Доктрина про міжнародний цивільний процес
У юридичній науці під так званим міжнародним цивільним процесом прийнято
розуміти сукупність питань процесуального характеру, пов’язаних із
захистом прав іноземців та іноземних підприємств і організацій у суді чи
арбітражі. Використовуючи термін “міжнародний цивільний процес”,
пам’ятають про його умовність. Поняття “міжнародний цивільний процес”
сформувалося внаслідок історичного розвитку міжнародного приватного
права, тобто з часу виникнення конфліктів між законами іноземних
правових систем.
Майже століття не припиняються дискусії про місце та зміст міжнародного
цивільного процесу в системі права і його співвідношення з міжнародним
приватним й цивільним процесуальним правом (Т. Яблочков, І.
Перетерський, С. Крилов, Л. Лунц, І. Бліщенко, С. Лєбедєв, Ю. Колосов,
Л. Галенська, В. Храбсков; вітчизняні вчені: Г. Матвєєв, Ю. Матвеев, В.
Ко-рецький; правники іноземних держав: М. Іссад (Алжир), Дж. Чешир, П.
Норт (Великобританія), ін.). Дебати щодо міжнародного цивільного процесу
посилююся у зв’язку з прийняттям з 60-х років національних законів з
міжнародного приватного права та процесу й укладенням, міждержавних
договорів з питань міжнародного цивільного процесу Л. Векаш (Угорщина),
А. Дічев, М. Живковський (Болгарія), ін. Сьогодні питання міжнародного
цивільного процесу особливо актуальні для новоутворених держав, у тому
числі й для України. Проте вони розглядаються переважно в окремих
розділах навчальних посібників з цивільного процесу (М. Штефан, Б.
Юрков).
Стосовно місця міжнародного цивільного процесу в системі права у
колишній радянській доктрині стверджувалося, що усі проблеми
міжнародного цивільного процесу належать до цивільного процесу як галузі
права, яка регулює діяльність органів юстиції з цивільних справ.
Міжнародний цивільний процес, з оглядом на джерела і способи
регулювання, не вважався галуззю права. Існувала точка зору, відповідно
до якої міжнародне приватне право, як особлива галузь права спрямована
на регулювання відносин з “іноземним елементом”, не охоплює
процесуальних норм (Л. Лунц, Н. Маришева). Водночас у літературі
зазначалося, що питання міжнародного цивільного процесу належать до
міжнародного приватного права як до галузі правничої науки, кожне з
таких питань тісно пов’язане з застосуванням законодавства певної
держави, тобто з проблемами колізії законів або з цивільною право- та
дієздатністю особи (Л. Лунц).
У сучасній правничій науці України стверджується, що хоч питання
міжнародного цивільного процесу охоплені складом міжнародного приватного
права як такі, що мають тісний зв’язок з правовим регулюванням приватних
правових відносин (цивільних, сімейних, трудових) з “іноземним
елементом”, однак цим ігнорується наукова основа виділення галузей права
за предметом їх правового регулювання. На думку М. Ште-фана, питання
цивільного судочинства з “іноземним елементом” є складовою частиною
цивільного процесуального права України.
Загалом питання про належність міжнародного цивільного процесу до
міжнародного приватного права як галузі правознавства не викликає
сумнівів. Проте твердження, що сукупність норм, які утворюють
міжнародний цивільний процес, не входить до міжнародного приватного
права, а є складовою частиною цивільного процесу як галузі права,
підтримують не усі вчені. М. Кузнецов (Російська Федерація) вважає, що
на користь панівної точки зору свідчить матеріально-правова, а не
процесуальна природа норм, які утворюють міжнародне приватне право.
Поділ права на матеріальне та процесуальне притаманний усім правовим
системам сучасності. Процесуальні норми у багатьох державах містять
спеціально призначені для цього джерела права. Але М. Кузенєцов вважає
нелогічним і таким, що не зовсім пояснюється з точки зору загальної
теорії права, твердження про одночасну належність міжнародних цивільних
процесуальних відносин до предмета цивільного процесу як галузі права, а
його проблем — до науки міжнародного приватного права як її “особливого
підрозділу”, Вчений також зазначає, що поділ норм на матеріально-правові
та процесуальні не може бути основною причиною вказаного розмежування.
На його думку, об’єктивована форма правових норм ніколи не була
визначальною причиною при вирішенні питання про належність зазначених
норм до певної галузі права. Тобто джерела права дають умовну уяву про
галузі права вцілому. Специфіка відносин, що складають предмет
міжнародного приватного права, переконує у необхідності охоплення
міжнародним приватним правом норм міжнародного цивільного процесу. Таким
чином М. Кузнецов вважає, що норми міжнародного цивільного процесу та
сукупність відносин, які ці норми регулюють, належать до міжнародного
приватного права як до галузі права, так і галузі правознавства й науки.
На думку Г. Матвеева, норми, що регулюють питання міжнародного
цивільного процесу, належать до міжнародного приватного права. З
методичної точки зору питання міжнародного цивільного процесу зручніше
досліджувати у комплексі з колізійними нормами. Вчений аргументує свою
позицію рівністю учасників правовідносин як у сфері міжнародного
цивільного процесу, так і у сфері міжнародного приватного права. Т.
Нешатаєва також вважає, що питання міжнародного цивільного процесу
повинні мати місце в учбовому курсі та в науці міжнародного приватного
права.
Різними є позиції вчених держав континентальної Європи. В угорській
літературі неодноразово висловлювалася думка про самостійний характер
міжнародного цивільного процесуального права, незважаючи на те, що
належність процесуальних норм до міжнародного приватного права
передбачалася формулюванням 1 Указу (Декрету-закону) “Про міжнародне
приватне право” Угорщини 1979 p., відповідно до якого “метою закону є
визначення норм про юрисдикцію та процесуальних норм, на підставі яких
слід розглядати правовий спір, що має “іноземний елемент”. У польській
доктрині зазначалося, що ця правова сфера не належить до міжнародного
приватного права. Вона навіть не входить до науки міжнародного
приватного права, хоч і зауважувався близький зв’язок цих сфер. Л. Раапе
(ФРН), розглядаючи окремі питання цивільного процесу, зокрема, про
визнання іноземних судових рішень, вказує, що вони належать до
міжнародного процесуального права, а не до міжнародного приватного. М.
Хофман та X. Фінке (колишня НДР) в праці “Міжнародний цивільний процес”
характеризують міжнародний цивільний процес як частину національного
процесуального права, однак, на їх думку, дослідження його проблем тісно
пов’язані з наукою міжнародного приватного права. А. Батіфоль і П.
Лагард (Франція) у курсі міжнародного приватного права, що був виданий у
1981—1983 pp., зазначають про належність питань міжнародного цивільного
процесу до галузі міжнародного приватного права. Вчені аргументують свою
позицію твердженням про те, що міжнародне приватне право охоплює
проблему “конфлікту юрисдикцій”. Позиції французьких юристів сприйняла
бельгійська доктрина. Італійська концепція міжнародного приватного права
також містить вчення про “конфлікт юрисдикцій” тобто й питання
міжнародного цивільного процесу.
Класична англійська доктрина міжнародного приватного права теж охоплює
вчення про міжнародний цивільний процес. Засади цієї доктрини
грунтуються на тезі, відповідно до якої міжнародне приватне право, як
окрема ланка англійської правової системи, завжди вирішує хоч би одне з
трьох питань, а саме: питання про юрисдикцію англійського суду, про
вибір права, про визнання та виконання іноземних судових рішень. М.
Вольф, досліджуючи, в основному, англійське право та здійснюючи
порівняльний аналіз права інших держав, розглядав, зокрема, так звану
“місцеву” та “міжнародну” юрисдикції, розмежування компетенції судів,
процедуру провадження в іноземних судах, визнання та примусове виконання
іноземних судових рішень.
Незважаючи на те, що правники різних держав неоднаково вирішують питання
про місце міжнародного цивільного процесу в системі права та правничій
науці, вони все ж визначають, хоч і по-різному, його зміст. У працях
юристів ФРН, Австрії та деяких інших держав останніми роками все частіше
звертається увага на саме зміст міжнародного цивільного процесу. Про
ґрунтовність дослідження цих питань свідчить виданий у ФРН 1982 p.
фундаментальний чотиритомний курс міжнародного цивільного процесу.
Перший том охоплює інформацію про так зване європейське процесуальне
право, аналіз конвенцій, укладених в рамках ЄС, загальні проблеми
міжнародної підсудності. У другому томі розглянуте питання здійснення
процесу, встановлення змісту іноземного права, надання правової
допомоги. У третьому томі — питання визнання іноземних судових рішень, у
четвертому — їх виконання. М. Хофман та X. Фінке вважають, що
міжнародний цивільний процес складають питання: про джерела міжнародного
цивільного процесу, правовий статус іноземців, визначення підсудності,
застосування національного та іноземного права, докази, надання правової
допомоги, визнання та виконання іноземних судових рішень,
зовнішньоторговельний арбітраж.
Як уже вказувалося, у класичній англійській доктрині міжнародне приватне
право традиційно охоплює, по-перше, проблеми юрисдикції вітчизняних
судів по справах з “іноземним елементом”; по-друге, вирішення питання
вибору права та застосування норм процесуального права до правовідносин
з “іноземним елементом”; по-третє, проблеми визнання та виконання
іноземних судових рішень.
Аналізуючи дослідження вчених колишнього СРСР, праці юристів держав СНД
з питань міжнародного цивільного процесу, можна зробити висновок, що до
міжнародного цивільного процесу належать питання: визначення підсудності
стосовно спорів, які виникають з цивільних, сімейних і трудових
правовідносин з “іноземним елементом”; процесуальне становище іноземних
громадян та іноземних підприємств і організацій у суді; процесуальне
становище іноземної держави та її дипломатичних і консульських
представників; цивільно-процесуальне становище міжнародних
(міждержавних) організацій; встановлення змісту іноземного права;
звернення до іноземних судів з дорученнями про вручення документів;
виконання доручень іноземних судів; про судові докази в цивільних
справах з “іноземним елементом”; визнання і примусове виконання
іноземних судових рішень; вчинення нотаріальних дій; визнання іноземних
арбітражних угод; розгляд спорів арбітражем; примусове виконання рішень
іноземного арбітражу;
юридичне значення провадження у справах, порушених у іноземних судах.
Іноді питання, пов’язані з розглядом спорів арбітражем, визнанням та
виконанням, у т. ч. примусовим, його рішень, можуть аналізуватися
окремо, оскільки вони є специфічними за своїм змістом. Арбітраж
(міжнародний третейський суд) є органом, який визнають юрисдикційним
органом держави (органом влади), що санкціонувала його владні
повноваження. Можна говорити про “національний статус” суду, або
“наднаціональний”, беручи до уваги його ставлення до імперативних норм
певного правопорядку. Проте у будь-якому випадку арбітраж як
юрисдикційний орган застосовує процесуальні норми. Навіть внутрішній
регламент, яким керуються арбітри, вирішуючи спори, є аналогом
процесуальних норм. Арбітражний процес є різновидом цивільного
судочинства й охоплюється його системою. Про це свідчить, наприклад,
поділ компетенції між цивільним і арбітражним судочинством у
нормативно-правових актах, зокрема, у ст. 24 Цивільного процесуального
кодексу (далі — ЩІК) України і ст. 1, 12 Арбітражного процесуального
кодексу (далі — АПК) України, який грунтується тільки на розмежуванні
суб’єктного складу правовідносин, а також можливість втручання судів
загальної юрисдикції у діяльність міжнародного комерційного арбітражу у
випадках, передбачених національним законодавством (п. З ст. 16, п. 2
ст. 34 Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж” від 24
лютого 1994 p.).
Таким чином, дебати про міжнародний цивільний процес, його місце, зміст
і співвідношення з традиційними галузями чи інститутами права не
завершені. Мабуть, ці норми все ж таки належать до цивільного
процесуального права як галузі права. Проте вивчати їх зручніше у науці
міжнародного приватного права.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
