Реферат на тему:

Фінансова основа місцевого самоврядування і фінансова діяльність
місцевих рад

Робота зі справляння і використання місцевих податків і зборів
становить частину фінансової діяльності місцевого самоврядування, що
являє собою сукупність здійснюваних у правовій формі дій органів
місцевого самоврядування з утворення, розподілу і використання
фінансових ресурсів, за допомогою яких забезпечується виконання завдань
і функцій місцевого самоврядування. В основі змісту фінансової
діяльності місцевого самоврядування лежать потреби у грошових коштах та
інтереси територіальних громад, які можуть формуватися самими громадами
або випливати із завдань, функцій та компетенції місцевого
самоврядування.

У найбільш загальному вигляді основний зміст фінансової діяльності
місцевого самоврядування становить фінансування соціально-культурної
сфери та місцевих потреб – утримання органів влади та управління,
органів місцевого самоврядування, освіта, охорона здоров’я, соціальний
захист та соціальне забезпечення, молодіжні програми, житлове та
комунальне господарство, культура, фізична культура і спорт, капітальні
вкладення, фінансування агропромислового комплексу, роботи з покращання
земель, витрати екологічного характеру та інші видатки. В інших країнах
світу до цих видатків окремими видами можуть додаватись будівництво
шляхів, ветеринарна допомога, догляд за бідними та сиротами, житлове
будівництво, працевлаштування безробітних, ритуальні послуги, збирання
та утилізація сміття тощо.

У сфері фінансів завданням, функціям і компетенції місцевих рад повинні
відповідати їх правові та реальні фінансові можливості; при цьому
основою і причиною існування їх є наявність об’єктивних потреб та
інтересів (інтереси являють собою усвідомлені потреби) місцевого
населення. В економічній літературі зазначається, що завдання і функції
місцевих рад можуть бути поділені на дві групи: 1) завдання та функції,
які взагалі передано місцевим органам влади в межах місцевих інтересів і
вони є їхньою невід’ємною власною компетенцією; 2) завдання та функції,
доручені місцевим органам влади центральною владою, або так звані
делеговані повноваження [6, с. 43].

Фахівці з фінансів і фінансового права завжди наголошували на значенні
фінансів у справі зміцнення місцевого самоврядування, підкреслюючи
необхідність надання місцевим органам реальних матеріальних можливостей
і повноважень. Щоправда, в літературі іноді допускається змішування двох
питань – про співвідношення компетенції і матеріальних фінансових
ресурсів. Так, В.М. Вишновецький [3, с. 168] слідом за П.М. Годме [4, с.
142] пише, що незалежність місцевих органів більшою мірою визначається
їх компетенцією в сфері фінансів, ніж компетенцією у вирішенні інших
питань. У цьому випадку має місце змішування прав (як головної частини
компетенції місцевих рад) та об’єкта повноважень –
матеріально-фінансової бази. У цілому ж це питання – про самостійність
місцевих органів влади – має два аспекти: 1) наявність належних сум
грошових коштів; 2) наявність відповідної, в тому числі власної
компетенції розпоряджатися ними.

Поняття місцевих фінансів як єдиної фінансової бази місцевих громад,
общин, територій сформувалося не відразу з виникненням місцевого
самоврядування, а виникло лише наприкінці ХІХ століття. Разом з ним
з’явилися і теоретичні розробки поняття місцевих фінансів, які частіше
за все називались “місцевим фінансовим господарством”, “сукупністю
матеріальних засобів”, “господарством місцевих спілок” [7, с. 47] та ін.
Типовим для радянського періоду було визначення фінансів як місцевих
бюджетів (особливо з кінця 30-х років), хоча траплялися і визначення
місцевих фінансів як самостійного явища. З кінця 50-х та у 60-х роках
сформувався підхід до визначення суті місцевих фінансів як системи
економічних відносин базисного характеру, а в 90-х роках все частіше
почали використовуватися такі терміни, як “регіональні фінанси”,
“територіальні фінанси”, “місцеві фінанси”.

В економічній літературі стверджується думка, що “місцеві фінанси є
синонімом поняття фінанси місцевих органів влади”, що ”синонімами
поняття фінанси місцевих органів влади можуть бути такі визначення, як
муніципальні (комунальні) фінанси, фінанси територіальної громади,
фінанси комуни, фінанси общини, фінанси муніципального штату, фінанси
міста, області…” [6, с. 34]. Таке твердження не враховує значення
відносин власності для функціонування фінансів і методологічне положення
про співвідношення форми і змісту стосовно місцевого самоврядування.
Поняття “місцеві фінанси” не може бути тотожним поняттю “фінанси
місцевих органів влади” тому, що право власності на фінансові ресурси
належить місцевому самоврядуванню в цілому, на що прямо вказує ст. 142
Конституції України – “матеріальною і фінансовою основою місцевого
самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші
кошти…”. До цього слід додати, що п. 5 ст. 16 Закону України “Про
місцеве самоврядування в Україні” визначає, що від імені та в інтересах
територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють
відповідні ради. Таким чином, місцеві ради всіх рівнів є лише органами,
через які здійснюється місцеве самоврядування і в цьому розумінні
близькі до форми його здійснення; бюджетні ж і фінансові ресурси
належать у цілому місцевому самоврядуванню.

Бюджетний кодекс України [2] визначив відмінності між поняттями “бюджет
місцевого самоврядування” та “місцевий бюджет”. До бюджетів місцевого
самоврядування віднесено бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст
та їх об’єднань, а до місцевих бюджетів – бюджет Автономної Республіки
Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети
місцевого самоврядування. Так, основоположний акт бюджетного
законодавства встановив тісний зв’язок між місцевим самоврядуванням і
його фінансовою базою, підкресливши значення сіл, селищ, міст як основи
місцевого самоврядування і вивів за межі бюджетів місцевого
самоврядування бюджети всіх вищих ланок. Це має певне понятійне значення
і для місцевих податків і зборів, які в такому разі не можна називати
доходами місцевого самоврядування – вони є доходами всіх місцевих
бюджетів, як це випливає з їх назви – ”місцеві”.

Органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у
містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і
виконують відповідні місцеві бюджети. Самостійність місцевих бюджетів
ґарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі
законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати
напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.
Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання
місцевих бюджетів не допускається, за винятком випадків, передбачених
законодавством.

З Бюджетного кодексу України випливає принцип забезпечення місцевих
бюджетів власними доходами в розмірі, необхідному для фінансування
видатків, пов’язаних з виконанням власних повноважень місцевого
самоврядування і додатковим наданням коштів з державного бюджету України
для фінансування видатків, пов’язаних з виконанням делегованих законом
повноважень органів виконавчої влади. Держава фінансує у повному обсязі
здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень
органів виконавчої влади. Кошти, необхідні для здійснення органами
місцевого самоврядування повноважень органів виконавчої влади та
виконання рішень органів державної влади, щороку передбачаються в Законі
України про Державний бюджет України.

Принцип збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів полягає в
тому, що місцеві бюджети повинні бути достатніми для забезпечення
виконання органами місцевого самоврядування наданих їм законом
повноважень і забезпечення населення послугами, що не є нижчими від
рівня мінімальних соціальних потреб. При забезпеченні збалансування
доходів і видатків місцевих бюджетів не враховуються вільні залишки
бюджетних коштів, порядок використання яких передбачено законодавством.
У разі, коли вичерпано можливості збалансування доходів і видатків
місцевих бюджетів і при цьому не забезпечується покриття видатків,
необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм
законом повноважень, і забезпечення населення послугами, не нижчими від
рівня мінімальних соціальних потреб, держава забезпечує збалансування
місцевих бюджетів шляхом передачі необхідних коштів до відповідних
місцевих бюджетів у вигляді дотацій, субвенцій, субсидій відповідно до
закону.

Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків
органів місцевого самоврядування, обов’язково супроводжуються передачею
їм необхідних фінансових ресурсів. Вказані рішення виконуються органами
місцевого самоврядування в межах переданих їм фінансових ресурсів.
Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень
органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними
фінансовими ресурсами, компенсуються державою.

Головне значення для функціонування місцевого бюджету має його дохідна
база. Доходи місцевих бюджетів формуються за рахунок власних, визначених
законом джерел та закріплених у встановленому законом порядку
загальнодержавних податків, зборів та інших обов’язкових платежів.
Порядок зарахування доходів до місцевих бюджетів визначається Бюджетним
кодексом України та щорічними законами про Державний бюджет України.

У цілому ж дохідна база місцевих бюджетів може формуватись за рахунок:
частини загальнодержавних податків, зборів (обов’язкових платежів),
визначених щорічним законом про Державний бюджет України; місцевих
податків і зборів; надходжень від здачі в оренду об’єктів (майна) і
комунальної власності; плати за ліцензії, сертифікати, державну
реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності та інші доходи від
надання послуг; дотацій та субвенцій з бюджетів вищого рівня;
добровільних внесків (спонсорська допомога, гуманітарна допомога тощо)
та інших джерел.

Питання про дохідну базу місцевих бюджетів є ключовим, оскільки саме в
ньому перетинаються всі питання забезпечення місцевих бюджетів доходами.
З цього погляду як місцеві податки і збори, так і інші дохідні джерела
виконують одну і ту ж функцію – наповнення бюджету, і в цьому розумінні,
будучи переданими до місцевих бюджетів, є “місцевими”. Щоправда, місцеві
податки і збори мають і інше значення – органи місцевого самоврядування
їх встановлюють і певним чином адмініструють (при цьому в полі уваги
місцевих органів виявляються такі питання, як податкове навантаження на
певний регіон, визначення місцевих особливостей та ін.). В економічному
аспекті саме існування місцевих податків і зборів виступає лише певним
методом фінансової діяльності держави із забезпечення місцевих бюджетів,
хоча в цілому значення місцевих податків і зборів значно ширше від
власне фінансового розуміння – цей інститут є атрибутом місцевого
самоврядування як однієї із форм організації публічної влади.

У пошуках оптимальних підходів щодо розмежування надходжень між
центральним і місцевими бюджетами необхідно враховувати національні
особливості системи оподаткування та її склад, механізм справляння
кожного податку, наявність необхідного фіскального апарату тощо. Слід
також пам’ятати, що проблема розподілу джерел є не лише фінансовою, але
й політичною, і при її розв’язанні відчувається перевага центральної
влади, яка може обмежувати кількість дохідних джерел місцевих бюджетів,
їх якість, форми обкладання та ін.

Світовий досвід забезпечення місцевих бюджетів доходами дозволяє зробити
висновки про різні його способи, які вже використані або
використовуються в практиці іноземних держав і в основі яких лежить
вироблене протягом сторіч розуміння місцевого самоврядування, його
співвідношення із загальнодержавною владою, взаємодія між ними, розподіл
завдань, функцій і повноважень та розуміння місцевого оподаткування:

1. Органи місцевого самоврядування отримують певну частину відрахувань
від загальнодержавних податків і зборів від загальнодержавних доходів у
певній формі і певних розмірах, встановлених органами державної влади.
При такому методі певні доходи можуть розглядатися або як
загальнодержавні або як надходження на певній території, але суть
залишається одна – місцеві бюджети отримують лише їх частину.

Позитивною його стороною є можливість врахування нерівномірності
розвитку адміністративно-територіальних одиниць і їх вирівнювання з
центру. Але це ж є водночас і недоліком методу, оскільки місцеві органи
влади виявляються не досить зацікавленими у розвитку власної дохідної
бази. У літературі відзначались позитивні і негативні сторони даного
методу: розподіл доходів відповідає розподілу повноважень між рівнями
влади та створює необхідні умови для успішного виконання притаманних їм
функцій; дозволяє уникнути суперечок між різними видами територіальних
громад через дохідні джерела; підпорядковує фіскальну систему досягненню
основної мети – задоволення місцевих потреб; сприяє зменшенню загального
податкового тягаря.

2. Органам місцевого самоврядування надається право встановлювати
надбавки до загальнодержавних податків і зборів, що надходять до
місцевих бюджетів. Така система дозволяє досить ефективно враховувати
пропорції розвитку господарства держави і регіонів, мінуси ж полягають в
тому, що місцеві органи влади мало зацікавлені у розвитку саме місцевого
оподаткування та взаємозалежності між центральною та місцевою владою.
Позитивним моментом цієї системи у літературі називається те, що така
система надбавок найдемократичніша за своєю сутністю і забезпечує певні
можливості для місцевих органів влади у визначенні розмірів місцевих
надбавок, навіть якщо держава встановлює максимальне обмеження їхнього
рівня [8, с. 257]. До переваг потрібно віднести і мінімальні затрати
щодо справляння податків, оскільки вони здійснюються органами
центральної виконавчої влади. У той же час податок, що обирається як
базовий, не може однаково ефективно застосовуватися у різних місцевостях
за наявності різної економічної структури регіонів; до того ж він
повинен бути досить великим за розміром. Ще одним недоліком є те, що
місцеві органи влади виявляються більш зацікавленими в зборі коштів, ніж
у розвитку економіки, і встановлюють надбавки, які можуть перешкоджати
розвитку економіки.

3. Система розподілу доходів (повного або часткового) між рівнями влади,
коли одні податки спрямовуються до центрального бюджету, а інші – до
місцевого. Це дає можливість регулювати місцеві бюджети органам
законодавчої та виконавчої влади і даний метод має певні переваги, що
дало йому можливість закріпитися в багатьох країнах світу (він
використовується і нині).

4. Місцеві органи влади самостійно встановлюють місцеві податки і збори,
а також над-бавки до них, які йдуть до центральних бюджетів держави і
використовуються урядом. Така система відома в історії, але
використовувалась вона порівняно недовго, однією із головних причин чого
була відсутність зацікавленості уряду та його залежність від місцевих
влад.

Література:

1. Конституція України. Прийнята ВРУ 26 червня 1996 р. // Відомості ВРУ.
– 1996. – № 30.

2. Бюджетний Кодекс України. Прийнятий ВРУ 21 червня 2001 р. № 2542 –
ІІІ // Голос України. – 2001. – № 129. – 24 липня.

3. Вишновецький В.М. Місцеві податки в Україні // Проблеми фінансового
права. – Чернівці.: Рута, 1999. – С. 168–179.

4. Годме П. Финансовое право. – М.: Прогресс, 1978. – С. 429.

5. Кофлан В.М. Місцеві податки і збори як фінансова основа місцевого
самоврядування та інструмент державного управління фінансами // Вісник
Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України.
Науково-практичний збірник. – 2001. – № 2 (77). – С. 92–97.

6. Кравченко В.І. Місцеві фінанси України: Навч. посібник. – К.: Знання,
1999. – 487 с.

7. Твердохлебов В. Местные финансы. – Одеса: Изд-во А.А. Ивасенко, 1919.
– 304 с.

8. Местные финансы СССР / Под общ. ред. Н.Н. Ровинского. – М.:
Госфиниздат, 1936. – 486 с.

Похожие записи