Реферат на тему:

Європейське економічне співтовариство та Європейський Союз у системі
міжнародних економічних відносин

Європейське економічне співтовариство (ЄЕС або «Спільний ринок»)
утворено 25 березня 1957 р. на основі Римського договору. Сьогодні це
угруповання, яке об’єднує 15 західноєвропейських країн (Австрію,
Бельгію, Велику Британію, Голландію, Грецію, Данію, Ірландію, Іспанію,
Італію, Люксембург, Нідерланди, Німеччину, Португалію, Францію, Швецію).
Цілі, заради яких об’єдналися ці країни, зводяться до створення митного
союзу у межах даної міжнародної організації, формування спільного ринку
робочої сили, послуг та капіталів, проведення єдиної торговельної
політики щодо інших країн, утворення економічного і валютного союзу та
проведення спільної політики у галузі сільського господарства й
транспорту, зближення економічного законодавства учасників.

Цілком зрозуміло, що в основі цих цілей лежить прагнення фінансової
олігархії зазначених країн розширити ринки збуту й територіальну сферу
своєї діяльності, що, у свою чергу, дасть змогу значно піднести
економічну могутність країн — учасниць ЄЕС, консолідувати їхні зусилля у
боротьбі з монополіями інших держав.

Угруповання країн — учасниць ЄЕС уже в 70-х роках завоювало досить міцні
позиції на світовому капіталістичному ринку. На них припадало понад 40 %
промислового виробництва, 50 — експорту і близько 30 % прямих зарубіжних
інвестицій розвинутих країн. Однак криза 1980—1982 рр. засвідчила, що
темпи економічного розвитку в країнах — учасницях ЄЕС щонайменше у
2 рази поступаються японським та американським. Домінуюча економічна
перевага цих двох країн з багатьох позицій збереглася і досі. Сьогодні
монополіям США належить 80 % обчислювального устаткування,
функціонуючого в капіталістичних країнах; вони володіють 70 % ринку
ліцензій. Японські корпорації контролюють близько 80 % світового
капіталістичного виробництва відеотехніки, 75 % промислових роботів,
близько 60 % верстатів з числовим програмним управлінням.

Механізм системи управління ЄЕС пройшов складний шлях. Сьогодні його
виконавчими органами є Рада і Комісія. Рада включає до свого складу
міністрів держав-учасниць.

Комісія здійснює свою діяльність на основі рішень Ради і покликана
проводити єдину політику ЄЕС. Їй підпорядковано ряд комітетів управління
та інших допоміжних органів.

Діяльність ЄЕС регулюється так званим правом Співтовариства. У його
основі лежить Римський договір 1957 р. та інші джерела. «Право
Співтовариства» є автономною правовою системою наднаціонального
характеру, завдяки чому органи ЄЕС наділені повноваженнями не лише
відносно держав-членів, а й їхніх громадян та юридичних осіб. Водночас
правову систему Співтовариства слід розглядати як складову права і
відповідно міжнародного економічного права.

У межах ЄЕС вирішуються питання не лише економічного, а й політичного
характеру. Фактично з червня 1984 р. діячі ЄЕС почали займатися
питаннями будівництва «політичної Європи». На їхню думку, політична
Європа може дати сили Європі економічній. У процесі реалізації цієї ідеї
було зроблено ряд перших конкретних кроків. Так, з 1 січня 1985 р. було
введено загальноєвропейський паспорт, затверджені прапор і гімн
Співтовариства, створені органи для вирішення питань ліквідації кордонів
та усунення формальностей. Поряд з цим проводилася робота щодо створення
нової інтеграційної структури — Західноєвропейського союзу, який має
замінити Співтовариство.

Проте, як засвідчило життя, ЄЕС не було перетворено у нову структуру.
Зберігаючи свою самостійність, воно увійшло до складу нового утворення —
Європейського співтовариства, або, як його ще називають, Європейського
Союзу, створеного відповідно до Маастрихтського договору (набрав
чинності з 1 листопада 1993 р.).

Крім Європейського економічного співтовариства, до складу Європейського
Союзу входять Європейське об’єднання вугілля та сталі і Європейське
співтовариство з атомної енергії та 15 держав-членів (Австрія, Бельгія,
Велика Британія, Голландія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія,
Люксембург, Німеччина, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція). Сумарна
територія цих країн становить 236 191,07 км2, а чисельність населення —
майже 375 млн.

Ураховуючи роль Європейського Союзу в системі міжнародних відносин у
цілому і відносин економічного характеру зокрема, зміни загальної
ситуації у світі, багато держав висловлюють своє бажання стати його
членами. Уже подали відповідні заяви Туреччина, Кіпр, Мальта, Австрія,
Швеція, Фінляндія, Швейцарія та Норвегія. У зв’язку з цим вироблені
критерії прийняття нових членів до Європейського Союзу.
Країна-претендент до вступу в цей союз передусім має бути європейською,
демократичною і поважати права людини. Крім того, вона повинна мати
функціонуючу ринкову економіку, прийняти інтеграційне законодавство
Європейського Союзу і бути в такому стані, який дає можливість
реалізувати зовнішню політику співтовариства.

Слід зазначити, що змінилася політика Європейського Союзу і стосовно
країн Східної Європи. Наприкінці 1991 р. була укладена угода з Польщею,
Угорщиною, Чехословаччиною (нині Чехія і Словаччина), в 1992 р. — з
Болгарією і Румунією щодо їх асоціації в Союзі.

У липні 1994 р. було прийнято принципове рішення Європейського Союзу про
можливість у перспективі вступу країн Східної Європи до його складу як
повноправних членів. Для цього, як свідчать експертні висновки, потрібно
буде 7—10 років, а для деяких країн навіть більше.

На початку 2003 р. Європейським Союзом було прийнято рішення про
підписання угод про вступ десяти країн, а саме: Естонії, Кіпру, Латвії,
Литви, Мальти, Польщі, Словаччини, Словенії, Угорщини, Чехії. Парламенти
15 держав — членів Євросоюзу мають підписані угоди ратифікувати, а в
зазначених країнах повинні бути проведені національні референдуми, на
яких громадяни повинні висловити свою думку про вступ до цього
європейського угруповання. Нині остаточно визначена дата вступу нових
членів — травень 2004 р.

У 2007 р. планується вступ до Євросоюзу Болгарії та Румунії.

Як уже зазначалось, Європейський Союз є одним з найвпливовіших
міждержавних об’єднань. Неоднозначність його рис та ознак, відсутність
аналогів цьому утворенню у практиці міжнародних відносин є причиною
існування різноманітних поглядів на його місце в системі учасників
міжнародних відносин. Досить поширеною є думка, що Європейський Союз —
перехідна форма від міжнародної організації до держави з федеративним
устроєм. Не заперечуючи проти існування такої тенденції, зазначимо, що
це об’єднання ще й досі має чимало рис, які дають змогу розглядати його
як міжнародну організацію.

: < ? ? ¤E & Розгляд ЄС серед міжнародних організацій обумовлюється ще й тим, що, як уже зазначалося, його основу становлять три міжнародні організації: Європейське співтовариство (ЄС), яке раніш було відоме як Європейське економічне співтовариство (ЄЕС), Європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) та Європейське співтовариство з атомної енергії (Євроатом). Правовою підвалиною існування всіх трьох організацій є міждержавні договори про їх створення, а саме: Договір про створення ЄОВС від 18 квітня 1951 р., Договір про створення ЄЕС і Договір про створення Євроатому від 25 березня 1957 р. Саме зі створення цих організацій починається історія сучасного Європейського Союзу. Як випливає з назв ЄОВС та Євроатому, діяльність цих організацій обмежувалась певними галузями економіки. Сфера інтересів ЄЕС, навпаки, була визначена значно ширшою й охоплювала практично всі інші галузі, окрім указаних вище. Однією з головних спільних рис трьох організацій було існування однакових органів управління, частина яких навіть була спільною. Так, основу інституційної структури цих об’єднань становили Рада та Комісія, які діяли в усіх організаціях, а також Асамблея і Суд, які були спільними для них. Одним із значних етапів на шляху до створення діючої нині структури ЄС було підписання 8 квітня 1965 р. Договору про створення єдиної Ради і єдиної Комісії європейських співтовариств. Нині органами управління ЄС є Європейська рада, Європейський парламент, Рада Європейського союзу, Європейська комісія та Європейський суд. Членами Європейської ради, яка визначає загальні напрями розвитку ЄС, є глави держав чи урядів держав-членів, Голова Європейської комісії, а також їх заступники — міністри закордонних справ та один із членів Європейської комісії. Виконавчими органами ЄС є Рада Європейського Союзу і Європейська комісія, остання з яких несе відповідальність за дотриманням виконання Договору про ЄС, має повноваження щодо законодавчої ініціативи, контролю та імплементації і, отже, є головною ланкою практичної реалізації політики ЄС. Діяльність ЄС регулюється так званим правом ЄС, яке є великим за обсягом нормативним масивом, що охоплює значну кількість різноманітних норм, які різняться юридичною силою, ієрархічними зв’язками, сферою дії, а також іншими ознаками. Крім цього, праву ЄС притаманна значна специфіка, яка полягає в тому, що це право є автономною системою, яка має основу в міжнародному правопорядку і межує за своєю природою, з одного боку, з міжнародним правом, а з іншого — з національним. Склад джерел права ЄС заведено розділяти на дві групи, перша з яких дістала назву «первинне право», а друга — «вторинне право». Такий поділ джерел є не просто їх класифікацією, а характеристикою ієрархії їх відносин. Первинне право має пріоритет, вищу юридичну силу порівняно з актами вторинного права, яке створюється і діє на основі первинного і не може йому суперечити. Поняття «первинного права» охоплює передусім три установчі договори, на основі яких були створені співтовариства: Паризький договір про європейське об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС) 1951 р. і два Римські договори 1957 р. — про Європейське Співтовариство і Євроатом разом з усіма протоколами, деклараціями та іншими документами, які є додатками до них; документи, якими до них вносились зміни та доповнення, зокрема Договір про злиття 1965 р., Акт Ради про проведення прямих виборів у Європейський парламент 1976 р., Єдиний європейський акт 1986 р., Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р., договори про приєднання до ЄС нових членів. Поняття «первинне право» охоплює також міжнародні договори співтовариств і джерела, які належать до так званого неписаного права. Останніми є загальновизнані принципи і норми, що належать до звичаєвого міжнародного права, а також загальні принципи права, закріплені в конституціях держав-членів. Під вторинним правом ЄС розуміється сукупність правових актів, які приймаються правовими інститутами й іншими органами співтовариств. Відповідно до ст. 89 Договору про ЄС загалом таких актів існує п’ять: регламент, директива, рішення, рекомендації та висновки. Регламент призначений для загального застосування. Він є обов’язковим в усіх його частинах і підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах. Регламенти вирішують головні питання діяльності співтовариств, служать основою правового регулювання їхньої діяльності. Оскільки регламентами регулюються найважливіші питання політики ЄС, вони відрізняються від інших актів досить загальним характером викладених у них положень. Наступним за юридичною силою документом вторинного права є директива. Вона також є обов’язковим актом, але містить положення, заходи щодо виконання яких держави встановлюють самостійно. Саме директиви відповідно до Маастрихтського договору (ст. 100) відіграють головну роль у процесі гармонізації права співтовариств, тому їх положенням необхідно приділити особливу увагу в процесі адаптації законодавства України до права ЄС. При цьому, однак, слід враховувати, що директива може бути адресована як державам-членам у цілому, так і окремим із них, унаслідок чого джерелом узгодження мають обиратись директиви загального характеру. Рішення, як і регламент, є обов’язковим у цілому для тих, кому воно адресоване, однак від останнього воно відрізняється вищим ступенем конкретизації своїх положень. За загальним правилом рекомендації та висновки не є обов’язковими. Однак слід враховувати, що відповідно до Договору про ЄОВС рекомендації мають обов’язкову силу і є аналогом директиви в рамках ЄС та Євроатому. Отже, нормативний характер у праві ЄС мають регламенти, директиви, рішення, а також рекомендації, які приймаються в рамках договору про ЄОВС. Останнім джерелом вторинного права ЄС є рішення Суду ЄС, які мають силу прецеденту. Право ЄС, як і будь-яка інша система права, має у своєму складі нормативні акти різної юридичної сили. Відповідно до Амстердамського договору ієрархія нормативних актів у ЄС має шість рівнів: 1) установчі акти; 2) загальні принципи; 3) міжнародні договори; 4) вторинне право співтовариств; 5) міжінституційні угоди і подібні акти; 6) угоди між державами-членами. Література Міжнародне співробітництво України у правовій сфері.- Харків: Фоліо, 1975.- 408с. Наукові праці Одеської національної юридичної академії.- Одеса: Юридична література, 2002.- 324с. Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні.- Львів: ЛНУ, 2002.- 312с. Дахно Іван Іванович Міжнародне економічне право.- К.: МАУП, 2000.- 158с. Міжнародне право в схемах і таблицях: Навчальний посібник(для студентів юридичного факультету)/ Укладач Бичківський О.П.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002.- 210с.- 9.58

Похожие записи