Реферат на тему:

Договір міни (бартеру)

У Цивільному кодексі України немає розгорнутого визначення договору
міни. У ньому лише зазначається, що за договором міни між сторонами
проводиться обмін одного майна на інше. При цьому кожний з тих, хто бере
участь у міні, вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і
покупцем майна, яке одержує (ст. 241 ЦК). Наведені положення з
додатковим посиланням на бартер як різновид міни збережено у проекті
нового ЦК України.

Договір міни спрямований на невідворотне відчуження кожною із сторін
належного їй майна. У сторони, яка за договором міни набуває майно,
відповідно виникає право власності (право повного господарського відання
або право оперативного управління).

За своїми юридичними ознаками договір міни є сплатним, двостороннім і
консенсуальним.

Договір міни за змістом і формою має багато спільного з договором
купівлі-продажу. У ранній період історичного розвитку, коли суспільство
ще не мало грошової одиниці, міна була основною правовою формою
забезпечення потреб громадян і товарообігу.

Найістотнішою ознакою для розмежування цих двох договорів є те, що у
договорі купівлі-продажу за продаване майно продавцеві сплачується
відповідна його вартість лише у грошовому виразі. За договором міни у
разі нерівноцінності обмінюваного майна сторона, яка отримує річ більшої
вартості, може компенсувати іншій стороні різницю відповідною сумою. За
таких умов, однак, договір міни не перетворюється на договір
купівлі-продажу. Більше того, така вартісна різниця може бути також
компенсована виконанням певних робіт та наданням за товар меншої
вартості відповідних послуг. У чинному законодавстві немає перешкод для
подібних розрахунків у договорі міни.

Викладені положення щодо розрахунків закріплено у проекті ЦК України
(ст. 763).

Відповідно до ст. 242 ЦК України правове регулювання договору міни має
здійснюватися за правилами про договір купівлі-продажу, якщо інше не
випливає із змісту відносин сторін. Таким чином вирішуються питання про
форму та умови договору міни, про права, обов’язки та відповідальність
сторін за недоліки обмінюваного майна тощо. Правила купівлі-продажу, не
властиві договору міни, або ті, що суперечать його змістові, зокрема
правила про сплату за куплену річ грошової суми, до договору міни не
застосовуються. Не є договором міни угоди про обмін громадянами жилих
приміщень, які вони займають як наймачі, відносини з обміну промислових
товарів, придбаних громадянами в роздрібній торговельній мережі, якщо
вони з якихось причин не влаштовують покупця або є неякісними.

До недавнього часу договір міни широко не застосовувався. Більше того,
сфера його застосування постійно звужувалася. Так, за чинним
законодавством, договір міни, в якому однією або обома сторонами
виступали державні організації, міг бути укладений лише у випадках,
передбачених законодавством. Між колгоспами та іншими кооперативними, а
також громадськими організаціями договори міни мали укладатися в межах
спеціальної правоздатності їх і якщо це не суперечило закону. Громадяни
укладали договори міни переважно побутового характеру. Заборонялися, як
правило, товарообмінні відносини між державними організаціями і
громадянами. Наявність цих та багатьох інших обмежень щодо застосування
договору міни у сфері товарообігу зумовлювалася централізованою плановою
системою розподілу матеріальних благ, ігноруванням законів ринкової
економіки.

І лише після започаткування економічних реформ ринкового спрямування,
прийняття нового законодавства про власність, підприємництво тощо
договір міни набув вагомішого значення. Так, відповідно до ст. 4 Закону
України «Про власність» власник має право вчиняти щодо свого майна
будь-які дії, що не суперечать закону, тобто саме власник обирає спосіб
відчуження належного йому майна. У Законі України «Про підприємства в
Україні» (ст. 10) зазначається, що підприємства можуть відчужувати, в
тому числі обмінювати, належне їм майно іншим підприємствам, а також за
певних умов — громадянам. Предметом договору міни може бути практично
все те майно, що й у договорі купівлі-продажу. Разом з тим у
законодавстві можуть встановлюватися ті чи інші обмеження щодо
товарообмінних угод. В умовах реформування системи розподілу продуктів
матеріального виробництва, виникнення диспропорцій у структурі
виробництва та відсутності у суб’єктів підприємництва достатніх коштів
набули поширення бартерні угоди.

Договір міни може також породжувати й негативні тенденції. Бартерні
угоди, зокрема, здатні гальмувати товарообіг сприяти розвитку тіньової
економіки, а в умовах дефіциту обігових коштів — спонукати сторони
укладати їх на невигідних та нееквівалентних умовах, особливо у
зовнішньоекономічній діяльності. Тому з метою впорядкування здійснення
бартерних (товарообмінних) операцій суб’єктами зовнішньоекономічної
діяльності України, регулювання платіжного балансу України 27 січня 1995
р. було прийнято Указ Президента України «Про регулювання бартерних
(товарообмінних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності».

Однак, як свідчить статистика, товарообмінні бартерні угоди (операції)
надзвичайно поширилися як у внутрішньому, так і зовнішньоекономічному
товарообігові.

3/4

°

Zoooooooeeeeeeeeeeeeeeeeeeee

відсотка всієї промислової продукції країни було реалізовано на
бартерних умовах. При цьому обсяги реалізації продукції за бартерними
угодами в чорній металургії становили 41,2 відсотка, в хімічній та
нафтохімічній промисловості — 50,1, лісовій, деревообробній та
целюлозно-паперовій промисловості — 54,3, промисловості будівельних
матеріалів — 57,8 відсотка.

Питома вага бартерних операцій у загальному обсязі експорту дорівнювала
11,1 відсотка (у січні-серпні 1996 р. — 23,5 відсотка), імпорту — 10,4
відсотка (16,2 відсотка). Особливо високою в цей період була питома вага
бартеру в експорті паперової маси — 96,2 відсотка, каучуку та гумових
виробів — 77 відсотків.

Статистичні дані свідчать про те, що заходи, передбачені в Указі
Президента України від 27 січня 1995 р., певною мірою спричинили
зменшення бартерних угод у зовнішньоекономічному товарообігові.

Однак у загальному товарообігові питома вага бартерних угод у реалізації
продукції є надто високою. У зв’язку з цим представники банківської
системи запропонували ввести прямі обмеження на здійснення суб’єктами
підприємництва бартерних угод, посилити державний контроль та
запровадити спеціальний режим розрахунків за такими угодами через
банківські установи2. На нашу думку, такі пропозиції суперечать
принципам ринкового законодавства, яке утверджує свободу договору та
вільного вибору його організаційно-правових форм. Ефективнішим тут може
виявитися встановлення відповідного механізму оподаткування бартерних
угод та їх цивільно-правового врегулювання.

Відповідно до згаданого Указу бартерна (товарообмінна) операція у галузі
зовнішньоекономічної діяльності — це один з видів експортно-імпортних
операцій, оформлених єдиним договором між суб’єктом зовнішньоекономічної
діяльності

України та іноземним суб’єктом господарської діяльності, що передбачає
збалансований за вартістю обмін товарами, не опосередкований рухом
коштів у готівковій чи безготівковій формі (бартерний договір). В Указі
визначається порядок відкриття, внесення та повернення попередніх
імпортних депозитів у разі здійснення бартерних операцій, предметом яких
є високоліквідні експортні товари України, високоліквідні
сільгосппродукція і продукти її переробки та товари, що є критичним
імпортом для України. Відповідно до ст. 11 згаданого Указу товари, що
імпортуються за бартерним договором, підлягають ввезенню на митну
територію України у строки, зазначені в такому договорі, але не пізніше
90 календарних днів з дати митного оформлення товарів, які фактично
експортовані за бартерним договором, а в разі експорту за бартерним
договором робіт, послуг — з дати підписання акта або іншого документа,
що посвідчує виконання робіт, надання послуг. Порушення строків ввезення
товарів (виконання робіт, надання послуг), що імпортуються за бартерним
договором, тягне за собою стягнення пені за кожний день прострочення у
розмірі 0,3 відсотка від вартості неодержаних товарів в іноземній
валюті, перерахованій у валюту України за офіційним поточним курсом
валюти України до долара США на день нарахування пені.

На відміну від традиційного договору міни предметом бартерного договору
можуть бути не лише майно, а й послуги і роботи, що випливає із змісту
зазначеного Указу. Можлива ситуація, за якої взагалі немає обміну
реальними товарами, наприклад, коли кожна із сторін бартерного договору
надає одна одній послуги чи виконує роботи.

До бартерного договору в зовнішньоекономічній діяльності застосовуються
відповідні положення Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»
та інші спеціальні законодавчі акти.

Незважаючи на поширення товарообмінних угод у внутрішньому товарообігові
України, загальноцивільний договір міни, що опосередковує цей обіг,
виявився практично неврегульованим, адже в чинному ЦК України йому
присвячено всього лише дві статті — 241 і 242. Стільки ж статей
пропонується і в проекті нового ЦК України — статті 763 і 764. У даному
випадку не можна компенсувати проблему законодавчої неврегульованості
договору міни посиланням на те, що до нього застосовуються відповідні
правила про договір купівлі-продажу, оскільки мінові угоди, за якими
здійснюється обмін одних товарів (робіт, послуг) на інші товари (роботи,
послуги) за своїми правовими наслідками у разі їх невиконання можуть
виявитися значно складнішими, ніж угоди купівлі-продажу з грошовою
оплатою товару.

Наприклад, українська компанія «Укрнафтохім» уклала з АТ
«Індустріалекспорт» (м. Бухарест, Румунія) контракт від 17 вересня 1992
р. № 19-12, згідно з якими компанія зобов’язалася на бартерній основні
поставити АТ топковий мазут, а останнє — виготовити та поставити фланці
на суму 2 217 373 доларів США. У встановлені строки фланці було
виготовлено й підготовлено для відвантаження, однак компанія
«Укрнафтохім» не змогла поставити мазут. АТ звернулося до Міжнародного
комерційного арбітражного суду при ТПП України з позовом, в якому
вимагало стягнути з «Держкомнафтогазу» (правонаступника компанії
«Укрнафтохім») вартість виготовлених фланців. Суд задовольнив вимоги
позивача. Водночас своїм рішенням від 14 грудня 1994 р. суд зобов’язав
відповідача розпорядитися виготовленими для нього фланцями. Вирішуючи
дану справу, суд обґрунтовано визнав за доцільне застосувати принцип
реального виконання зобов’язання в натурі лише позивачем. Оскільки
відповідач не міг виконати поставку мазуту в натурі, примусове
спонукання його до цього не могло забезпечити захист інтересів позивача,
який своє зобов’язання виконав належним чином.

Похожие записи