно діє і судова влада.

Американську систему характеризує верховенство конституції, яка
стоїть вище навіть від конгресу. Верховний суд США успішно
закріпив за собою право і обов’язок спростувати будь-який
прийнятий конгресом закон, що визнаний антиконституційним. Хоча
повноваження конгресу обмежується конституцією, все ж американські
законодавці мають набагато більшу свободу порівняно з
британськими. Парламент номінально двопалатний, але справжня
законодавча влада зосереджена в палаті громад. Прем’єр-міністр і
його кабінет, звичайно, не проводять політики, попередньо не
порадившись із впливовими парламентарями, а домінуючий вплив
кабінету на парламент підтримується суворою партійною дисципліною.

Конституція США розподіляє поміж гілками уряду більш-менш
специфічні завдання, наприклад, наділяє конгрес так званою владою
гаманця. Президент може запропонувати бюджет, проте останнє
слово щодо витрат уряду завжди залишається за конгресом.5

Франція

Президентська і парламентська системи становлять основні
альтернативи в демократичному урядуванні. Одначе можливі
відхилення від цих альтернатив, про що свідчить урядова
структура сучасної Франції. Нині у Франції діє форма уряду, що
поєднує елементи і президентської і парламентарної систем.
Йдеться про п’яту республіку. Така система урядування
визначається Конституцією 1958 р. Її основні положення були
керовані політичною філософією де Голля, який вважав, що
виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність,
згуртованість і внутрішня дисципліна уряду Франції повинні бути
священними, інакше керівництво держави швидко стане неспроможним
і нечинним.

Саме глава держави, наголошував де Голль, повинен брати до
уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб,
враховуючи орієнтацію парламенту. Саме він повинен призначати
міністрів, і насамперед прем’єр-міністра, який спрямовує політику
і діяльність уряду. Його завданням є видавати закони і декрети,
обов’язкові для громадян усієї держави, очолювати кабінет і
обстоювати там державну цілісність. Він повинен бути третейським
суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, і
виконувати цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в
особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне
рішення шляхом виборів. А якщо станеться так, що нація опиниться
у небезпеці, його обов’язком є гарантування державної
незалежності й угод, укладених Францією.

Виконавча влада у Франції поділена: прем’єр є главою уряду, а
президент — главою держави. Але на відміну від британського
монарха французький президент наділений рядом важливих
повноважень. Як і в США, французький президент незалежний від
законодавчої влади, перебуває на посту протягом встановленого
строку повноважень (7 років) і має сильну владу.

Франція суттєво відрізняється від розглянутих вище моделей не
тільки організацією центральної влади. Вона, не зважаючи на
політику регіоналізаціїї, що впроваджується зараз, є типовим
прикладом країни з централізовано-бюрократичної системи управління.
Місцеве самоврядування ніколи не мало тут такого значення, як
в Англії та США.8

Італія

Історично склалось так, що вже розроблену правову систему Італії
довелось запозичити в іншої держави. В епоху Середньовіччя
Італія, як і уся Європа, переживала період політичної
роздробленості, коли Апеннінський півострів став розколотим на
цілий ряд невеликих держав, які відрізнялися одне від одного і
формою правління, і принципами державного устрою. Серед них були
республіки (Венеція), монархії (Королівство обох Сицилій),
теократія (Папська держава). Але якщо на більшій частині
території Європи в Новий час сформувалися національні держави,
то Італія залишалась роздробленою аж до другої половини ХІХ ст.
Ця обставина негативно впливала на політичному розвитку країни.
Тому, якби бажаючи наздогнати втрачене, при розбудові власної
національної держави італійці взяли в якості еталону французький
досвід.

Державне право Італії відрізняється наявністю конституційних
законів, що діють на рівні з конституцією, тому юридична
конституція країни включає як тексти конституції так і тексти
цих законів. Конституційними законами вносяться поправки в
конституцію, затверджуються статути автономних областей і
вносяться зміни у них, приймається рішення створення комісії з
перегляду конституції.

Значну роль в політичному розвитку країни та прийнятті
політичних рішень відіграють таємні організації та організована
злочинність.5

Висновки

Підсумовуючи, треба зазначити наступні важливі моменти.

Усі держави мають найголовніші компоненти, проте значно
відрізняються за формою окремих владних структур і за характером
їх відносин із суспільством та між собою. Для узагальненої
характеристики відмінностей між державами існує поняття форми
держави, що охоплює форму державного правління, політичний режим
та державно-територіальний устрій. Форма державного правління,
зокрема, вказує на спосіб організації верховної ради, правовий
статус і принципи взаємовідносин вищих органів державної влади,
співвідношення повноважень центральної влади та
адміністративно-територіальних одиниць, методи здійснення влади,
характер її стосунків із суспільством.

Список джерел використаної літератури

Правознавство. Навчальний посібник. За ред. Академіка наук АпрН
України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копейчикова. Київ,
Юрінком Інтер — 1999. с.42-43

Основи права. Учебник. Под ред. Академіка РАЕН В.В. Лазарева.
Юристъ, Москва — 1996. с.37

Основи правознавства. Підручник. За ред. І.В.Усенка. Київ-Ірпінь
Перун — 1997. с.17-20; с.116-117.

Основы правовых знаний. Учебное пособие. Под ред. Профессора
В.И.Шкатуллы. Москва academia — 1999. с.28-29.

Государственное управление зарубежных стран. С.В.Пронкин,
О.Е.Петруненко. Аспект пресс Москва — 2001. с.7-10; с.99-101;
с.197-198; с.287-289; с.359-360.

Державне управління. Глен Райт. Київ “Основи” — 1994. с.4-17.

Політологія. За ред. А.Колодій. Львів — 2000. с.385-387.

Політологія. За ред. О.І.Семківа. Львів — 1996. с.290-309.

Похожие записи