Доктрина юридичної особи

Юридичні особи є суб’єктом права, який не має фізичної субстанції. Отже,
у фізичному смислі юридичних осіб не існує – це цілком соціальна
субстанція. Тому виникає питання щодо походження юридичної особи. У той
же час не можна стверджувати, що юридична особа є цілком породженням
права. Як зазначав з цього приводу професор О.А.Пушкін, як і фізичні
особи, юридичні особи є реальними суб’єктами цивільного права. Адже
виникнення й існування юридичних осіб зумовлено об’єктивним розвитком
економіки й соціальними потребами, а законодавство лише сприяє їх
становленню й зміцненню, визначаючи суб’єктами права. Отже, юридичні
особи не вигадані правом. Юриспруденція лише констатує, що ця соціальна
субстанція є суб’єктом права, оскільки підпадає під ознаки суб’єкта
права. З огляду на це юридична наука певною мірою пояснює правову
природу й витоки походження юридичних осіб.

Формування уявлення про юридичну особу в праві йшло поступово. Досить
немає одностайності у думках дослідників, наскільки розвинутим
сприйняття такого суб’єкта як юридичної особи було у витоків приватного
права – в Давньому Римі. З цього приводу були висловлені різні точки
зору. І.Б. Новицький вважав, що римські юристи порівнювали організації,
що існували, з людиною, і говорили, що організація діє “замість особи”.
Е.А. Флейшиц, стверджує, що думка про юридичну особу як прийом юридичної
техніки, для введення в оборот майнової маси, так чи інакше відособленої
від майна фізичних осіб, була виражена римським правом чітко.

Ще в давньоримські часи замислювались над особливим субстратом, що в
сучасному праві отримав назву “юридичної особи”. Мотильова вказує, що
давньоримське право знало також і окремі норми щодо юридичних осіб,
однак про докладну розробку цього інституту римськими юристами говорити
не приходиться. Причому і сам термін «юридична особа» не був їм відомий.

На сьогоднішній день розроблено більше 20 теорій походження юридичних
осіб, які розглянемо далі. В їх основу як наріжний камінь закладено
питання про те, хто є носієм властивостей цього суб’єкта права. В
залежності від того, як відповідають на це питання, виникає та чи інша
теорія про сутність юридичної особи.

Серед найбільш помітних робіт з цього питання окрім зазначених раніше
слід назвати наступні: Герваген Л.Л. Развитие учения о юридическом лице.
–СПб.1888, Ельяшевич Б. Юридическое лицо. Его происхождение и функции в
римском праве. СПб.1910, Братусь С.Н. Юридические лица в советском
гражданском праве. М.: 1947, Грибанов В.П. Юридические лица. М.: 1961,
Хохлов Е.К. Бородин В.В. Понятие юридического лица: история и
современная трактовка //Государство и право. 1993,-№9. –С.152-159,
Суханов Е.А. Юридические лица как участники гражданских правоотношений
//Гражданское право: Учебник: В 2 т. /Отв. Ред. Проф. Е.А.Суханов. М.,
1998.Т.1., Суворов П.С. О юридических лицах по римскому праву. М.: 2000.
Борисова В.І. Теорія юридичної особи: історія і сутність //Вісник
Академ. прав. наук України. 2001. № 1, Борисова В. Теорії сутності
юридичної особи: історія і сучасність / Вісник Академії правових
наук-№27

Ці теорії можна класифікувати на дві основні групи:

Перша група теорій походження юридичної особи концептуально заперечує
існування деякого реального суб’єкта, що наділений властивостями
юридичної особистості. В її рамках заслуговують уваги такі теорії:

теорія фікції (Савіньї) є однією з перших фундаментальних концепцій
походження юридичної особи. Попри Савін’ї, що обґрунтував цю теорію її
авторство приписується й папі Римському Інокентію ІУ, який у 1245р. на
Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві і є
фікцією (persona ficta), позбавлена волі а лише її члени таку волю мають
і діють.

Концептуально теорія зводиться до заперечення існування реальності
юридичної особи. За нею юридичні особи існують лише за волею і в межах
закону та постільки, поскільки вони ним регламентовані. Отже,
законодавець створює юридичну фікцію, вигаданого суб’єкта права, що, за
сутністю, є абстракцією. Але завдяки їй відокремлюються інтереси, що
загальні для багатьох фізичних осіб, а також юридичні засоби їх
досягнення. Подібного погляду притримувався й Г.Ф.Шершеневич.

Суть «теорії фікції» така: з одного боку, волею, свідомістю, тобто
властивостями суб’єкта права, володіє лише людина, окрема людська
особистість. З іншого боку, життя дає численні приклади того, як майнові
права належать не окремій людині, а союзу людей, корпорації,
законодавець визнає за цією корпорацією властивості особистості,
суб’єкта. Іншими словами, ця корпорація уособлюється, персоніфікується.
При цьому законодавець усвідомлює тім, що корпорація особистістю бути не
може, тобто прибігає до фікції.

В противагу “теорії фікції” Е. Н. Трубецькой вдало опонував, що фікція є
вимисел, припущення чогось неіснуючого. Тим часом, приписуючи права
установам і корпораціям, ми зовсім не змушені вигадувати щось неіснуюче:
з’єднання людей у суспільстві, що переслідують визначені цілі, а так
само й установи з визначеними функціями суть величини дуже реальні. Раз
«суб’єкт права» — узагалі не те ж, що людина, то називати установи і
корпорації юридичними особами -— зовсім не значить створювати фікції»;

теорія персоніфікованої цілі (Бринц, Беккер). Оскільки юридичні особи
створюються для управління майном, це й є персоніфікована ціль, яка
виправдовує їх існування. Як і попередня, ця теорія заперечує існування
реального суб’єкту, що відповідає властивостям юридичної особи. Права,
за думкою дослідників, можуть належати не тільки будь-кому, а й
будь-чому, а саме – цілі, для якої призначено майно юридичних осіб.
Отже, допускається можливість існування права без суб’єкта.

Є права, що відносяться до мети: суб’єктами права можуть бути тварини
(наприклад, при спадкуванні). Юридична особа, з погляду цих учених, є
триваючий стан керування майном, відділеним від іншого майна. Критика
цієї теорії зводиться до того, що суб’єктивне право неможливе без
суб’єкта, яким може бути тільки людина, тому що об’єктивне право регулює
відносини між людьми, а не відносини між особами і не особами. Крім
того, представники цієї теорії також не обходяться без застосування
фікцій;

теорія персоніфікованої відповідальності (Богданов Є.В.) згідно якої
юридична особа потрібна для виконання соціальної ролі та персоніфікації
суб’єкта цивільно-правової відповідальності.

Друга група теорій походження юридичних осіб визнає реальність існування
юридичних осіб. Іншими словами, визнається існування суб’єкта права як
носія властивостей юридичної особистості. В її рамках звертають увагу:

органічна теорія (Гірке) стверджує, що юридична особа є своєрідним
організмом. Юридична особа, за цією теорією є так би мовити соціальним
організмом, союзною особистість. Вона не є простою сукупністю осіб, які
беруть участь у цьому союзі

Юридична особа — це особливий тілесно-духовний організм, на який держава
впливає, але не призиває до життя. Органічна теорія виходить з того, що
усі колективності, що задовольняють відомим фактичним умовам, є
юридичними особами. Усяка юридична особа має потребу у волі для
здійснення своїх прав, де немає волі, там немає і права. Тим часом
реальна воля існує тільки в людини, тому тільки людські індивіди і
можуть виражати волю колективних облич, а це можливо, якщо останні мають
відповідні органи. У такій побудові орган є не що інше, як індивід, що
передає зовні волю колективної особи. Колективність у юридичному змісті
є ніщо без своїх органів. Між колективністю й органом не існує ніякого
юридичного відношення, тому що вони представляють єдину особу. Існує
одне юридичне ціле, колективність, організована, мисляча і бажаюча через
свої органи.

Зазначена теорія була піддана критиці, причому її опоненти висували
різні аргументи, наприклад, що ця теорія замість «теорії фікції» Савін’ї
ставить «іншу, ще більш штучну і фікцію, що віддає середньовічною
схоластикою, реального існування тих самих сукупних осіб і майна, у яких
єдність волі в багатьох є не що інше, чим сума одиничних воль». Були
обвинувачення й у «біологизації” юридичної особи»;;

реалістична теорія (Саллейль) передбачає існування особливих суб’єктів
права – юридичних осіб. Адже це не проста сукупність індивідів. Визнаючи
юридичну особу суб’єктом права, розробникам вказаної концепції вдалося
уникнути “біологізації” юридичних осіб;

теорія Йерінга визнає фіктивність юридичної особи як такої. Водночас
визначається, що за цим суб’єктом стоять реальні групи людей. Отже,
право як система захищених законом інтересів, захищає окремі групи
людей. Ці об’єднані групи людей виступають ззовні як єдине ціле, єдиний
суб’єкт. За його думкою, немає сумніву, що суб’єктом права може бути
лише фізична особа, що має потреби. Суб’єкт права – той, хто здійснює
інтерес, що правом захищається. Користування правом належить тому, для
кого воно призначено (дестинатору). Для юридичної особи це буде не сама
вона, а конкретні фізичні особи, що за нею стоять (у лікарні – хворі
тощо).

теорія колективу (А.В.Венидиктов Розвивали в різних аспектах й
прихільниками цієї теорії виявилися С.Н. Братусь, В.К. Райхер,
В.А.Мусін. Згідно із теорією колективу безпосередніми носіями
правосуб’єктності юридичної особи є колектив. Це може бути колектив
працівників підприємства, а також всенародний колектив, що організований
у соціалістичну державу.

На думку А.В. Венедиктова, державний трест має двояку природу. Як орган
держави він виступає у відносинах, позбавлених товарного змісту,
причому, оскільки це відносини усередині державного механізму, вони не
правові, а організаційно-технічні. Трест бере участь у правовідносинах
як юридична особа, якщо закріплене за нею майно включається в сферу
товарного обороту. Механізм товарного обороту вимагає, щоб той самий
суб’єкт, що хазяює, (держава) виступала в обороті не в одної, а в
декількох особах.

В противагу цієї теорії висловився К.І.Скловський, який зазначив, що в
кінцевому рахунку, юридична особа – це не стільки об’єднання осіб,
скільки відокремлення капиталів. Є.О.Суханов також критикує вказану
теорію та вказує, що вона не враховує майнову сторону справи.

теорія держави (С.І.Аскназій). Виходить з того, що за кожним державним
підприємством стоїть власник майна – сама держава. Отже, державна
юридична особа й є сама держава, що діє на окремої ділянці відносин. Ця
теорія була аргументована в період абсолютного панування державної
власності.

С.І. Аскназий вказує, що за кожною юридичною особою стоїть держава як
всенародно організований колектив. За кожним підприємством виявляється
той самий суб’єкт, однак не в єдності усіх своїх функцій, а організуючий
саме дану ділянку роботи.

теорія директора (Ю.К.Толстой, В.П.Грибанов). За основу взята теза про
те, що головна ціль виділення юридичної особи як самостійного суб’єкта
права – можливість забезпечення участі у цивільному обігу. Від імені
організації діє саме директор. Він представляє юридичну особу в
цивільному обігу, діє від її імені. Отже, директор і є основним носієм
особистості юридичної особи.

Ця теорія також враховувала існування державного впливу. Зокрема,
вказувалось, що за кожною державною юридичною особою стоять: 1) держава
як єдиний власник наданого держоргану майна; 2) відповідальний керівник
держоргану, що одержує від держави засоби виробництва й інше майно і, не
стаючи його власником, він затверджується як уповноважений держави по
керуванню цим майном відповідно до планів, затверджених державою;

теорія соціальної реальності (Н.Г. Александров, Д.М. Генкін) встановлює,
що цілком достатньо визнання юридичної особи такою же соціальною
реальністю, який є інші суб’єкти права. Критики цієї позиції вказували,
що прихильники цієї теорії не стільки вирішували проблему юридичної
особи, скільки ухилялися від її вирішення

теорія персоніфікованого (цільового) майна (С.Н.Ландкоф, Є.О.Суханов,
Кравчук) виходить з того, що особистість юридичної особи виявляється у
об’єднанні розрізненого майна у єдиний комплекс і в управлінні ним.
Отже, саме через це законодавець виділяє та персоніфікує суб’єкта права
– юридичну особу. Ця теорія виходить з верховенства такої ознаки
юридичної особи як відокремлене майно;

теорія соціальних зв’язків (О.А.Красавчиков) во главі кута щодо
існування юридичної особи бачить існуючи в суспільстві соціальні
взаємозв’язки. Через ці зв’язки особи чи групи осіб об’єднують для
досягнення певних цілей. Отже через це й виникає структурно
відокремлене, єдине соціальне ціле. В праві воно визнається окремим
суб’єктом та має назву юридичної особи.

e

i

8 Доведено, що організація є певним соціальним осередком, що створюється
особами чи іншими організаціями на певних умовах та для досягнення
певної мети. Теорія організації знайшла відображення як у ЦК УРСР (1963
року), так і у ЦК України. Адже поняття юридичної особи дається саме
через поняття організації. Отже, на сьогоднішній день ця теорія є
актуальною та вона адекватно відображує природу юридичної особи.

Доктрина юридичної особи. Прибічники першої групи теорій походження
юридичної (наприклад, теорії фікції) концептуально заперечують
можливість існування деякого реального суб’єкта, що наділений
властивостями юридичної особистості. Однак дозволимо собі виказати
власну думку з цього приводу, трохи погодивши між собою «реальність
існування» фізичної особи і «нереальність існування юридичної особи».

Як при участі фізичних осіб, так і при участі юридичних осіб у
цивільному праві виявляється їхня юридична сутність. Вона здійснюється
через їхню право – і дієздатність. Тому юридична особа в цивільному
праві настільки ж реальна, як і фізична. Не більше, не менше. І
фіктивність юридичної особи виявляється в цивільному праві не більше
фіктивності правового статусу фізичної особи. Адже останні представлені
в цивільному праві не у всій об’єктивній сукупності своїх людських
якостей, а тільки за допомогою правосуб’єктності. Юридичні особи в праві
також існують в силу наділення їх правосуб’єктністю. Тобто в цивільному
праві немає людини взагалі, а є саме фізична особа. Останньої (а не
людині як такої – біологічній істоті) притаманні право- і дієздатність –
єдине в чому і за допомогою чого людина виявляється й існує в цивільному
праві.

Зрозуміло (але це не критерій, щоб говорити про “фіктивність” юридичної
особи в праві), що людина це не тільки фізична особа, а явище більш
багатогранне (і біологічний організм, і фізичне тіло); а юридична особа
– ні. Але така відмінність для юридичної сутності не має істотного
значення; для права важлива правосуб’єктність особи й у цьому аспекті
вона в може брати участь у правовідносинах, а право “цікавиться” нею.
Саме так, як не цікаво для фізика чи біолога в межах їхньої науки, що
людина крім того, що є фізичним тілом чи живим організмом, володіє ще і
правосуб’єктністю.

Після такої посилки важливо розглянути взаємозв’язок, а скоріш навіть –
взаємний вплив фізичних і юридичних осіб у цивільному праві і показати
його існування. Вважаємо за можливе прояв як правосуб’єктності фізичних
осіб за допомогою юридичних осіб, так і навпаки. Так, фізична особа може
здійснити свою правосуб’єктність через юридичну особу, ставши її
засновником. У свою чергу, юридична особа здійснює свою
правосуб’єктність за допомогою, наприклад, директора – фізичної особи,
що діє від імені юридичної особи.

Директора призначає власник чи уповноважений ним орган (її вищий орган —
загальні збори). Підкреслюємо, не окремі розрізнені фізичні особи, що є
засновниками, а саме юридична особа. Таке розуміння, на наш погляд, є
істотним. Коли ми розглядаємо суб’єктів цивільного права, важливий саме
такий підхід. Адже хто і коли закріпив у праві аксіому, що розглядати
суб’єктів, їхні права й обов’язки, необхідно через “біологію”, людини?
Такої аксіоми немає. Інша справа, що ще А.Бринц писав: все право має
своїм творцем, своїм предметом і своєю метою людину. Однак він же
підкреслював, що досягнення цієї мети не можна здійснити інакше як
відмовою поняття особистості від представлення окремої людини. За
представлення окремої людини виходить і поняття юридичної особи, що
з’явилося одною з передумов виділення останньої як окремого суб’єкта
права.

І якщо юридична особа — це дійсно окремий суб’єкт права, а не підвид
можливої участі фізичної особи в правовідносинах, ми повинні
відвернутися від біологізації юридичної особи і її тотальної залежності
від особи фізичної. Так, у главу персоналії директора юридичної особи
важливо ставити субстанцію не біологічної істоти, людини як такої. А
саме прояв правосуб’єктності юридичної особи, що призначає директора за
допомогою свого вищого органа. Адже люди – засновники збираються і діють
не окремо, а саме як частина самостійного “юридичного організму” –
юридичної особи. Робимо цей висновок, насмілившись припустити, що в
праві не слід у главу кута ставити біологічну субстанцію, людську, з
чого випливає, що юридична особа — це саме люди. Тоді юридична особа
зводилася б тільки до того, що це одна з форм прояву правосуб’єктності
фізичної особи. Більш важлива нам у праві юридична субстанція, що
дозволяє казати про юридичну особу як самостійного суб’єкта права,
котрий існує поряд з іншим самостійним суб’єктом права — фізичною
особою. Яскравим підтвердженням тому думка И.П.Грешникова: “Кому б у
праві ні привласнювалася правоздатність – самій людині чи universitas –
властивості суб’єкта права залишаються ті самі, мінятися може лише
об’єкт дієздатності, що зв’язано з фізіологічними особливостями людини
або законодавчими обмеженнями, що стосуються осіб юридичних –
організацій”. Таким чином, розглядаючи “реальність існування” юридичної
особи, ми за основу повинні брати субстанцію не фізичну, а юридичну. І в
цій субстанції існування юридичної особи настільки ж реально, як і
фізичної. Оскільки і те й інше здійснюється через правосуб’єктність.
Вважаємо за необхідне брати за основу цю юридичну субстанцію і щодо неї
проводити свої міркування, оскільки саме така “система координат” є
предметом дослідження правової науки.

Ще один аргумент, на перший погляд, що начебто б говорить на користь
розгорнутих вище міркувань. Так, Ю.К. Толстой писав, що оскільки волю
може мати лише людина (колектив людей), у відриві від живих людей
юридична особа ніякої волі мати не може. Однак у сучасних своїх роботах
той же автор сам говорить про розвиток своїх поглядів і цю тезу бере під
сумнів. Так, наприклад, якщо шофер при виконанні своїх службових
обов’язків зробив наїзд, майнова відповідальність покладається на
юридичну особу. Відповідальність не покладається ні на водія, ні на
директора юридичної особи. Це показує, що відповідальність юридичної
особи за дії його працівників не зв’язана прямо з виявленням людського
субстрату даної юридичної особи.

Суб’єкти права – особи фізичні і юридичні постійно взаємодіють.
Розглянемо можливість такої взаємодії, що здійснюється через реалізацію
правосуб’єктності фізичної особи за допомогою юридичного і навпаки.
Фізична особа, зокрема, може визначати ступінь здійснення своєї
правосуб’єктності через особу юридичну. Так, правосуб’єктність фізичної
особи визначає для неї можливість бути засновником юридичної особи й у
цій якості визначати напрямки діяльності останньої. Також існує і
визначений ступінь здійснення правосуб’єктності юридичної особи через
особу фізичну. Це виявляється в можливості вищого органа юридичної особи
визначати компетенцію і повноваження фізичних осіб: директора юридичної
особи й інших, що вказано в установчих документах. Тому існує тісний
взаємозв’язок суб’єктів цивільного права: осіб фізичних і юридичних.
Мова йде саме про взаємний зв’язок суб’єктів цих різнорідних, але при
цьому рівновеликих суб’єктів права. Тому процес існування особи в
цивільному праві не можна зводити лише до однобокого впливу фізичної
особи на юридичну і брати в главу кута аргумент, що правосуб’єктність
останньої здійснюється за допомогою конкретної фізичної особи. Як
виявляється з приведених вище аргументів, правосуб’єктність фізичної
особи, зокрема, може бути здійснена через правосуб’єктність особи
юридичної. А не лише навпаки.

До волевиявлення через конструкцію юридичної особи фізична особа
вимушена звертатися у тих випадках коли чинне законодавство містить
заборони для прямого волевиявлення чи потрібні підвищена гарантії для
стабільності певних видів правовідносин. На такій теоретичній основі
видається доцільним репрезентувати власний підхід який може бути нами
названий теорією делегувальних повноважень. Вона виходить з того, що
основними суб’єктами як носіями суверенітету є людина та держава. Перша
отримує таке правове становще внаслідок народження, друга внаслідок
створення. Права перших засновані на природних правах, які є
невідчужувані і можуть бути реалізовані самостійно чи за допомогою інших
суб’єктів. Держава ж як штучне утворення задля задоволення класового
інтересу чи інтересу всього народу для виконання своїх внутрішніх та
зовнішніх функцій повинна діяти на професійній основі внаслідок чого
вимушена для їх реалізації створювати спеціалізовані органи і делегувати
їм свої повноваження.

Ця теорія проявляється при заснуванні юридичних осіб (на основі
волевиявлення власника чи засновника), контролі за її діяльністю
(зановники мають право здійснювати контроль за діяльністю юридичної
особи), припиненні, особливо ліквідації. Засновники мажуть припинити
діяльність юридичної особи внаслідок об’єктивних та суб’єктивних причин.

Крім того, для задоволення своїх інтересів фізичні чи юридичні особи у
тих випадках коли вони це не можуть зробити від свого імені чи прикриття
юридичною особою більше гарантує їх майнові права та інтереси засновник
повинен делегувати утвореній ним юридичній особі частину своїх майнових
прав (майна). Він у визначених межах і порядку наділяє юридичну особу
іншими правами та обов’язками. Лише завдяки тому юридична особа
самостійно приймає участь у цивільних правовідносинах.

Хоча й юридична особа у цивільних та інших правовідносинах приймає
участь від власного імені але при припинені її засновника вона припиняє
теж свою діяльність. Це стосується юридичних осіб, заснованих фізичною
особою чи дочірніх юридичних осіб. У такому разі до правонаступників
переходить лише майновий комплекс.

Література

Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, Советское
гражданское право. Субъекты гражданского права. М., 1984, Цивільне право
України: Підручник: У 2-х кн.

О.В.Дзера, Д.В.Боброва, А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери,
Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком Інтер, 2002, Гражданское право: В 2 т.
Том І: Учебник /Отв. ред. проф. Е.А.Суханов. –2-е изд. перераб. и доп.
М.: Изд-во БЕК, 2002;

Гражданское право. Часть І. Учебник/ Под ред. Ю.К.Толстого,
А.П.Сергеева. М.: ТЕИС, 1996.;

Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. М., Статут, 1998,
353с.,

Цивільне право України. Частина перша. [Підручник для студентів
юридичних спеціальностей вищих закладів освіти

Ч.Н. Азімов, М.М. Сібільов, В.І. Борисова та ін.]; За ред проф. Ч.Н.
Азімова, доцентів С.Н. Приступи, В.М. Ігнатенка. –Х., Право. 2000.,

Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. /О.В.Дзера, Д.В.Боброва,
А.С.Довгерт та ін.; За ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнецової. Кн.1. К., Юрінком
Інтер, 2002,

Гражданское право Украины. Часть 1. Учебник. // Под редакцией
А.А.Пушкина, В.М. Самойленко., Х., Основа, 1996, с. 114.

Новицкий И.Б. Римское право. М. 1993. С. 58-60.

Римское право / под ред. И.Б. Новицкого и И.С.Петровского, с. 117.

Мотылева В.Я. Римское право. // М.:Юнита, 1999, С.27.

Дождев Д.В. Римское частное право: Учебник. –М.: 1996, -С.268-272.

Шершеневич Г.Ф. Учебник руського гражданського права. 7-е изд.-СПб.
1909, -С.89-91.

Трубецкой Е.Н. Лекции по энциклопедии права. М., 1917, с. 174—176.

Братусь С.Н. Субъекты гражданского права. М., 1950, с. 175.

Венедиктов А.В. Правовая природа государственного предприятия. Л..,
1928, с. 68—88.

Скловский К.И. Собственность в гражданском праве // М.: Дело. – 2000.
-С. 183.

Гражданское право. Учебник. 2-е издание. / Под ред. Е.А.Суханова. М.:
1998. Т.1. с. 213.

Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права
собственности в СССР. Л. 1955, с. 88.

Иоффе О.С. Развитие цивилистической мысли в СССР. Ч. 1. Л., 1975.с. 143

Гражданское право Украины. Часть 1. Учебник. // Под редакцией
А.А.Пушкина, В.М. Самойленко., Х., Основа, 1996, с. 119.

Цитується за джерелом: Грешников И.П. Субъекты гражданского права.
Санкт — Петербург: Юридический центр. 2002., с. 30.

Цитується за джерелом: Грешников И.П. Субъекты гражданского права.
Санкт — Петербург: Юридический центр. 2002., с. 31.

Грешников И.П. Субъекты гражданского права. Санкт — Петербург:
Юридический центр. 2002., с. 30.

Толстой Ю.К. Содержание и гражданско-правовая защита права
собственности в СССР. М.: С. 81

Толстой Ю.К. К разработке теории юридического лица. // Проблемы
современного гражданского права. М.: Городец. 2000. С. 107.

Ідея цієї теорії належить Р.Б.Шишці.

Похожие записи