Реферат

на тему:

Досвід Європейського співтовариства дотримання прав і свобод громадян

Основні засади прав людини – повага до життя і гідності кожної окремої
особи – притаманні більшості великих релігій та філософських учень
світу. Права людини не треба ні купувати, ні отримувати як винагороду,
ні успадковувати: вони називаються “невід’ємними”, оскільки ніхто і за
жодних підстав не має права позбавити іншу людину цих прав. Це означає,
що вони належать кожному незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови,
релігії, політичних або інших поглядів, етнічного або соціального
походження, майнового стану, народження чи якихось інших обставин.

Питання розширення демократії та дотримання прав людини у всьому світі
перебувають у центрі уваги політики Європейського Союзу. Проблема прав
людини набула особливої актуальності у зв’язку з кількома напрямами
розвитку ЄС.

З одного боку, подальший розвиток інституційного механізму самого
Європейського Союзу висуває питання щодо необхідності забезпечення прав
і свобод людини не тільки на рівні національного законодавства
держав-членів, а й на загальному (конституційному) рівні.

З іншого боку, – розширення ЄС на Схід вимагає встановлення певного
стандарту Європейського Союзу в галузі прав людини. Що стосується
актуальності цього питання для України, то політика нашої держави на
інтеграцію до Європейського Союзу визначає однією з головних проблем
гармонізацію законодавства, відповідність правової системи України
міжнародним стандартам у галузі прав людини, перш за все європейським.

Ідея забезпечення прав людини у повоєнному світі набула нових якостей,
які в умовах протистояння двох систем, особливо під час “холодної
війни”, перетворили її на каталізатор рівня демократії в суспільстві.
Місце і роль людини, її права, зокрема обсяг цих прав, їх реальне
забезпечення, можливість захисту визначали демократичність політичного
режиму держави.

Перелік прав людини, представлений у Загальній декларації прав людини
1948 року, встановлював мінімальний стандарт, який належало закріпити в
національних законодавствах держав-членів ООН. Тобто, кожна держава
повинна була забезпечити реалізацію прав та свобод людини в обсязі, не
меншому, ніж у Загальній декларації прав людини [1].

Однак, на рівні ООН система контролю не була жорсткою та ефективною, а
тому й не давала змоги об’єктивно з’ясувати ефективність дотримання прав
людини в тій чи іншій державі.

Виникла також проблема із нормативним закріпленням повного каталогу прав
людини. Різні соціальні системи породили різні доктринальні підходи до
їх переліку, забезпечення й дотримання.

У певних ситуаціях боротьба у напрямі забезпечення прав людини
використовувалась як політичний засіб між протилежними системами –
“капіталістичною” та “соціалістичною”. За умов політичної ситуації, що
склалася на той час у світі навколо проблеми прав людини, європейські
держави створили ефективну систему контролю за дотриманням у регіоні
політичних і громадянських прав людини. Саме ці права вони вважали
гарантом збереження демократії в Європі на засадах парламентаризму [2].

Поступово в рамках Ради Європи було створено контрольний механізм
забезпечення та захисту державою громадянських та політичних прав –
механізм моніторингу дотримання державами Європейської конвенції з прав
людини.

На Раду Європи покладалася функція гаранта дотримання політичних і
громадянських прав як основи забезпечення існування демократичних держав
у Європі, перепони на шляху розвитку будь-яких антидемократичних
режимів.

Певне посилання на принципи поваги до прав людини з’явилося лише у
преамбулі Єдиного європейського акта (1986 р.). Це пояснюється й тим, що
всі держави, які стали членами зазначених співтовариств, були в той же
час і членами Ради Європи, тобто взяли на себе зобов’язання за
Конвенцією про захист прав людини та основних свобод.

Однак, сторонами Європейської конвенції з прав людини є держави, а не
Європейський Союз як міжнародна організація. Таким чином, національні
законодавства саме держав-членів ЄС мають відповідати Конвенції про
захист прав людини та основних свобод, тобто повинні забезпечувати
дотримання політичних і громадянських прав, а в разі порушення цих прав
потерпілі можуть звертатися до Європейського суду з прав людини щодо
захисту цих прав. Такий розподіл повноважень між європейськими
організаціями начебто звільнив ЄС від проблем забезпечення та дотримання
прав і свобод людини.

Але подальше розширення компетенції ЄС, визнання примату норм
європейського права та їх прямої дії призвели до того, що поступово
права і свободи людини в різних сферах діяльності – особливо ж
економічні та соціальні – почали підпадати під регулювання норм права
ЄС. Наявність правотворчої функції в інститутів та органів ЄС надала їм
можливість безпосередньо впливати на правове становище осіб, надавати їм
права і визначати обов’язки, а звідси, відповідно, випливає ймовірність
їх порушення.

На національних рівнях можливість порушення прав людини законодавчою
гілкою влади обмежувалась конституціями європейських держав та їх
міжнародно-правовими зобов’язаннями, а також жорстким контролем з боку
судової гілки влади. Що ж стосується нормотворчості на наддержавному
рівні, тобто на рівні інститутів ЄС, то вони мали повну свободу дії в
рамках, визначених установчими угодами, та не були зв’язані ні
конституційними обов’язками щодо забезпечення прав і свобод людини, ні
відповідними міжнародно-правовими зобов’язаннями. Установчі угоди
визначали функціональні права, але вони не становили цілісної системи.

Саме Суд ЄС відіграв прогресивну роль у створенні юриспруденції, яка
закріпила, що основні права людини є частиною загальних принципів, які є
спільними для правових систем держав-членів, а захист їх належить до
компетенції ЄС.

Таким чином, сформувалися три групи прав:

1. Функціональні права, які випливають з установчих договорів і є
необхідними для функціонування внутрішнього ринку. Їх не виділено в
окремий розділ чи главу, а розпорошено в текстах установчих договорів
(зокрема, ст. 39 Договору про ЄС – право приймати реально запропоновану
роботу, право залишатись на території держави-члена після завершення
трудової діяльності або ст. 287 Договору про ЄС – охорона комерційної і
професійної таємниці).

2. Спеціальні права – це друга група прав, пов’язана з правовими
нормами, внесеними до правопорядку Маастрихтського договору. Йдеться про
інститут європейського громадянства та передбачені ним основні права і
свободи громадян Союзу. В доктрині європейського права ця група отримала
назву “спеціальні права”, оскільки їх було спеціально передбачено
установчими угодами, про що свідчить той факт, що вони зібрані й
систематизовані в межах одного розділу. За громадянами ЄС визнане право
на вільне пересування і вибір місця проживання, активне й пасивне
виборче право щодо виборів до Європарламенту та органів місцевого
самоврядування, право на дипломатичний та консульський захист.

3. Загальні або основні права людини – це третя група прав людини, які
розуміються в тому сенсі, який надається цьому поняттю як у
міжнародному, так і у внутрішньодержавному праві. Зокрема, в судових
рішеннях основними правами були визнані права: власності, на повагу до
приватного і сімейного життя, недоторканності помешкання і
кореспонденції, на свободу висловлення думки і т. ін.

Загальні права отримали захист на рівні неписаного права ЄС, завдяки
запровадженню концепції загальних принципів права ЄС, спільних для
держав-членів. Подібний поділ, як і будь-який інший, є умовним, оскільки
в дійсності становлення захисту різних категорій прав людини в ЄС
відбувалось практично одночасно і здійснювалось паралельно.

У 1977 році було прийнято Спільну декларацію Європейського парламенту,
Комісії та Ради міністрів, в якій вони висловили своє прагнення захищати
основні права людини так, як вони сформульовані Судом ЄС. Таким чином,
однією з основних рушійних сил у розвитку поваги прав людини в
Європейському Союзі став Суд ЄС.

Після підписання Єдиного європейського акта, у преамбулі якого
проголошувалося сприяння розвитку демократії через забезпечення основних
прав і свобод, вживається ряд пріоритетних заходів у сфері прав людини
та розглядається можливість включення принципу поваги прав людини до
Договору про Європейський Союз. Було запропоновано дві форми включення
принципу поваги прав людини до права ЄС: закріплення у тексті Договору
про Європейський Союз переліку основних прав людини або приєднання ЄС до
Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року [3].
Останню пропозицію було внесено на розгляд Суду ЄС, який відхилив
можливість приєднання до Конвенції з огляду на те, що Європейський Союз
не має компетенції у сфері захисту прав людини. В Ухвалі 2/94
зазначалося, що Суд ЄС оголошує, що ЄС не має компетенції на приєднання
до Конвенції, оскільки установчі договори спеціально не наділили ЄС
повноваженнями ані розробити власні норми в галузі захисту прав людини,
ані приєднатись до існуючих міжнародних договорів.

Проте, 29 червня 1991 року в Люксембурзі Європейська Рада ухвалила заяву
про права людини, яка визначила принципи діяльності Європейського Союзу
в галузі прав людини. Вже 28 листопада 1991 року Рада міністрів прийняла
резолюцію про права людини, демократію та розвиток, що визначала
процедури, напрями та пріоритети політики ЄС у відносинах із країнами,
що розвиваються.

Наступний крок у сфері захисту прав людини та демократичних принципів у
Європейському Союзі було зроблено після підписання Договору про
Європейський Союз, який набув чинності 1 листопада 1993 року [4].

Вперше у тексті Маастрихтського договору було закріплено принцип поваги
до прав людини: у п. 2 ст. 6 (колишня ст. F) встановлюється, що Союз
поважає основні права людини, як вони гарантовані Європейською
конвенцією з прав людини, підписаною 4 листопада 1950 року в Римі і як
вони випливають зі спільних конституційних традицій держав-членів як
загальних принципів права ЄС.

Амстердамський договір 1997 року відтворив у ст. 6 формулювання,
наведене в Маастрихтському договорі про ЄС.

Таким чином, відбулося поетапне нормативне закріплення принципу поваги
прав людини: від позбавлених юридичної сили декларацій до положень
установчих договорів.

Положення Маастрихтського та Амстердамського договорів мають вирішальне
значення щодо офіційного закріплення прав людини в документах
Європейського Союзу, але, незважаючи на те, що певні категорії прав
людини отримали в них нормативне закріплення, в Європейському Союзі не
було створено цілісної системи прав людини. Посилання на Конвенцію про
захист прав людини та основних свобод 1950 року певною мірою ускладнило
ситуацію щодо забезпечення та практичного захисту прав людини, які в ній
наведено. Щодо іншого положення пункту 2 статті 6, яке містить посилання
на загальні принципи права ЄС, то ця концепція полягала в тому, що
будь-яка правова норма, створена на основі загального принципу,
спільного для країн-членів ЄС, автоматично набуває статусу повноцінної
норми європейського права, незалежно від її юридичної природи: установчі
договори, нормативно-правові акти чи судові рішення. Таким чином,
джерелом, що містив перелік і зміст основних прав, які мали
забезпечуватися в рамках ЄС, визначалися спільні конституційні традиції
держав-членів ЄС. Проте процес визначення загальних принципів права ЄС
на підставі вищезгаданого джерела був доволі складним і тривалим.

Відповідно до статті 220 Договору про ЄС, Суд ЄС мав “забезпечувати
дотримання права при тлумаченні і застосуванні цього Договору” [5], що
поставило перед Судом досить складні проблеми і спонукало до теоретичної
дискусії щодо визначення змісту норм, які мали отримати юрисдикційний
захист у рамках ЄС, та загальних стандартів основних прав і свобод
людини. Внаслідок активної діяльності Суду ЄС із запровадження концепції
загальних принципів права ЄС було закріплено певну кількість основних
прав, зокрема такі:

– право на людську гідність;

– принцип рівноправності;

– принцип недискримінації;

– право власності;

– свободу легальної конкуренції.

Це тільки невелика частина принципів, які були сформульовані Судом ЄС,
тим більше що цей перелік не є вичерпним або остаточним. Суд і далі
працює у напрямі визначення загальних прав людини, які гарантуються в
межах ЄС. Проте навіть за таких умов відчувається відсутність єдиного
каталогу основних прав і свобод людини, який міг би забезпечити
гарантування цих прав інститутами ЄС у процесі прийняття і здійснення
владних рішень.

Визнання і захист основних прав в юрисдикційних актах не знімає, а,
навпаки, посилює необхідність кодифікації цих прав в єдиному писаному
джерелі, текст якого доступний і зрозумілий звичайній людині. В
Європейському Союзі нагальною є потреба прийняття нового офіційного
акта, який кодифікував би всі основні правові можливості, надані
населенню держав-членів ЄС.

Відповідно до багатовікових традицій парламентських систем, до яких
належить більшість країн-членів ЄС, обмеження основних прав можливе лише
на основі законодавчого акта, прийнятого парламентом. Через відсутність
у рамках ЄС чіткого розподілу законодавчих і виконавчих повноважень між
інститутами цієї міжнародної організації для легітимації втручання у
сферу основних прав і свобод використовуються всі види правового
припису, передбачені ст. 249 Договору про ЄС. Тобто, фактично будь-який
інститут, уповноважений приймати нормативно-правові акти, може обмежити
права і свободи людини.

На саміті Європейського Союзу в листопаді 2000 року (м. Ніцца) глави
держав-членів проголосили Хартію Європейського Союзу про основні права.

Найважливішою рисою Хартії є її універсальний характер – каталог прав
людини цього документа нормативно закріплює всі категорії прав людини у
всіх сферах суспільного життя: громадянські, політичні, соціальні,
економічні та культурні. У цьому полягає суттєва відмінність Хартії від
попередніх каталогів прав людини, де політичні і громадянські права
людини та соціально-економічні й культурні права людини було розділено
на дві “нерівноцінні” групи і відповідно закріплено в різних документах,
з різною юридичною силою як на універсальному рівні ООН, так і на рівні
Ради Європи.

Хартія відображає новий концептуальний підхід до класифікації прав
людини – основною структурною одиницею Хартії стала категорія прав
людини, яка визначається такими критеріями, як гідність, свобода,
рівність, солідарність, громадянство, правосуддя. Зміст Хартії закріплює
три групи положень: перша група – суб’єктивні права; друга група –
гарантії прав та законних інтересів; третя група – загальні принципи
правового статусу особи та політичні принципи.

Джерельною базою створення Хартії, відображеною в її преамбулі, стали:
загальні конституційні традиції та міжнародні зобов’язання
держав-членів; Договір про Європейський Союз і комунітарні угоди;
Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р.; соціальні
хартії, прийняті Європейським Союзом і Радою Європи; юриспруденція Суду
ЄС і Європейського суду з прав людини.

Хартія Європейського Союзу про основні права є новим етапом у розвитку
нормативного закріплення прав людини з притаманними їй юридичною силою і
механізмами реалізації.

Підписуючи та ратифікуючи декларації та конвенції, що стосуються прав
людини, держави беруть на себе зобов’язання забезпечити захист прав
людини на рівні національного законодавства. Одним з основних принципів
такого законодавства є надання засобів правового захисту тим, хто
скаржиться на порушення своїх людських прав. У різних країнах до
вирішення цього завдання підходять по-своєму, але засади залишаються
незмінними. Відповідний національний орган мусить розглянути
обґрунтовані скарги людей на порушення їх прав, передбачених
Європейською конвенцією з прав людини, винести в них рішення і, якщо
доречно, присудити компенсацію. І тільки коли на рівні держави всі
можливості вичерпано, скарга може подаватися до Європейського суду з
прав людини.

 

Список використаних джерел

1. Всеобщая декларация прав человека (от 10 декабря 1948 г.) //
Международные акты о правах человека. – М.: НОРМА, 1998. – С. 39–43.

2. Курицsн В.М. Развитие прав и свобод в советском государстве. – М.:
Юрид. лит., 1983. – 191с.

3. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод (от 4
ноября 1950 г.) // Международные акты о правах человека: Сб. документов.
– М.: НОРМА, 1998. – С. 539–569.

4. Договір про Європейський Союз // Консолідовані договори: Європейський
союз. – К.: Вид-во “Port-Royal”, 1999. – С. 12–42.

5. Договір про заснування Європейського співтовариства // Консолідовані
договори: Європейський союз. – К.: Вид-во “Port-Royal”, 1999. – С.
160–168.

О.В. Усенко. Досвід Європейського співтовариства дотримання прав і
свобод громадян. “Боротьба з організованою злочинністю і корупцією
(теорія і практика)” 9’2004.

 

Похожие записи