Реферат на тему

Еволюція інтелектуальної власності

План

1 Еволюція промислової власності

2. Еволюція авторського права і суміжних прав

Література 1 Еволюція промислової власності

Одна з основних властивостей інтелектуальної власності полягає в тому,
що вона повинна приносити матеріальну чи іншу користь. Це може бути
додатковий прибуток, отриманий від використання інтелектуальної
власності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелектуальна
власність у явному вигляді може не приносити прибутку, але, створюючи
додаткові труднощі для конкурентів, полегшує тим самим просування
власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, вона може сприяти духовному
розвитку громадян.

Однак для того щоб одержати ту чи іншу користь від права на об’єкт
інтелектуальної власності (01В), необхідно спочатку його створити, а для
цього потрібно затратити фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо
на даному підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з
використанням власного 01В, а конкурент почав незаконно виготовляти ці ж
вироби за цією самою технологією, то його вироби виявляться дешевшими, а
отже і більш конкурентоздатними. Таким чином, творець об’єкта
інтелектуальної власності опиниться у невигідному становищі.

Мабуть, уперше на цю обставину звернули увагу в Англії в період швидкого
розвитку мануфактури. Уже на початку XIV століття королівською владою
там надавалися виробництв. Така підтримка прийняла форму дарування
особі, що впровадила нову технологію, виключного права користування цією
технологією протягом часу, достатнього для її освоєння. Дане виключне
право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у
свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню
його економічного положення.

Такі права закріплювалися документом, що називався патентною грамотою,
що означало «відкритий лист», оскільки він мав печатку в кінці, а не на
згорнутому листі. Згодом наданням такого права стали зловживати,
використовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю. З’явся
протести, і питання, пов’язані з патентами, стали вирішувати в судовому
порядку. Класичним прецедентом стала «Справа виробників сукна з Іпсвіча»
(1615 p.), при слуханні якої було заявлено: «Але якщо людина привнесла в
королівство новий винахід або нове ремесло, ризикуючи при цьому життям і
майном і затративши свої засоби тощо, чи якщо людина зробила нове
відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю і прихильністю у
відшкодування його витрат може подарувати йому привілей корис-татися
таким ремеслом чи промислом тільки визначений час, тому як на початку
люди королівства перебувають у неведенні щодо цього ремесла і не мають
ні знань, ні навичок, щоб користатися ним. Але коли термін патенту
минає, король може знову подарувати його».

Для того щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628
році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу, не
мали с всі монополії, дарування і пільги, за винятком «будь-яких
патентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорівнює 14 рокам
чи менше, що повинні від цього часу видаватися на виключне право на
виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства
дійсному і першому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу
видачі таких патентних грамот і грамот на привілеї не повинен був
користатися».

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому
удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були
закладені його основи. Патенти, як вид інтелектуальної (промислової)
власності використовуються дотепер як інструмент, що регулює створення і
передачу нових технологій.

Іншим об’єктом промислової власності, історія якого виходить з глибини
століть, є торговельні марки. Такі знаки у вигляді символів
зображувалися ремісниками на товарах, що виготовлялися ними чи стався
скотарями як «клейма» на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на
поважний вік, вони реалізували важливий елемент законодавства про
товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксували зв’язок між товаром і
виробником.

Термін «товарні знаки» (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX
столітті. З цього ж часу вони стали виконувати нинішню роль у поширенні
товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше
застосовували торговельні марки, тим більше було випадків їхнього
незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими
судами були вироблені засоби захисту проти таких порушень. Так
народилася знаменита заборона на ведення справи під іншим ім’ям: ніхто
не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 30-40-х роках XX століття було в основному завершено розвиток
законодавства про торговельні марки (Німеччина, 1936 рік; Британія, 1938
рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втрат чинності і на
сьогодні.

2. Еволюція авторського права і суміжних прав

Ключовим моментом у розвитку авторського права послужив винахід
друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що
уможливило копіювання літератури механічним способом, а не
переписуванням від.

Ключовим моментом у розвитку авторського права послужив винахід
друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що
уможливило копіювання літератури механічним способом, а не
переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У
цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготовлювачів і
продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в
Німеччині стали надавати підприємцям привілею у вигляді виключних прав
на відтворення друкованих копій і їхнє поширення протягом обмеженого
терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри
захисту через накладення штрафів, арешти, конфіскації незаконних копій і
вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг продажів, а отже і доход
друкарів і продавців. Тому автори книг поруш питання про захист своїх
прав. Унаслідок цього в Англії в 1709 році парламентом було прийнято
відомий Статут королеви Анни — перший закон про авторське право
(копірайт1): «Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи
набувачами копій друкованих книг прав на останній на час, що
встановлюється відтепер». Закон забезпечував автору виключне право
друкувати і публікувати книгу протягом 14 років від дати першої
публікації, а також передавати це право торговцю. Законом передбачалося
подвоєння цього терміну ще на 14 років, якщо автор був живий.

У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи
авторського права. На відміну від англійської системи, у французькій
права автора інтерпретуються як авторські права, якими автор
користується все життя. Однак і в Англії і у Франції авторські права
розглядалися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність,
тобто як матеріальні права.

Наступний імпульс розвитку авторського права додали філософи Німеччини,
зокрема Еммануїл Кант. Вони бач в копірайті не просто форму власності,
що забезпечує економічну вигоду для автора, а щось більше — як частину
своєї особистості. Зрештою ця ідея привела до вироблення системи
неекономічних або моральних прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об’єктів
власності було втілене в законодавстві деяких штатів США. Наприклад, у
законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 p. відзначено, що «немає
власності, яка належить людині більше, ніж та, котра є результатом її
розумової праці».

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів
Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків протягом усього життя
автора і 50 років після його смерті.

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту
в країнах загального права і країнах з кодифікованим цивільним
законодавством. У перших відносяться до копірайту як до форми власності,
що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи
створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само як будь-яка інша
власність. При цьому складові права копірайту спрямовані винятково на
здобуття економічної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним
законодавством авторське право також має характеристики власності й
закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у
цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є
вираженням його особистості, що вимагає такого ж захисту, як і
економічний потенціал твору.

Правове регулювання відносин у цій сфері забезпечувалося в основному
підзаконними актами. Виключеннями були розділ IV — «Авторське право» і
розділ VI «Винахідницьке право» Цивільного кодексу УРСР, а також
«Положення про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції»,
затверджене постановою РМ СРСР від 21.03.1973 p.

Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання
результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства.
Наприклад, основною формою охорони винаходів був не патент, а авторське
свідоцтво, що давало виключне право на використання об’єкта
інтелектуальної власності не їхнім творцям, а державі. Авторське
законодавство містило істотне вилучення зі сфери виняткових авторських
прав. Воно дозволяло вільно використовувати випущені у світ твори на
телебаченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне
право допускали примусовий викуп суб’єктивних прав на творчі досягнення
у власників таких прав, можливість видачі примусових дозволів на їхнє
використання.

У той же час механізм захисту порушених прав не був ефективним.
Передбачені законодавством санкції були незначні, а судова процедура —
складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових
справ була мізерною.

Після проголошення незалежності й державотворення України 24 серпня 1991
року почалося формування спеціального законодавства, що регулює
правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність
вважається день прийняття Закону України «Про власність», тобто 7 лютого
1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності вперше були
визнані об’єктами права власності. Деякі норми, що відносяться до
інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах
України.

Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства
про промислову власність було «Тимчасове положення про правовий захист
об’єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій»,
затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року. Відтепер ця
дата стала професійним святом винахідників і раціоналізаторів України.

Однак основними джерелами права промислової власності, що складали
основу спеціального законодавства про інтелектуальну власність, стали
закони України;

«Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на
промислові зразки», «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг»,
які набули чинності 15 грудня 1993 року.

У той самий період були прийняті закони України «Про обмеження
монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій
діяльності» (18 грудня

1992 року), «Про охорону прав на сорти рослин» (21 квітня 1993 року,
«Про захист від недобросовісної конкуренції» (7 червня 1996 року), «Про
охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» (5 листопада 1997
року).

Для розвитку зазначеного законодавства про промислову власність
Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято понад
70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на
об’єкти промислової власності.

Основним законом, що регулює правовідносини в сфері авторських і
суміжних прав, став Закон України «Про авторське право і суміжні права»
(23 грудня 1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли
своє відображення також у постановах Кабінету Міністрів України, серед
яких: «Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання
творів літератури і мистецтва» та «Про державну реєстрацію прав автора
на добутки науки, літератури і мистецтва» (2003), а також у нормативних
актах Державного підприємства «Українське агентство з авторських і
суміжних правах».

Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну
власність стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка
проголосила: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися
своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності»,

Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері
інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою
України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву «Право
інтелектуальної власності».

Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні
конвенції і договори, до яких приєдналася Україна.

Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює
правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає
велика робота по її вдосконаленню та гармонізації з міжнародним
законодавством.

Список використаної літератури

Підопригора О.А., Підопригора О.О. Право інтелектуальної власності
України: Навч. посібник для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів. — К.:
Юрінком Інтер, 1998. — 336 с.

Підопригора О. Проблеми системи законодавства України про інтелектуальну
власність // Інтелектуальна власність. — 2000. — №3. — С. 3—14.

Долга В.О. Інтелектуальна власність: економічний захист та форми
реалізації: Автореф. дис. к. е. наук: 08.01.01. / Хар. держ. у-т.
Харків, 1996. — 18 с.

Економіка підприємства: Підручник / За заг. ред. С.Ф. Покропивного. —
Вид. 2-ге, перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2000. — 528 с.

Белов В.В., Виталиев Г.В., Денисов Г.М. Интеллектуальная собственность.
Законодательство и практика применения. — М., 1977. — С. 11.

Интеллектуальный капитал /Пер. с англ. под ред. Л.Н. Ковалик. — Питер,
2001. — 288 с.

Похожие записи