Реферат на тему

Фіктивне підприємництво: причини виникнення та сучасний стан

Фіктивне підприємництво – новий вид злочинних посягань у сфері
економіки України. Як суспільно небезпечне явище, воно виникло практично
одночасно з виникненням підприємницької діяльності. Підприємницька
діяльність у різні історичні періоди державного і суспільного розвитку
зазнавала занепаду або підйому, оскільки залежала від особливостей
державного устрою та ставлення держави до власності і ринкових відносин.
Фіктивне підприємництво, в свою чергу, проявлялося і видозмінювалося та
набувало нових форм злочинної діяльності залежно від державно-правового
регулювання підприємницької діяльності [1].

Тривалий час відповідальності за фіктивне підприємництво, як
кримінального злочину, який сьогодні є в Кримінальному кодексі України,
не існувало, винні особи, які вчиняли такий злочин, притягувалися до
відповідальності за шахрайство.

Шахрайство як кримінальний злочин відоме і за рубежем. Як свідчить
зарубіжний історичний досвід, цей вид злочинів був розповсюджений дуже
давно і притаманний кожному історичному періоду людства. У різні
історичні періоди його тлумачили по-різному. Шахрайство як і фіктивне
підприємництво побудоване на обмані. Мислитель і суспільний діяч
стародавнього Риму Цицерон зазначав, що несправедливість досягається
двома способами: насиллям чи обманом [2].

Обман, як спосіб заволодіння чужим майном, був відомий ще законодавцям
стародавнього Риму. Вони відносили шахрайство до тяжких злочинів і тому
вже за часів Імператора Андріана (76–138 рр.) осіб, які використовували
обман у корисливих цілях, піддавали жорстокому покаранню: їх засилали на
далекі острови, де вони були приречені на голодну смерть.

Специфіка обману, за яким вбачалося шахрайство, була прерогативою
шахраїв привілейованого „пануючого” класу, бо їх вчинення вимагало
відповідних знань, навичок, освіти, професії та соціального статусу [3].

З розвитком торгових відносин, зміцненням внутрішніх і міжнародних
ринків у державі, сприяло появі різних способів шахрайств, у тому числі
шахрайств із фінансами. Початково шахрайство з фінансами з’явилося у
сфері торгівлі, де ним займалися в основному купці. У подальшому
шахрайство розповсюджується і в інших соціальних сферах. Безумовно, при
цьому змінюються форми та способи обману. Отримують розповсюдження
різноманітні підробки фіктивних платіжних і фінансових документів,
створення фіктивних підприємств, за допомогою яких злочинці заволодівали
чужим майном або грошима.

Одним із ранніх і відомих шахрайств із фінансами, що здійснювалося за
рубежем з використанням фіктивних підприємств, яке набуло великого
розголосу в 1920 роках у США є „шахрайство Понзі”. У Бостоні, штат
Масачусетс, італійський емігрант і фінансовий шахрай Чарльз Понзі
офіційно заснував компанію з цінних паперів (Securities and Exchange
Company). Корпорація була представлена тільки в особі самого Понзі, який
розпочав справу, маючи в кишені всього декілька сотень доларів,
позичених у двох його партнерів. Обогатилася компанія „Понзі” тим, що
надавала своїм вкладникам великі відсотки на їх інвестиції. Протягом 45
днів інвестор отримував свої першочергові вклади плюс 50 % прибутку:
через 90 днів інвестор подвоював свої першочергові інвестиції. Тим
часом, Понзі просто використовував гроші одного вкладника, щоб виплатити
іншому. У кінці 1920 року компанія „Понзі” розвалилась і він був
засуджений до тюремного ув’язнення в штаті Масачусетс. Із 15-ти
мілліонів, які заробив Понзі, 8 не були задокументовані. Махінації, що
стали відомі під назвою „Махінації Понзі”, будуються за принципом:
„Пограбуй Пітера, щоб заплатити Полу” [4].

Уперше в українському, радянському законодавстві термін „фіктивний”
(слово фіктивний походить від латинського fictio – вигадка, нереальне,
неправильне, хибне, вигадане з певною метою, а також від французького
fiktif – вигаданий, недійсний, який насправді не існує) [5] з’явився у
Кримінальному кодексі УРСР в 1927 році. За статтею 135-2 КК УРСР
(1927р.), встановлювалася кримінальна відповідальність за утворення
приватного підприємства у формі (фіктивного кооперативу), а також за
сприяння організації таких підприємств з боку фундаторів і фіктивних
членів.

Особи, які створювали фіктивні кооперативи, переслідували такі цілі, як
отримання кредитів на пільгових умовах, приховування порушень
законодавства про охорону праці, ухилення від сплати податків та інших
обов’язкових платежів шляхом використання наданих кооперативам
пільг [6].

У союзному кримінальному законодавстві вживалась інша термінологія
визначення фіктивності, ніж в українському. Аналог українського терміна
„фіктивний кооператив” відповідав російський термін „лжекооператив”,
пізніше „лжесоціалістичне підприємство”, далі просто „лжепідприємство”
або „лжепідприємництво”.

Термін „лжепідприємництво” (від анг. false busines) до сьогодні
використовується в кримінальному законодавстві Російської Федерації,
який визначає поняття фіктивного підприємства, як створення комерційної
організації без наміру здійснювати підприємницьку чи банківську
діяльність з метою отримання кредитів, звільнення від податків,
досягнення іншої матеріальної вигоди чи прикриття забороненої
діяльності, що завдало великої шкоди громадянам, організаціям чи
державі [7].

Історико-правові засади союзного законодавства радянського періоду
свідчать, що в умовах так званого „соціалістичного будівництва” основна
боротьба її державних органів велась не так із злочинами у сфері
підприємництва, як із приватнопідприємницькою діяльністю взагалі. Осіб,
які займалися такою діяльністю, переслідували за політичні мотиви і
відносили до категорії „ворогів народу”.

Так, у постанові РНК СРСР від 28.12.1928 р. „Про заходи боротьби з
„лжекооперативами” вказувалось, що капіталістичні (куркульські)
елементи, які відтісняються внаслідок успіхів державної і кооперативної
промисловості, торгівлі в найважливіших галузях народного господарства,
в деяких випадках, проникають до кооперативних організацій, перетворюють
їх у фіктивні підприємства, які є знаряддям і прикриттям їх
експлуататорської діяльності. Фіктивними підприємствами згідно з цією
постановою визнавалися: а) якщо серед засновників чи членів виборних
органів брали участь особи, яким це заборонено законом; б) якщо серед
засновників переважаючий вплив мали капіталістичні (куркульські)
елементи, які використовують кооперативну форму у своїх класових
інтересах; в) якщо діяльність їх ухилялась у бік, протилежний інтересам
соціалістичного будівництва.

В іншій Постанові РНК СРСР від 23.11.1930 р. „лжекооперативами” уже
визнавались такі кооперативи, в яких брали участь куркулі та інші особи,
які не мали права бути їх членами і якщо вони не були виявлені
організаторами кооперативу, а також якщо діяльність кооперативу
ухилялась у бік, протилежний інтересам соціалістичного будівництва. На
підставі таких законів і велася у той час боротьба з фіктивною
підприємницькою діяльністю [8].

В нових умовах, що змінювались, змінювався і характер фіктивної
підприємницької діяльності. Тепер це вже не капіталістичні елементи і
куркулі, а окремі приватні особи, які намагалися використовувати не лише
кооперативи, але й державні організації. Тому, надалі, в кримінальному
законодавстві закріплюється термін „лжесоціалістичні підприємства”,
тобто підприємства, які лише зовнішньо з формального боку виглядають як
соціалістичні (можуть мати свій рахунок у банку, печатку тощо), але за
змістом такої діяльності не є такими, оскільки служать меті особистої
наживи. Заснування такого фіктивного підприємства за Кримінальним
кодексом УРСР (прийнятим 1960р.) передбачалась кримінальна
відповідальність, як за заняття приватнопідприємницькою діяльністю [9].

Приватна власність і підприємницька діяльність, яка основана на ринкових
відносинах – це ті основні негативні фактори, з якими безкомпромісно
боролася радянська влада за весь період свого існування. Це відповідало
теоретичним розробкам комуністичних апологетів, що були взяті за основу
ідеології держави і будувалися на принципах класового підходу. Таким
чином, у радянській державі усі політичні інститути, в тому числі
кримінальне законодавство, суспільні науки, мали ідеологічну
спрямованність і були спрямовані перш за все на боротьбу з приватною
власністю (капіталізмом). Приватна власність на засоби виробництва
обособлювалася з експлуатацією осіб, які не мали такої власності.

Виправдовуючи каральні дії проти підприємницької діяльності
ідеологічними постулатами, держава жорстоко переслідувала осіб, які цією
діяльністю займалися нелегально. Крім того, соціалістичною державою
широко надавалися переваги і підтримка виключно господарській діяльності
державного сектора економіки і колективній праці, в якій вбачались
майбутні прогресивні зміни. Але така політика керівництва минулої
держави не мала перспективи, оскільки в її основі були відсутні
економічні стимули праці і можливість вільного підприємництва, що
врешті-решт і привели до банкрутства як ідеології, так і розпаду
економічної, політичної системи держави в цілому.

Перебуваючи в умовах, при яких не можна було вільно займатися
підприємницькою діяльністю, люди з підприємницькими задатками змушені
були працювати в „тіні”, створювати фіктивні підприємницькі структури з
метою отримання засобів для існування. Вони часто використовували
недоліки державної планово-розподільчої системи, при якій існував
„дефіцит” і „перебої” товарів повсякденного вжитку, створювали
лжекооперативи для отримання пільг, або використовували державні чи
громадські організації для виготовлення та реалізації товарів населенню,
здійснювали інші послуги для задоволення життєвих потреб споживачів.

Таким чином, у результаті відсутності правового регулювання
підприємницької діяльності, встановлення законодавчих перепон щодо
приватного підприємництва, утиски і переслідування колишніх приватних
підприємців сприяло тому, що в середині 20-их років розпочався розвиток
тіньового (фіктивного) підприємництва, яке з часом постійно
видозмінювалось і набувало нових форм злочинної діяльності.

За період незалежності України законодавчо утвердився порядок існування
різних форм власності, розпочався розвиток підприємництва і ринкових
відносин. Заходи, що здійснюються сьогодні керівництвом незалежної
України, спрямовані перш за все на створення передумов для
функціонування приватної власності, розвитку підприємництва і формування
ринкових відносин. Водночас процес становлення ринкових відносин
проходить складно і суперечливо.

Перехід на нові форми господарювання, поряд із позитивними змінами в
економіці, викликав появу факторів, що створюють умови для вчинення
різноманітних зловживань і поширення фіктивного підприємництва, інших
злочинів економічної спрямованості, що скоюються з використання
різновидів фіктивних підприємств. Поширенню фіктивного підприємництва
сприяла втрата на перехідному етапі державою контрольних функцій в
економіці, невдале і непослідовне проведення економічних реформ, зокрема
в роздержавленні власності, недосконале створення умов і рівних
стартових позицій для заняття підприємницькою діяльністю, відсутність
Податкового кодексу та інше. Різке скорочення державних замовлень
великих підприємств призвело до безробіття і матеріального розшарування
суспільства. Крім того, правовий нігілізм населення, крах політичних,
ідеологічних, виховних функцій держави визвали зневіру більшості людей в
державні інститути влади. Поширеність корупції у вищих ешелонах
державної влади, неготовність правоохоронних та інших органів влади до
роботи в нових умовах виявилися основними причинами, при яких стало
можливе виникнення організованої злочинності, економічним підгрунтям
якої є скоєння економічних (господарських) злочинів з використанням
фіктивних підприємств. Використовуючи фіктивні підприємства,
організовані злочинні групи вчиняють тяжкі корисливі злочини насамперед
у фінансово-кредитній, банківській, зовнішньоекономічній сферах, сфері
приватизації, торгівлі та інших сферах економіки. Фіктивні структури
стали використовуватися злочинцями як інструмент та прикриття для
здійснення незаконної діяльності або заняття видами діяльності, щодо
яких є заборона, з метою заволодіння товарно-матеріальними і грошовими
коштами держави, банків, інших суб’єктів підприємницької діяльності а
також громадян [10].

Недоліки правового регулювання підприємницької діяльності, похибки
фіскальної політики України, недосконалість кримінального законодавства
сприяють створенню умов, за яких організовані злочинні групи не тільки
організовують, створюють або придбають суб’єкти підприємницької
діяльності з метою незаконного звернення у своє користування коштів,
майна, інших товарно-матеріальних цінностей, ухилення від оподаткування,
а й використовують різновиди фіктивних підприємств для здійснення дій,
які створюють умови для отримання незаконного прибутку іншими реальними
підприємствами [11].

З метою одержання неконтрольованих прибутків та ухилення від сплати
податків зловмисниками створюються окремі виробничо-комерційні системи,
складовими яких є фіктивні підприємства різних галузей та сфер
економіки, що використовуються у замкнутому циклі тіньової діяльності.
Зазначені системи, як правило, створюються навколо провідних
товаровиробників та інших монополістів і функціонують на принципах
проведення взаємних розрахунків, розрахунків з постачальниками сировини
і посередниками при реалізації готової продукції та банківськими
установами, що залишають виробника (платника податків, який володіє
виробничими потужностями) в ситуації обмеження одержання прибутку та
живих грошових коштів.

Суттєвою особливістю вказаних процесів є те, що сьогодні вони не
обмежуються окремою галуззю чи сферою економіки, а мають універсальний
характер і часто застосовуються з використанням різноманітних схем з
метою ухилення від податків, одержання неконтрольованих державою
доходів, легалізації накопичених тіньових капіталів і вчинення інших
корисливих злочинів.

Аналіз оперативної обстановки у сфері оподаткування показує, що
внаслідок псевдопідприємницької діяльності значна частина капіталу
держави перебуває в „тіньовому” обороті, який переводиться несумлінними
платниками податку, шляхом хитросплетених комбінацій за участю не тільки
фіктивних, а і реальних підприємницьких структур, що призводить до
подальшої криміналізації суспільства та зменшення надходжень до
державного та місцевих бюджетів.

Для фіктивного підприємництва характерна прикрита господарська
діяльність, яку складно виявити правоохоронним органам традиційними
методами. Організатори фіктивних підприємств реєструють їх у державних
органах влади, як правило, за викраденими, загубленими, підробленими
паспортами, або на неіснуючих чи підставних осіб. Так маскують свою
незаконну діяльність, прикриваючись реально зареєстрованими в державних
органах суб’єктами підприємницької діяльності.

Проблема боротьби правоохоронних органів з фіктивними підприємствами
полягає в тому, що окремі посадові особи реальних суб’єктів
підприємництва, свідомо контактують із фіктивними підприємствами, не
тільки знають про їх фіктивність, а і самі шукають їх, ідуть на різні
правопорушення з метою ухилитися від оподаткування аби отримати
неконтрольований прибуток. При цьому вони виявляються не тільки
втягнутими у злочинну діяльність, але й самі стають організаторами,
посібниками чи співвиконавцями злочинів. Така ситуація сприяє значній
латентності фіктивного підприємництва та інших злочинів, які вчиняються
з використанням фіктивних підприємств.

Отже, враховуючи такий стан справ у державі, обумовлений різними
факторами, що негативно впливають як на економічні відносини між
суб’єктами підприємницької діяльності, так і в цілому на фінансовий та
економічний розвиток держави, правоохоронні органи разом із іншими
державними органами повинні об’єднати зусилля в боротьбі з фіктивним
підприємництвом, насамперед з виявлення і усунення причин та умов, що їх
породжують, створення чіткої нормативно-правової бази функціонування
суб’єктів підприємницької діяльності.

Література:

1. Дудник Л.М., Василинчук В.І. Підприємницька діяльність та запобігання
фіктивному підприємництву (історико-правові аспекти) // Науковий вісник
Національної академії внутрішніх справ: науково-теоретичний журнал. –
Київ: НАВСУ, 2003. – № 5. – С. 233–241.

2. Афоризмы: Век ХІХ. Век ХХ // Составители И.И. Комарова,
А.П. Кондрашов. – Москва.: Рипол-Классик, 2000. – 735 с.

3. Конн А.Ф. Избранные произведения. – Москва., 1956.– С. 650.

4. Шахрайство у фінансових установах: Матеріали семінару ФБР (21–25
вересня 1998 р.) – Київ: НАВСУ, 1998. – С. 520.

5. Словник іншомовних слів. – К., 2000. – С. 936.

6. Кондурушкин Й. Частный капитал перед советским судом. – М., 1976. –
С.119–126.

7. Кримінальний кодекс Російської Федерації. – Cт. 173.

8. Опалінський Ю.В. Фіктивне підприємництво – історія і сучасність //
Іменем Закону. – 1998. – 05.05. – №24.

9. Кримінальний кодекс УРСР (1960): Науково-практичний коментар. – Київ:
Видавництво політичної літератури України, 1987. – С. 526.

10. Кримінальний кодекс України: Науково-практичний коментар. – 2-ге
вид., переробл. та доповн. / Відп. ред. С.С. Яценко, – К.: А.С.К., 2002.
– С. 499.

11. Дудник Л.М. Фіктивні підприємства в кримінальних схемах тіньової
економіки. Актуальні проблеми політики // Науково-практичний семінар
„Тіньова економіка в інфраструктурі організованої злочинності (вересень,
2004 р.): Збірник наукових праць Одеського інституту правових наук. –
Випуск 26. – Одеса, 2005 – С. 198–204.

Похожие записи