Реферат на тему:

Доказування у кримінальній справі: логічний аспект

Гегель колись дотепно зазначив, що перетравлювати страву можна і без
знання фізіології стравоперетравлювання, але без сумніву, що знання
фізіології дозволяє нам налагодити раціональне харчування. Щось подібне
можна сказати про знання логіки у доказовій діяльності в кримінальному
судочинстві. Доказування у кримінальному судочинстві має дві
взаємопов’язані сторони доказування як практичну діяльність по
з’ясуванню фактичних обставин справи та логічне (розумове) доказування.

1. Доказування у кримінальній справі поєднує два головних компоненти,
дві сторони – практичну і розумову. Його не можна розглядати як виключно
практичну роботу, тобто роботу по збиранню (наданню), фіксації
(процесуальному закріпленні) та перевірці доказів, чи розумовий процес
по оцінці чи оперуванню доказами. Обидві ці сторони у доказуванні
органічно взаємопов’язані і становлять єдність двох видів діяльності –
практичну та логічну, хоча на початкових етапах провадження у справі
переважає практична (доказування як дослідження), на заключних же,
навпаки, розумова (логічна).

Розумова сторона доказування як дослідження підпорядкована законам
логічного мислення, практична – нормам процесуального права, які
приписують здійснення процесуальних дій, що створюють оптимальні умови
для того, щоб процес мислення був логічним і призводив до знань про
фактичні обставини справи, адекватних дійсності [1, с. 49]. При цьому
процесуальні доказові норми також виражають логічні закономірності, а
сукупність даних (інформації) про факти та обставини справи є нічим
іншим як логічним змістом судових доказів. Саме на цій підставі закон
регламентує, що в процесі доказування слідчий (суд) зобов’язаний
встановити наявність логічного зв’язку між доказом і фактом, що
доказується, і цей обов’язок фіксується у вигляді правила доказування та
позначається терміном “належність доказу” – доказ належний, якщо від
нього логічно може бути виведений факт, що доказується. А логічно він
може бути виведений тому, що логічний зв’язок і є відображенням
інформаційного зв’язку між фактами [2, с. 19].

2. Доказування фактів кримінальної справи здійснюється, як відомо, двома
шляхами – шляхом отримання інформації про ці факти із встановлених
законом джерел, наприклад, із показань свідків-очевидців (доказування
прямими доказами), та логічним виведенням знання про ці факти з інших,
раніше встановлених, доказових фактів (доказування непрямими доказами).
В першому випадку результатом є інформаційне знання, в другому, — при
оперуванні лише непрямими доказами, ми маємо справу з вивідним знанням.
У реальному доказуванні обидва шляхи тісно переплітаються, взаємно
доповнюючи один одного. Отримання знання лише інформаційним шляхом у
кримінальній справі не є можливим, так як немає справ, де усі докази
були б прямі, а логічний шлях обов’язково передбачає певний мінімум
інформаційного знання, оскільки факти, які є посилками для висновку,
самі у свою чергу повинні бути встановлені і доведені [3, с.88]. Але й у
випадку прямого доказування необхідний логічний висновок. Міркування тут
базується за такою схемою: “свідок показує, що він бачив, як
підозрюваний наносив побої”. Із цього вихідного доказу, спираючись на
передумову про правдивість показань свідка, роблять висновок: “отже,
підозрюваний дійсно завдав побої”[1, с. 18].

3. Між тим, при провадженні кримінальних справ має місце логічне
доказування, так би мовити, в чистому вигляді.

Так чи інакше, доказування як дослідження, що поєднує практичну та
логічну його сторони, не є нескінченним. Воно здійснюється доти, доки не
буде отримано знання про факти, із встановленням яких процесуальний
закон пов’язує прийняття того чи іншого рішення по справі. Таке знання
про факти об’єктивується письмово чи усно у вигляді певної формули,
тези. Наприклад, встановивши факти, з якими закон пов’язує притягнення
особи як обвинуваченого (ст. 132 КПК), слідчий виносить мотивовану
постанову про притягнення її як обвинуваченого, у які досягнені ним
знання про ці факти об’єктивує в формулюванні фактичної сторони
обвинувачення (ст. 132 КПК); суд, встановивши в результаті судового
розгляду факти і обставини, зазначені в ст. 64 КПК, знання про ці факти
об’єктивізує в формулюванні фактичної сторони обвинувачення, визнаного
судом доведеним в мотивувальній частині обвинувального вироку (ст. 334
КПК).

Однак право формулювання висновків по справі та оперування
фактами-доказами не є виключною прерогативою органів, які здійснюють
провадження у справі. Таким правом наділені усі учасники процесу.
Наприклад, здійснивши дослідження дійсних обставин справи та
встановивши, що підзахисний не вчиняв діяння, яке йому поставлено у
вину, а перебував у цей час в іншому місці (алібі), захисник формулює
досягнене ним знання письмово у клопотанні про закриття кримінальної
справи за відсутністю в діях обвинуваченого складу злочину або формулює
його усно у судових дебатах як фактичну підставу постановлення щодо
підсудного виправдувального вироку.

Тобто, з моменту висунення (формулювання) суб’єктом процесу певного
висновку, досягненого в результаті доказування як дослідження, його
діяльність набуває іншого характеру, а саме переходить в русло
обґрунтування, доказування сформульованого ним висновку-тези. Він
“пізнав, встановив для себе необхідну сукупність фактів, дійшов
переконання стосовно наявності чи відсутності певних явищ та зв’язків;
тепер перед ним постає завдання переконати в правильності свого висновку
іншу особу (процесуальну інстанцію), від якої залежить прийняття
юридично значущого рішення”[4, с. 156-157].

Така доказова діяльність з обґрунтування висунутого висновку-тези і є
логічним процесуальним доказуванням.

4. Логічне процесуальне доказування, як і доказування в усіх інших
сферах людської діяльності, як логічний прийом складається з трьох
взаємопов’язаних елементів: а) тези; б) доводів (аргументів); в) способу
доказування (демонстрації). Специфіка логічного доказування в сфері
кримінального судочинства полягає лише у тому, що воно: а) здійснюється
тільки визначеними в законі суб’єктами – органами, які здійснюють
провадження у справі, та учасниками процесу; б) в межах кожної окремої
кримінальної справи; в) спрямоване на досягнення визначених в законі
завдань та цілей; г) обмежене лише тими засобами, що передбачені
кримінально-процесуальним законом.

Теза в логіці – це судження, твердження, думка, положення, істинність
якого необхідно довести. Теза завжди мусить бути істинною, інакше
ніякими доказами її обґрунтувати не вдасться. Вона відповідає на
запитання: що доводять?

Теза в кримінальній справі – це висунуте і здебільшого, письмово
сформульоване судження (твердження) про подію злочину в цілому або її
відсутність, про окремі обставини цієї події і т. п. Тезами є твердження
про істинність доказових фактів, наявність об’єктивних зв’язків між ними
та обставинами предмета доказування. Узагальненими тезами, як уже було
зазначено, є формулювання фактичної сторони обвинувачення чи виправдання
в основних процесуальних документах.

Доводи (аргументи, підстави) в логіці – це вихідні теоретичні або
фактичні положення, за допомогою яких обґрунтовується тези. Вони
відповідають на запитання: чим, за допомогою чого здійснюється
обґрунтування тези?

Доводи (аргументи), як і теза, також повинні бути перш за все істинними,
а їх істинність уже перевірена суб’єктами доказування.

Як доводи (аргументи) в кримінальному судочинстві виступають різні за
своїм змістом думки, міркування: теоретичні узагальнення (висновок
експерта – трасолога про траекторію польоту кулі), емпіричні
узагальнення (висновок експерта про збіг відбитків пальців), аксіоми
(практично очевидні і такі, що не підлягають доказуванню положення –
алібі), твердження про факти (показання свідка про дії обвинуваченого).
Іншими словами, доводами (аргументами) тут є твердження (інформація,
фактичні дані) про поодинокі події, явища, їх ознаки – знання про факти.
Отже слід пам’ятати, що такі твердження (інформація) мають ґрунтуватися
на передбачених у кримінально – процесуальному законі джерелах даних про
факти і таких джерел повинно бути кілька (сукупність), незалежних одне
від одного.

Демонстрація (аргументація) – це спосіб доказування, форма (схема)
логічного зв’язку між доводами і тезою. Вона повинна переконливо
засвідчити, що теза з необхідністю обґрунтовується доводами і тому є
істинною.

Логічний перехід від аргументів до тези відбувається у формі умовиводів
(висновків), в логіці це може бути один умовивід. В логіці доказування у
кримінальній справі – завжди ланцюжок міркувань. Посилками у висновку є
судження (міркування), в яких виражена інформація про аргументи, а
висновком – судження про тезу. Продемонструвати – означає показати, що
теза логічно випливає із прийнятих аргументів за правилами відповідних
умовиводів.

Обґрунтування тези може набувати форм дедуктивних умовиводів (в яких
перехід від загального знання до окремого є логічно необхідним),
індуктивних (від окремого знання до окремого).

Особливість умовиводів, у формі яких відбувається демонстрація, полягає
у тому, що судження, яке потребує обґрунтування і яке є тезою
доказування, є завершенням висновку і формулюється заздалегідь, а
судження про предмети, які є посилками висновку, залишаються невідомими
і підлягають встановленню. У доказуванні же як дослідженні, навпаки:
спочатку розшуковуються докази, потім на їх підставі встановлюється
розслідувана подія.

gdKd

5. Логічну операцію, спрямовану на руйнування доказування, яке уже
відбулося, називають спростуванням.

Оскільки операція спростування спрямована на руйнування доказування, яке
відбулося раніше, залежно від мети спростування воно може виконуватися
трьома окремими способами або кількома з них одночасно: спростуванням
тези, спростуванням аргументів, спростуванням демонстрації.

Спростування тези має на меті показати безпідставність (помилковість або
вірогідність) формули обвинувачення. Воно може бути прямим чи непрямим.

Спростування аргументів – це спосіб, спрямований на обґрунтування
безпідставності (хибності або вірогідності) аргументів, які наведені в
обґрунтування тези. Він можливий і допустимий, оскільки при
обґрунтуванні тези слід користуватися доводами, істинність яких не
становить сумнівів.

Спростування демонстрації – це вид спростування, спрямований на
доведення відсутності логічного зв’язку між аргументами і тезою.

Якщо теза не випливає з аргументів, то вона ніби „висне в повітрі” та
вважається необґрунтованою. Початковий і кінцевий етапи доказування
виявляються поза логічним зв’язком, нескоординованими один з одним.

6. При логічному доказуванні необхідно дотримуватися його правил,
уникати помилок, вміти розрізняти помилки та хитрощі, допущені чи
застосовані іншими суб’єктами доказування, які можуть стосуватися усіх
трьох елементів доказування – тези, аргументів та демонстрації.

Правила, помилки і хитрощі щодо тези.

Правило перше. Теза має бути логічно визначеною, сформульованою ясно і
чітко.

Друге правило. Теза залишається незмінною упродовж усього доведення або
спростування. Загальна назва помилки стосовно тези доказування чи
спростування – підміна тези. Вона може виражатися у формі втрати тези
або повної чи часткової її підміни.

Часткова підміна тези, може, наприклад, полягати у тому, що в процесі
доказування видозмінюється власна теза у бік послаблення її аргументації
чи посилення її спростування. Так, в першому випадку твердження “всі
обвинувачені завдавали ударів потерпілому” видозмінюється на твердження
“окремі обвинувачені завдавали ударів потерпілому, а саме…”, у другому
випадку – навпаки. Класичною фразою посилення чи пом’якшення тези є:
“стратити не можна помилувати”. У конкретній справі сторона
обвинувачення посилює тезу “стратити”, а сторона захисту – “помилувати”.

Правила, помилки і хитрощі щодо аргументів.

Перше. Аргументами можуть бути лише такі положення, істинність яких
доведена.

Друге. Аргументи обґрунтовуються автономно, тобто, незалежно від тези.

Це означає, що оскільки доводи мають бути істинними, то перш, ніж
обґрунтовувати тезу, спочатку слід перевірити самі ці доводи, причому
перевірити па підставі інших аргументів, без звернення до тези.

Порушення цього правила призводить до логічної помилки, яку називають
“коло в доказуванні” – обґрунтування тези за допомогою аргументів, які,
своєю чергою, виводяться із тези. У кримінальному процесі це має місце
при так званому об’єктивному вміненні (коли вину особи виводять із її
дій).

Третє. Аргументи не повинні суперечити один одному.

Четверте. Аргументи повинні бути достатніми для обґрунтування тези.

З логічними правилами щодо аргументів пов’язані також хитрощі, такі, як
“аргумент до особи”, “аргумент до публіки”, “аргумент до жалю”,
“аргумент до фізичної сили” тощо.

Як приклад застосування адвокатом аргументу до “фізичної сили”, а
прокурором умовиводу у вигляді повної індукції, але з підміною тези
можна навести випадок, описаний в книзі В. Званцева “Справа Вальяно”.
Автор описує 80-ті роки ХІХ ст. В Таганрозі судили Валяно – молодого
контрабандиста. Йому загрожувало три місяці тюрми та штраф за
контрабанду – 12 млн. рублів.

Прокурор аргументував обвинувачення з перевезення підсудним систематично
на турецьких фелюгах цінної контрабанди так:

“ – вантаж прибув за адресою Валяно;

– неоплачений зборами вантаж перевантажувався на фелюги;

– вантаж на фелюгах підвозився до підполу в будинку Валяно. Отже, Валяно
контрабандист”.

Коротка судова промова адвоката А. Я. Пассовера звелася до такого:

“Валяно ввозив товари, не оплачені зборами на турецьких фелюгах? Так,
нам прокурор це блискуче довів, і я, захисник, спростовувати ці дії
підсудного не збираюсь. Але чи становлять ці дії злочин контрабанди, ось
в чому питання, панове судді і панове присяжні!”

Після сценічної паузи Пассовер процитував на пам’ять роз’яснення
Судового департаменту Сенату з вичерпним переліком всіх видів морської
контрабанди: човни, баркаси, плоти, шлюпки, яхти, рятувальні катери.

Згадувалися як засоби для перевезення контрабанди навіть рятувальні
пояси і уламки від корабельних аварій, навіть порожні бочки з-під рому,
але про турецькі плоскодонні фелюги не йшлося.

“Між тим, панове судді і панове присяжні, — з чемним поклоном на адресу
затамувавшого подих прокурора сказав потім Пассовер, — Вам добре відомо,
що роз’яснення Урядового Сенату мають вичерпний характер, так, саме
вичерпний характер, і розширювальному тлумаченню не підлягають. А тому,
оскільки підсудний Валяно перевозив свої вантажі, на чому особливо
наполягав пан прокурор, саме на турецьких фелюгах, а не на бочках з-під
рому, наприклад, в його діях немає з точки зору роз’яснень Сенату, ознак
складу морської контрабанди, і він підлягає виправданню”.

Перед тим як сісти, Пассовер у мертвій тиші, що настала, додав зовсім
утихомирювально: “А якщо би ви, панове, — чого я не можу допустити, —
його не виправдали, ваш вирок все одно буде скасований Сенатом як
незаконний і такий, що вступив у суперечність із сенатським
роз’ясненням” [5, с. 123-124].

Адвокат вдало використав і риторичні, і спекулятивні аргументації.

Логічні правила і помилки щодо демонстрації.

Оскільки логічний зв’язок аргументів з тезою має форму таких умовиводів,
як дедукція, індукція і аналогія, то логічна коректність демонстрації
залежить від дотримання правил відповідних умовиводів.

При дедуктивному способі аргументації вимагається, по-перше, точне
визначення чи описання в більшій посилці, яка виконує роль доводу,
вихідного теоретичного чи емпіричного положення. Таким положенням є
припис процесуального закону про обставини предмета доказування чи
окремі його елементи.

По-друге, в процесі такої аргументації вимагається точне і достовірне
описання конкретної події, яка дана в меншій посилці. Цю вимогу диктує
принцип конкретності істини. Роль меншої посилки тут виконує описання
(відтворення) змісту певного доказу: показань обвинуваченого,
потерпілого, свідка, властивостей речового доказу, зміст документа тощо.

На підставі цього дедуктивну аргументацію здійснюють з дотриманням усіх
правил цієї форми висновку і логічних зв’язків між посилками умовиводу
за правилами категоричного силогізму.

За індуктивного способу аргументації як довід використовується описання
(відтворення) змісту тих чи інших доказів. Тому за такого способу
аргументації, а саме він переважає в логічному доказуванні в сфері
кримінального судочинства, необхідно дотримуватися правил індуктивних
умовиводів: повної індукції, неповної індукції, індукції через простий
перелік, індукції через підбір фактів, які виключають випадкові
узагальнення.

Аргументація у вигляді аналогії повинна здійснюватися, відповідно, за
правилами умовиводів за аналогією. Однак слід зазначити, що для
доведення тези обвинувачення чи тези захисту як тез про предмет
доказування, вона використовується дуже рідко і в обмежених випадках.
Широке застосування аналогії має місце лише на початкових етапах
розслідування справи – при висуненні версій, плануванні розслідування
тощо.

Між тим, є приклад майстерного застосування аналогії в історії
адвокатури – адвокатської практики відомого російського адвоката
Ф.Плевако. Захищаючи в Сизрані самотню стару жінку, яка вкрала у сусідки
п’ятикопійочного чайника, він використав такий варіант аналогії.

“Що я скажу на захист цієї нещасної жінки? – почав він. – Росія за
тисячу років свого існування перенесла чимало страждань і трагедій. Йшов
на неї Мамай, терзали її печеніги, татари і половці – вистояла. Ішов
Наполеон з дванадесятьма мовами – вистояла. Але тепер, панове присяжні
засідателі, після того, як моя підзахисна вкрала цей жалюгідний чайник,
мимоволі робиться моторошно. Такого випробування не витримує свята Русь
– обов’язково загине”[6, с. 643]. Підсудну виправдали.

7. Г. Гегель колись дотепно зазначив, що перетравлювати страву можна і
без знання фізіології стравоперетравлювання, але без сумніву, що знання
фізіології дозволяє нам налагодити раціональне харчування. Щось подібне
можна сказати про знання логіки у доказовій діяльності в кримінальному
судочинстві.

ЛІТЕРАТУРА:

Треушников М.К. Судебные доказательства / М.К. Треушников. – М. : ОАО
Издательский дом “Городец”, 2004. – 272 с.

Эйсман А.А. Логика доказывания / А.А. Эйсман. – М.: Изд-во “Юрид.
литература”, 1971. – 112 с.

Орлов Ю.К. Выводное знание в судебном доказывании и проблемы его
допустимости / Ю.К. Орлов // Вопросы борьбы с преступностью. Вып. 32. –
М.: Юрид. лит., 1980. – С. 88-100.

Савицкий В.М. Государственное обвинение в суде / В.М. Савицкий. – М.:
Наука, 1971. – 343 с.

Цит. за: Михалкин Н.В. Логика и аргументация в судебной практике:
Учебник для вузов / Н.В. Михалкин. – С.-Пб.: Питер, 2004. – 336 с.

Цыт. за: Пикуль В.С. Каждому своё: Роман. Реквием каравану РQ-17:
Документальная повесть. Миниатюры / В.С. Пикуль. – М., 1990.

Похожие записи