Реферат на тему:

Етапи та проблеми становлення законодавства про судоустрій в Україні

Задля забезпечення належного реформування, а також подальшого розвитку
судової системи України відповідно до міжнародних стандартів здійснення
правосуддя цінною виступає потреба теоретичного осмислення здійснення
судово-правової реформи в Україні. Таке дослідження є необхідним для
вивчення і врахування тих проблем, які виникали під час реформи.

Крім того, при дослідженні багатогранного процесу становлення та
функціонування судової системи України за останні роки можна з
упевненістю констатувати, що судово-правова реформа України на сьогодні
ще далеко не завершена. І одним із визначальних факторів такої ситуації
є потреба розвитку наукової думки з цієї проблематики. Це зумовлює
необхідність аналітичного осмислення і системного узагальнення
теоретичних і практичних питань у цій сфері. На нашу думку, подолання
проблем у здійсненні судово-правової реформи можливе у тому випадку,
якщо достатньою мірою будуть враховуватися досвід та історія розвитку
судочинства.

Дослідженню проблем здійснення судово-правової реформи в Україні
присвячено багато праць вітчизняних науковців. До них можна віднести,
таких як: Бандурка О., Іоффе М., Михайленко О., Шишкін В., Шумський П.
та ін. Але, не зменшуючи цінності цих досліджень, потрібно зазначити, що
в них досліджуються окремі аспекти проблеми.

Метою наукової статті є дослідження здійснення судово-правової реформи в
Україні в розрізі становлення ефективного правосуддя, яке відповідає
міжнародним стандартам захисту прав та інтересів людини та громадянина.

Основні цілі роботи зводяться до таких:

1) визначити етапи здійснення реформи судово-правової системи України;

2) охарактеризувати особливості проведення перших змін до законодавства
відповідно до засад, визначених Концепцією судово-правової реформи;

3) розглянути закономірності системних нормативно-правових перетворень
на першому етапі реформи (1991–1996 рр.);

4) з’ясувати закономірності проведення судово-правової реформи після
прийняття Конституції України 1996 року;

5) визначити правові проблеми, які не були вирішені в ході проведення
„малої” судової реформи;

6) розкрити зміст реформ здійснених після прийняття нового Закону „Про
судоустрій України” від 7 лютого 2002 року.

Процес здійснення в Україні судово-правової реформи можна розмежувати на
такі етапи. Перший етап реформи розпочався після прийняття постанови
Верховної Ради України „Про Концепцію судово-правової реформи в Україні”
28 квітня 1992 року та тривав до прийняття Конституції України 28 червня
1996 року. Другий припадає на період між 28 червням 1996 року та до
прийняття Верховною Радою України пакета змін до нормативно-правових
актів 21 червня 2001 року, яке дістало назву „малої” судової реформи.
Третій етап розпочався від моменту проведення „малої” судової реформи та
триває по сьогодні.

Аналіз здійснення судово-правової реформи на різних історичних етапах її
проведення дозволяє визначити певні її закономірності.

Особливості реформи на першому етапі полягали в наступному:

1) Україна спромоглася визначити концептуальні напрями розбудови судової
влади. Це знайшло своє відображення у прийнятті Верховною Радою України
28 квітня 1992 року Концепції судово-правової реформи в Україні [12].
Концепція судово-правової реформи визначила загальні напрями перебудови.
До цих напрямів відносились, зокрема, такі.

Перший – реформування судової системи та вдосконалення форм судочинства
шляхом створення нового законодавства з урахуванням положень, визначених
Концепцією. Передбачалися такі ланки судової системи: Конституційний суд
та суди загальної юрисдикції, до яких відносилися загальний та
арбітражний як спеціалізований суд. Щодо загальних судів, то їхня
функція за Концепцією не змінювалася. Дана судова ланка мала завдання
забезпечувати захист прав і свобод громадян шляхом розгляду цивільних,
кримінальних та адміністративних справ [15, с. 4]. Щодо Верховного Суду,
то він є вищою судовою інстанцією в системі загальних судів, який
переглядатиме справи в апеляційному та касаційному порядку.
Адміністративна ланка судочинства, хоч і передбачалася, але фактично
мала належати до ланки судів загальної юрисдикції [15, с. 4].

Другий – реформа правоохоронних органів. Трансформація системи судових
органів у реальну судову владу неможлива, якщо не змінити сутність усіх
елементів юстиції, у тому числі порядку організації та діяльності
правоохоронних органів [13, с. 7]. Автори Концепції вдало звернули увагу
на неможливість реформування судової системи, не здійснюючи перебудови
всіх, пов’язаних із ним правових секторів держави. До таких органів
необхідно відносити прокуратуру, досудове слідство, органи юстиції,
адвокатуру, а також нотаріат.

Третій – реформу процесуального законодавства. Чинне на той час
законодавство, яке регулювало діяльність правоохоронних органів,
переживало глибоку кризу, яка була викликана негативними факторами
командно-адміністративної системи [15, с. 9]. Прийняті на початку 60-х
років Кримінально-процесуальний та Цивільний процесуальний кодекси були
розроблені відповідно до пануючої на той час доктриною влади [13, с. 7],
яка суперечить обраному Концепцією курсу на побудову демократичного
громадянського суспільства;

2) протягом 2 років Верховна Рада України прийняла законодавчі акти про
внесення змін до ЗУ „Про судоустрій”, прийнято закони про статус суддів,
Конституційний Суд України, арбітражний суд, кваліфікаційні комісії
суддів, адвокатуру, нотаріат, внесено деякі зміни до процесуальних
кодексів, спрямовані на забезпечення підозрюваному і обвинуваченому
права на захист [7; 4; 3; 2 ];

3) законодавчо визначалися демократичні принципи здійснення правосуддя;

4) хоч реформою і не було визначено концептуальної ролі прокуратури, все
ж таки було скасовано функцію прокурорського нагляду в суді за
законністю судових рішень. Причиною невизначеності позиції з питання
місця прокуратури в системі державної влади була неоднозначність у
формулюванні завдань прокуратури, яке велося і серед науковців, і серед
народних депутатів, та й працівників прокуратури. Одні твердили, що
прокуратуру слід віднести до судової влади, інші – до виконавчої, тобто
до структури Міністерства юстиції, а окремі фахівці вважали, що вона
повинна належати до структури законодавчої влади. Позитивним у
відмежуванні прокуратури від будь-якої гілки влади є гарантія
забезпечення однієї з найбільш основних функцій прокуратури –
кримінального переслідування осіб, які вчинили злочин. Підпорядкування
прокуратури законодавчій владі призвело б до надмірної політизації
даного органу і втягнення в розправи у політичній боротьбі внутрі
парламенту. Також небезпечним є підпорядкування прокуратури виконавчій
владі. Це б перетворило її на покірного слугу адміністрації [14, с. 21].
Цікавою є думка Л. Шумського щодо включення прокуратури до виконавчої
влади. Він вважав, що виконавча влада не потребує включення прокуратури
до її структури, оскільки їй завжди надавалася можливість для здійснення
контролю за виконанням законів учасниками суспільних
відносин [16, с. 12]. М. Іоффе вважав, що при визначені місця
прокуратури в системі органів влади, зокрема, про можливість
підпорядкування її Міністерству юстиції, слід з’ясувати, чи є для цього
наукові засади і практичні підстави [10, с. 27]. Віднесення прокуратури
до виконавчої влади суперечило б принципам незалежності прокурорів і
підпорядкування їх тільки закону, оскільки прокурор мав би виконувати
розпорядження органів і керівників усіх ланок цієї влади [1, с. 41].

Щодо проблеми віднесення прокуратури до судової влади, то можна навести
слова І.Я. Фойницького, який зазначав, що це б зв’язало її обвинувальну
владу [14, с. 21]. Крім того, включення її до судової влади потягнуло б
ліквідацію такої прокурорської функції, як нагляд, оскільки суд здійснює
правосуддя, тому нагляд не можна доручити судовій владі. У прокуратури
залишилися б функції порушення кримінального переслідування і
підтримання державного обвинувачення. Але прихильниками віднесення
прокуратури до судової влади не враховувалося, що на заході, де існує
така роль прокуратури, функції нагляду за додержанням законності
здійснюється через інститут омбудсмена, який на розглядуваний нами
період в Україні ще не був відомий. Тому, якби законодавець погодився з
твердженням, що прокуратура – це частина судової системи, то відповідно
виключався б нагляд її за додержанням законності судами. Але це не
значить, що всі судові помилки виправлялись би вищими судовими
інстанціями. Про це свідчили наявні тоді чисельні протести прокурорів на
вироки, рішення та постанови судів [1, с. 41]. Хоча цей факт можна
пояснити наявною тоді процедурою перегляду судових рішень, який
здійснювався шляхом подання прокурором протесту. Крім того, якщо судове
рішення вступило в силу, то суб’єктом ініціювання перегляду рішення міг
бути також прокурор. При тому на цій стадії сторони у справі не мали
такого права. На нашу думку, саме це призводить до значної кількості
протестів прокурорів.

З наведеного випливає, що в українській юридичній літературі почала
формуватися ідея визначення незалежного місця прокуратури у системі
державної влади. Остаточно таке місце прокуратури буде закріплене лише в
Конституції України 1996 року. Хоча навіть після цього були спроби
віднести її до державного управління, зокрема, це планувалося зробити в
проекті нової Концепції судово-правової реформи [11, с. 78]. Потрібно
наголосити, що прийнятий ЗУ „Про прокуратуру” від 5 листопада 1991 року,
хоч і визначив єдину централізовану систему прокурорських органів
України, багато в чому копіював акти колишнього Радянського Союзу, які
регламентували діяльність прокуратури. У ряді випадків повноваження
прокурора були звужені. Це стосувалося, наприклад, захисту прав особи,
здійснення вищого нагляду за додержанням законів у діяльності
господарюючих суб’єктів, виконання судових рішень та ін. Необхідно
зазначити, що в даний період спостерігаються тенденції до впровадження
європейського досвіду щодо місця та ролі прокуратури на законодавчому
рівні. В юридичній літературі висловлювались думки про передчасність
такої зміни ролі прокуратури [16, с.12]. Дана позиція мотивувалася не
спроможністю громадян самостійно здійснювати захист своїх прав.

Другий етап реформи характеризується прийняттям Конституції України і
закріпленням у ній основоположних засад здійснення правосуддя в Україні.
Даний правовий акт має надзвичайну цінність щодо становлення та розвитку
правосуддя. На основі нього в майбутні роки буде здійснюватися
реформування всього законодавства про судоустрій, процесуального
законодавства, правового регулювання статусу правоохоронних органів.

Зазначимо, що на цьому етапі відбулося реальне утворення і початок
функціонування Конституційного Суду України, який був створений на
підставі ст. 124, 147 та 148 Конституції України та ЗУ „Про
Конституційний Суд України” в редакції від 16 жовтня 1996 року [5].
Основною проблемою при його утворенні стало те, що повний склад суду не
був відразу сформований, два судді від Верховної Ради України були
призначенні лише на наступний рік. Це негативно впливало на здійснення
конституційного правосуддя, але, незважаючи на це, суд виконував значну
роботу.

Крім того, на даному етапі спостерігається початок реформування стадії
виконання судового рішення. Зазначимо, що започаткована тенденція
виділення виконавчої стадії від повноважень судової влади до виконавчої
влади продовжилася. Вона дістала втілення у створенні Департаменту
державної виконавчої служби у складі Міністерства юстиції України. Автор
доходить до висновку, законодавче врегулювання питання діяльності
Державної виконавчої служби та порядку здійснення виконавчого
провадження не вирішило всіх проблем у сфері виконання судового рішення.
Зокрема, можна навести основні з них: перше, за виконавцями було
закріплено виконання не тільки судових рішень, але й рішень інших
органів державної влади, що впливало на ефективність виконання судових
рішень; 2) виникла проблема низької кваліфікації більшості працівників
Державної виконавчої служби; 3) виникли суперечності у визначенні суто
процесуальних питань виконавчого провадження; 4) залишалися не
вирішеними питання матеріально-технічного забезпечення виконавчої
служби, а також було накладено мораторій на виплату матеріальної
винагороди для державних виконавців із суми, стягнутого ними боргу з
відповідача.

На третьому етапі було здійснено „малу” судову реформу та прийнято новий
Закон „Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року [8].

Сутність „малої” судової реформи полягала в прийняті пакета законодавчих
актів про внесення змін і доповнень до дванадцяти чинних законів, які
регулювали діяльність судів і правоохоронних органів та визначали їх
повноваження.

Автором з’ясовано об’єктивні причини проведення „малої” судової реформи.
Вони полягали в наступному: закінчувалась дія перехідних положень
Конституції України, якими було відстрочено необхідність втілення
конституційних засад правосуддя на п’ять років; за ходом приведення
законодавства України у відповідність із визначеними у Конституції
положеннями слідкували ряд міжнародних організацій.

Під час здійснення „малої” судової реформи хоч і було внесено
кардинальні зміни в правове регулювання судово-правової системи, але
дані закони були прийняті поспіхом і потребували певної уніфікації в
одному нормативно-правовому акті.

Дана необхідність була реалізована після прийняття нового Закону „Про
судоустрій України” 7 лютого 2002 року. У цьому нормативно-правовому
акті було об’єднано ряд законодавчих актів, які врегульовували
організацію і діяльність судів. Зокрема, це попередній ЗУ „Про
судоустрій України”, „Про господарські суди”, „Про кваліфікаційні
комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність
суддів судів України”, „Про органи суддівського
самоврядування” [3; 6; 9].

Хоч вказаний закон став одним із найбільших досягнень у реалізації
судово-правової реформи, в ньому було реалізовано ряд завдань, які
ставилися під час здійснення реформи. Але на даному етапі всерівно не
було вирішено всіх проблем організації і діяльності правосуддя в
Україні.

Таким чином, можна зробити такі висновки.

Проаналізувавши проведення реформи на першому етапі, 1991–1996 рр.,
можна визначити питання, які не були вирішені:

1) практично залишилися не вирішеними питання щодо підвищення
ефективності виконання судових рішень, чинне законодавство позбавило
судового виконавця реальних владних функцій;

2) в Україні станом на 1994 рік не було концептуального акта про напрями
здійснення спеціалізації судів. Концепція судово-правової реформи
визначила лише загальні напрями. Це утворення арбітражного та
адміністративного суду. Дані положення реалізувалися шляхом утворення
окремої ланки – арбітражних судів. Адміністративні суди відносилися до
системи судів загальної юрисдикції шляхом запровадження посад
адміністративних суддів;

3) не було впроваджено інститутів апеляції та касації. Надалі залишалася
процедура перегляду судових рішень, розроблена ще за радянських часів;

4) залишилися не вирішеними питання організації судової міліції, слідчої
комісії, створення нових Цивільного-процесуального,
Кримінально-процесуального кодексів України, Адміністративно
процесуального кодексу України, Господарського ( торгового) кодексу
України.

Але в загальному можна констатувати, що процес реформування судової
системи почався. На даному етапі в реалізації судово-правової реформи
був закладений фундамент.

Другий етап (1996–2001 рр.) можна охарактеризувати певною інертністю.
Основні проблеми зводяться до таких чинників:

1) не були здійснені серйозні зміни в законодавстві;

2) робота з приведення законодавства у відповідність з новоприйнятою
Конституцією України здійснювалася в основному у формі підготовки
законопроектів про судоустрій Верховним Судом та Міністерством юстиції,
але дані законопроекти не були позбавлені певних суттєвих недоліків;

3) питання кадрового і матеріально-технічного забезпечення судів були
незадовільними. У 1998 році обласні та прирівняні до них суди
профінансувалися лише на 40 %, а районні – лише на 14 % від фактичної
потреби для нормального здійснення правосуддя;

4) хоч суттєвим кроком до здійснення реформування діяльності з виконання
судових рішень було прийняття Закону України „Про державну виконавчу
службу”, але даним законом було недостатньо обґрунтовано питання про
виконавчу службу, зокрема, залишилося не вирішеним питання розвантаження
державних виконавців від виконання рішень інших державних органів
(постанов органів міліції, інспекцій, служб тощо) щодо кваліфікації
виконавців.

Автор приходить до висновку, що основною проблемою, яка призвела до
фактичного застою у реалізації реформи у другому періоді була
необхідність прийняття нового закону про судоустрій, який відповідно до
прийнятої Конституції визначив би якісно нову судово-правову систему, що
забезпечило б більш ефективне і кваліфіковане врегулювання спірних
правовідносин судом.

Основними проблемами, які потребують вирішення на сучасному етапі
здійснення судово-правової реформи, є такі:

1) не вирішеною залишається проблема спеціалізації суддів у місцевих
загальних судах;

2) можна зробити висновок про незадовільний рівень забезпечення гарантій
незалежності суддів;

3) дискусійним є питання про порядок призначення на адміністративні
посади в суді;

4) сьогодні на практиці спостерігається неефективне забезпечення судової
діяльності кадровими, матеріально-технічними та фінансовими ресурсами;

5) наявні проблеми у запровадженні фіксування судового засідання
технічними засобами;

6) на сьогодні основу чинного процесуального законодавства України все
ще становлять кодекси, прийняті за радянських часів;

7) реформою не вирішено ряд проблемних питань судового провадження;

8) потребує перегляду чинне законодавство, яке визначає місце і роль
прокурора в кримінальному процесі;

9) потрібно зазначити, що, якщо Конституція в цілому і відповідає
положенням Конвенції про захист прав і основних свобод людини та інших
міжнародних документів у цій галузі, то галузеве законодавство, а,
зокрема, кримінально-процесуальне, ще не все переглянуте щодо його
відповідності міжнародним документам і багато в чому суперечить
інтересам захисту основних прав і свобод людини;

10) на сьогодні фактично не здійснюється залучення в судове провадження
народних засідателів і присяжних, тому потребує деталізації правове
визначення питання участі народу в здійсненні правосуддя;

11) до цього часу не прийнято адміністративно-процесуальний кодекс
України, який би визначив компетенцію адміністративного суду, порядок і
форми звернення до нього, а також порядок здійснення адміністративного
судочинства; не вирішена проблема визначення варіанта створення
місцевого адміністративного суду. Так, Законом „Про судоустрій України”
передбачено, що місцевими судами є окружні суди, що утворюються
відповідно до Указу Президента. Але принцип утворення округів на рівні
областей чи районів і міст у Законі не визначено; гостро стоїть проблема
встановлення меж компетенції адміністративного суду, тобто визначення
його підсудності, а також розмежування його компетенції від компетенції
загальних судів, які на сьогодні здійснюють розгляд справ, що виникають
з адміністративних правовідносин.

Література:

1. Бандурка О. Прокуратура: думки про її реорганізацію // Право України.
– 1995. – № 8. – С. 40–43.

2. Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про
судоустрій Української РСР”, Кримінально-процесуального та Цивільного
процесуального кодексів Української РСР: Закон України від 17 червня
1992 року // ВВРУ. – 1992. – № 35. – Ст. 508.

3. Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну
відповідальність суддів судів України: Закон України від 2 лютого 1994
року // ВВРУ. – 1994. – № 22. – ст. 140.

4. Про Конституційний Суд України: Закон України в редакції від 3 червня
1992 року // ВВРУ. – 1992. – № 33. – ст. 471.

5. Про Конституційний Суд України: Закон України в редакції від 16
жовтня 1996 року // ВВРУ. – 1996. – № 49. – ст. 272.

6. Про органи суддівського самоврядування: Закон України від 2 лютого
1994 року // ВВРУ. – 1994. – № 22. – ст. 138.

7. Про статус суддів: Закон України від 15 грудня 1992 року // ВВРУ.
–1992. – № 8. – ст. 56.

8. Про судоустрій України: Закон України від 7 лютого 2002 року // ВВРУ.
– 2002. – № 27–28. – ст. 180.

9. Про судоустрій Української РСР: Закон УРСР від 5 червня 1981 року //
Відомості Верховної Ради УРСР. – 1981. – № 24. – ст. 357.

10. Іоффе М. Чи займе прокуратура належне місце в системі державної
влади? // Право України. – 1995. – № 8. – С. 26–27.

11. Михайленко О. Проблеми реформування прокуратури України // Право
України. – 1998. – № 1. – С. 78–82.

12. Про Концепцію судово-правової реформи в Україні: Постанова Верховної
Ради України від 28 квітня 1992 року // ВВРУ. – 1992. – № 30. – Ст. 426.

13. Судова реформа в Україні: проблеми і перспективи: Матеріали
науково-практичної конференції 18–19 квітня 2002 року в м. Харкові /
Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого та ін.; [Ред.
кол.: В.В. Сташис (голов. ред.) та ін.]. – К.: Юрінком Інтер, 2002. –
285 с.

14. Точиловський В. Про місце прокуратури в системі державної влади //
Право України. – 1992. – № 6. – С. 20–22.

15. Шишкін В. Концепція судової реформи: Концепція та додаткові
матеріали / Українська правнича фундація. – К.: Право, 1994. – 55 с.

16. Шумський П. Місце прокуратури в системі державних органів // Право
України. – 1995. – № 2. – С. 12–13.

Похожие записи