РЕФЕРАТ

На тему:

Джерела конституційного права

ПЛАН

1.Поняття і зміст джерел конституційного права

2.Види джерел конституційного права

3. Юридична природа джерел конституційного права

1. Поняття і зміст джерел конституційного права

Джерело права — це форма (спосіб) існування правових норм, яка
перетворює право (як волю) в об’єктивовану реальність. Право як
об’єктивована реальність існує в певних формах (в літературі навіть
нерідко ототожнюють поняття «джерело права» і «форма вираження права»).

Творення права — явище надзвичайно складне і багатогранне. В одних
випадках таке творення втілюється в юридичних діях (звичайних актах)
державних органів чи безпосередньо народу (його частини), в інших — в
письмових актах — документах.

Світова практика знає чимало джерел права. Це — акти-документи,
традиції, правові (в тому числі й конституційні) звичаї, правові
прецеденти. У більшості випадків вони складають систему джерел права
(відповідно — систему джерел галузі права). Все це повною мірою
стосується й конституційного права, яке також має відповідну систему
джерел.

Важливе значення має вирішення питань про характер, зміст, генезис
(походження) та особливості джерел конституційного права України.

Чи можна говорити про історію українського конституційного права? Так,
першою Конституцією України є конституція Пилипа Орлика, що була
затверджена 5 квітня 1710 р. в м.Бендерах (теперішня територія
республіки Молдова), офіційно фова звучала так: ПРАВОВИЙ УКЛАД ТА
КОНСТИТУЦІЯ ВІДНОСНО ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО. Даний
документ передбачав створення незалежної української держави в межах
етнографічної національної території. В підготовці проекту Конституції
1710 року, окрім безпосередньо гетьмана Пилипа Орлика, брали також
участь А.Войнаровський, Г.Герцик, К.Гордієнко, Л.Горленко та інші відомі
представники як військових, так духовних і світських кіл тогочасного
українського суспільства. Ця Конституція після свого прийняття діяла
декілька років на Правобережній Україні до 1714 року.

Пам’ятками політико-правові думки українського народу є також статті та
інші акти Б. Хмельницького.

На початку ХХ ст. Українську конституційно-правову думку яскраво
представлено проектами Конституції Миколи Міхновського (“Основний Закон
самостійної України-Спілки народу українського”, 1905 р.) та Михайла
Грушевського (“Конституційне питання і українство в Росії”, 1905р.)

Яскравою сторінкою історії українських конституцій є період УНР-ЗУНР
(1917-1923 рр.), котрий представлений як низкою конституційних актів
(чотири Універсали Української Центральної Ради, Конституція УНР, Закони
УНР про державні символи, громадянство, національно-персональну
автономію і т.ін., ), Тимчасовий основний закон ЗУНР, її законодавство,
Акт злуки від 18 січня 1919р.

Першим актом, який безпосередньо започаткував національне конституційне
право України, можна вважати IV Універсал Української Центральної Ради
(1918). Він політико-правовим чином сформував, проголосив Україну як
незалежну, самостійну і суверенну державу На основі Універсалу було
розроблено цілий ряд документів українського ренесансу, зокрема
Конституцію УНР 1918 р., яка хоч і не була введена в дію, однак стала
своєрідним акумулятором традицій надбань українського правничого
досвіду.

Невід’ємною складовою історії українських конституцій є акти
конституційного характеру Карпатської України (зокрема Тимчасова
Конституція Карпатської України 1939 р.) та документи Української
Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940-1950рр. (зокрема Тимчасовий устрій
УГВР 1944р.)

Певний слід в історії українських конституцій залишили Конституції УРСР
1919 (її редакція від 1925р.), 1929, 1937 та 1978 років.

Слід зазначити, що про дійсно національне конституційне право в Україні
у цей період часу не могло бути й мови ні за формою, ні за змістом
(тогочасна Україна була квазідержавою, право якої за змістом було
декларативним, політичним, формальним).

Панування радянської концепції конституціоналізму було припинено з
прийняттям 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет
України та Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.
Ці документи стали віхою, яка започаткувала відродження (або можна
сказати народження) нового українського права.

Доречно знати те, що колишній режим марксистсько-ленінської концепції
конституційного права ґрунтувавсь на безапеляційному твердженні, що
право — це вираження волі пануючого класу, яка піднята до закону і
визначається матеріальними умовами існування цього класу, а державне
право — це знаряддя пануючого класу, засіб втілення в життя політики
сили, реалізація гасла: «Боротьбою здобувається право».

Джерела конституційного права закріплюють найважливішу сферу
політико-правових відносин, які виникають у процесі здійснення
народовладдя. Це обумовлює багатство змісту таких джерел, оскільки
народовладдя — надзвичайно складний комплекс економічних, політичних,
соціальних, соціально-психологічних та інших відносин.

Такі відносини виникають при безпосередній реалізації національного,
державного та народного суверенітету народу. В таких джерелах втілюються
основи конституційного ладу, взаємовідносини особи й держави,
національного та адміністративно-територіального будівництва, побудови
органів державної влади. Одна з особливостей джерел конституційного
права полягає в тому, що значна їх частина має політичний характер. І це
цілком природно, оскільки конституційне право — найбільш «політизована»
галузь національної системи права.

Об’єктом конституційного права є політика, яку, звичайно, розглядають як
відносини класів і соціальних груп щодо державної влади. Основним
змістом політики є здійснення влади.

Акти, в яких акумулюються політичні рішення, що прийманугься в процесі
здійснення влади, мають виняткове, принципове значення. Вони є предметом
спеціальної уваги законодавця, їм притаманний особливий механізм
реалізації, особливий характер відповідальності суб’єктів
конституційно-правових відносин. Конституційно-правова відповідальність
є різновидом політико-правової відповідальності.

Важливою ознакою джерел конституційного права є їх вольовий характер.
Проблема вольового наповнення джерел конституційного права має неабияке
значення для теорії і практики. Державна воля, яка матеріалізується в
правових актах, — надзвичайно складне соціальне явище. Тут
переплітаються матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та інші
фактори. Воля — це елемент психіки, одна з найважливіших її функцій.

Що означає втілити волю в закон? У загальному вигляді це означає надати
конкретній волі загальнообов’язкового характеру» втілити її у правовому
акті, який в разі потреби охороняється силою держави. Тут воля
переплітається з владою: воля не має соціальної ваги, якщо її реалізація
не забезпечується владою,, яка при потребі може застосувати примус. У
той же час треба мати на увазі, що не можна звести сутність влади до
примусу, до насильства.

Джерела конституційного права є результатом правотворчості державних
органів та безпосереднього творення права самим народом. Причому така
правотворчість має особливий характер, оскільки вона закріплює найбільш
важливі відносини — відносини влади.

В останній час в Україні стала реальністю й така безпосередня форма
демократії, як референдум (прийняття громадянами шляхом голосування
законів, інших рішень з важливих питань загальнодержавного та місцевого
значення). Порядок підготовки і проведення всеукраїнського та місцевих
референдумів регулюється Конституцією України, Законом України від 3
липня 1991 р. «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», а також
іншими законодавчими актами України.

Цей Закон передбачає, що рішення, прийняті всеукраїнським референдумом,
мають вищу юридичну силу по відношенню до законодавчих актів Верховної
Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, нормативних
актів Президента України, Кабінету Міністрів України, виконавчих і
розпорядчих органів державної влади Автономної Республіки Крим,
підзаконних актів міністерств і відомств України та Автономної
Республіки Крим, рішень місцевих рад.

Рішення, прийняті місцевими референдумами, мають вищу юридичну силу по
відношенню до рішень рад, на території яких вони проводилися. Закони,
інші рішення, що прийняті референдумом, не потребують будь-якого
затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені
лише у порядку, передбаченому Законом про всеукраїнський та місцеві
референдуми.

Джерела конституційного права мають комплексний характер, оскільки
об’єднують і матеріальні, і процесуальні норми. В конституційному праві
і матеріальні, і процесуальні норми об’єднуються в одному акті, що
обумовлено, насамперед, вимогами законодавчої техніки.

Типовими у цьому відношенні є різноманітні регламенти, які детально
впорядковують процедуру діяльності Верховної Ради України, Президента
України, Кабінету Міністрів України.

Процесуальними актами певною мірою можна вважати також Закон «Про
всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 р., Закон «Про
вибори Президента України» від 5 березня 1999р., Закон «Про вибори
народних депутатів України» від 18 жовтня 2001 р. Більшість норм цих
актів є нормами процесуального права. На жаль, таких актів досить мало,
хоч потреба в них надзвичайно велика.

Впорядковування процедур — важлива умова ефективної роботи державних
органів, дотримання ними законності і правопорядку.

Або, можна сказати простіше, слід вдосконалити систему управління
державної влади у широкому розумінні цього слова.

І нарешті, варто мати на увазі, що більшість джерел конституційного
права виходять за межі права: можна говорити про економічні джерела
(наприклад, відносини власності), політичні (програми і платформи
діяльності політичних партій, інші документи політичного характеру),
соціальні (соціальна діяльність класів, соціальних груп, громадських
об’єднань), соціально-психологічні (різноманітні психологічні установки,
мораль).

Види джерел конституційного права

У своїй сукупності джерела конституційного права утворюють надзвичайно
складну як за структурою, так і за змістом динамічну систему, елементами
якої є акти, що містять конституційно-правові норми.

Множинність конституційних відносин та різноманітність їх об’єктів
обумовлюють різні види правових приписів, а відтак — різноманітність
видів джерел конституційного права.

Це, між іншим, зобов’язує законодавця дбати про форми вираження і
способи інституціоналізації суспільних відносин, тобто про
опосередкування цих відносин відповідними конституційно-правовими
нормами.

Так, у відповідності зі ст. 91 Конституції, Верховна Рада України
приймає закони України, постанови та інші акти. Така організована
визначеність форм правотворчості й правозастосування має принципове
значення: Верховна Рада зобов’язана приймати саме такі акти. Кожен із
видів актів Верховної Ради має своє функціональне призначення, закріплює
(регулює) певний вид суспільних відносин. Найважливіші із цих відносин
регламентуються за допомогою законів, тобто актів нормативного
характеру.

Правозастосувальна діяльність знаходить своє опосередкування в
актах-постановах, деклараціях, зверненнях, заявах. Прикладом таких актів
може бути Звернення Верховної Ради України до Північноатлантичної
асамблеї (ПАА) від 3 червня 1992 р. (з приводу прийняття Верховною Радою
Російської Федерації 21—22 травня 1992 р. Постанови «Про правову оцінку
рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму,
прийнятих у 1954 р.» та Заяви до Верховної Ради України). Чи значить це,
що Верховна Рада України не може прийняти інших актів, що вона обмежена
зазначеним переліком?

Треба думати,, що ні. Практика знає випадки, коли Верховна Рада України
приймала акти, яких немає у вказаному переліку. Так, 12 грудня 1991 р.
Верховна Рада України прийняла застереження до Угоди про створення
Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені України 8 грудня
1991 р. в Мінську, в якому вона визначила своє ставлення до цієї
організації.

В Конституції України у ст. 106 є вказівка на те, що Президент України
на основі і на визнання Конституції і законів України видає укази й
розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.
Кабінет Міністрів України видає постанови і розпорядження: (ст. 117
Конституції України).

Ст. 144 Конституції надає право органам місцевого самоврядування
приймати рішення в межах повноважень, визначених законом.

Говорячи про згадані акти, треба мати на увазі, що не всі з них є
джерелами конституційного права. Такими є ті з них, які містять норми
конституційного права.

Класифікувати джерела конституційного права можна, наприклад, у
залежності від способів правотворчості, У такому разі вони можуть
поділятися на:

акти референдумів;

нормативні акти територіальних громад та органів місцевого
самоврядування;

санкціоновані державою звичаї., традиції;

акти, що є результатом втілення норм міжнародного права;

угоди, договори, конвенції та інші акти, які укладає Україна з іншими
державами.

Закон — найбільш універсальний засіб вияву і закріплення державної волі
народу, його суверенітету. Закріплюючи головні політичні, економічні та
інші інтереси мас, закон встановлює фундаментальні засади правового
регулювання.

В ієрархії правових актів законові належить провідне місце; всі акти
повинні відповідати закону, видаватись на основі і на виконання його,
тобто бути підзаконними; ні один орган не в змозі скасувати або
призупинити закон, крім випадків, передбачених Конституцією України;
зміна закону тягне за собою обов’язкову зміну підзаконних актів, виданих
на його основі і у відповідності з ним; закон є визначальною умовою
незалежного політико-правового режиму і законності України.

Закони можуть поділятися на такі, що приймаються Верховною Радою України
і що приймаються шляхом референдуму;

конституційні та звичайні;

постійні, тимчасові й виняткові.

В свою чергу, такі різновиди законів можуть поділятись на певні групи.

Звичайні закони, наприклад, поділяються на кодифікаційні й поточні.
Кодифікаційний акт займає особливе місце в системі законодавства
України.

Найбільш типовим прикладом таких актів є Закон «Про громадянство
України» в редакції від 18 січня 2001 р., в якому зосереджені не тільки
норми конституційного, а й інших галузей системи права України:
цивільного, сімейного тощо.

ЗАКОН — ДЖЕРЕЛО КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА

Закон у широкому розумінні — це встановлені державою загальнообов’язкові
правила. У власне юридичному значенні закон — це нормативно-правовий
акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом
безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш
важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі
законодавства України.

Конституційні закони (КЗ) — особливі нормативно-правові акти в системі
українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом,
предметом правового регулювання та юридичною силою займають після
Конституції особливе місце, органічно розвивають., продовжують її.

Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні
конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними
супутниками Конституції і входять у систему конституційного
законодавства, їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у
тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати
той чи інший закон, який має розвинути ту чи іншу статтю. Таких законів
досить багато.

В юридичній літературі зроблена спроба віднайти найбільш вагомі риси
юридичної природи Конституційних законів.

Вони такі:

по-перше, це закони, які з огляду соціально-політичної важливості
займають після Конституції особливе місце і утворюють відносно
самостійний масив взаємозв’язаних актів;

по-друге, це закони, що мають пріоритет перед звичайними законами;

по-третє, ці закони мають чітко окреслену сферу регулювання;

по-четверте, за змістом і функціональним призначенням вони мають
комплексний характер з широкою сферою застосування;

по-п’яте, для них характерна підвищена стабільність і триваліші строки
дії;

по-шосте, для них притаманна конкретно-регулятивна дія, тобто реалізація
норм в конкретних правовідносинах.

РЕГЛАМЕНТ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

Регламент, як процесуальний нормативний акт фіксує правову регламентацію
порядку діяльності Верховної Ради України. Це надзвичайно важливий
правовий документ, дотримання вимог якого забезпечує ефективність і
законність роботи Верховної Ради України в цілому, її комісій, депутатів
та їх об’єднань.

АКТИ ВСЕУКРАЇНСЬКОГО РЕФЕРЕНДУМУ

Закони України, як вже зазначалось, можуть бути прийняті народним
голосуванням (всеукраїнським референдумом). Референдум — це безпосереднє
волевиявлення народу, спрямоване на встановлення, зміну чи скасування
правових норм. Відповідно до ст. І Закону України «Про всеукраїнський та
місцеві референдуми», референдум — це спосіб прийняття громадянами
України шляхом голосування законів, інших рішень з важливих питань
загальнодержавного і місцевого значення. Референдум — особливий вид
правотворчості, коли верховним законодавцем, творцем права виступає сам
народ, минаючи представницькі та інші органи влади.

Санкціонуючи найважливіші загальнообов’язкові правові норми, народ
підтверджує свою виняткову правомочність, вирішуючи безпосередньо
будь-яке питання життєдіяльності країни. Це — вираз державної волі
народу, належності влади в державі саме народу.

Народ — носій влади, державного, народного і національного суверенітету.
Референдум, нарешті, — це свідчення зрілості суспільства, його громадян,
показник демократизму інститутів суспільства й держави.

Акти референдуму володіють імунітетом, статусом «недоторканності»: їх
можна змінити чи скасувати лише референдумом. Закон або інше рішення,
прийняті референдумом, вступають в силу з моменту їх опублікування, якщо
в самому законі або рішенні не зазначений інший строк. Акти, прийняті
референдумом, мають багато спільного з іншими актами і в той же час їм
притаманні особливі ознаки, що відрізняють їх один від одного та від
інших конституційно-правових актів.

Законодавець закріпив випадки, коли рішення можуть прийматись виключно
референдумом. Це так званий імперативний (обов’язковий) референдум.
Предметом такого референдуму є відповідно до ст 73 Конституції України,
питання про зміну території України.

Референдуму як способу прийняття законів властиві риси, які, з одного
боку, споріднюють його з іншими законотворчими процесами, а з другого —
підкреслюють його специфіку.

Призначення або проголошення референдуму — перша стадія референдуму.
Всеукраїнський референдум, наприклад, призначається Верховною Радою
України або Президентом України. Верховна Рада, зокрема, призначає
референдум про зміну території України, а Президент України призначає
референдум щодо внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції
України. Проголошує референдум за народною ініціативою Президент
України.

Громадяни своє право на ініціювання референдуму реалізують шляхом збору
підписів учасників майбутнього референдуму, що організовують і
здійснюють ініціативні групи (ст. 15 Закону). Така група створюється на
зборах громадян (ст.16 Закону) і після її реєстрації у встановленому ст.
17 Закону порядку Центральною Комісією з всеукраїнського референдуму
може здійснювати збір підписів. Закон визначає повноваження Верховної
Ради України у випадку одержання нею належним чином оформленої
пропозиції про проведення референдуму. Такі повноваження зафіксовані в
ст.21 Закону. В цих випадках вона приймає одне з рішень:

— про призначення референдуму;

— про відхилення пропозиції про проведення референдуму у разі наявності
серйозних порушень Закону України про всеукраїнський та місцеві
референдуми;

— про прийняття рішення, яке пропонується у вимозі про призначення
референдуму.

Закон передбачає певний комплекс організаційних процедур, які передують
безпосередньому голосуванню. Це — утворення дільниць для голосування,
комісій з референдуму, складання списків виборців, ознайомлення з ними
виборців, висвітлення в засобах масової інформації ходу підготовки
референдуму тощо. Після цього настає третя стадія — прийняття закону
референдумом, коли народна воля матеріалізується в конкретних актах
всенародного голосування. Закон чітко регламентує цю процедуру, яка
здійснюється у відповідності установленими принципами.

Ст. 41 Закону передбачає, що проект закону вважається ухваленим
громадянами, якщо за нього було подано більшість голосів громадян від
числа тих, хто взяв участь у референдумі. На практиці це означає, що
закон може бути прийнятий за умови, якщо за нього проголосувало більше
25 відсотків всіх громадян, що мали право брати участь у референдумі.

АКТИ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

Конституційний Суд України — важлива ланка механізму правової охорони
Основного Закону республіки. Конституційний Суд має досить широкі
повноваження. Деякі його акти можуть містити конституційно-правові
норми. Йдеться про ті рішення Конституційного Суду, які приймаються з
питань невідповідності нормативно-правових актів, що містять норми
конституційного права, Конституції і законам України та визнаним
Україною міжнародним актам. Такі рішення приймаються більшістю від
загального складу суддів і є остаточними.

Рішенням Конституційного Суду властива особлива юридична сила, оскільки
вони стосуються конкретних нормативно-правових актів чи окремих їх
положень.

АКТИ РЕАЛІЗАЦІЇ ДЕЛЕГОВАНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ

Практика делегування повноважень, під якою звичайно розуміють передачу
повноважень одного суб’єкта суспільних відносин іншому, має давню
історію і набула досить значного поширення. Народ передає законодавчі
повноваження представницьким органам, ті, в свою чергу, — виконавчим
органам влади.

Повноваження передаються по горизонталі і вертикалі. Повноваження —
один з найважливіших елементів правового статусу державного органу, за
допомогою якого реалізується та чи інша його функція. Практично кожен
орган, кожна службова особа вже з початку свого виникнення наділені
певними повноваженнями, зміст і характер яких знаходить своє закріплення
в правових актах, що визначають їх статус. Кожному суб’єкту притаманні
лише йому властиві права і обов’язки в конкретних сферах державної,
господарської чи соціально-культурної діяльності. Однак розподіл
повноважень, визначення їх обсягу і меж — надзвичайно непроста справа,
яка потребує значних зусиль, теоретичних обґрунтувань та практичних
навиків.

Це знаходить своє конкретне підтвердження в сучасних умовах розбудови
громадянського суспільства, української державності, де процес поділу
влад відбувається досить болісно. Законодавча, виконавча та судова влади
відповідатимуть своєму соціальному призначенню, будуть повноцінними і
ефективними лише за умов їх чіткої диференціації та визначеності. Має
бути виключено будь-яке втручання однієї гілки влади в сферу діяльності
іншої, підміна їх функцій і повноважень.

До чого призводить порушення такого принципу свідчить практика колишньої
командно-адміністративної системи, де підміна функцій, втручання одного
органу в сферу діяльності іншого було звичайним явищем, яке породжувало
безліч соціальних деструкцій, в тому числі у сфері законності і
правопорядку.

Делегування (передача) повноважень має й інше підґрунтя, зокрема
нечіткість нормативного визначення сфер діяльності, прав та обов’язків
того чи іншого органу. Тут спрацьовують як об’єктивні, так і суб’єктивні
чинники. Об’єктивні — закладені в самій природі предмета правового
регулювання, якому притаманні невизначеність, суперечності та
антагонізми. Суб’єктивні фактори обумовлені недостатньою правовою
культурою суб’єктів правових відносин, недоліками нормативних процесів,
відсутністю необхідного досвіду тощо.

Однак при цьому є ряд незаперечних аксіом, які не можна не враховувати
при визначенні статусу державних органів, реалізації ними
державно-владних повноважень. Найважливішими з них є такі:

1 Конституційна заборона делегування будь-яких повноважень від однієї
гілки влади до іншої має бути універсальною.

2. Кожна з гілок влади може за власним розсудом, цілком самостійно,
вирішувати питання власної компетенції.

3. Делегування може мати місце лише у виняткових випадках і на
максимально короткий строк.

4. Передумовою і наслідком делегування повноважень повинен бути їх
перерозподіл, чітке визначення меж і сфер діяльності, визначення
спільної компетенції (причому опосередковуватись все це має на рівні
Конституції).

5. Засобом вирішення багатьох проблем замість делегування повноважень
можуть бути одноразові доручення законодавчої і виконавчої влади.

6. Потрібно враховувати природну властивість будь-якої, в тому числі і
виконавчої влади, підпорядковувати, поглинати іншу владу, стверджувати
своє панівне, домінуюче становище, тим більше, коли цьому не чиниться
ефективний опір, що особливо характерно для перехідних періодів чи
моментів паралічу влади.

Підтвердженням останнього було делегування Верховною Радою України і
Президентом України в 1992— 1993 рр. деяких своїх повноважень Кабінету
Міністрів України щодо цілого ряду важливих питань економічного життя
республіки. Це знайшло своє нормативне закріплення у прийнятому
Верховною Радою законі «Про тимчасове призупинення повноважень Верховної
Ради України, передбачених пунктом 13 статті 97 Конституції України, і
передбачених пунктом 7—4 статті 114—5 Конституції України».

АКТИ КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ

Кількість актів Кабінету Міністрів, які є джерелом конституційного
права,, досить незначна. Це й зрозуміло переважна більшість постанов і
розпоряджень Кабінету Міністрів стосується його виконавчої діяльності,
що регламентується переважно нормами адміністративного права. В той же
час трапляються акти,, які містять норми конституційного права. Такими,
наприклад, є «Положення про порядок легалізації об’єднань громадян»,
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р.
№ 140; «Положення про порядок реєстрації символіки об’єднань громадян”,
затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26 лютого 1993 р.
№ 144.

УКАЗИ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Переважна більшість указів Президента є індивідуально-правовими, тобто
такими, які не містять правових норм. В той же час практика знає немало
указів Президента нормативно-правового характеру, що цілком узгоджується
з його конституційним статусом. Типовими в цьому відношенні є Указ
Президента «Про порядок розгляду питань, пов’язаних з громадянством
України» від 31 березня 1992 р., Указ про внесення змін до «Положення
про місцеву державну адміністрацію» та ін., їх нормативно-правовий
характер не викликає будь-якого сумніву: вони неперсоніфіковані,
розраховані на неодноразове застосування, мають універсальний характер
дії. Нормативно-правовий характер має, наприклад, Указ Президента
України від 18 серпня 1992 р. «Про застосування почесної відзнаки
Президента України», де йдеться про заснування такої відзнаки і
затверджується Положення «Про Почесну відзнаку Президента України».

Юридична природа джерел конституційного права

Істотною характеристикою джерел конституційного права є їхня юридична
природа, елементами якої виступають:

— нормативність актів;

— юридична сила;

— форма і структура;

— дія актів у часі, просторі та за колом осіб;

— засоби забезпечення реалізації актів.

Найбільш істотним елементом юридичної природи джерел конституційного
права є їхня нормативність.

Часто виникає питання про юридичну природу тимчасових актів, які
приймаються органами державної влади. Практичне значення виокремлення
таких актів надзвичайно велике, оскільки виходить на проблему
систематизації джерел конституційного права. Систематизації, як відомо,
підлягають лише нормативні акти.

Різновидами систематизації є кодифікація та корпорація. Безперечно, в
системі конституційного права і корпорація, і кодифікація мають свої
особливості, що зумовлюється характером конституційно-правового
регулювання. У системі конституційного права немає таких актів, як
кодекс, про них немає згадки ні в Конституції України, ні в інших
джерелах галузі. Однак за своїм значенням та характером впорядкування
нормативного матеріалу деякі акти можна вважати своєрідними кодексами.
До речі, особливістю таких актів є те, що вони містять норми не тільки
конституційного, а й інших галузей права — цивільного, фінансового,
адміністративного.

Одним із важливих елементів юридичної природи джерел конституційного
права є їх юридична сила, під якою розуміють, звичайно, співвідношення
правових актів, їх місце в ієрархії конституційно-правових актів. Іншими
словами: чим вище місце акта в такій ієрархії, тим вища його юридична
сила. Природно, найвищу юридичну силу має Конституція України, яка
стоїть на найвищому щаблі ієрархічної системи актів.

Таким чином, визначити юридичну силу акта — значить встановити його
місце в системі джерел конституційного права, його співвідношення з
актами вище і нижчестоячих органів.

Юридична сила джерел конституційного права визначається не територією і
колом осіб, на які поширюється дія цього акта, не важливістю і мірою
обов’язковості, а місцем у системі джерел конституційного права.

Характеристика джерел конституційного права не може бути достатньою без
вказівок на їх дію в часі, просторі і за колом осіб.

Акти конституційного права діють в певних, встановлених законодавством,
межах. Ці межі окреслені в часі, просторі і за колом осіб, що має
неабияке теоретичне і практичне значення. Тут важливими є такі питання,
як надання актам юридичної сили, визначення кола суб’єктів, на які
поширюються їх дії, встановлення територіально-часових меж їх впливу,
надання зворотньої сили, призупинення, скасування, обґрунтованість і
законність.

Прийняті Верховною Радою України акти офіційно оприлюднюються. Нерідко у
цьому зв’язку вживається термін «промульгація» законів (від лат.
promulgatio — оголошую, обнародою.). Промульгація включає:

— підписання закону;

— прийняття до виконання;

— оприлюднення;

— набрання чинності.

Такі акти можуть бути також опубліковані в друкованих засобах масової
інформації Верховної Ради, в інших органах преси, оприлюднені по
телебаченню, радіо, передані по телеграфу, розіслані відповідним
державним та громадським організаціям. Закони України вступають у силу
на всій території України через десять днів після їх офіційного
оприлюднення. Вказані строки вступу актів у силу не застосовуються в тих
випадках, коли Верховна Рада при прийнятті акту встановлює інший строк
введення його в дію. Так, Господарський процесуальний кодекс України,
прийнятий Верховною Радою України 6 листопада 1991 р., її постановою був
введений в дію з 1 березня 1992 р.

Принципове значення має дія актів конституційного права у просторі.
Просторова сфера дії державних органів — це територія, на яку
поширюється повноваження тих чи інших державних органів та посадових
осіб. Більшість актів центральних органів влади поширюється на всю
територію республіки. Однак деякі з них — лише на певну частину
території і стосуються лише певної категорії, визначеного кола осіб.
Таким, скажімо, є Закон України від 10 грудня 1991 р. «Про внесення змін
і доповнень до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян,
які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Важливе значення має тлумачення джерел конституційного права, без якого
вони інколи не можуть повноцінно втілюватися у життя. Це важлива
прерогатива суб’єктів конституційного права. Недаремно можливість робити
тлумачення передбачена в Конституції (Основному Законі) України, її ст.
147 визначає, що офіційне тлумачення Конституції України і законів
України дає Конституційний Суд України.

Форма й структура джерел-конституційного права має принципове значення.

Під формою актів конституційного права звичайно розуміють встановлення
законом найменувань актів і способів вираження (втілення) «ззовні» волі
нормативно-правових принципів держави.

Теорія і практика державного будівництва свідчать, що вибір форми
правових актів визначається низкою факторів, головними з яких є:

1) спеціальна значущість акта;

2) його юридичні властивості;

3) особливості процедури розробки й прийняття акта.

Законодавець часом чітко окреслює перелік питань, які можуть бути
вирішені лише певним органом державної влади. Звідси — вибір відповідної
форми актів.

Під структурою джерел конституційного права розуміють їх внутрішню
організацію, яка будується відповідно до певних правил, її специфіка
визначається складовими частинами актів, а також зв’язками між ними і
зовнішньою формою правового акта (акти державних органів виступають
переважно в якості носіїв нормативних чи індивідуальних приписів).

Є чимало актів, правовий зміст яких може бути вкрай ослабленим. Такі
акти, як відомо, не містять правових приписів, а їхня структура істотно
відрізняється від «звичайних» правових актів. Прикладами таких актів є,
зокрема, заяви, звернення та декларації Верховної Ради України. Однак
провідну роль відіграють правові акти, за допомогою яких реалізуються
державно-владні повноваження суб’єктів конституційно-правових відносин.

Дотримання правил оформлення актів конституційного права є неодмінною
умовою їх законності.

З точки зору інформаційних якостей джерела конституційного права
виступають носіями двох видів інформації: дескриптивної (лат.
decriptivus — описової, пізнавальної) і прескриптивної (зобов’язуючої),
і та й інша інформація в кінцевому підсумку визначає наше ставлення до
об’єктивного світу.

Дескриптивна інформація є засобом пізнання й оцінки дійсності;
прескриптивна визначає, як, яким чином ми повинні будувати свою
поведінку в конкретних ситуаціях, які наші права й обов’язки.

СТВОРЕННЯ ТА ПРИЙНЯТТЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИХ АКТІВ

Створення будь-якого нормативно-правового акта — надзвичайно важлива
ділянка роботи тих правотворчих структур, що забезпечують реалізацію
державної волі українського народу, в якій концентруються об’єктивні
вимоги економічного, політичного та національного розвитку суспільства.

За своїм призначенням і змістом така правотворчість є
організаційно-правовою формою діяльності державних органів, засобом
переведення державної волі в конкретні правові акти, які є носіями
різноманітних правових норм.

Правотворчість реалізується через відповідні демократичні принципи:
широке залучення громадськості до розробки проектів правових актів,
гласність, науковість, високий професійний рівень, законність
(конституційність), обґрунтованість, узгодженість, наступність тощо.

Зупинимось на короткій характеристиці процедури підготовки та прийняття
основних джерел конституційного права — законів.

Законотворчість є засобом реалізації повноважень відповідних суб’єктів
конституційно-правових відносин і передбачає комплекс різноманітних дій
— визначених основних питань, що потребують законодавчого закріплення;
встановлення мети і цілей правового регулювання, вибір форми правових
актів, їх облік, створення умов для їх реалізації тощо.

Створення джерел конституційного права регламентується певним офіційним
порядком здійснення правомочними суб’єктами послідовних юридичних дій,
які в сукупності і складають правотворчий (законодавчий) процес.

Законодавчий процес — це низка послідовних стадій, у процесі яких
народжується законодавчий акт.

Законодавчий процес складається з таких стадій:

— законодавча ініціатива;

— офіційна підготовка проекту;

— обговорення законопроекту;

— прийняття закону;

— оприлюднення закону.

Слід зазначити, що Конституція України передбачає і попередній розгляд
проектів відповідними комітетами (ч. 2 ст. 89).

Це стосується також права законодавчої ініціативи, яке започатковане в
самій Конституції, визначається нею.

Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить народним
депутатам України, Президентові України, Кабінетові Міністрів,
Національному банкові України.

Право законодавчої ініціативи — це право суб’єктів
конституційно-правових відносин виносити законопроект на розгляд
Верховної Ради згідно з передбаченою процедурою, або пропозиції про
прийняття законів.

Право суб’єктів законодавчої ініціативи — вимагати від Верховної Ради
поставити й обговорити питання про включення запропонованого проекту до
порядку денного сесії законодавчого органу.

СТАДІЇ ЗАКОНОДАВЧОГО ПРОЦЕСУ

Законодавчий процес започатковує, як відомо, вияв законодавчої
ініціативи, перелік суб’єктів якої вичерпується ст. 93 Конституції
України.

Основною формою реалізації права законодавчої ініціативи є внесення
підготовлених і належним чином оформлених законопроектів, тобто
документів, а не просто побажань, пропозицій, міркувань прийняти або
скасувати той чи інший закон.

Цілком очевидно, що разом з проектами законів до Верховної Ради
вносяться допоміжні матеріали, зокрема, пояснювальна записка,
фінансово-економічне обґрунтування, розгорнутий коментар запропонованого
тексту майбутнього закону, перелік актів, що втрачають силу з прийняттям
нового закону тощо.

РОЗГЛЯД ТА ОБГОВОРЕННЯ ПРОЕКТІВ ЗАКОНОДАВЧИХ АКТІВ

Це неодмінна умова доведення проектів законодавчих актів до їх
прийняття. Таке обговорення починається задовго до того, як проект
надходить до Верховної Ради України.

У Верховній Раді проект спочатку розглядається та обговорюється
відповідними комітетами, де вирішується питання про готовність проекту,
доцільність його прийняття, відповідність існуючій концепції тощо. Ці
комітети доопрацьовують проект у разі несхвалення його Верховною Радою у
першому читанні.

Отже, основний тягар підготовки лягає на комітети (постійні комісії),
причому можлива ситуація, коли робота над проектом ведеться кількома
комісіями. Комітет іноді утворює робочу групу з народних депутатів,
спеціалістів, учених, які працюють над законопроектом, доводять його до
належної якості.

Відповідно до Регламенту Верховної Ради наступним етапом роботи над
проектом є включення його до порядку денного. Затвердження порядку
денного — прерогатива безпосередньо Верховної Ради, яка сама вирішує,
які питання і в якій послідовності мають бути розглянуті на засіданні.

Обговорення здійснюється відповідно до таких принципів, як: демократизм,
гласність, колективність, професіоналізм, оперативність, діловитість
тощо.

Законопроект обговорюється в трьох читаннях: концептуально (від лат.
conceptio- сприйняття), постатейно, а потім по розділах і в цілому.

При першому читанні законопроекту, під час якого обговорюються
концептуальні питання та основні положення проекту, розглядаються
альтернативні проекти.

При другому читанні проект доводиться до належної якості, чому передує
постатейне обговорення, перевірка на внутрішню логіку і послідовність,
узгодженість з іншими актами, відповідність Конституції та іншим законам
тощо.

Звичайно, перше читання розпочинається у Верховній Раді з доповіді
фактичного ініціатора чи органу, що здійснював підготовку законопроекту.
Заслуховуються також співдоповіді, вносяться пропозиції, які належним
чином фіксуються і можуть бути враховані при прийнятті законів.

Альтернативні проекти обговорюються одночасно, про що свідчить практика
роботи Верховної Ради. Так були розглянуті свого часу проекти законів
про об’єднання громадян в Україні, про вибори народних депутатів та ін.

Після завершення обговорення Верховна Рада приймає рішення про схвалення
проекту в першому читанні та про доручення відповідним постійним
комітетам доопрацювати проект і внести його на розгляд Верховній Раді.
Можливе й інше рішення: проект відхиляється і направляється на
доопрацювання.

ПРИЙНЯТТЯ ЗАКОНОДАВЧОГО РІШЕННЯ

Це вирішальна стадія законодавчого процесу, результатом якої є
перетворення проекту на офіційний документ, що є носієм волі держави,
захищається і охороняється нею.

На цій стадії доопрацьований проект виноситься на друге читання
Верховної Ради. Комітет, який працював над проектом, інформує депутатів
про стан готовності проекту.

Верховна Рада приймає закон більшістю голосів від загальної кількості
народних депутатів.

Неодмінною умовою легітимного прийняття законодавчого рішення є
наявність кворуму

Сесія Верховної Ради є правомочною, якщо на засіданнях присутні дві
третини від загальної кількості народних депутатів: у разі відмови
частини депутатів від участі в роботі сесії Верховної Ради засідання
можуть бути правомочними, якщо в них бере участь менше двох третин, але
більше половини загальної кількості народних депутатів. Це, безперечно,
стоїть на заваді прийняття рішень, які вимагають кваліфікованої
більшості (наприклад, про внесення змін і доповнення до Конституції),
але для прийняття звичайних законів така ситуація, на мою думку, не може
вважається нормальною.

Після постатейного голосування проводиться голосування за прийняття
проекту в цілому.

Є різні види голосування:

відкрите,

закрите,

поіменне,

рейтингове, що в кінцевому підсумку залежить від характеру та змісту
законопроектів. Кожен депутат має голосувати особисто. Будь-яке
голосування за когось, за дорученням не допускається і, зрештою, може
призвести до дефектності прийнятого рішення.

Прийнятий закон підписує Голова Верховної Ради і передає його на підпис
Президентові. Президент України протягом 15 днів підписує закон, беручи
до виконання, або повертає закон зі своїми вмотивованими і
сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного
розгляду.

Якщо при повторному розгляді закон буде прийнято не менш як двома
третинами від конституційного складу народних депутатів, Президент
України зобов’язаний підписати його та офіційно оприлюднити протягом 10
днів

В цілому законодавчий процес в Україні ще не сформувався і вимагає
ґрунтовного вдосконалення, що пояснюється об’єктивними і суб’єктивними
факторами.

Серед них — недостатня кваліфікація розробників законопроектів;
відсутність наукової концепції розвитку законодавства України;
недостатнє його матеріально-технічне забезпечення (зокрема нормативними
матеріалами й допоміжною літературою щодо зарубіжної практики
законотворення); нечіткість розподілу повноважень по підготовці
законодавчих актів, зокрема, між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів
України; досить слабка участь в законопроектних роботах громадськості
тощо.

Після прийняття законів та інших актів Верховної Ради настає завершальна
стадія законотворчого процесу — оприлюднення.

Офіційне оприлюднення законів — це оголошення для загального відома і
користування повного і точного тексту прийнятого акта шляхом його
публікації в офіційних виданнях — Відомостях Верховної Ради України та
газеті «Голос України», “Урядовий кур’єр”.

У разі негайної потреби такі акти публікуються в інших виданнях,
оприлюднюються по телебаченню, радіо або передаються телеграфом,
розсилаються відповідним органам, установам, громадським організаціям.
Конституція встановлює, що закон вступає в силу після десяти днів з
моменту його оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але
не раніше дня його опублікування. Ці питання визначаються, як правило, у
спеціальній постанові Верховної Ради України про порядок введення в дію
того чи іншого закону України, або у прикінцевих та перехідних
положеннях самого закону.

Похожие записи