Реферат на тему:

Фіктивність підприємства як підстава для визнання угод недійсними

Добросовісність учасників господарських і цивільних правовідносин як
основа ділового обороту преюдиційно є предметом досліджень науки.
Висловлено думку, що добросовісність є загальним принципом цивільного
права [1].

Останнім часом в Україні досить поширеним стало створення та
використання фіктивних підприємств для приховування прибутків від
оподаткування, конвертування коштів. Це породжує зловживання з
фінансовими ресурсами з боку деяких посадових осіб фінансово-кредитних
та банківських установ, які безпосередньо беруть участь у відмиванні
„брудних” коштів, сприяють відтоку грошей за кордон, спрямовують грошові
потоки на обслуговування угод через фіктивні структури. Можна з
упевненістю стверджувати, що створення фіктивних підприємств в Україні
набуло масового характеру. Їх існування становить загрозу для молодої
української економіки, підриваючи її фінансову та податкову системи.

Слід звернути увагу на те, що реєстрація вищезазначених структур
відбувається, як правило, за дорученнями, виданими за втраченими або
викраденими паспортами, за паспортами громадян, які діяли за певну
винагороду, з використанням підроблених печаток. У подальшому після
відкриття розрахункових рахунків тіньові кошти перераховуються різним
фірмам з метою подальшого конвертування та ухилення від оподаткування.

Для обґрунтування платежів використовуються фіктивні угоди про придбання
продукції, оплату виконаних робіт чи надання послуг. Далі фіктивне
підприємство під виглядом взаєморозрахунків із зарубіжними структурами
перераховує ці кошти на кореспондентські рахунки іноземних банків, а
далі вони або розміщуються на незаконно відкритих за межами України
валютних рахунках як фізичних, так і юридичних осіб, або конвертуються в
іноземну валюту, яка повертається назад в Україну. При чому українські
резиденти часто для розміщення та утримання своїх капіталів
використовують офшорні юрисдикції. Тому актуальним є на сьогодні
опрацювання теоретичних аспектів причин функціонування в Україні
фіктивних підприємств, з’ясування їх правових ознак і запровадження
ефективних механізмів протидії їх незаконній діяльності.

Слід зазначити, що однією з причин такого становища є відсутність у
законі поняття фіктивного підприємства. Частина 1 ст. 1 Закону України
„Про підприємства в Україні” визначає підприємство як самостійний
господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи та
здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою
одержання прибутку (доходу). Стаття 2 цього ж Закону вирізняє такі види
підприємств: приватні (засновані на власності фізичної особи),
колективні (засновані на власності трудового колективу), господарське
товариство, підприємство, засноване на власності громадян, комунальне,
державне (казенне).

З вищенаведеного випливають такі основні ознаки підприємства:

1) самостійний статутний суб’єкт;

2) наділений правами юридичної особи;

3) здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутку.

Ці ознаки є обов’язковими для всіх видів підприємств.

Уперше поняття „фіктивність” щодо господарської діяльності застосував
І.Я. Фойницький, який, аналізуючи злісне банкрутство в руському праві,
писав, що укриття майна може проявитися як „…в фіктивному відчуженні
його, всього або частки, шляхом надуманого переказу його на ім’я третіх
осіб”, та „в укладенні фіктивного договору…” [2].

Стосовно підприємства, фіктивність перш за все стосується законності
його реєстрації, а саме реєстрації всупереч установленому законом
порядку. Законний порядок реєстрації підприємства встановлений ст. 8
Закону України „Про підприємництво”. Державна реєстрація суб’єктів
підприємницької діяльності проводиться у виконкомі відповідної ради або
в рай/міськ/держадміністрації за місцем знаходження або місцем
проживання даного суб’єкта. Аналіз судової практики показує, що
порушення закону саме на стадії реєстрації підприємства породжують його
фіктивність.

Приведемо найбільш типові порушення:

– реєстрація за викраденим, загубленим або підробленим паспортом;

– реєстрація за грошову винагороду;

– реєстрація на особу, яка не проживає і не знаходиться на території
відповідної ради;

– реєстрація без установчого договору або вказання у ньому даних, що не
відповідають дійсності.

На сторінках рекламних газет міститься чимало оголошень про швидке
відкриття та реєстрацію будь-якого підприємства. Це призводить до того,
що в Україні з’явилася ціла мережа „зареєстрованих” підприємств, що
відсутні за юридичною адресою, не звітують до податкових органів,
здійснюють діяльність усупереч своїм Статутам або не здійснюють ніякої
діяльності, а тільки займаються акумулюванням і перерахуванням грошей. У
подальшому це призводить до скасування державної реєстрації такого
підприємства, визнання недійсними установчих документів. Скасування
державної реєстрації позбавляє підприємство статусу юридичної особи і є
підставою для виключення його з Єдиного державного реєстру підприємств і
організацій України. З цього моменту підприємство вважається неіснуючим.
Саме на з’ясування цієї важливої обставини вказала судова палата у
господарських справах Верховного Суду України у постанові від 24.12.01
р., скасовуючи рішення та постанову арбітражного суду м. Києва та
постанову Вищого арбітражного суду про визнання угоди недійсною [3].

Основними доказами, які надають податкові органи як позивачі у справі
про визнання угод недійсними за ст. 49 ЦК України, є копії господарських
договорів (поставки, купівлі-продажу), докази їх виконання (акти
приймання-передачі, платіжні дорученні, рахунки-фактури), рішення
господарських судів про скасування державної реєстрації фіктивних
підприємств чи про визнання недійсними їх статутних документів, довідки
органів внутрішніх справ про те, що печатки фіктивним підприємствам не
видавалися, довідки податкових органів про те, що підприємство
вважається фіктивним.

Говорячи про статус фіктивного підприємства як юридичної особи, слід
зазначити, що в цілому ознаки юридичної особи виписані в ст. 23 ЦК
України: відокремленість майна, можливість від свого імені набувати
права і нести обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді. Щодо
фіктивного підприємства, то воно характеризується тим, що не має зовсім,
або має невеликий обсяг майна, яке, як правило, на балансі не
обліковується. Цим пояснюється той факт, що у разі застосування
односторонньої реституції як наслідку недійсної угоди відсутні гроші і
майно, на яке можна перенести стягнення.

Слід звернути увагу на обмежену можливість фіктивного підприємства
набувати права та обов’язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Права і обов’язки за цивільно-правовими угодами фіктивні підприємства
виконують. Це підтверджується поясненнями у судовому засіданні другого
відповідача – контрагента за недійсним договором, який говорить, що
справді отримав за угодою вугілля, цеглу, метал тощо. Виходячи з цього,
можна зробити висновок, що метою фіктивного підприємства є не шахрайство
щодо свого контрагента за договором (крім випадків організації довірчих
товариств з прямою метою акумулювання грошових коштів фізичних і
юридичних осіб і їх подальшого обману, фінансових пірамід тощо), а саме:
ухилення від оподаткування за договором. Це обумовлено насамперед
незначним часовим проміжком діяльності фіктивного підприємства (від
декількох днів – фірми-„одноденки” до року).

Якщо розглядати право фіктивного підприємства як міру його можливої
поведінки, а обов’язок – як міру необхідної поведінки, то, як видно з
аналізу укладених з його участю договорів, вони нічим не відрізняються
від прав та обов’язків інших – не фіктивних суб’єктів господарювання, і
обумовлюються видом укладеного договору (право вимагати оплати,
обов’язок поставити майно, обов’язок виконати роботи тощо). Відмінність
лише в тому, що доброчесні суб’єкти господарювання правомірно
використовують свої права і здійснюють цивільно-правові обов’язки, а
фіктивне підприємство використовує їх з метою, що за відомо суперечить
інтересам держави і суспільства, а саме – з метою ухилення від
оподаткування. Це є головною метою, змістом, суттю і завданням його
діяльності.

Через зазначені причини обмежена і можливість фіктивного підприємства
бути позивачем і відповідачем у суді. З вивчених нами господарських
справ немає жодної, позов у якій поданий фіктивним підприємством. У 100
% справ такі підприємства є лише відповідачами за позовами до них
податкових інспекцій про визнання угод недійсними. Це ще раз підтверджує
той факт, що фіктивні підприємства завдають шкоди нормальному
функціонуванню податкових відносин, посягають на основи економічної
системи України.

З 25-ти розглянутих Дніпропетровським апеляційним господарським судом
справ про визнання угод недійсними за ст. 49 ЦК України в 14 справах
податковими органами були надані належні докази переслідування
фіктивними підприємствами саме цієї мети: податкові накладні, довідки
про податкову заборгованість по деяких справах – постанови про порушення
кримінальних справ за ст. 212 КК України.

Тільки по одній справі про визнання недійсною угоди, по якій фіктивне
підприємство ухилилося від сплати податку на прибуток судом, було взято
до уваги непрямий доказ – довідку про те, що воно з часу державної
реєстрації не звітувало до податкової інспекції. Суд прийшов до
висновку, що якщо підприємство не звітує, то воно і не сплачує прибуток.

Господарська діяльність фіктивного підприємства залежить від того, яке
місце посідає воно у секторі тіньової економіки, від мети його
створення. Таке підприємство або взагалі не проводить ніякої діяльності
і не надає ніяких послуг, або займається діяльністю, дозволеною законом
з ухиленням від оподаткування, або проводить діяльність, яка за законом
заборонена.

Сам факт незаконного створення фіктивного підприємства, його незаконна
державна реєстрація є у 100 % випадків передумовою того, що таке
підприємство буде укладати недійсні угоди. Однак для того, щоб такі
угоди були укладені, повинен пройти певний проміжок часу. Цивільне
законодавство не встановлює якихось точних термінів, протягом яких
підприємство повинно розпочати свою діяльність. На нашу думку, цей
період повинен бути необхідним і достатнім для виконання обов’язків
відповідно до звичаїв ділового обороту.

Критерієм фіктивності підприємства можна, наприклад, розглянути
відсутність підприємницької діяльності протягом певного податкового
періоду, після закінчення якого визначається податкова база і
обчислюється сума податку, що підлягає сплаті. Поряд з цим, ознаками
фіктивності можуть бути такі обставини: перебіг значного часу з моменту
реєстрації; відсутність необхідного штату працівників або невиплата
заробітної плати за наявності працівників; відсутність обґрунтування
своєї діяльності, перспективного плану. Ознакою того, що підприємство не
збирається займатися своєю статутною діяльності, може бути внесення в
документи перекручених даних про його засновників, місцезнаходження,
використання надуманої адреси юридичної особи, указання як керівника
неіснуючої особи тощо.

Що стосується здійснення фіктивним підприємством забороненої діяльності,
то такою вважається діяльність, прямо заборонена законом (шахрайство),
або яка допускається за наявності спеціального дозволу. Однак це предмет
регулювання права кримінального.

Визнаючи недійсними угоди, вчинені з участю фіктивного підприємства,
суди керуються п. 6 Постанови № 3 від 28.04.78 з наступними змінами „Про
судову практику у справах про визнання угод недійсними”, де Верховний
Суд України роз’яснив, що до таких угод належать угоди, спрямовані на
приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування доходів,
використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної
власності з корисливою метою тощо.

В юридичній літературі висловлена думка (сприйнята і деякими судами) про
те, що фіктивність засновників не дає підстав визнавати недійсною угоду,
вчинену з участю фіктивного підприємства як юридичної особи щодо
виключення фіктивного підприємства з державного реєстру. Факт скасування
його державної реєстрації не може бути підставою для визнання недійсною
угоди, що в момент її вчинення відповідала вимогам закону, не може бути
визнана недійсною через несплату податку після її вчинення [4]. Аналіз
господарських справ цієї категорії показує, що добросовісна сторона по
договору – відповідач у справі за позовом податкового органу, мотивує
свою позицію тим, що вона не знала про фіктивність підприємства і його
мету ухилитися від оподаткування, просить не застосовувати односторонню
реституцію.

Аналіз ст. 49 ЦК України показує, що є недійсною угода, вчинена з метою,
яка за відомо суперечить інтересам держави і суспільства. За наявності
умислу у однієї з сторін (встановлено по 100 % справ) все отримане нею
за угодою повинно бути повернуто іншій стороні, а отримане останньою або
належне їй у відшкодування виконаного стягується в дохід держави. Стаття
228 нового Цивільного кодексу, що буде діяти з 01.01.04 р., зберігаючи
суть ст. 49 ЦК України, називає угоди такого виду – правочином, що
порушує публічний порядок, тобто спрямований на порушення конституційних
прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної
або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної
громади, незаконне заволодіння ними. Несплата податків юридичними чи
фізичними особами є порушенням їх конституційного обов’язку щодо сплати
податків, визначеного ст. 67 Конституції України. Тобто правочин, який
порушує встановлений законами України і Конституцією України публічний
порядок обов’язкового оподаткування є недійсним.

Принципово відмінними є наслідки недійсності угоди за ст. 49 ЦК України
і ст. 228 нового ЦК України. Якщо за ст. 49 ЦК України застосовано
односторонню реституцію, то ст. 228 ЦК України передбачає загальні
правила визнання правочину недійсним, а саме – двосторонню реституцію.

Однак залишається відкритим питання про саму можливість повернення
сторін у попередній стан з участю фіктивного підприємства. Через силу
двосторонню реституції кожна із сторін повинна повернути іншій усе
одержане за угодою. Проблемним у цьому аспекті є як виконання стягнення
на користь фіктивного підприємства, так і стягнення з нього грошей,
майна на користь контрагента договору. Це питання потребує подальшого
опрацювання.

Що ж до правових підстав для визнання недійсної угоди з участю
фіктивного підприємства, то, на нашу думку, фіктивні засновники,
укладаючи угоду, діють від імені підприємства, використовують фіктивні
печатки, фіктивне підприємство не діє як легальний учасник цивільного
обороту, що, за американською правовою доктриною „отруєне дерево дає
отруєні плоди”, не може узаконити угоди, вчинені за його участю, тим
більше, коли воно має мету ухилитися від оподаткування.

При цьому, на нашу думку, не має принципового значення факт виключення
чи не виключення підприємства з Державного реєстру. Він повинен бути
оцінений судом у сукупності з іншими доказами у справі.

Для запобігання укладення недійсних угод фіктивними підприємствами,
доцільно на законодавчому рівні закріпити поняття фіктивного
підприємства, чітко визначити його ознаки і запропонувати Єдиний реєстр
фіктивних підприємств на території України, ведення якого покласти на
органи податкової служби.

Література:

1. Ємельянов В.И. Разумность, добросовестность, незлоупотребление
гражданскими правами. – М., 2002. – С.15.

2. Фойницкий И.Я. Курс уголовного права. Часть особенная: Посягательства
личные и имущес-венные. – Спб., 1907. – С. 401.

3. Постанова Верховного суду України та Вищого господарського суду
України з господарських справ від 24.12.01. – К.: Видавничий дім, 2003.
– С. 151.

4. Писаренко А. Недействительность сделки: ст. 49 Гражданского кодекса
// Юридическая практика. – № 35/297. – С. 7.

Похожие записи