Джерела трудового права України

ПЛАН

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

2. Конституція України як основне джерело трудового права

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України,
що регулюють трудові відносини

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини

5. Локальні правові норми

6. Значення керівних роз’яснень Верховного Суду України для однакового
застосування судами чанного

законодавства про працю

7. Диференціація трудового законодавства України

8. Міжнародні правові акти про працю

1. Поняття джерел трудового права України, їх класифікація

Джерела трудового права України можна визначити як спосіб вираження норм
права, що приймаються компетентними на те органами держави і призначені
регулювати трудові відносини в процесі застосування праці і суспільного
захисту людей праці.

Право і законодавство співвідносяться як ціле і частина. Разом вони є
явищем об’єктивного характеру. Законодавчі джерела мають такі ознаки:

— зовнішню об’єктивізацію;

— державне санкціонування;

— гарантованість державою.

Система юридичних джерел побудована на принципах ієрархії. Вона являє
собою порядок розміщення джерел права та законодавства в системі залежно
від їх юридичної сили і зводиться до таких принципів:

— відмінності конституційного і законодавчого регулювання;

— пріоритет актів законодавчої владні перед актами виконавчої та судової
влади;

— перевага актів вищих органів у порівнянні з нижчими органами;

— наявність первинних і вторинних актів;

— відповідність локальних актів державно-правовим актам;

— можливість зупинення і скасування неправомірних актів.

Ієрархія законодавчих джерел базується на підпорядкованості органів, що
приймають акти. Саме місце органу в ієрархії державних органів влади й
управління визначає місце того чи іншого джерела в системі джерел права.

Державно-правові акти — це акти, які приймаються органами законодавчої,
виконавчої та судової влади і мають правове значення. Тому джерела
трудового права прийнято класифікувати (поділяти) на закони, підзаконні
акти, локальні правові акти і практику застосування чинного
законодавства.

Найвищу юридичну силу має Конституція України, норми якої є нормами
прямої дії. Закони та інші правові акти не повинні суперечити
Конституції та конституційним законам України.

Законодавство у вузькому розумінні — це результат нормотворчості
представницької та безпосередньої демократії як на державному, так і на
регіональному рівні. Акти представницьких органів влади і структурних
підрозділів їх апарату носять колегіальний нормативний характер.

До законодавства відносяться також рішення Верховної Ради Автономної
Республіки Крим і рішення обласних та місцевих державних адміністрацій у
межах ‘їх компетенції, оскільки вони приймаються державними виконавчими
органами влади. Ці рішення містять обов’язкові правила, можуть зупиняти
застосування відомчих актів, скасовувати акти нижчих адміністрацій та
локальні акти, що приймаються на підприємствах, в установах,
організаціях.

2. Конституція України як основне джерело трудового права

Основним законом кожної держави є конституція. Вона дає наукове
осмислення політичних та економічних процесів у країні, закріплює ідею
розподілу і організації державної влади, її співвідношення з
демократичними інституціями суспільства, визначає права та свободи
громадян і створює умови для їх реалізації.

Конституція України проголосила, що усі люди є вільні і рівні у своїй
гідності та правах. Права і свободи людини є

невідчужуваними та непорушними, вони не є вичерпними. Кожна людина має
право на вільний розвиток своєї особистості. якщо при цьому не
порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед
суспільством, в якому забезпечується вільний та всебічний розвиток її
особистості.

Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними
перед законом. Кожний має право на повагу до його гідності, на свободу
та особисту недоторканність.

Громадянам України належить право володіти, користуватися і
розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної,
творчої діяльності, що не заборонена законом, право на працю, яку вони
вільно обирють або на яку вільно погоджуються, право на відпочинок,
право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень для себе
і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло, право на
охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування та ін.

Проголошувані Конституцією права можна назвати позитивними правами, які
у власному розумінні цього поняття не є правами, оскільки їм не
кореспондуються певні обов’язки, вони не гарантуються і не можуть
гарантуватись у повному обсязі, наприклад, за допомогою судового
захисту.

У той же час право на працю, право на освіту, право на житло, право на
охорону здоров’я є найважливішими економічними, соціальними та
культурними правами. В сучасних умовах вони можуть бути лише соціальними
намірами держави, що засвідчують її гуманістичну мету.

Важливим надбанням Конституції є те, що вона закріпила національний
суверенітет, недоторканність території України, забезпечила права
людини, визначила співвідношення законодавчої, виконавчої та судової
влади, розв’язала економічні та інші важливі для держави питання.

Разом з Конституцією України на території України діють інші закони, які
забезпечують верховенство Основного Закону.

3. Кодекс законів про працю України та інші законодавчі акти України,
що регулюють трудові відносини

Так, чинний КЗпП повністю відтворив Основи законодавства Союзу РСР і
союзних республік про працю, що були затверджені Верховною Радою СРСР 15
липня 1970 р. й уведені в дію з 1 січня 1971 р. На підставі цих Основ в
союзних республіках були розроблені і прийняті нові кодекси: в Росії — 9
грудня 1971 р., в Україні і Азербайджані — 10 грудня 1971 р., в
Узбекистані — 17 грудня 1971 р., в інших республіках — вже в 1972 р.

КЗпП, затверджений Верховною Радою України 10 грудня 1971 р., уведений в
дію з 1 червня 1972 р. Він складається

з 18 глав, в яких об’єднані 265 статей. За роки, що пройшли після
прийняття КЗпП, він доповнений главою «Забезпечення зайнятості
вивільнюваних працівників», главою “Трудовий колектив». Назва глави XV
«Трудові спори» змінена на назву «Індивідуальні трудові спори». Змінені
і доповнені 267 статей КЗпП, тобто до окремих статей зміни вносилися по
декілька разів. Прикладом цього може слугувати ст. 67, до якої в 1995 р.
була внесена ч. З такого змісту: «У випадку, коли святковий або
неробочий день (стаття 73) співпадає з вихідним днем, вихідний день
переноситься на наступний після святкового або неробочого».

На 1998 р. припадає п’ять таких днів, і Прем’єр-міністр України зробив
подання до Верховної Ради, яка Законом від 26 грудня 1997 р. визнала цю
норму такою, що втратила чинність, хоча вона й відповідала рекомендаціям
МОП. Така практика «реформування» трудового законодавства фактично є
«штопанням дірок». Тому не випадково в Основних напрямах соціальної
політики на 1997—2000 роки зроблено висновок про те, що регулювання
соціально-трудових відносин у нових умовах, забезпечення захисту
трудових прав громадян вимагають прийняття нового Кодексу законів про
працю України.

Поряд із КЗпП, діють інші закони України. Так, Верховна Рада 7 лютого
1991 р. прийняла Закон України «Про власність», який дає визначення
права власності як урегульованих законом суспільних відносин по
володінню, користуванню і розпорядженню майном. Власнику надано право
використовувати на договірній основі працю інших громадян, забезпечивши
їм соціальні та економічні гарантії і права, передбачені законом. Майно
може використовуватися і для підприємницької діяльності.

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні» підприємства
становлять основну організаційну ланку народного господарства України.
Закон визначає порядок створення підприємства і його реєстрацію,
створення і використання майна, управління підприємством і
самоврядування трудового колективу, визначає господарську, економічну та
соціальну Діяльність підприємства, взаємовідносини підприємства з
державою, порядок ліквідації і реорганізації підприємств.

16 грудня 1993 р. Верховна Рада прийняла Закон України “Про державну
службу», який регулює суспільні відносини, що охоплюють діяльність
держави щодо створення правових, організаційних, економічних та
соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу.
Закон визначає загальні засади діяльності державної служби, правовий
статус державних службовців та їх апарату, порядок проходження державної
служби, її припинення, матеріальне та соціально-побутове забезпечення
державних службовців, відповідальність за порушення законодавства про
державну службу.

Для реалізації державної політики зайнятості населення і забезпечення
громадянам України гарантій в цій галузі Верховна Рада 1 березня 1991 р.
прийняла Закон України «Про зайнятість населення», який сприяє повній,
продуктивній і вільно обраній громадянами зайнятості, гарантує їм право
на зайнятість, передбачає компенсацію в разі втрати роботи.

22 жовтня 1993 р. був прийнятий Закон України «Про статус ветеранів
війни, гарантії їх соціального захисту», основними завданнями якого є
створення належних умов для підтримання здоров’я й активного довголіття;
організація соціального та інших видів обслуговування; виконання
цільових програм соціального і правового захисту ветеранів війни;
надання пільг, переваг та соціальних гарантій у процесі трудової
діяльності відповідно до професійної підготовки і з урахуванням стану
здоров’я.

Закон України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального
захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»
визначає основні засади державної політики щодо ветеранів праці, інших
громадян похилого віку, гарантує їм рівні з іншими громадянами
можливості в економічній, соціальній, політичній сферах, сприятливі
умови для повноцінного способу життя. Передбачено надання ветеранам
праці, а ними визнаються громадяни, які сумлінно пропрацювали в
народному господарстві: жінки — 35 років, чоловіки — 40 років і вийшли
на пенсію, — низку пільг.

Закон України від 21 березня 1991 р. «Про основи соціальної захищеності
інвалідів в Україні» гарантує інвалідам рівні з усіма іншими громадянами
можливості для участі в економічній, політичній та соціальній сферах
життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість
інвалідам вести повноцінний спосіб життя відповідно до індивідуальних
здібностей та інтересів.

Загальні засади створення організаційних, соціально-економічних,
політико-правових умов соціального становлення та розвитку молодих
громадян України в інтересах особистості, суспільства та держави,
основні напрямки реалізації державної молодіжної політики в Україні
закликаний урегулювати Закон України від 5 лютого 1993 р. «Про сприяння
соціальному становленню та розвитку молоді в Україні».

Закон України від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» визначає основні
положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх
життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю
відповідних державних органів відносини між власником підприємства або
уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці
та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації
охорони праці в Україні.

Основи законодавства України про охорону здоров’я, прийняті Верховною
Радою 19 листопада 1992 р., визначили правові, організаційні, економічні
та соціальні засади охорони здоров’я в Україні. Вони регулюють суспільні
відносини в цій галузі з метою забезпечення гармонічного розвитку
фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього
активного життя громадян.

Закон України від 24 березня 1995 р. «Про оплату праці» визначив
економічні, правові та організаційні засади оплати праці працівників,
які перебувають у трудових відносинах на підставі трудового договору з
підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності та
господарювання, а також з окремими громадянами та сфери державного й
договірного регулювання оплати праці. Закон спрямований на забезпечення
відповідальності та стимулюючої функції заробітної плати.

Законом України від 5 листопада 1991 р. «Про пенсійне забезпечення» всім
непрацездатним громадянам гарантується право на матеріальне забезпечення
за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і
соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася
суспільне корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної
людини, гарантує соціальну захищеність пенсіонерів.

15 листопада 1996 р. прийнятий Закон України «Про відпустки».

23 грудня 1997 р. прийнято Закон України «Про уповноваженого Верховної
Ради України з прав людини», яким передбачено парламентський контроль за
додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист
їх прав на території України в межах її юрисдикції.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне
страхування затверджені 14 січня 1998 р.

10 лютого 1998 р. прийнято Закон України «Про професійно-технічну
освіту», яка є складовою частиною освіти України і спрямована на
формування у громадян професійних знань, умінь, навичок, розвиток
духовності, культури, відповідного технічного, технологічного і
екологічного мислення з метою створення умов для професійної діяльності.

З березня 1998 р. законодавче вирішено питання про порядок розгляду в
Україні колективних трудових спорів (конфліктів).

Усі закони України, що приймаються Верховною Радою, обнародуються за
підписом Президента України. З метою впорядкування офіційного
оприлюднення нормативно-правових актів, що приймають Верховна Рада
України, Президент України, Кабінет Міністрів України, запобігання
перекручень їх змісту, визначення порядку набрання ними чинності
Президент України 10 червня 1997 року видав Указ «Про порядок офіційного
оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності». Закон
України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України не пізніш
як у п’ятнадцяти-денний строк після їх прийняття у встановленому порядку
і підписання піддягають оприлюдненню державною мовою в офіційних
друкованих виданнях. Відповідно до ст. 1 цього Указу офіційними
друкованими виданнями є «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної
Ради України», газета «Урядовий кур’єр».

n p ae J

j

3/4

???????????v

???????????v

???????????v ???????v

???????????v

???????????v

??v ???????v

???????v

???????????v

??v?ті кордонів, національної безпеки, територіальної цілісності
України, додержання Конституції і законів України, прав та свобод людини
і громадянина. В межах своїх повноважень Президент України також видає
укази і розпорядження, які є обов’язковими для виконання на всій
території України.

Але ці укази і розпорядження Президента України є не законодавчими, а
підзаконними актами.

4. Підзаконні акти, що регулюють трудові відносини

Укази і розпорядження Президента України можуть відноситись до різних
питань регулювання трудових відносин. Так, з метою вдосконалення роботи
з кадрами Президент України 19 травня 1995 р. видав Указ «Про заходи
щодо вдосконалення роботи з кадрами в органах виконавчої влади, з
керівниками підприємств, установ і організацій».

Указом Президента України від 18 жовтня 1997 р. схвалені Основні напрями
соціальної політики на 1997—2000 роки. Вищим органом державної
виконавчої влади України є Кабінет Міністрів — уряд України, який на
підставі Конституції та законів України, постанов Верховної Ради, указів
і розпоряджень Президента України наділений правом видавати в межах
своїх повноважень постанови і розпорядження.

Постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України набувають чинності
з моменту їх прийняття. В постановах може встановлюватись й інший
порядок уведення їх в дію,

Міністри, керівники інших центральних органів державної виконавчої влади
в межах своєї компетенції можуть видавати нормативно-правові акти, які
підлягають реєстрації у Міністерстві юстиції України. Так, Міністерству
фінансів України у межах його повноважень надано право на основі й на
виконання чинного законодавства видавати накази, організовувати та
контролювати їх виконання. У разі необхідності міністерство разом з
іншими центральними та місцевими органами державної виконавчої влади,
органами місцевого і регіонального самоврядування видає спільні акти,
які є обов’язковими для виконання.

Міністерство праці і соціальної політики України на основі ‘ «а
виконання чинного законодавства видає накази з питань праці, її оплати,
умов зайнятості і соціального захисту населення, які є обов’язковими для
виконання.

Аналогічні повноваження закріплені в положеннях про Міністерство
економіки України, Міністерство юстиції. Міністерство охорони здоров’я
та інші міністерства України, положеннях про державні комітети. Так,
Порядок організації державного нагляду за охороною праці затверджений
наказом Державного комітету по нагляду за охороною праці від 31 травня
1995 р. № 82.

Державній реєстрації підлягають підзаконні акти, що видаються
міністерствами і відомствами. Локальні правові норми, що видаються
підприємствами, установами, організаціями, про які йдеться нижче,
державній реєстрації не підлягають.

5. Локальні правові норми

Локальна нормотворчість здійснюється безпосередньо учасниками трудових
відносин, які беруть участь у створенні цих норм, можуть впливати на їх
зміст. Це дає можливість працюючим знати обсяг належних їм прав та
обов’язків, що визначені локальними нормами, максимально пристосовуючи
їх для реалізації своїх інтересів та задоволення потреб.

Для того щоб здійснювалась локальна нормотворчість, необхідні дві умови.
По-перше, норми є локальними і набувають чинності лише за умови, що вони
прийняті у порядку, попередньо визначеному централізованим регулюванням.
По-друге, локальна нормотворчість можлива за наявності загальної норми,
що надає певним суб’єктам право займатись нормо-творчістю.

Це означає, що суб’єкти трудового права поставлені у певні рамки
локальної нормотворчості. Тут здійснюється принцип «дозволено лише те,
що визначено законом». При цьому сутність локальних норм зводиться до
розвитку загальних норм трудового права, що поширюють свою дію тільки на
відносини конкретного підприємства чи організації, де вони прийняті.

Таким чином, локальна норма в трудовому праві України — правило
загальнообов’язкової поведінки, що попередньо санкціоноване державою і
прийняте у встановленому законом порядку безпосередньо на підприємстві,
в установі, організації, Діє в його межах.

Основним локальним документом на підприємствах, в установах,
організаціях є колективний договір.

Більшість локальних актів приймається власником або уповноваженим ним
органом спільно чи за погодженням з профспілковим комітетом.

Іншим важливим локальним правовим актом є правила внутрішнього трудового
розпорядку, якими на підприємствах, в установах, організаціях
встановлюється певний режим праці, правила поведінки учасників спільної
праці, передбачаються їх права і обов’язки.

Тарифно-кваліфікаційні характеристики робітників і кваліфікаційні
характеристики службовців, що створюють зміст цих норм, як і інші
техніко-юридичні норми, сформульовані, з одного боку, з урахуванням дій
законів техніки і природи, а з другого — суспільних законів.

До локальної нормотворчості відносяться також встановлення систем оплати
праці і форм матеріального заохочення, затвердження положень про
преміювання і виплату винагороди за підсумками роботи за рік. Положення
про виплату винагороди за підсумками річної роботи підприємства, як і
низка інших локальних актів, становить собою нормативну угоду між
власником або уповноваженим ним органом і профспілковим комітетом.

Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства,
установи, організації або уповноваженим ним органом спільно з трудовим
колективом або за погодженням з профспілковим комітетом, є складовою
частиною системи трудового права. Вони повинні бути внутрішньо
погодженими з більш загальними правовими нормами, які займають провідне,
визначальне місце в ієрархії правових норм.

6. Значення керівних роз’яснень Верховного Суду України для однакового
застосування судами чанного

законодавства про працю

Постанови Пленуму Верховного Суду України, якими даються керівні
роз’яснення, мають зовсім іншу правову природу. Вони не пов’язані з
розглядом конкретних справ, а містять аналіз судової практики,
відзначають конкретні її помилки і недоліки, орієнтують суди на їх
усунення і таким шляхом сприяють удосконаленню судової діяльності.

Піддаючи тлумаченню правові норми, суд зобов’язаний побудувати свої
роз’яснення на принципах як правової норми, так і принципах даної галузі
права в цілому. При цьому проведене судом тлумачення і роз’яснення з
приводу застосування норми не повинно обмежувати чи іншим способом
зменшувати обсяг прав, що визначені законом.

Тлумачення закону, що здійснюється Пленумом Верховного Суду України,
адресовано не тільки судовим органам. Власники підприємств, установ,
організацій і уповноважені ними органи, професійні спілки, робітники і
службовці при вирішенні спірних питань, що випливають із трудових
відносин, також змушені звертатись до цих роз’яснень, з тим щоб
усвідомити, як з точки зору Верховного Суду України буде розцінено їх
дії судом, що розглядає конкретну трудову справу. Вирішуючи, наприклад,
питання про розірвання трудового договору з працівником за систематичне
порушення ним трудової дисципліни, власник або уповноважений ним орган,
профспілковий комітет змушені звернутися до п. 23 постанови Пленуму
Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику
розгляду судами трудових спорів», у якому роз’яснено, що за цією
підставою працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі,
вчинений після застосування до працівника дисциплінарного або
громадського стягнення, за невиконання без поважних причин обов’язків,
покладених на нього трудовим договором чи правилами внутрішнього
трудового розпорядку. В таких випадках враховуються ті заходи
дисциплінарного стягнення, які встановлені чинним законодавством і не
втратили законної сили за давністю або не зняті достроково (ст. 151
КЗпП), і ті громадські стягнення, які застосовані до працівника за
порушення трудової дисципліни у відповідності До положення або статуту,
що визначає діяльність громадської організації, і з дня накладення яких
до видання наказу про звільнення минуло не більше одного року.

При розгляді конкретних справ суд здійснює індивідуалізацію, тобто
підводить одиничне під загальне, наслідки якої об’-єктивізуються в
рішенні суду. На відміну від загальних право-застосовних положень
висновки суду адресовані конкретним особам і по конкретній справі, їх
обов’язковість обмежена рамками даного випадку, що визначає їх місце і
роль в процесі правового регулювання.

Усі ці індивідуальні правозастосовні положення є «крупинками» досвіду і
створюють один з елементів змісту судової практики. З багатьох
«крупинок» формується практика застосування певних норм права до
конкретних фактичних обставин.

7. Диференціація трудового законодавства України

Диференціація трудового законодавства — це встановлені державою
відмінності в змісті і обсязі прав та обов’язків суб’єктів трудових
відносин на певних підставах. Сучасний цивілізований світ намагається
більш послідовно здійснювати принцип рівності громадян. Відповідно до
цього держави забезпечують єдність правового регулювання трудових
відносин, що здійснюється загальним законодавством про працю, єдиним для
всіх працівників.

В Україні єдність правового регулювання трудових відносин базується на
ст. 2 КЗпП, яка юридичне закріплює принцип рівності трудових прав, що
конкретизуються в інших статтях КЗпП та законодавчих актах про працю.

Диференціація трудового законодавства не суперечить ідеї соціальної
рівності, оскільки встановлені відмінності у змісті та обсязі прав і
обов’язків працівників та роботодавців мають своєю метою не створення
привілеїв відповідним соціальним прошаркам, а досягнення більшої
відповідності норм трудового права особливостям трудових відносин.
Диференціація дозволяє досягти більш реальної рівності у порівнянні з
тією, що встановлюється загальним законодавством про працю, яке
поширюється на всіх працюючих. Більш того, за деякими винятками сама
диференціація виправдана саме тому, що вона спрямована на встановлення
такого рівня соціальної рівності, який вище за рівень, визначений
принципом рівноправ’я. Саме це дозволяє вирівнювати соціальне становище
певних соціальних груп, котрі за фактичними умовами праці або внаслідок
інших обставин опинилися в соціальне обмеженому стані.

8. Міжнародні правові акти про працю

До договорів в галузі праці в першу чергу відносяться належним чином
ратифіковані або схвалені конвенції та рекомендації МОП, офіційно
опубліковані в Україні. Кожна країна в МОП презентована чотирма
делегатами:

Два делегати від уряду, один — від підприємців і один — від трудящих.
Кожний з чотирьох делегатів має право голосувати

індивідуально по кожному питанню, що розглядається МОП.

Мета і завдання МОП викладені в преамбулі до Статуту організації та в
Декларації, що прийнята на 26-й сесії Генеральної конференції МОП в
Філадельфії 10 травня 1944 р. В Декларації проголошені основні принципи,
на яких повинна базуватись діяльність МОП.

МОП складається з трьох основних органів. Вищим органом організації є
Генеральна конференція, або Міжнародна конференція праці. Головним
змістом роботи конференції є розробка і прийняття конвенцій і
рекомендацій по праці.

Виконавчим органом МОП є Адміністративна Рада. До її складу входять 56
членів: 28 презентують уряди, 14 — представники підприємців і 14 —
представники трудящих. Із 28 представників урядів 10 призначаються
урядами найбільш важливих в промисловому відношенні країн. До їх числа
входять Бразилія, Індія, КНР, США, ФРН, Франція, Росія, Японія.

Постійним секретаріатом МОП є Міжнародне бюро праці на чолі з
Генеральним директором, який призначається Адміністративною Радою.
Генеральний директор, в свою чергу, призначає персонал секретаріату з
осіб різних національностей, громадян різних держав.

Крім основних органів до складу МОП входять ряд постійних і тимчасових
комітетів та комісій. До них відносяться, наприклад, промислові
комітети, що створені для вивчення умов праці в різних галузях
промисловості, комітет по свободі об’єднань, комітет експертів по
застосуванню конвенцій і рекомендацій, кореспондентські комітети та ін.

Найважливішою стороною діяльності МОП є розробка і прийняття конвенцій і
рекомендацій. Саме можливість відкритого висування і обговорення вимог
щодо створення міжнародних правових актів, а потім і норм, котрі якоюсь
мірою можуть послужити поліпшенню умов праці, умов життя працюючих,
притягує до участі в МОП представників трудящих усіх країн. Ці конвенції
і рекомендації про працю є тими основними формами, за допомогою яких МОП
здійснює міжнародне правове регулювання праці.

Мета конвенції — створити для держави, що її ратифікувала, зобов’язання
по внесенню певних змін в національне законодавство про працю. Статут
МОП передбачає, що після прийняття конвенції «а) конвенція надсилається
всім членам організації для ратифікації; б) кожний член організації
зобов’язується протягом року після закриття конференції… винести
конвенцію на розгляд влади або влад, в компетенцію яких входить це
питання, для оформлення її як закону або для вжиття заходів іншого
порядку… Якщо член організації одержав згоду компетентної влади або
влад, він повідомляє про ратифікацію конвенції, ЩО відбулася,
Генерального директора, і вживає таких заходів, які будуть необхідні для
ефективного застосування положень даної конвенції» (п. 5 ст. 19 Статуту
МОП).

Конвенція — правовий акт, який набуває сили міжнародного зобов’язання
тільки після ратифікації її не менш як двома країнами — членами МОП.
Норми конвенцій, що ратифіковані, мають обов’язкову силу по відношенню
до тих членів МОП, які ратифікували цю конвенцію.

Література

1. Конституція України.

2. Кодекс Законів про Працю України.

3. ЗУ «Про колективні договори та угоди».

4. ЗУ «Про підприємства».

5. ЗУ «Про власність».

6. ЗУ «Про охорону праці».

7. ЗУ «Про оплату праці».

8. ЗУ «Про державну службу».

9. ЗУ «Про господарські товариства».

10. ЗУ «Про зовнішньоекономічну діяльність».

11. ЗУ «Про зайнятість населення».

12. ЗУ «Про порядок розгляду колективних трудових спорів».

13. Постанова КМУ «Про затвердження Правил відшкодування власником
підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом шкоди,
заподіяної працівникові і ушкодженням здоров»я, пов»язаним з виконанням
трудових обов»язків».

14. В.І. Прокопенко. Трудове право. Курс лекцій. Х.-1996.

Похожие записи