Економіка як об’єкт адміністративно-правового регулювання

Термін «економіка» утворився від грецьких слів «oikos», що означає у
перекладі будинок, господарство і «nomos» — правило, закон. Сукупність
цих слів у буквальному значенні означає «правила ведення домашнього
господарства».

Сучасні економічні словники визначають «економіку» як господарство,
сукупність засобів, об’єктів, процесів, використовуваних людьми для
забезпечення життя, задоволення потреб шляхом створення необхідних
людині благ, умов і засобів існування із застосуванням праці.

Таким чином, у сьогоднішньому розумінні «економіка » — це системний
господарський комплекс, що містить у собі взаємозв’язані і взаємозалежні
ланки, по-перше, суспільного виробництва, по-друге, розподілу і,
по-третє, обміну зробленого продукту в масштабах усієї держави.

Економіка — складна поліструктурна система, яка функціонує з метою
задоволення матеріальних потреб суспільства. Основними складовими цієї
системи є галузі, підга-лузі та їхні комплекси. Не є в даному розумінні
винятком й економічна система України. При цьому необхідно зауважити, що
термін «галузь економіки» нормативно закріплюється на законодавчому
рівні. Так, у ст. 1 Закону від 16 жовтня 1997 р. «Про електроенергетику»
фіксується, що електроенергетика — галузь економіки України, яка
забезпечує споживачів енергією.

Найбільшими складовими економічної системи України є: промисловість;
енергетичний комплекс; агропромисловий комплекс; будівельний комплекс;
транспорт і дорожнє господарство; зв’язок; торговельний комплекс;

житлове господарство; побутове обслуговування населення; сфера
використання й охорони природних ресурсів.

Усі перелічені галузі й комплекси перебувають у тісній взаємодії і
пройняті багатьма інтегративними зв’язками. Кожна з них складається з
кількох підгалузей. Підгалузі відрізняються, з одного боку, значною
самостійністю, а з другого боку — взаємозалежністю й інтегрованістю з
економічною системою в цілому.

Так, промисловість чітко поділяється на машинобудівну, хімічну,
металургійну тощо. Транспорт — на залізничний, повітряний, водний,
автомобільний, трубопровідний. Зв’язок — на поштовий, телефонний,
радіозв’язок. Будівельний комплекс — на промислове будівництво, цивільне
будівництво, дорожнє будівництво.

У кожній з перелічених галузей і підгалузей є специфічні матеріальні
умови виробництва, технологічні процеси, структура і чисельність
підприємств, інженерно-технічний та управлінський персонал тощо. Всі ці
чинники визначають їх місце і призначення в економічній системі, а також
особливості міжгалузевих зв’язків.

Стан економіки, рівень її розвитку, ефективність прямо залежать від
спроможності держави управляти виробництвом і обертанням виробленого тут
матеріального продукту.

Регулювання економіки є найважливішою функцією держави в умовах
ринкового господарювання, а тим більше в умовах переходу до нього. Саме
держава встановлює правові основи для прийняття управлінських рішень,
захищає інтереси національної економіки, формує її інфраструктуру,
контролює процеси грошового обігу, встановлює і розвиває економічно
вигідні для суспільства і держави правовідносини.

Практика вже засвідчила, якщо покладатися тільки на суто ринкові
механізми у розвитку соціально-економічної системи, то, як це, на перший
погляд, не парадоксально, перехід до цивілізованого суспільства з
ринковою економікою стане справою віддаленого майбутнього, причому без
гарантій виникнення оптимальних пропорцій як у структурі самої
економіки, так і в структурах управління.

Без державного регулювання помітно знижується ефективність виробництва,
незатребуваною виявляється фундаментальна наука, скорочується через
подорожчання інфраструктура соціальної сфери, а рух до цивілізованих
форм життя здійснюється стихійно, з великими витратами і значними
втратами.

Управління даною сферою являє собою складний процес цілеспрямованого
впливу держави на всі компоненти економічної системи з метою її
вдосконалення. Його основою є своєчасне і правильне врахування
об’єктивних економічних законів, характеру суспільних відносин у
конкретний історичний період, розвитку продуктивних сил, ступеню
інтегрованості держави у світове економічне співтовариство.

Крім цього, на утримання і спрямування управлінських процесів впливають
наявність кількох форм власності, особливості кооперації праці,
розміщення підприємств за економічними регіонами тощо.

Урахування усього переліченого, дає змогу визначити пріоритетні напрями
в економічному розвитку, оптимально використати матеріальні, технічні,
інтелектуальні й інші ресурси суспільства.

У даному розумінні характерними є зусилля суб’єктів виконавчої влади,
спрямовані на подолання кризових процесів. Найбільш рельєфно вони подані
в затверджених Розпорядженням Президента України від 18 серпня 1997 p.
«Невідкладних заходах прискорення реформ і виведення економіки України з
кризи», що є базою для Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Виходячи з аналізу сформованої ситуації, у даному документі визначаються
такі основні напрями економічних перетворень у державі:

• поглиблення грошової і макроекономічної стабілізації на основі
пріоритетності стабілізації фінансів нижчої ланки — підприємств,
організацій, суб’єктів підприємницької діяльності;

• зниження податкового тиску на товаровиробника та його ефективний
захист в умовах подальшої лібералізації економічної діяльності;

• об’єднання політики економічного зростання і фінансової стабілізації з
активною соціальною політикою з метою усунення основного чинника, що
стримує вихід економіки з кризи — низької платоспроможності населення;

• проведення зваженої адміністративної реформи як центральних, так і
місцевих органів влади з метою підвищення ефективності систем керування.

Крім основних напрямів, цей документ містить конкретні розпорядження на
адресу Кабінету Міністрів України, Державної податкової адміністрації,
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку та інших структур
управління. Реалізація цих розпоряджень передбачається у
фінансово-банківській, інноваційно-інвестиційній, приватизаційній,
соціальній, виробничій сферах. Характерно, що удосконалювання і
поглиблення ринкових відносин напряму пов’язане з посиленням управління
державним сектором економіки.

Таким чином, держава, в інтересах суспільства, визначає і забезпечує
правові основи всіх економічних перетворень, захищає економічні інтереси
виробників і споживачів, регулює грошовий обіг, формує і розвиває
економічно і соціальне вигідні сфери. Вона створює і гарантує рівні
умови господарювання, установлює правила поведінки суб’єктів економічних
відносин і забезпечує їх стабільність.

Здійснення такого регулювання неможливе без використання примусових
заходів. З їх допомогою обмежуються і придушуються небажані з
соціально-економічної точки зору форми господарювання, встановлюються
бар’єри на шляху монополізму, криміналізації, деформації економіки.

Звідси випливає, що управління економікою містить у собі елементи
соціально-економічного аналізу й розрахунку, організаційно-технічні дії
та інженерну практику, правове регулювання й різноманітні
організаційно-правові форми, а також комплекс методів впливу на керовані
об’єкти.

Усі названі чинники визначають особливості керуючого впливу і структурну
побудову механізму управління економікою. Цей механізм складається,
по-перше, з системи організаційно-правових структур, по-друге, з системи
організаційно-правових методів і форм державно-управлінського впливу на
відносини у даній сфері.

Організаційно-правові структури — це суб’єкти державного управління
економікою. Організаційно-правові методи і форми — це ті засоби і
прийоми, що використовуються суб’єктами управління для реалізації своїх
повноважень, тобто методи і форми їх управлінської діяльності.

Похожие записи