Реферат на тему:

Договір лізингу. Сторони договору лізингу

Новий Цивільний кодекс України, прийнятий 16 січня 2003 р. (далі –ЦК)
характериується помітним розширенням кола врегульованих ним видів
договорів. Ціла низка цивільно-правових договорів вперше одержала
закріплення на рівні центрального галузевого нормативно-правового акта
цивільного законодавства. Одним з таких є договір лізингу. На
сьогоднішній день в Україні діє спеціальний закон, який визначає правові
засади здійснення лізингової діяльності -Закон України «Про лізинг»
(стара назва) від 16 грудня 1997р.

РІЗНОВИД НАЙМУ

У ЦК зроблена спроба на законоому рівні вирішити одне з найбільш
дискуусійніїх питань, що стосують лізингу,-про місце договору лізингу в
системі договірних зобов’язань. Норми про лізинг виділені окремим
параграфом у главі58 «Найм (оренда)». Тобто відповідно до ЦК, договір
лізингу розглядається як різновид договору наймі (оренди). Це, у свою
чергу, передбачає застосування до лізингових відносин загальних положень
про найм, якщо інше не передбачено спеціальними нормами про лізинг.
Водночас, чисто орендними відносинами за договором лізингу назвати
важкоз огляду на те, що, крім передачі майна в строкове платне
користування, лізинг може передбачати також набуття майна у власність.
Ймовірно, саме ня обставина обумовила необхідність закріплення у ч. 2
ст. 806 ЦК положення про те, що до відносин, пов’язаних з лізингом,
застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про
договір поставки, якщо інше не встановлено законом. У зв’язку з цим
потрібно зауважити, що в юридичній літературі все більшої поширення
набуває точка зору про самостійну правову природу договору лізингу.

У ч. 1 ст. 806 ЦК наводиться визначення договору лізингу: за договором
лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати
другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, шо належить
лізингодавцеві на праві власності і було набуте ним без попередньої
домовленості з лізнгоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально
придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до
встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг),
на певний строк і за відповідну плату (лізингові платежі). Варто
зазначити, що законом встановлені певні обмеження стосовно суб’єктного
складу договору лізингу: відповідно до ст. З лізингодавцем і
лізингоодєржувачем може виступати не будь-який субіект-цивільних
правовідносин, а лише суб’єкт підприємницької діяльності. На практиці
досить часто лізингодавцями виступають спеціалізовані лізингові
компанії. Однак закон не обмежує коло суб’єктів, які можуть виступати в
якості лізингодавців, лише лізинговими компаніями. Більше того, в ньому
навіть пе вживається таке понятгя. як лізингова компанія.

Водночас, відповідне до Закону України «Про фінансові послуги та
державне регулювання ринків фінансових послуї» від 12 липни 2001 р,
лізингові компанії віднесено до фінансових установ, а до переліку
фінансових послуг включено фінансовий лізинг. Виходячи із визначення,
закріпленого ст. 1 вказаного закону, виключним видом діяльності
фінансової установи с надання фінансових послуг. Таким чином,
складається парадоксальна ситуація: лізингова компанія, оскільки вона є
фінансовою установою, може здійснювати операції тільки фінансового
лізингу, а будь-який інший суб’єкт підприємницької діяльносі може
займатися як фінансовим, так оперативним лізингом. Очевидно, що
законодавство у цін частині потребує доопрацювання.

АДМІНІСТРАТИВНІ БАР’ЄРИ

На наш погляд, у Законі Украй «Про фінансові послуги та державі
регулювання ринків фінансових послуг» фінансовий лізинг потрібі
виключити з переліку фінансові послуг, а лізингові компанії — з числа
фінансових установ. Таке вирішені проблеми обумовлюється ще йти що
договір фінансового лізингу точки зору побудонн системи
цивільно-правових договорів, не може кваліфікуватися, як договір про
надання послуг, у тому числі, фінансових. Крім того, Закон України про
фінансові послуги та регулювання ринків фінансових послуг запроваджує
цілу систему форм державного регулювання ринків фінансових послуг:
ведення державних реєстрів фінансових установ, ліцензування діяльності з
надання фінансових послуг, нагляд за діяльністю фінансових установ,
застосування уповноваженими державними органами заходів впливу тощо (ст.
20). Таким чином.діяльністьлізингових компаній щодо здійснення операцій
фінансового лізингу потрапляє у сферу жорсткого публічно-правового
регулювання, а тому запропоновані више зміни дозволили б зняти ці
адміністративні бар’єри, які певною мірою стримують розвиток лізингу в
Україні.

ЦК не містить положень стосовно форми договору лізингу. Водночас ст. 6
Закону передбачає письмову форму договору лізингу. При цьому закон не
передбачає як наслідок недотримання письмової форми договору лізингу
його недійсність. Тому, як зазначається в інформаційному листі Вищого
арбітражного суду України від 23 березня 1998 р. № 01-8/104 «Про Закон
України «Про лізинг», недодержання такої форми не тягне визнання
договору недійсним.

Певними особливостями характеризується предмет договору лізингу. Ним,
згідно зі ст. 807 ЦК, може бути неспоживна річ, визначена
індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до
освних фондів.

Отже, по-перше, предметом договору лізингу завжди виступає річ, тобто
предмет матеріального світу (ст. 179 ЦК). Тому не можуть передаватися в
лізинг результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація,
майнові права та інші об’єкти, (які не належать до категорії речей.
По-друге, предметом договору лізингу є неспоживні речі (ч. 2 ст. 185
ЦК), визначені індивідуальними онаками (ч. 1 ст. 184 ЦК). У цьому
аспекті викликає інтерес справа, що розглядалася в Російській Федерації.
ВАТ «Рязанський бройлер» звернулось в арбітражний суд із позовом до
управління Міністерства з податків і зборів РФ про визнання недійсним
рішення. Предметом договору лізингу у цій справі виступала партія
добових курчат та інкубаційних яєць. У рішенні арбітражний суд вказав,
що добові курчата і а інкубаційні яйця належать до споживних речей, а
тому не можуть бути предметом фінансової оренди (лізингу)7. По-третє,
предмет договору лізингу повинен відповідно до законодавства відноситися
до основних фондів. Згідно із п. 4 Положення (стандарту) бухгалтерського
обліку «Основні засоби», затвердженого наказом Міністерства фінансів
України від 27 квітня 2000 р. №92, основні засоби — матеріальні активи,
які підприємство утримує з метою викристання їх в процесі виробництва
або постачання товарів, надання послуг, здавання в оренду іншим особам
або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій,
очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше
одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік).
По-четверте, законом закріплено перелік об’єктів, які не можуть
передаватися в лізинг:

— об’єкти оренди державного майна, визначені в статті 4 Закону України
«Про оренду державного та комунальною мийна», крім окремого
індивідуально визначеного майна державних підприємств.

ЗВАЖАЙТЕ НА ІСТОТНІ УМОВИ

Окремо би звернути увагу на істотні (суттєві) умови договору лізингу.
Як відомо, для укладення цивільно-правового договору потрібне досягнення
стороннами у належній формі істотних умов (ст. 638 ЦК). Тому питання про
визначення кола істотних умов договору лізингу має важливе юридичнее
значення, оскільки від нього залежить сам факт укладенння договору.
Варто

зазначити, що договір лізингу належить до тих договорів, перелік
істотних умов яких визначено законом. Відповідно до ст.7 Закону,
істотними умовами договору є:

— найменування сторін;

— об’єкт лізингу (склад і вартість майна), умови та строки його
поставки;

— строк, на який укладається договір лізингу;

— розмір, склад та графік сплати лізингових платежів, умови їх
перегляду;

— умови переоцінки вар гості об’єкта лізингу згідно із законодавством
України;

— умови повернення об’єкта лізингу в разі банкрутства
лізингоо-держувача;

— умови страхування об’єкта лізингу;

— умови експлуатації та технічного обслуговування, модернізації об’єкта
лізингу та надання інформації щодо його технічного стану;

— умови реєстрації об’єкта лізингу;

— умови повернення об’єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії
договору;

— умови дострокового розірвання договору лізингу;

— умови надання відомостей про фінансовий стан лізингоодержувача;

— відповідальніс гь сторін:

— дата і місце укладення договору.

Як видно, закон закріплює досить широкий перелік істотних умов договору
лізингу, тобто умов, які є необхі-дними для укладення вказаного
договору. Водночас, варто зауважити, що подібний законодавчий підхід
щодо визначення кола істотних умов договору страждає певними недоліками.
По-перше, не всі із перерахованих умов повинні розглядатися в якості
істотних для договору лізингу. Наприклад, найменування сторін, дата і
місце укладення договору не можуть визнаватися істотними умовами
договору: це, скоріше, реквізити договору-документа. По-друге, таке
широке коло істотних умов договору лізингу не відповідає потребам
практики. У цьому аспекті слушною є точка зору про те, що питання про
визнання договору неукладеним у зв’язку із відсутністю в ньому однієї з
істотних умов в реальному житті порушується, як правило, недобросовісною
стороною у відповідь на цілком обгрунтовані спроби добросовісної сторони
примусити контрагента виконати свої зобов’язання належним чином чи
застосувати до неї встановлені міри відповідальності. У зв’язку з цим
будь-яке невиправдане розширення кола істотних умов, включення в нього
другорядних умов(наприклад, про перелік додаткових послуг і т.д.)
погіршує становище сторони, яка добросовісно виконує свої обов’язки за
договором, і не сприяє стабільності договірних зв’язків.

Виходячи із сказаного, перелік істотних умов договору лізингу,
закріплений ст. 7 Закону, потребує перегляду і залишення в ньому лише
тих умов, які дійсно є суттєвими, необхідними для договору лізингу.
Однак до внесення відповідних змін до закону для укладення договору
лізингу у ньому повинні бути визначені всі умови, які відповідно до ст.
7 Закону вважаються істотними.

ЯК РОЗІРВАТИ УГОДУ?

— $ z E E »

0

?? ? 1/4 0

F

x

?

@ненню у безспірному порядку згідно з виконавчим написом,учиненим у
державній нотаріальній конторі. У п. 8 Переліку документів, за якими
стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі
виконавчих написів нотаріусів, затвердженому Постановою Кабінету
Міністрів України від 29 червня 1999р.№1172 передбачено, що для
одержання виконавчого напису подаються:

а) оригінал договору лізингу;

б) засвідчена лізингодавцем копія рахунка, направленого
лізингоодержувачу, з відміткою про несплату платежів після вручення
письмового повідомлення.

Проте у Законі України «Про лізинг» нічого не сказано про правові
наслідки повернення лізингодавцеві майна у безспірному порядку. Постає
питання проте, який вплив на зобов’язання сторін має повернення у
безспірному порядку майна лізингодавцеві.

Дехто із зарубіжних науковців пов’язує безспіорне вилучення предмета
лізингу із відмовою лізгодавця від договору лізингу. На думку
українського автора С. Кісіля, вилучення майна у безспірному порядку є
випадком розірванн договору фінансового лізингу. З цими точками зору
погодлитися важко.

Відповідно до ч. 2 ст. 651 ЦК договір може бути змінено або розірвано за
рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення
договору другою стороною та в інших випадках, встановлених них договором
або законом. У ч.3 цієї ж статті ЦК пердбачено, що у разі односторонньої
відмови від договору в повному оосязі чи частково, якщо право на таку
підмову встановлено договором або законом, де говір є відповідно
розіірваним або зміненим. Отже, у випадкуу повернення у безспірному
порядку майна лізингодавцеві немає ні розірвані договору, ні
односторонньої відмови від договору оскільки вони повинні бути прямо
передбачен договором або законом.

Що стосується закону, то він не пов’язує з поверненням у безспірному
порядку майна розірвання договору лізингу чи право лізингодавця на
односторонню відмову від договору. Що стосується розірвання довору
лізингу, то закон (ст. 17) передбачає право сторони вимагати розірвання
договору у випадку порушення іншою стороною його умов. Отже, виходячи зі
змісту вказано статті, підставою для звернення вимогою про розірвання
договор’ лізингу може бути будь-яке порушення умов договору лізингу
іншою стороною. Власне, такою є і позиція, викладена в інформаційному
листі Вищого арбітражного суду України «Про Закон України «Про лізинг»
від 23 березня 1998 р. №01-8/104. Тобто для звернення з вимогою про
дострокове розірвання договору фінансового лізингу лізингодавцю не
потрібно «чекати» несплати лізингоодержувачем лізингових платежів
протягом двох чергових строків — для цього достатньо буде невнесення чи
внесення не в повному обсязі й одного лізингового платежу. Крім того,
розірвання договору на вимогу однієї із сторін не може проводитися у
безспірному порядку на основі виконавчого напису нотаріуса — відповідно
до ст. 651 ЦК воно проводиться за рішенням суду.

ПЛАТИТИ ТРЕБА СПРАВНО

Таким чином, законодавство України, закріплюючи за лізингодавцем право
вимагати повернення у безспірному порядку майна, не дає чіткої відповіді
на питання про те. що при цьому стасться із зобов’язаннями сторін.
Проведений аналіз дає рмогу дійти висновку, що повернення У безспірному
порядку майна рпингодавцеві не означає ні відмови лізингодавця від
договору лізингу, ні його дострокового розірвання.

На наш погляд, закріплення права лізингодавця вимагати повернення йому у
безспірному порядку майна, принаймні н тому вигляді, як не зроблено в
законі, важко визнати обгрунтованим. Так. закон пов’язує виникнення
цього права з несплатою лізингодавцем лізингових платежів протягом двох
чергових строків. Припустимо, лізингоодержувач не сплатив лізингові
платежі протягом двох чергових строків. Що ж у такому випадку дасть
лізинголавцеві вилучення майна у безспірному порядку? Адже, якщо
лізингоолержувач після вилучення у безспірному порядку в нього майна
надалі в добровільному порядку не сплатить заборгованість по лізингових
платежах, лізингодавцеві все одно доведеться звертатися до суду, щоб
стягнути належні йому лізингові платежі. До того ж, лізингодавець у
випадку вилучення майна нестиме пов’язані з цим додаткові витрати
(транспортування, складування тощо).

У контексті цієї проблематики заслуговує також висвітлення питання
звільнення лізингодавця від відповідальності перед лізингоодержувачем і
покладення такої відповідальності на продавця майна. Основна складність
тут обумовлюється тим, шо між продавцем і лізингоодержувачем немає
укладеного договору: перший є стороною договору купівлі-продажу, другий
— стороною договору фінансового лізингу. Незважаючи на це, ідея
безпосередньої відповідальності продавця перед лізингоодержувачем набула
широкого визнання у світовій практиці. Яскравим свідченням тому є
положення Конвенції УНІДРУА про міжнародний фінансовий лізинг(1988 р.)
(далі — Конвенція), в якій передбачено звільнення лізингодавця від
відповідальності перед лізингоодержувачем стосовно обладнання (ст. 8) і
наділення лізингоодержувача відповідними правами шодо постачальника за
договором поставки (ст. 10).

Міжнародна практика вирішує питання щодо відповідальності продавця
залежно від того, ким здійснювався вибір продавця майна та визначення
його специфікації. Так, ст. 8 Конвенції передбачає, шо якщо інше не
передбачено в цій Конвенції чи договорі лізингу, орендодавець
звільняється від будь-якої відповідальності перед орендарем щодо
обладнання, крім випадків, коли орендареві спричинені збитки внаслідок
того, що він покладався на досвід і судження орендодавця, або внаслідок
втручання його у вибір постачальника чи специфікацій обладнання.

Подібної норми закон не містить. Уп. 3. ч. 1 ст. 12 Закону
передбачається право лізингоодержувача пред’являти будь-які права та
вимоги, що випливають з договору купівлі-продажу. Зміст цієї норми дає
підстави говорити, що формулюванням «будь-які права та вимоги»
охоплюються також вимоги щодо відповідальності продавця. Однак ст. 9
передбачає відповідальність лізингодавця у формі відшкодування збитків,
якщо майно не було передано лізингоодержува-чу у строки і на умовах,
визначених договором лізингу. По суті, вказані дві норми закріплюють
паралельне існування відповідальності продавця та лізингодавця перед
лізингоодержувачем.

Недосконалість позиції законодавства у вирішенні питання
відповідальності лізингодавця і продавця в договорі лізингу викликає
трудноші на практиці.

ЯКЩО КОМБАЙН ПОЛАМАВСЯ

Яскравим підтвердженням цьому є справа, яка розглядалася Арбітражним
судом м. Києва (зараз — Господарський суд и. Києва). Приватне
підприємство «Б» звернулось з позовом до лізингової компанії «У» про
відшкодування збитків та стягнення пені за прострочення передачі об’єкта
лізингу за договором № 92-Л від 8 вересня 1999 р. За умовами цього
договору відповідач придбав у продавця — концерну «Л» зернозбиральний
комбайн, який був переданий позивачу в лізинг. Під час гарантійного
строку мали місце численні поломки комбайна, внаслідок чого виникали
простої (під час жнив), чим позивачу завдано збитків. В актах технічного
огляду комбайна, складених за участю представників районної інспекції
«Держ-технагляд», зазначено, що поломки виникнули з вини
заводу-виробника. Рішенням від 24 липня 2000 р. у цій справі позов
задоволено частково, зокрема, присуджено стягнути з відповідача —
лізингової компанії «У» на користь позивача — приватного підприємства
«Б» 35954 грн. збитків, 5961,5 грн. пені. Однак постановою
№04-1/11-41/234 від 25 грудня 2000 р. про перевірку зазначеного рішення
її порядку нагляду рішення ска-еова ПО і справу передано на новий розі
ляд. Зокрема, в цій постанові зазначалося, що суд не дав відповідної
оцінки факту спричинення збитків саме з вини виготовлювача (продавця),
рішенням від 20 лютого 2001 р. у цій же справі в позові було відмовлено
з посиланням на те, що позивач не надав доказів неналежного виконання
відповідачем (продавцем) обов’язків. Останнім рішенням Господарського
суду м. Києва у цій справі від 26 вересня 2001 р. позов було задоволено
частково і присуджено стягнути з концерну «Л» на користь приватного
підприємства «Б» 53931 грн. збитків. У рішенні, зокрема, зазначалося, що
збитки позивачу заподіяно внаслідок неякісного виготовлення комбайна та
незабезпечення його належної експлуатації, а тому належним відповідачем
у справі є концерн «Л».

Як видно, у цій справі було винесено три рішення, які є різними за
змістом. Зокрема, у першому рішенні суб’єктом відповідальності перед
лізингоодержувачем за недоліки переданого в лізинг майна та порушення
строків його передачі визнано лізингодавця. Проте останнім рішенням
суб’єктом відповідальності перед лізингоодержувачем за недоліки майна
визнано продавця.

ПІДКАЗКА ВІД ЦК

У зв’язку із цим актуальною є норма, закріплена ст. 808 ЦК, яка
передбачає, що якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір
продавця(постачальника) предмета договору лізингу був здійснений
лізингоодержувачем, продазець (постачальник) несе відповідхтьність перед
лізингоодержувачем за порушення зобов’язання щодо якості, комплектності,
справності предмета договору лізингу, його доставки, заміни,
безоплатного усунення недоліків, монтажу та запуску в експлуатацію тощо.
Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був
здійснений лічингодавцем, продавець(постачальник) та лізингодавець
несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за
зобов’язанням щодо продажу (поставки) предмета доктору лізингу. У цьому
випадку має місце повернення до відомого принципу римського приватного
права culpa in eligero, коли боржник відповідав на підставі того, що ним
була вчинена помилка при виборі виконавців роботи, яку замовили йому.

Звільнення лізингодавця від відповідальності грунтується на тому, шо він
здійснює придбання майна у вибраного лізннгоодержувачем продавця і за
визначеною ним специфікацією. Відповідно, лізингодавець оскільки не він
вибирає продавця майна і не визначаєспецифікацію цього майна, не повинен
нести відповідальність, скажімо, зате, що майно виявилось неналежной
якості, або було передано лізингоодержувачу з простроченням.

Якщо ж, відповідно до умов договору фінансового лізингу, вибір продавця
здійснював лізингодавець, то в такому випадку він не звільняється від
відповідальності перед лізингоодержувачем: за ЦК лізингодавець і
продавець будуть нести солідарну відповідальність. Тобто, якщо
лізингодавець здійсює вибір продавця він тим самим певною мірою бере на
себе відповідальність за дії обраного ним продавця.

Підсумовуючи викладене вище! можна сказати, що на сьогоднішній день
цивільно-правовий інститут лізингу перебува є на стадії формування.
Важливим криком у законодавчому закріпленії договорі лізингу є вміщення
норм про цей договір у ЦК.

Похожие записи