Реферат на тему:

Економічні аспекти процедур банкрутства. Досвід Російської Федерації

Банкрутство організацій – проблема, перш за все, економічна: мистецтво
підприємництва великою мірою полягає в умінні розробити таку стратегію
розвитку бізнесу, яка би дозволила досягти бажаних результатів не
наражаючи свою справу на надмірні ризики, у тому числі й на ризик
банкрутства. Однак, не завжди підприємницький шлях веде до успіху, часом
підприємство опиняється у важкому фінансовому становищі, подолання якого
потребує не лише мобілізації всіх внутрішніх ресурсів, але й пошуку
зовнішніх джерел фінансування.

В 1996 році надійшло 3740 заяв про визнання боржників банкрутами, у 1997
році – 5687, у 1998 році – 12781, в 1999 році – 15583 заяв. Якщо у 1993
році було розглянуто трохи більше за 100 справ про банкрутство, то в
1996 році їх було 2618, у 1997 році – 4320, у 1998 році – 8337, у 1999
році – 10933 справ про банкрутство. В першому півріччі 2001 року в
Російській Федерації кількість заяв про банкрутство, поданих до
арбітражних судів, зросла в порівнянні з аналогічним періодом минулого
року на 72,5 %, тобто — до 18140 заяв. Як заявив на конференції в Москві
заступник Голови Вищого арбітражного суду Російської Федерації Олег
Бойков, із загальної кількості заяв 54,7% — це заяви про визнання
банкрутами тих, до кого збираються застосувати процедуру ліквідації, і
відсутніх боржників.

До провадження прийнято 14,9 тисяч заяв, тобто у 2 рази більше, ніж у
першому півріччі 2000 року. На протязі 2000 року через процедуру
банкрутства пройшло близько 18 тисяч підприємств, у 2001 році було
розглянуто близько 30 тисяч справ. Також удвічі — до 12,5 тисяч — зросла
кількість ухвал про визнання боржників банкрутами та про порушення
конкурсного провадження. В том числі такі ухвали прийнято щодо 370
державних і муніципальних унітарних підприємств.

Щорічна кількість боржників, яких визнають неспроможними (банкрутами),
збільшилася з 50 в 1993 році до 2200 у 1997 році, до 4747 – у 1998 році
та 8299 – у 1999 році. Процедура зовнішнього керування є кращою для
боржника, проте найчастіше застосовується сьогодні процедура конкурсного
провадження.

Процедури неспроможності мають або реабілітаційний
(реструктурізаційний), або ліквідаційний (конкурсний) характер.
Реабілітаційні процедури спрямовані на відновлення платоспроможності
боржника, і до таких процедур слід віднести судову санацію (зовнішнє
керування) та мирову угоду. При реалізації ліквідаційних процедур
боржник – юридична особа звільняється від боргів шляхом власної
ліквідації, а його майно продається з метою пропорційного задоволення
вимог його кредиторів.

На думку деяких спеціалістів у сфері банкрутства, найефективнішою є
ліквідаційна процедура, оскільки завдяки їй у ряді випадків удається
досягти радикального оздоровлення тієї частини бізнесу, яка ще може бути
збереженою для подальшого повноцінного та прибуткового функціонування.
Згідно з такою точкою зору реорганізаційні процедури не завжди
дозволяють подолати кризові явища, й тоді, після закінчення цих
процедур, однаково доводиться звертатися до ліквідації, проте з
набагато меншим відсотком врятованого бізнесу. На підтвердження такої
думки наводяться статистичні дані: в 1995 р. реорганізаційні заходи
складали близько 80%, у 1996 р. співвідношення реорганізаційних і
ліквідаційних процедур приблизно зрівнялось, а в 1997 р. – близько 60%
складали вже ліквідаційні процедури.

Однак, умоглядні міркування відносно ефективності чи неефективності
реабілітаційних процедур банкрутства, підкріплені самими лише
статистичними даними про частоту ухвалення арбітражними судами тих чи
інших рішень, виглядають далекими від суті явища і через це — не зовсім
коректними. Питання щодо ефективності тієї чи іншої процедури
банкрутства не може бути розв’язано без аналізу як зовнішніх економічних
факторів, що впливають на боржника, так і внутрішніх факторів, що
характеризують специфічні риси конкретного суб’єкта господарювання. Тому
прийняття рішення щодо застосування процедур реструктуризації чи
ліквідації до підприємства-боржника в кожному конкретному випадку має
здійснюватися на підставі ретельного фінансового аналізу та виявлення
наявності (або відсутності) можливостей відновлення платоспроможності
боржника.

На думку В.В. Степанова, основна ідея всіх сучасних систем правового
регулювання неспроможності полягає в тому, що набагато доцільніше
зберегти діюче підприємство, ніж розпродати його частинами.

Вартість працездатного технологічного комплексу значно вища за вартість
розукомплектованого обладнання. Для створення суспільно корисного
продукту у вигляді діючого підприємства затрачуються значні
матеріальні, часові та інтелектуальні ресурси. Для забезпечення
нормальних умов для працівників підприємства формується сфера
обслуговування: заклади соціальної сфери, торгівельні організації.
Бюджет держави базується в основному на надходженнях від податків. Ось
чому, коли підприємство стає неплатоспроможним, доводиться вирішувати не
тільки задачі справедливого розподілу наявного майна боржника поміж
кредиторами, але й проблеми, пов’язані із завданням збереження
технологічної цілісності, підтримки соціальної сфери, відновленням
податкових надходжень.

Структура продуктивних сил є такою, що вже неможливо просто продати
майно великої неспроможної корпорації та розподілити виручене між
кредиторами. Збереження цілісним технологічного комплексу боржника
вигідно не лише кредиторам, а, в першу чергу, всій економічній системі.
Безумовно, це не повинно стати самоціллю, не слід зберігати підприємства
за всяку ціну, як, наприклад, це робиться у Франції.

Однак, з іншого боку, встає питання щодо захисту інтересів кредиторів,
оскільки в разі використання моделей реабілітаційних процедур, за
справедливим зауваженням В.В. Степанова, їхні права обов’язково
порушуються.

Як і раніш, у сучасних системах правового регулювання неспроможності
основною процедурою є конкурсне провадження, в ході якого всі заходи
щодо майна боржника здійснюються на користь співтовариства кредиторів.
Вживаються всі традиційні засоби конкурсного провадження: заборона
індивідуальних дій кредиторів, формування конкурсної маси, усунення
боржника від керування бізнесом, призначення конкурсного керуючого.
Проте слід зазначити, що тепер конкурсне провадження — це лише одна з
процедур. Напрямок процедур — ліквідація чи реорганізація — залежить від
волевиявлення всіх учасників даного процесу.

Питання (актуальне і для боржника, і для кредитора), що робити в
конкретній ситуації: чи укладати позасудову угоду, чи ініціювати
реабілітаційні процедури, чи клопотатися відносно ліквідації —
вирішується на основі аналізу багатьох факторів. Переваги позасудових
угод у порівнянні з реабілітаційними процедурами такі: невисока
вартість, можливість уникнути широкого розголосу фінансового становища
боржника й пов’язаної з цим втрати у курсі акцій, можливість
продовжувати роботу компанії без потрясінь, щоб не віднаджувати
потенційних контрагентів. Недоліки: важко переконати всіх кредиторів
укласти позасудову угоду (тому на практиці кредитор із значною сумою
вимог — як правило, банк — один підписує угоду з боржником, а для інших
кредиторів умови виконання зобов’язань залишаються незмінними, і вони
можуть навіть не знати про проблеми боржника); неможна включити правові
механізми процедур неспроможності (мораторій на дії кредиторів, відмова
від виконання діючих договорів, спеціальні умови визнання недійсності
угод тощо). У разі, коли фінансовий стан боржника відносно
благополучний, тобто, є реальна можливість відновлення
платоспроможності, укладення позасудової угоди цілком можливе.

Здебільшого, в економічно розвинутій державі з упорядженою системою
фінансової звітності суб’єкт стає неплатоспроможним у наслідок системних
прорахунків керівництва. Тому перед прийняттям рішення щодо підтримки
боржника необхідно провести ретельний аналіз його бізнесу. Цілком
можливо, що в деякому конкретному випадку значно ефективніше буде
оперативно задовольнити вимоги кредиторів, замість фінансувати
безперспективне підприємство, зберігаючи застарілу виробничу базу, й у
той же самий час погіршуючи фінансове становище кредиторів.

Для того, щоб спробувати зберегти підприємство, яке стало
неплатоспроможним, треба зважити, в який спосіб і за чий рахунок
здійснюватиметься його реабілітація. Всі заінтересовані особи
(кредитори, державні органи, наймані працівники) бажали б отримати
якомога більш повне та швидке задоволення своїх вимог.

Вибір найбільш підходящої процедури здійснюється шляхом проведення
експертної оцінки результатів кожної з можливих процедур (конкурсне
провадження, зовнішнє керування, мирова угода).

Експертна оцінка підсумків конкурсного провадження може бути визначена
як оцінка вартості конкурсної маси та міри задоволення конкурсних
кредиторів у конкурсному провадженні.

Аналіз та експертна оцінка майна, що належить боржнику, дає можливість
оцінити найвірогіднішу вартість реалізації конкурсної маси боржника.

Слід також зважати на те, що підготовка до продажу та реалізація майна
боржника вимагатимуть витрат, які становлять, як показує практика,
приблизно 10 — 30 відсотків від вирученої суми. Крім витрат на
підготовку, що передуватиме продажу, та реалізацію майна, до
позачергових витрат слід віднести судові витрати, витрати, пов’язані з
виплатою винагороди арбітражним керуючим, поточні комунальні й
експлуатаційні платежі боржника, й до того ж задовольняються вимоги
кредиторів по зобов’язанням боржника, що виникли під час нагляду та
конкурсного провадження (п.1 ст.106 Закону Російської Федерації “Про
банкрутство (неспроможність)” (далі — Закон).

Такі витрати можна оцінити як в абсолютному обчисленні, так й у
відносному; як свідчить практика, це становить не менше за 10% від
конкурсної маси. Крім того, для сплати вихідних допомог працівникам
боржника теж знадобляться грошові кошти.

Слід не випускати з уваги можливість наявності в боржника кредиторів
третьої черги, тобто, заставних кредиторів, вимоги котрих у частині,
забезпеченій заставою, мають перевагу при задоволенні перед іншими
конкурсними кредиторами п’ятої черги.

Таким чином, з урахуванням заборгованості по заробітній платі,
заборгованості перед заставними кредиторами, а також перед бюджетом, що
створилися до початку конкурсного провадження, обраховується сума,
можлива до виплати кредиторам п’ятої черги.

Виходячи із змісту процедури зовнішнього керування, по закінченні строку
зовнішнього керування вимоги кредиторів повинні бути погашені в повному
обсязі. Аналізуючи результати даної процедури, треба зважати на строки
зовнішнього керування (вони можуть бути довшими за термін конкурсного
провадження), й також на необхідність погашення суми вимог кредиторів із
врахуванням нарахованого відсотка відповідно до статті 70 Закону. Теж
слід зважати на можливість накопичення грошових сум для погашення вимог
кредиторів або за рахунок внутрішніх ресурсів, чи за рахунок залучення
коштів третіх осіб, або ж у результаті продажу майна (бізнесу)
підприємства, що є різними стратегіями проведення процедури зовнішнього
керування, чому буде присвячена окремий розділ цієї статті.

Прогностичні розрахунки за двома варіантами повинні показати суму вимог
конкурсних кредиторів, які підпадають під дію мирової угоди.

Умовою ухвалення мирової угоди арбітражним судом є погашення боржником
заборгованості перед кредиторами першої та другої черг: по вимогах
громадян, перед якими боржник несе відповідальність внаслідок заподіяння
шкоди життю чи здоров’ю; по зобов’язанням щодо виплати вихідних допомог
та оплати праці особам, які працюють за трудовими договорами, щодо
виплати авторських винагород за договорами. При укладанні мирової
угоди необхідно зважати на думку заставних кредиторів, а також на ту
обставину, що після її укладення може бути проведено реструктуризацію
заборгованості перед бюджетом і позабюджетними фондами, бо на даний вид
заборгованостей мирова угода згідно із Законом не поширюється.
Заборгованість по обов’язковим платежам не є заборгованістю по грошовим
зобов’язанням, кредитори четвертої черги (бюджет і позабюджетні фонди)
не є конкурсними кредиторами і в питанні укладання мирової угоди права
голосу не мають. Маючи на увазі, що на вимоги кредиторів четвертої черги
мирова угода не поширюється (бо зобов’язання щодо сплати податків та
платежів у позабюджетні фонди є публічним обов’язком і випливають із
вимог податкового законодавства), в разі неврегулювання стосунків із
податковими органами виникає ризик ініціювання з їхнього боку нової
справи про банкрутство.

У рамках проведення аналізу ефективності вибраної стратегії реалізації
плану зовнішнього керування доцільним є проведення варіантного
розрахунку. Виходячи із середньорічного грошового потоку під час дії
мирової угоди, що прогнозується цим варіантом, і накопичених за період
зовнішнього керування грошових коштів, а також із можливості
реструктуризації ряду зобов’язань, визначається строк, в який боржник
може провести розрахунки з кредиторами у повному обсязі відповідно до
умов, прийнятих за мировою угодою. Дана оцінка можливих строків
розрахунків із кредиторами повинна враховувати також необхідність
проведення після укладення мирової угоди реструктуризації заборгованості
перед бюджетом та позабюджетними фондами.

Як показує практика, ефективність процедури зовнішнього керування не є
досить високою, якщо виходити із статистики завершення справ шляхом
відновлення платоспроможності. За статистичними даними кількість справ,
за якими щодо організацій-боржників було застосовано процедуру
зовнішнього керування й які завершилися відновленням їх
платоспроможності, невелика: з 2001 справи, до яких у 1998 році було
застосовано процедуру зовнішнього керування, лише у 69 випадках (3,4%)
за результатами її проведення провадження у справах було припинено у
зв’язку з відновленням платоспроможності боржника. У 1999 році в 1183
справах була введена процедура зовнішнього керування, у результаті
проведення якої у 66 випадках (2,4%) провадження у справах було
припинено у зв’язку з відновленням платоспроможності боржників.

Знаменно, що у першому півріччі 2001 року тільки 27 російських
підприємства, до яких було застосовано процедуру зовнішнього керування,
відновили платоспроможність. Отже, провадження було припинено в 1,1%
випадків, що на 0,2 % менше за аналогічний період минулого року, коли
платоспроможність відновили 50 підприємств.

На всіх етапах процедури зовнішнього керування ключовим документом є
план зовнішнього керування. Низька ефективність зовнішнього керування, з
нашого погляду, в чималій мірі зумовлена недостатніми розробкою та
обгрунтуванням планів зовнішнього керування.

Проведений нами аналіз практики розробки планів зовнішнього керування
зовнішніми керуючими, що включав у себе як опитування зовнішніх
керуючих, так і безпосереднє вивчення їхніх планів зовнішнього
керування, , який враховував думки юристів та експертів у сфері
банкрутства, показав, що арбітражні керуючі в значній кількості випадків
стикаються із серйозними труднощами при розробці планів зовнішнього
керування через відсутність сталих загальноприйнятих (узвичаєних)
підходів до їх формування.

Найчастіше при розробці планів зовнішнього керування зустрічаються такі
недоліки:

— плани часто мають декларативний характер;

— плани зовнішнього керування не відповідають на головне питання: «Чи
можливе відновлення платоспроможності та за яких умов?»;

— відсутні розрахунки загального обсягу вимог кредиторів, які
підлягають задоволенню після завершення процедури зовнішнього керування
згідно з вимогами Закону, або ці розрахунки некоректно проведені;

— характеризуючи заходи щодо відновлення платоспроможності боржника,
зовнішні керуючі, як правило, обмежуються звичайним переліком заходів,
передбачених Законом, і не надають необхідного й достатнього
економічного обгрунтування включених у план заходів у частині
розрахунків і порівнянні витрат на проведення цих заходів та очікуваних
фінансових результатів від їх реалізації, що й робить такі плани
непереконливими для кредиторів

Вказуючи на недоліки у розробці планів зовнішнього керування, що
зменшують їх ефективність, слід зупинитися на непридатності до
застосування деяких методичних підходів, що використовуються.

Так, наприклад, у цілях розробки планів зовнішнього керування керуючі
нерідко використовували типову форму плану фінансового оздоровлення
неплатоспроможних підприємств як єдиний затверджений нормативний
документ.

Даний методичний підхід, на нашу думку, в межах чинного законодавства
про банкрутство є некоректним з огляду на відмінність цілей даних
документів (відновлення платоспроможності, з одного боку, й отримання
державної фінансової підтримки, з іншого), а також на відмінність
критеріїв відновлення платоспроможності боржника (або оздоровлення), що
покладені в їх основу, та, відповідно, підходів до розробки цих
документів.

Отже, коли конкретний кредитор приймає рішення проголосувати на користь
плану реорганізації чи відновлення платоспроможності або ж проголосувати
проти плану, він намагається оцінити всі можливі варіанти розвитку
ситуації й вибирає найкращий для себе. При цьому йому доводиться робити
комплексний аналіз запропонованих варіантів.

Похожие записи