Договір купівлі-продажу (курсова)

Курсова робота

з дисципліни: Цивільне та сімейне право

На тему: “ Договір купівлі-продажу ”

План

Стор.

Вступ 2

Поняття і зміст договору 3

Особливості деяких видів договорів купівлі – продажу

Купівля – продаж жилих будинків; 14

Купівля – продаж в зовнішньоторговельному обігу; 17

Купівля – продаж на біржах, аукціонах; 22

Купівля – продаж мисливської і газової зброї 28

Гарантії прав покупців в роздрібній торгівлі 34

Висновок 40

Література 41

Вступ

Договір купівлі-продажу, безумовно, є одним з найефективніших засобів
взаємозв’язку виробництва і споживання, регулятором нормального
функціонування господарського комплексу країни. Він може укладатися між
громадянами, між організаціями (підприємствами, установами), а також між
організаціями і громадянами, що свідчить про його універсальність. Однак
у період існування СРСР застосування такого універсального регулятора
товарообігу було значно обмеженим. Найбільшого поширення купівля-продаж
набула у внутрішньому товарообігу в сфері державної і кооперативної
роздрібної торговельної мережі, за допомогою якої задовольнялася основна
частина матеріальних і культурних потреб громадян у товарах особистого
споживання. Договір купівлі-продажу забезпечував також деякі потреби
матеріально-технічного постачання державних, кооперативних та інших
організацій, не набувши тут належного розвитку. Більше того, впродовж
кількох десятиліть під впливом організаційно-правових обмежень обсяг
торгівлі з використанням договору купівлі-продажу за участю організацій
був зведений до мінімуму. Такі угоди могли укладатися, як правило, на
продукцію (товари), яка не розподілялася в плановому порядку (зокрема,
предметів канцелярського, культурно-побутового, спортивного
призначення). У цей період товарообіг між господарюючими суб’єктами
(юридичними особами) здійснювався за допомогою договору поставки, що
укладався на підставі обов’язкового дія сторін планово-адміністративного
акту розподілу продукції (товарів). В умовах планової економіки,
централізованого розподілу матеріальних ресурсів, панування
адміністративно-командних методів управління економічними відносинами
договір поставки став домінуючим у товарообігу між господарюючими
суб’єктами і сформувався в самостійний договір.

Перебудовчі процеси в СРСР, започатковані в 1985 р., сприяли
реформуванню планової економіки і певному розширенню вільного
товарообігу. Розпад СРСР і проголошення Україною та іншими колишніми
союзними республіками незалежності, усвідомлення необхідності докорінних
змін прискорили прийняття нових економічних законів України («Про
власність», «Про підприємництво», «Про підприємства в Україні» тощо),
направлених на зміну відносин власності, на розвиток підприємництва.
Відтак разом з поступовим зародженням в Україні елементів ринкової
економіки істотно зросла роль договору купівлі-продажу.

В умовах ринкової економіки договір купівлі-продажу є основним
регулятором взаємовідносин між виробниками і споживачами, відносин у
сфері розподілу і перерозподілу матеріальних благ, забезпечуючи вільний
і оптимальний розвиток усіх форм власності, підприємництва і торгівлі.

Поняття і зміст договору

Договір купівлі-продажу — це угода, за якою продавець (одна сторона)
зобов’язується передати майно у власність покупцеві (друга сторона)., а
покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову
суму (ст.224 ЦК України).

Однак не всі учасники цивільних правовідносин можуть набувати майно у
власність. Так, відповідно до Закону України «Про власність» (1991 р.)
майно, що є державною власністю і закріплене за державним підприємством,
належить йому на праві повного господарського відання, крім випадків,
передбачених законодавством України, а майно, що є державною власністю і
закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті,
— на праві оперативного управління (ст.ст.37, 39).

Таким чином, за договором купівлі-продажу продавець зобов’язується
передати покупцеві майно у власність або повне господарське відання чи
оперативне управління, а останній зобов’язується прийняти це майно і
сплатити за нього обумовлену угодою грошову суму. Це оплатний,
двосторонній і консесуальний договір. Він спрямований на безповоротне
відчуження продавцем майна і перехід його у власність (повне
господарське відання чи оперативне управління) покупця, і, отже, є
юридичною підставою виникнення такого зобов’язального правовідношення,
яке обумовлює появу у покупця абсолютного речового права.

Договір купівлі-продажу, як правило, має одноразовий характер і
укладається переважно на те майно, яке є в наявності і підготовлене для
відчуження. При цьому продавцеві сплачується вартість відчужуваного
майна лише у грошовому вираженні. В окремих випадках для покупця
становить інтерес не саме придбане майно (як матеріальний об’єкт), а
зафіксоване в ньому те чи інше право вимоги, наприклад, у разі купівлі
цінних паперів. Оплата придбаного майна повинна здійснюватися у
національній валюті України, за винятком випадків, передбачених законом.

Двосторонній характер купівлі-продажу обумовлює взаємне виникнення у
кожної із сторін прав і обов’язків. Так, з укладенням такого договору
продавець приймає на себе обов’язок передати покупцеві певну річ і
водночас набуває права вимагати її оплати, а покупець, у свою чергу,
зобов’язаний здійснити оплату придбаної речі і водночас набуває права
вимагати від покупця її передачі. Іншими словами, в договорі
купівлі-продажу відповідним правам і обов’язкам продавця кореспондуються
відповідні права І обов’язки покупця і навпаки.

Договір купівлі-продажу є консесуальним, оскільки права і обов’язки
сторін виникають у момент досягнення ними згоди щодо усіх істотних умов.
Настання цього моменту може мати ряд особливостей, зумовлених тим, що
для окремих видів договорів купівлі-продажу законодавець передбачає
спеціальні вимоги до їх оформлення, без додержання яких укладена угода
не може вважатися дійсною.

Правове регулювання відносин купівлі-продажу здійснюється Цивільним
кодексом України (ст.ст.224—240), Законами України «Про захист прав
споживачів», «Про цінні папери і фондову біржу», «Про товарну біржу»,
«Про приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизацію
невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», численними
підзаконними нормативними актами.

З урахуванням особливостей організаційно-правових форм торгівлі, що
використовуються на території перебування сторін договору
купівлі-продажу, особливостей відчужуваних об’єктів, особливостей
способу укладення та виконання договору існує кілька різновидів договору
купівлі-продажу, зокрема:

а) договори купівлі-продажу в оптовій і роздрібній торгівлі;

договори, які укладаються на біржах і аукціонах;

б) договори купівлі-продажу, які укладаються у внутрішньому і в
зовнішньоекономічному обігу;

в) договори купівлі-продажу земельних ділянок, валютних цінностей, жилих
будинків, квартир, автомашин;

г) договори купівлі-продажу на умовах комісії, консигнації та поставки;

д) договори купівлі-продажу об’єктів приватизації;

е) форвардні і ф’ючерсні угоди купівлі-продажу.

Кожен з них має певні особливості щодо умов укладення та виконання,
визначення прав і обов’язків сторін та правових наслідків невиконання
(неналежного виконання) договору.

Відповідно до цивільного законодавства сторонами в договорі
купівлі-продажу виступають продавець і покупець. Ними можуть бути
будь-які суб’єкти цивільних правовідносин: громадяни, юридичні особи,
держава. Однак умови участі кожного з цих суб’єктів у договорі
купівлі-продажу не завжди однакові, що залежить від обсягу
правоздатності і дієздатності конкретного суб’єкта цивільних
правовідносин, форми власності відчужуваного майка, його правового
режиму та інших обставин.

Законом можуть визначатися певні спеціальні умови щодо участі
відповідних юридичних осіб у товарообігу з урахуванням статутних цілей
їхньої діяльності (наприклад, щодо комерційної діяльності політичних
партій, громадських, релігійних об’єднань). В умовах переходу до
ринкових реформ держава відмовилася від монополії на зовнішньоекономічну
діяльність. Відтепер суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності (в тому
числі торговельної) можуть бути як фізичні, так і юридичні особи на
засадах, визначених спеціальним законодавством, зокрема Законом України
«Про зовнішньоекономічну діяльність».

За статтею 225 ЦК України право продажу майна, крім випадків примусового
продажу, належить власникові. Іншими словами, це положення закону
означає, що приймати рішення про відчуження майна (визначати його
правову долю) має право лише його власник, оскільки за договором
купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати покупцеві не лише саме
майно, а й право власності на нього (право повного господарського
відання чи оперативного управління). Тільки за такої умови у покупця
може виникнути відповідне право. Продавець не може передати покупцеві
те, на що він сам не має права.

У законодавстві не розкривається зміст поняття «примусовий продаж»,
визначаються лише підстави для здійснення примусового продажу майна. До
таких підстав належать продаж описаного у боржника майна з метою
задоволення вимог кредиторів (ст.388 Цивільного процесуального кодексу
України), продаж заставленого майна в порядку, встановленому Законом
України «Про заставу», продаж майна відповідно до Закону України «Про
банкрутство», реалізація конфіскованих предметів, які стали знаряддям
або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст-315
Кодексу України про адміністративні правопорушення), тощо.

Від примусового продажу майна необхідно відмежовувати інші можливі
випадки відчуження майна за відсутності на це волі власника. Так,
Цивільним кодексом України, окремими законодавчими актами встановлюється
особливий порядок реалізації невитребуваних за договором побутового
замовлення виготовлених підрядчиком речей, невитребуваних на транспорті
вантажів і багажу, майна, відправленого через органи зв’язку. У
наведених випадках продаж зазначеного майна не є примусовим, а лише
здійснюється без згоди власника, оскільки такий невідомий або не виявляє
інтересу до належного йому майна, що може завдати охоронцю майнової
шкоди, Звідси можна зробити висновок, що коло підстав для продажу майна
невласником значно ширше, ніж це передбачено статтею 225 ЦК України.

Власникові не обов’язково особисто брати участь в укладенні договору
купівлі-продажу. Він може здійснити ці повноваження через свого
представника або комісіонера, В такому випадку покупець досягає тієї
самої мети, що і при купівлі майна безпосередньо у власника, хоча й з
певними особливостями. Так, при продажу майна, зданого на комісію,
продавцем виступає комісіонер, а не власник такого майна. Тому у разі
виявлення відхилень від умов договору купівлі-продажу покупець
звертається з претензіями до комісіонера (продавця), а не до комітента
(власника). При укладенні договору купівлі-продажу продавцем через свого
повіреного (на підставі договору доручення) стороною в ньому є власник,
а не повірений.

У статті 225 ЦК України визначено також наслідки продажу майна
невласником за відсутності в останнього належних повноважень на
здійснення дій по відчуженню майна. Якщо продавець, зазначено в цій
статті, не є його власником, покупець набуває права власності лише у тих
випадках, коли відповідно до закону власник не вправі витребувати від
нього майно (ст.145 ЦК України).

Якщо продавцем майна може бути лише певна особа, тобто, як правило,
власник, то покупцем може бути будь-яка особа. Обов’язковою умовою
участі громадян стороною в договорі купівлі-продажу є наявність у них
достатньої дієздатності (ст.11—16 ЦК України). Підприємства
(організації, установи) повинні мати статус юридичної особи, а угоди, що
ними укладаються, не повинні суперечити цілям їхньої діяльності,
передбаченим в установчих документах,

Чинним законодавством в окремих випадках може встановлюватися особливий
правовий статус продавців і покупців. Наприклад, відповідно до Закону
України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)» продавцями об’єктів малої приватизації, що перебувають у
загальнодержавній та комунальній власності, є відповідно Фонд державного
майна України, його регіональні відділення та представництва, органи
приватизації, створені місцевими Радами народних депутатів. Покупцями
об’єктів малої приватизації можуть бути фізичні та юридичні особи, які
визнаються покупцями відповідно до Закону України «Про приватизацію
майна державних підприємств» (ст.8). Разом з тим, не можуть бути
покупцями: юридичні особи, серед засновників та учасників яких є органи
державної влади та управління; працівники органів приватизації та особи,
яким заборонено займатися підприємницькою діяльністю (крім випадків
використання ними приватизаційних паперів).

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет і ціну.
Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може
вважатися укладеним, незважаючи на погодження всіх можливих інших умов
(про строк, місце, спосіб виконання тощо). Інші умови також можуть
набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін
повинно бути досягнуто згоди (ст.153 ЦК України). Наприклад, у разі
продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення в
договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити
предмет договору купівлі-продажу. У статті 224 ЦК України лише
зазначено, що за цим договором передається майно.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх
сукупність (об’єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а
також певні зобов’язальні права, які пов’язані з можливістю реалізації
зафіксованих у них повноважень на можливе отримання майнових вигод
(зафіксованих, наприклад, у цінних паперах). У сучасних умовах значного
поширення набув обіг цінних паперів, значення яких за соціалістичної
економіки було мінімальним. За Законом України “Про цінні папери і
фондову біржу» (1991 р.) цінними паперами є грошові документи, що
засвідчують право володіння або відносини позики, визначають
взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і
передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або
відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що
випливають з цих документів, іншим особам. За цим Законом цінними
паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції,
облігації внутрішніх державних і місцевих позик, облігації підприємств,
казначейські зобов’язання держави, ощадні сертифікати, векселі,
приватизаційні папери. В юридичній літературі називаються й інші
документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви,
ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти,
коносаменти. Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи
(майнові сертифікати, житлові чеки, земельні бони). Цінні папери можуть
бути іменними або на пред’явника. Якщо цінні папери на пред’явника
обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено
зазначеним Законом або в них самих спеціально не передбачена заборона
обігу, передаються із спеціальним передавальним записом, що засвідчує
перехід прав за цінним папером до іншої особи.

За чинним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть
бути боргові зобов’язання, авторські права. Відносини переуступки чи
переходу Їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів.

Предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане
законом об’єктом права власності і не вилучене з товарообігу,

30 січня 1992 р. Верховною Радою України був прийнятий Закон «Про форми
власності на землю», яким впроваджено поряд з державною колективну і
приватну форми власності на землю. У Земельному кодексі України прямо
передбачена можливість виникнення у громадян права власності за
договорами купівлі-продажу, дарування та обміну (ст.6).

Кожна держава вправі визначати об’єкти, які з міркувань державної
безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших
суб’єктів правовідносин або мають набуватися з дотриманням спеціальних
правил. Тому постановою Верховної Ради України від 17 червня 1991 р.
«Про право власності на

окремі види майна» (з наступними змінами І доповненнями від 22 квітня
1993р.. 15 липня 1994р., 24 січня 1995 р.) було затверджено «Перелік
видів манна, що не може перебувати у власності громадян, громадських
об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на
території України» та «Спеціальний порядок набуття права власності
громадянами на окремі види майна», викладений відповідно в додатках №1 і
№2 (Відомості Верховної Ради України. — 1992. — №35. — Ст.5Ї7). До
Переліку входять:

1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної
в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і
боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу
органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка,
ракетно-космічні комплекси.

2. Вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також
спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва.

3. Бойові отруйні речовини.

4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за
винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря).

5. Протиградові установки,

6. Державні еталони одиниць фізичних величин.

7. Спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені
засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних
форм власності).

8. Електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються
правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Що ж до видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття
права власності громадянами, то в Додатку №2, зокрема, зазначаються:
вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі
види пневматичної зброї; об’єкти, що перебувають на державному обліку як
пам’ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна
можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів
внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та
радіаційної безпеки тощо),

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних
цінностей. Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений
Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему
валютного регулювання і валютного контролю» та деякими іншими
законодавчими актами.

За згаданим Декретом до валютних цінностей належать:

— грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в
інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на
території України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з
нього, але підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу,
кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших кредитно-фінансових
установах на території України;

— відповідна іноземна валюта;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до
них, бони, векселі, боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські
накази, депозиті сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та
банківські документи), виражені в іноземній валюті або монетарних
металах;

— монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи в
будь-якому вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і
побутових виробів з цих металів і брухту цих металів);

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей
посідає іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути
платіжним засобом, а в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має
місце у випадках продажу (обміну) іноземної грошової валюти за грошову
валюту України і, навпаки, на Українській міжбанківській валютній біржі
через систему обмінних пунктів.

У законодавстві визначаються певні вимоги, яким має відповідати предмет
договору купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати
умовам договору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які
звичайно ставляться. Під вимогами, які звичайно ставляться, потрібно
розуміти такі, за дотримання яких

придбана річ повинна виконувати своє функціональне призначення
(друкарська машина — друкувати, телевізор — давати зображення Із
звуковим супроводом тощо). Річ, яку продає торговельна організація,
повинна відповідати стандарту, технічним умовам або зразкам,
встановленим для речей цього роду, якщо інше не випливає з характеру
даного виду купівлі-продажу (ст.233 ЦК України),

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна— певна грошова
сума, сплачувана покупцем за отриману від продавця річ. Ціна повинна
бути обов’язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо
цього обопільної згоди..

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом «Про
економічну самостійність України» 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон
України «Про ціни і ціноутворення», який фактично започаткував основи
самостійної української цінової політики. За цим Законом у народному
господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та
регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для
виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень
світового ринку.

Отже, за чинним законодавством сторони в договорі купівлі-продажу, які
займаються підприємницькою діяльністю, вправі вільно визначити ціну
предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися
державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно
визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу,
наприклад, на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних
угод. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України усіх форм
власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі
купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які
встановлюються з метою збільшення надходжень валютних коштів, зменшення
валютних витрат на закупівлю товарів за імпортом, запобігання демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари
(продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній
торговельній мережі вони фіксуються в прейскурантах, цінниках тощо.
Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за
закупівельними цінами. Національним банком України закупівельні ціни
встановлюються також на дорогоцінні метали.

Звичайно ж у договорі купівлі-продажу, крім предмета й ціни, сторони
можуть визначати й інші умови, наприклад, порядок розрахунків, доставки
товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має
певну форму. В Цивільному кодексі України відсутня стаття, якою б
безпосередньо визначалася форма для усіх різновидів договору
купівлі-продажу. Однак цей Кодекс та інші законодавчі акти містять
норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих
договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не
визначена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то
необхідно керуватися загальними правилами цивільного законодавства про
форму угод. Тобто, договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи
письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення
так званих конклюдентних дій залежно від умов, передбачених статтями
42—43 ЦК України.

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої
двосторонньої угоди, у кожної із сторін виникають права і обов’язки, які
становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться
з обов’язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов’язку
продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним
з найважливіших обов’язків продавця є передача ним майна у власність (у
повне господарське відання або оперативне управління) покупця, а
останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу
покупець зобов’язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за
нього обумовлену ціну, а продавець відповідно вправі вимагати прийняття
покупцем проданого майна (якщо він у цьому зацікавлений) і сплати за
нього належної грошової суми. Тому аналіз змісту обов’язків дає
одночасно уявлення і про відповідний зміст прав сторін, що робить
недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених
обов’язків має здійснюватися обома сторонами одночасно, якщо інше не
передбачено законом або договором (ст.І71 ЦК України).

Цивільним кодексом України безпосередньо визначено також ряд інших
додаткових обов’язків продавця. Так, продавець зобов’язаний; попередити
покупця про всі права третіх осіб на річ, яка продається (ст.229);
зберігати продану річ, якщо право власності переходить до покупця раніше
передачі речі (ст,230); повідомити про можливі наявні недоліки
продаваної речі (ст.234). У сторін можуть виникнути й інші обов’язки,
обумовлені предметом та різновидом купівлі-продажу, особливостями місця
і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами
законодавства чи договором або випливають із змісту останнього.

Як вже зазначалося, продавець повинен забезпечити перехід права
власності до покупця. У зв’язку з цим важливого значення набуває питання
про момент виникнення права власності у покупця, оскільки від цього
багато в чому залежать можливості захисту прав сторін, а також розподіл
ризику випадкової загибелі предмета договору. Воно має вирішуватися на
підставі положень статті Ї28 ЦК України, відповідно до якої право
власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі,
якщо інше не передбачено законом або договором. На практиці досить часто
момент виникнення у покупця права власності на придбану річ збігається з
моментом передачі йому продавцем майна, оскільки сторони не завжди його
визначають безпосередньо в договорі. Сторони вправі довільно визначати
момент виникнення у покупця права власності (якщо інше прямо не
передбачено законом), приурочивши його до тих чи інших обставин, подій
тощо. Однак за угодами, які потребують обов’язкового нотаріального або
іншого оформлення під страхом недійсності, право власності у покупця у
будь-якому разі не може виникнути раніше спеціального оформлення. Тобто
таке право може виникнути в момент нотаріального посвідчення чи іншого
обов’язкового оформлення або в інший обумовлений сторонами момент. У
Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств»
затвержено, відповідно до статті 27, що порядок переходу права власності
на приватизовані об’єкти має визначатися відповідно до чинного
законодавства.

Земельним кодексом України передбачено особливий порядок переходу права
власності на земельну ділянку. Так, відповідно до статті 22 цього
Кодексу право власності на землю або право користування наданою
земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними
організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання
документа, що посвідчує це право (державними актами, які видаються і
реєструються відповідними Радами народних депутатів). При відчуженні
будівель і споруд право власності на земельну ділянку переходить разом з
переходом права власності на ці об’єкти, якщо інше не передбачено у
договорі відчуження будівлі та споруди (ст.3О Земельного кодексу).
Звідси можна дійти висновку, що тут можливий збіг моментів виникнення
права власності на споруди

(будівлі) і земельні ділянки. Між тим, таке положення може вступати в
суперечність із статтею 22 Земельного кодексу, за якою право власності
на земельну ділянку виникає лише після одержання державного акта, чого
не вимагається для набуття права власності на будівлі.

Важливе значення має також чітке визначення обов’язків покупця. У
Цивільному кодексі названі лише обов’язки по оплаті і прийняттю купленої
речі. Звичайно ж, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов’язки
покупця, як і продавця. Додаткові обов’язки можуть встановлюватися також
законодавчими актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином
виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені законом обов’язки. У
разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність
чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової
відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених
законом за порушення зобов’язань (гл.18 ЦК України).

Як зазначалося, основним обов’язком продавця є його обов’язок передати
продану річ покупцеві. Невиконання цього обов’язку надає покупцеві право
вимагати від продавця передачі купленої речі в примусовому порядку або,
з свого боку, відмовитися від подальшого виконання договору. При цьому і
в першому, І в другому випадках покупець має право вимагати також
відшкодування понесених внаслідок таких дій продавця збитків (ст.231 ЦК
України). У разі невиконання продавцем обов’язку попередити покупця про
всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави,
право довічного користування тощо) останній набуває право вимагати
зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків (ст.229
ЦК України).

У статті 230 ЦК України прямо не визначаються правові наслідки для
продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на
зберігання до передачі його покупцеві. У частині другій цієї статті лише
зазначається, що покупець зобов’язаний відшкодувати продавцеві понесені
у зв’язку із зберіганням майна витрати. Тому питання про можливу
відповідальність продавця за погіршення проданого майна повинно
вирішуватися на підставі загальних норм про відповідальність за
неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схову. Це
випливає, зокрема, із змісту статті 424 ЦК України, відповідно до якої
правила про договір схову, визначені у статті 413, частині першій статті
415, статтях 416, 418—422 цього Кодексу, застосовуються також до
випадків, коли схов здійснюється на підставі інших договорів або в силу
вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними
правилами про ці договори. Обов’язок схову виникає в силу укладеного з
відповідною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець
має нести відповідальність за втрату, нестачу, пошкодження майна в
обсязі, передбаченому статтею 419 ЦК України. Однак у законодавстві
нічого не сказано про допустимість розірвання договору купівлі-продажу з
ініціативи покупця у разі нестачі чи пошкодження придбаного майна. На
мій погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини
продавця-охоронця, застосування зазначених наслідків не суперечить
загальним принципам цивільного права.

Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного
господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше
за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього
приводу, як правило, виникають тоді, коли продавець не є власником майна
і не має спеціальних повноважень на здійснення дій по його відчуженню, а
лише є законним або незаконним володільцем. Зрозуміло що за таких умов
правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під
сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа
на підставі, що виникла до продажу речі пред’явить до покупця позов про
її відібрання, покупець зобов’язаний притягнути продавця до участі у
справі, а продавець зобов’язаний вступити у цю справу на стороні покупця
(частина перша ст.238 ЦК України). Така участь продавця в справі
необхідна для сприяння захисту покупця від можливого відсудження у нього
купленої речі, обгрунтування безпідставності пред’явленого третіми
особами позову.

Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з
власних міркувань або через незнання його місцезнаходження, або
продавець відмовиться взяти в ній участь. Не притягнення покупцем
продавця до участі в справі, зазначено в частині другій статті 238 ЦК
України, звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо
продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти
вилученню речі у покупця. Річ може бути витребувана, зокрема у покупця,
на підставі правил статті 145 ЦК України і Закону «Про власність». Отже,
в разі недоведення цього факту з продавця не знімається відповідальність
за відсудження у покупця придбаної речі. Відмова продавця взяти участь у
такій справі позбавляє його права доводити неправильність ведення справи
покупцем.

Продавець зобов’язаний відшкодувати покупцеві понесені ним збитки з
урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду,
арбітражного або третейського суду продана річ була вилучена у покупця.
Угода сторін про звільнення або обмеження відповідальності продавця є
недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на
продавану річ, навмисно приховав це від покупця (ст.239 ЦК України),

Не виключені випадки, коли покупець, дізнавшись про відсутність у
продавця в момент укладення угоди належних повноважень на продаж майна,
добровільно поверне його законному володільцю. І хоч законом така
ситуація не передбачена, покупець не може бути позбавлений права
звернутися з позовом до такого продавця про відшкодування заподіяних
даною угодою збитків.

На продавця покладається відповідальність за продаж майна неналежної
якості. Основоположні принципи такої відповідальності та інших правових
наслідків продажу майна неналежної якості сформульовані в статті 234 ЦК
України. Покупцеві надається право у разі придбання речі неналежної
якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором
вимагати:

— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної
якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат
покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни.

Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів
договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку,
що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій
розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне,
щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем
придбаного майна. щоб вони об’єктивно існували в момент укладення
договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його
нормального використання.

Певні труднощі можуть виникнути при застосуванні за бажанням покупця
правила про безоплатне усунення недоліків речі продавцем чи
відшкодування витрат покупця на їх виправлення. Покупець може пред’явити
додаткові вимоги про відшкодування збитків, викликаних, наприклад,
простоєм речі (неможливістю її використання). Позитивну відповідь на це
питання дала Судова колегія в цивільних справах Верховного Суду України,
яка в своїй ухвалі по справі за позовом колгоспу ім.Мічуріна Хустського
району Закарпатської області до Виноградівського районного підприємства
матеріально-технічного постачання про відшкодування витрат на усунення
недоліків проданої речі і збитків, заподіяних простоєм тракторів,
зазначила, що останні мають відшкодовуватися на підставі загальних норм
ЦК України, що регулюють правовідносини за договором купівлі-продажу, і,
зокрема, статей 233, 234 цього Кодексу. “Покупцеві, який придбав товар з
недоліками, не обов’язково відразу звертатися за захистом порушених прав
до судових органів”[1]. Відповідно до статті 235 ЦК України покупець
вправі заявити продавцеві претензію з приводу не застережених ним
недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо
недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі речі, а з
приводу недоліків нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня
передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухомого майна встановити
неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору
купівлі-продажу — з дня його укладення (в редакції Закону від 15 липня
1994 р.).

У законодавстві не визначений для таких випадків певний порядок подання
та розгляду претензій. Положення вищезгаданої статті 235 щодо
необов’язковості подання претензії з приводу недоліків придбаної речі не
є загальним, оскільки має винятки. Так, Арбітражним процесуальним
кодексом України (ст.5—11) визначено спеціальний порядок доарбітражного
врегулювання господарських спорів між підприємствами, установами,
організаціями, іншими юридичними особами, за яким обов’язковим є подання
претензії, за окремими винятками.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред’явлений не
пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не
заявлена або день її заявлення встановити неможливо, — не пізніше шести
місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії
(ст.237 ЦК України).

Законом України від 15 липня 1994 р. «Про внесення змін і доповнень до
деяких законодавчих актів України» Цивільний кодекс доповнено статтею
234′ такого змісту: «Покупець протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі,
має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у
продавця, у якого він придбаний, якщо товар не підійшов за формою,
габаритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших причин він не
може бути використаний за призначенням».

Порядок здійснення такого обміну визначається Законом України «Про
захист прав споживачів».

Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналежного
виконання (невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець
відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну,
продавець вправі вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також
відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку,
відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ст.232 ЦК
України).

Особливості деяких видів договорів купівлі – продажу

Купівля – продаж жилих будинків.

Чинне законодавство дозволяє провести класифікацію договорів
купівлі-продажу житла. Цю класифікацію можна провести по різних
підставах, що дозволить визначити особливості окремих видів договорів
купівлі-продажу житлових приміщень:

1. по предмету

а) по виду предмета

Договір купівлі-продажу житлового будинку

Договір купівлі-продажу квартири

Договір купівлі-продажу частини житлового будинку

Договір купівлі-продажу частини квартири

Договір купівлі-продажу частки

У судовій практиці, зв’язаної з відчуженням житлових приміщень,
найбільша кількість спорів виникає при продажі частки житлового
приміщення (квартири, житлового будинку).

Громадянин, що продає свою частку в загальній власності на житлове
приміщення, у першу чергу повинен запропонувати викупити її своїм
співвласникам, і тільки у випадку їх відмови придбати зазначену частку
за ціну і на умовах, названих власником, можливий продаж цієї частки
іншим особам. Факт відмовлення співвласників житлового приміщення від
придбання відчужуваної частки в загальній власності на житлове
приміщення, або підтвердження того, що власник, що відчужує свою частку
в загальній власності, сповістив про продаж і ціну договору інших
учасників загальної часткової власності повинний бути відбитий у тексті
договору.

На відчуження кімнати в комунальній квартирі згоди сусідів на продаж
кімнати не потрібно, оскільки така квартира вже розділена між мешканцями
в натурі, і правила про загальну часткову власність на такі квартири не
поширюються.

б) по цілісності предмета

Договір закупівлі-продажу житлового приміщення, незавершеного
будівництва

Договір закупівлі-продажу житлового приміщення, (закінченого об’єкта).

2. по підставах перебування житлового приміщення з власності

Договір закупівлі-продажу житлового приміщення в житлово-будівельних і
житлових кооперативах

Договір закупівлі-продажу житлового приміщення, що належить на праві
власності за іншими підставами (наприклад, у результаті приватизації).

по суб’єктах

Договір закупівлі-продажу житлового приміщення між громадянами

Договір закупівлі-продажу житлового приміщення за участю юридичних осіб
(юридичної особи)

Договір закупівлі-продажу житлового приміщення за участю державних чи
органів муніципальних утворень

Значно відрізняється від загальних положень про договори і така умова
договору продажу житлового приміщення, як ціна .

По-перше, положення про те, що виконання договору, у якому не визначена
ціна, повинне бути оплачене за ціною, звичайно стягнутої при порівнянних
обставинах за аналогічні товари , не підлягає застосуванню до договорів
продажу житлових приміщень, як і взагалі до договорів продажу
нерухомості. Тут буде діяти інше правило: при відсутності в договорі
погодженого сторонами в писемній формі умови про ціну нерухомості
договір про її продаж визнається неукладеним.

По-друге, ціна на житловий будинок, що знаходиться на земельній ділянці,
повинна включати і ціну переданої з цим об’єктом частини земельної чи
ділянки права на неї, якщо інше не передбачено чи законом договором. У
випадках, якщо відбувається одночасне відчуження житлового будинку і
земельної ділянки, сторони в договорі можуть указати ціну кожного
об’єкта окремо.

У випадках, коли ціна житлового приміщення в договорі продажу
встановлена за одиницю її площі чи іншого показника її розміру,
загальна ціна такого житлового приміщення, що підлягає сплаті,
визначається виходячи з фактичного розміру переданого покупцю нерухомого
майна.

Як істотні умови договорів, предметом яких є нерухомість, ЦК України
встановлює два — предмети і ціну. Істотною умовою договору продажу
житлового будинку (його частини) чи квартири, у яких проживають
громадяни, що зберігають право користування відповідним житловим
приміщенням після його придбання покупцем, додатково визнається перелік
таких осіб із указівкою їхніх прав користування продаваним житловим
приміщенням. При недотриманні цієї вимоги договір вважається
неукладеним.

Перехід права власності (у тому числі за договором купівлі-продажу) на
житло сам по собі не є підставою для припинення права користування цим
приміщенням з боку членів родини попереднього власника, що раніше
проживали в цьому приміщенні.

Інакше кажучи, це право як би “обтяжує” таку нерухомість, що зближає
його з речовими правами. Практично це означає, що при чи відчуженні
іншім розпорядженні власником-громадянином приналежним йому житлом без
згоди спільно проживаючих з ним членів його родини, вони продовжують
користатися колишнім приміщенням на законній підставі, і новому набувачу
(чи іншому власнику) не вдасться припинити їхнє право. Таким чином, у
даному “праві користування” речові елементи переважають над
зобов’язальними, що і дає підстави закону оголосити його речовим правом.

Перелік таких осіб виявляється на підставі довідки
житлово-експлуатаційної організації або паспортного столу за місцем
перебування відчужуваного житлового приміщення, і в договорі повинна
бути присутнім посилання на реквізити цієї довідки.

У довідці вказується:

– для приватизованих житлових приміщень – хто проживав у житловому
приміщенні на момент приватизації і хто проживає в даний час;

– для житлових приміщень, придбаних іншим способом – хто проживає в
даний час.

Ці зведення необхідно знати для того, щоб визначити – хто, крім власника
вправі претендувати на користування житловим приміщенням

У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли необхідне
спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Зокрема, за
статтею 227 ЦК України договір купівлі-продажу жилого будинку повинен
бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин.
Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (ст.47 ЦК України).

Такий договір має бути зареєстрований у виконавчому комітеті місцевої
Ради народних депутатів. Реєстрація договору купівлі-продажу жилого
будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, має
переважно адміністративно-правове значення, а її відсутність не тягне за
собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу.

Як відомо, об’єктами права власності громадян з недавнього часу можуть
бути також квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР від 2 грудня
1988 р. «Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках
державного і громадського житлового фонду» було вперше за період
існування СРСР дозволено громадянам набувати за договором
купівлі-продажу в особисту власність квартири в будинках державного і
громадського фонду. На такі договори Постановою Ради Міністрів УРСР і
Укрпрофради від 19 травня 1989 р. «Про затвердження Положення про продаж
громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і
громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт» (втратила
чинність), було поширене правило про їх нотаріальне посвідчення.
Відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового
фонду”, прийнятого 19 червня 1992 р., одержання громадянами державного
житла в порядку приватизації, безоплатно чи з доплатою, оформляється
Свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в
органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення (п.5 ст.8).

Згідно із статтею 15 Закону України «Про власність» кожному наймачеві
жилого приміщення в будинку державного чи громадського фонду та членам
його сім’ї було надано право придбати у власність відповідну квартиру
або будинок шляхом їх викупу або на інших підставах, передбачених
законодавством. Не зважаючи на застосування в Законі терміну «викуп»,
фактично законодавець мав на увазі придбання такого житла на умовах
договору купівлі-продажу, для якого необхідне відповідне нотаріальне
посвідчення. Нині у зв’язку із здійсненням в Україні приватизації
державного та громадського житлового фонду викуп втратив своє первісне
значення.

За Законами України «Про приватизацію майна державних підприємств» і
«Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)
договори купівлі-продажу державного майна підлягають нотаріальному
посвідченню з наступною реєстрацією виконкомом Ради народних депутатів
протягом місяця з дня його укладення (за першим Законом) або місцевою
Радою народних депутатів (за другим Законом).

Відповідно до статті 18 Земельного кодексу України земельні ділянки
також можуть бути у приватній або колективній власності. Так, громадянам
надаються з державного земельного фонду ділянки у власність для ведення
селянського (фермерського) господарства у встановлених межах безоплатно,
а понад ці межі — за договором купівлі-продажу з посвідченням у
нотаріальному порядку. Однак для укладення такого договору повинно бути
прийняте відповідною Радою народних депутатів рішення з цього питання.
Придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній
власності, проводиться лише за нотаріально посвідченим договором
купівлі-продажу. В обох випадках договір купівлі-продажу земельної
ділянки і документ про сплату вартості землі є підставою для відведення
земельної ділянки в натурі і видачі державного акта на право власності.

Недодержання форми договору купівлі-продажу та інших вимог до його
оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами
цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

2.2 Купівля – продаж в зовнішньоторговельному обігу.

Міжнародне економічне співробітництво в сучасних умовах

є великим стимулом розвитку світової економіки. Зовнішня торгівля всіх
країн збільшується значно скоріше на відміну їх сукупного національного
продукту. Зараз неможливо уявити країну, народне господарство якої
розвивалось би без її участі в світовому господарчому обміні; від
ступеню інтеграції економіки в міжнародний розподіл праці залежить
рівень промислового та сільськогосподарчого виробництва. Активізація
зовнішньоекономічних зв”язків стала однією з головних вимог
функціонування економічного комплексу країн на сучасному етапі – із
залученням найновіших досягнень науки і техніки, здатних забезпечити
інтенсивний розвиток промислового та сільськогосподарчого виробництва.

Способом здійснення комерційних операцій в більшості видів
співробітництва являються зовнішньоекономічні угоди, при укладенні яких
виникають конкретні права та обов”язки цивільно -правового характеру для
сторін, що є суб’єктами угоди. Серед цих угод центральне місце посідає
договір купівлі – продажу.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – є матеріально оформлена угода
двох чи більше суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та інших
іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення
їхніх взаємних прав та обов”язків у зовнішньоекономічній діяльності (ст.
1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991
року № 959- XII, в подальшому – Закон). Він укладається лише у письмовій
формі суб’єктами, здатними до його укладення відповідно до законодавства
України або місця укладення договору (контракту). Загалом
зовнішньоекономічні угоди укладаються відповідно до законодавства
України та міжнародних угод, міжнародних звичаїв, рекомендацій
міжнародних органів та організацій, якщо це не заборонено прямо та у
виключній формі законодавством України.

Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право
здійснювати будь – які її види, прямо не заборонені законами України,
незалежно від форм власності та інших ознак. Втручання державних органів
у зовнішньоекономічну діяльність її суб’єктів у випадках не передбачених
Законом, в тому числі і шляхом видання підзаконних актів, які створюють
для її здійснення умови, гірші від встановлених у Законі, є обмеженням
права здійснення зовнішньоекономічної діяльності як таке забороняється.

Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з
моменту набуття ними цивільної дієздатності. Фізичні особи, які мають
постійне місце проживання на території України, мають зазначене право,
якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України “Про
підприємництво”. У тому випадку, коли вищезазначені особи не мають
постійного місця проживання на території України – вони мають це право,
якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законом держави, в
якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.
Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність
відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу
юридичної особи. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності здійснюють
вищезазначене право після державної реєстрації їх як учасників
зовнішньоекономічної діяльності. Цю реєстрацію здійснює Міністерство
зовнішньоекономічних зв”язків і торгівлі України на підставі подання до
нього заяви подавця у довільній формі, нотаріально завірених копій
статутних документів або нотаріально завірених документів фізичної особи
про її реєстрацію як підприємця. Міністерство зовнішньоекономічних
зв”язків України не може відмовити подавцю в реєстрації, якщо подавець
відповідає вимогам, зазначеним в ст. 5 Закону України “Про
зовнішньоекономічну діяльність”. Іноземні суб’єкти господарської
діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території
України, мають право на відкриття своїх представництв на території
України. Реєстрацію зазначених представництв здійснює Міністерство
зовнішньоекономічних зв”язків і торгівлі України протягом 60 робочих
днів з дня подання іноземним суб’єктом господарської діяльності
документів на реєстрацію. Відмова у реєстрації може бути оскаржена у
судових органах.

Згідно діючого законодавства, права та обов”язки сторін за
зовнішньоекономічним договором (контрактом) визначаються правом країни,
обраної сторонами під час укладення договору (контракту) або внаслідок
подальшого погодження. За відсутності такого погодження застосовується
право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце
діяльності сторона, яка є продавцем у договорі купівлі – продажу.

Умови, які повинні та можуть бути передбачені зовнішньоекономічним
договором (контрактом), установлює, зокрема, “Положення про форму
зовнішньоекономічних договорів (контрактів)”, затверджене Наказом
Міністерства зовнішньоекономічних зв”язків і торгівлі України від
05.10.1995 року за номером 75. До обов’язкових умов договору (контракту)
належать: назва, номер договору (контракту), дата й місце його
укладення; преамбула із зазначенням повного та скороченого найменування
сторін та найменування документів, якими керуються контрагенти під час
укладення договору (контракту); предмет договору (контракту; його опис
та встановлюється точне найменування, характеристика, модель, сорт і
таке інше); кількість та якість товару (обсяги виконання робіт, надання
послуг; встановлюється одиниця виміру кількості, порядок визначення
кількості, система вимірів та ваги; визначити якість товарів в контракті
купівлі – продажу – значить встановити якісну характеристику товару,
тобто сукупність властивостей, що визначають придатність товару для
використання його за призначенням у відповідності із потребами покупця,
а вибір саме способу визначення якості (по стандарту, по технічним
умовам, по специфікації, по опису, по первинному огляду, по змісту
окремих речовин в товарі, по виходу готового продукту, за натуральною
вагою, спосіб тель – кель) залежить від характеру товару, від практики,
яка склалася в міжнародній торгівлі цим товаром, а також інших умов);
базисні умови поставки товарів (приймання/ здачі виконаних робіт або
послуг), у тому числі з використанням Міжнародних правил інтерпретації
комерційних термінів у редакції 1990 року (Указ Президента України від 4
жовтня 1994 року “Про застосування Міжнародних правил інтерпретації
комерційних термінів”); ціна та загальна вартість договору (контракту;
Указ Президента України “Про заходи щодо вдосконалення кон”юктурно –
цінової політики у сфері зовнішньоекономічної діяльності” від 10 лютого
1996 року, “Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної
діяльності” затверджене Указом Президента України від 10 лютого 1996
року № 124/96); умови платежів (включають в себе спосіб платежу, засоби
платежу, форму платежу); упаковка та маркування (основне завдання –
запобігання пошкодженню товарів та запобігання загибелі і пошкоджень при
їх транспортуванні від продавця до покупця); гарантії та технічне
обслуговування; порядок сдачі і приймання товару; форс – мажорні
обставини; санкції та рекламації; арбітраж; юридичні адреси, поштові та
платіжні реквізити сторін.

За домовленістю сторін у договорі (контракті) можуть передбачатися
додаткові умови: страхування; гарантії якості; залучення субвиконавців
до договору (контракту), агентів, перевізників; норми завантаження
(розвантаження); передача технічної документації на товар; збереження
торгових марок; порядок сплати податків, мит, зборів; захисні
застереження; момент початку дії договору (контракту); кількість
підписаних примірників договору (контракту); можливість і порядок
внесення доповнень та змін до договору (контракту) і так далі.

Зазначеним Положенням та іншими нормативними актами встановлено
спеціальний порядок підписання зовнішньоекономічного договору
(контракту). У разі його укладення фізичною особою договір підписується
тільки нею. Від імені інших суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності
контракт підписують дві особи: така, що має право підпису контракту
згідно з посадою (передбачається в установчих документах), та особа яку
уповноважено довіреністю, виданою за підписом керівника суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності одноособово, якщо установчі документи не
передбачають інше.

Окремі види зовнішньоекономічних договорів (контрактів) з 22 листопада
1994 року підлягають обліку (реєстрації) в Міністерстві
зовнішньоекономічних зв”язків і торгівлі України та уповноважених ним
органах відповідно до Указу Президента України “Про облік окремих видів
зовнішньоекономічних договорів (контрактів)” від 7 листопада 1994 року
(в редакції від 17 листопада 1994 року). Встановлений порядок обліку
(реєстрації) контрактів виконує декілька функцій, зокрема сприяє
контролю за надходженням валютної виручки в Україну. Основними засадами
запровадженого порядку реєстрації договорів є наступні:

для реєстрації контракту не обов’язкова наявність товару;

контракт реєструється після його укладення;

не встановлено обмежень щодо обсягу угод;

передбачено порядок реєстрації бартерних операцій;

контракт має обмежувальний характер, якщо Україна відповідає за
контрактом як держава.

Реєстрація зовнішньоекономічних договорів здійснюється

у відповідності з “Порядком здійснення реєстрації зовнішньоекономічних
договорів (контрактів) Міністерством зовнішніх економічних зв”язків
України” встановленим Міністерством зовнішньоекономічних зв”язків і
торгівлі України 18.01.1994 року за № 210 (п. 1 цього Порядку говорить,
що “облік контрактів, їх реєстрація, оформлення та видача реєстраційних
карток здійснюється управлінням нетарифного регулювання за участю
юридичного управління, Головного управління з питань зовнішньої
торгівлі, управління експортно – імпортного контролю, управління
кон”юктури та цінової інформації, та валютно – кредитним управлінням, а
при необхідності – інших управлінь).

Реєстрації підлягають зовнішньоекономічні договори (контракти), укладені
суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності,
предметом яких є товари, зазначені в переліках, що затверджуються в
установленому порядку Міністерством зовнішньоекономічних зв”язків і
торгівлі України. До них належать:

товари, відносини з реекспорту яких регулюються чинним законодавством
України та міжнародними договорами України;

товари походженням з України, щодо яких міжнародними договорами України
передбачені добровільні обмеження експорту з метою запобігання демпінгу;

товари походженням з України, щодо яких здійснюються антидемпінгові
процедури;

товари походженням з України, імпорт яких до інших держав квотується,
контингентується, ліцензується відповідно до законодавства цих держав
або нормативних актів економічних угрупувань, митних союзів;

та інше.

Для реєстрації зовнішньоекономічного договору (контракту)суб’єкт
господарювання, який є стороною контракту, подає до компетентних органів
такі документи:

інформаційну карту зовнішньоекономічного договору (контракту) за формою
та порядком заповнення, що встановлюється Міністерством
зовнішньоекономічних зв”язків і торгівлі України;

оригінал зовнішньоекономічного договору (контракту) та його копію,
завірену в установленому порядку керівником суб’єкта
зовнішньоекономічної діяльності. У разі, якщо зовнішньоекономічний
договір (контракт) підписаний фізичною особою, його копія засвідчується
в установленому порядку;

документ про оплату послуг за реєстрацію цього договору.

Якщо суб’єкт зовнішньоекономічної діяльності України, який звернувся за
реєстрацією, доручає виконання зовнішньоекономічного договору
(контракту) іншому суб’єктові зовнішньоекономічної діяльності України,
подаються також оригінал договору доручення та його копія, завірена в
установленому порядку керівником суб’єкта зовнішньоекономічної
діяльності. У разі потреби органи реєстрації можуть вимагати інші
необхідні документи.

За підсумками розгляду орган реєстрації ухвалює рішення про реєстрацію
зовнішньоекономічного договору (контракту) або про відмову в такій
реєстрації з підстав, передбачених Положенням про порядок реєстрації
окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів). Документом,
що підтверджує реєстрацію договору, є картка реєстрації – обліку
зовнішньоекономічного договору (контракту). Вона видається суб’єктові
господарювання України у двох примірниках, один із яких залишається у
суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності України. Другий примірник
суб’єкт господарювання подає до митних органів, де він і залишається
після митного оформлення відповідних товарів. Картка дійсна для митного
оформлення товарів, що є предметом відповідного договору (контракту), до
кінця поточного календарного року і втрачає чинність після здійснення
митного оформлення товарів, що експортуються, в повному обсязі,
передбаченому договором (контрактом).

У процесі здійсненні експортно – імпортних операцій Україна самостійно
та в особі її державних органів у випадках, передбачених ст. 16 Закону
України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, може запроваджувати режим
ліцензування. Так, розрізняють декілька видів ліцензій: генеральна –
відкритий дозвіл на операції з певного товару (товарів) та/ або з певною
країною (групою країн) протягом періоду дії режиму ліцензування з цього
товару (товарів); разова (індивідуальна) – разовиї дозвіл, що має
іменний характер і видається для здійснення кожної окремої операції
конкретним суб’єктом зовнішньоекономічної діяльності на період, не
менший ніж той, що є необхідним для здійснення операції; відкрита
(індивідуальна) – дозвіл на експорт чи імпорт товару протягом певного
часу (але не менше одного місяця) з визначенням його загального обсягу.
Запровадження режиму ліцензування встановлюється Верховною Радою
України. Ліцензії видаються Міністерством зовнішньоекономічних зв”язків
і торгівлі України на підставі заявок суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності України. Ліцензійна палата при цьому міністерстві, створена
відповідно до Указу Президента України “Про ліцензійну палату при
Міністерстві економіки України” від 28 березня 1995 року, повинна вести
єдиний ліцензійний реєстр; координувати роботу органів, що видають
відповідні ліцензії; здійснювати контроль за додержанням порядку видачі
ліцензій органами державної виконавчої влади; контролювати діяльність
суб’єктів господарювання відповідно до їхніх ліцензій. Щороку Кабінет
Міністрів України встановлює перелік товарів, імпорт чи експорт яких
підлягає ліцензуванню.

З метою захисту інтересів споживачів, національних товаровиробників та
запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя й здоров’я
громадян, Декретом Кабінету Міністрів України “Про стандартизацію і
сертифікацію” від 10 травня 1993 року було встановлено сертифікацію
товару (продукції) у процесі здійснення експортно – імпортно операцій.
Сертифікація означає, що продукція (товар) пройшли необхідний контроль і
відповідають вимогам державних та міжнародних стандартів.

Важливе значення при укладенні міжнародних договорів купівлі – продажу
має Віденська конвенція про міжнародний договір купівлі – продажу 1980
року, учасницею якої є Україна з 1 лютого 1991 року. Ця конвенція не
впливає на дію інших міжнародних договорів, які регулюють
зовнішньоторговельні відносини. Цією конвенцією регулюються договори
купівлі – продажу, укладені через обмін офертою (пропозиція про
укладення договору, адресована одній або декільком конкретним особам) та
акцептом (заява або інша поведінка адресата оферти, які виражають згоду
з офертою).

2.3 Купівля – продаж на біржах, аукціонах

Під біржовою операцією розуміють угоду, що відповідає сукупності таких
умов:

якщо вона являє собою купівлю-продаж, поставку та обмін товарів,
допущених до обігу на товарній біржі;

якщо її учасниками є члени біржі;

якщо вона подана до реєстрації та зареєстрована на біржі не пізніше
наступного дня за здійсненням угоди дня.

Біржовими угодами є дії громадян і організацій щодовстановлення, зміни
чи припинення цивільних прав або обов”язків, які вчинені на біржі в
результаті біржових торгів. Угоди, що реєструються на біржі, не
підлягають нотаріальному посвідченню (це положення в сучасних умовах є
спірним). Зміст біржової угоди (виключення становить найменування
товару, кількості, ціни місця і строку виконання) не підлягає
розголошенню. Таку інформацію можуть отримати тільки суди, органи
прокуратури, служби безпеки, внутрішніх справ, арбітражному суду та
аудиторським організаціям у випадках, передбачених законодавством
України. Угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі.
Біржові операції дозволяється здійснювати тільки членам біржі, брокерам
(фізичні особи, зареєстровані на біржі відповідно до її статуту),
брокерським конторам – тобто вони є суб’єктами біржових угод. В разі
порушення правил біржової торгівлі до порушників можуть застосовуються
санкції (позбавлення права брати участь у торгах, штраф). Про
застосування певної санкції до порушника виноситься рішення у формі
розпорядження.

Законодавець розрізняє біржові та позабіржові угоди. На біржові та
позабіржові угоди поширюються ті самі правові норми про угоди які
стосуються звичайних угод, а на біржові – також положення Закону України
“Про товарну біржу” від 10 грудня 1991 року за № 1956 – XII. Діяльність
по укладенню біржових угод називається біржовою діяльністю. Предметом
біржової угоди є біржовий товар. Вимоги до цього товару регулюються
Правилами біржової торгівлі окремих бірж. Товар, який підлягає продажу
на біржі, повинен відповідати встановленим стандартам.

Біржові угоди поділяються на:

такі, що підлягають негайному виконанню (оптові угоди тощо);

термінові угоди (форвардний контракт – документ, в якому зазначається
зобов’язання особи придбати або продати цінні папери, кошти або товари у
визначений час, на певних умовах у майбутньому з фіксацією цін такого
продажу під час укладення такого контракту);

угоди із заставою (із заставою на купівлю; із заставою на продаж);

ф”ючерсні угоди (їх предмет – стандартний біржовий контракт на
стандартизований товар з наперед визначеним строком виконання і за
ціною, яка встановлюється на день укладення контракту);

опціон (документ на право придбання (продажу) цінних паперів (товарів,
коштів) на визначених умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час
укладення такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін
контракту) – простий, подвійний, кратний.

Угоди купівлі – продажу цінних паперів укладаються на фондових біржах.
Під цінними паперами розуміють акції, облігації, облігації підприємств,
казначейські зобов’язання республіки, ощадні сертифікати, векселі,
приватизаційні папери, похідні цінні папери (опціони, ф”ючерси,
форварди, варанти та інші).

Суб’єктами ринку цінних паперів є емітенти (суб’єкти, які здійснюють
випуск цінних паперів), інвестори (суб’єкти, які здійснюють вкладення
коштів або іншого майна в цінні папери, стосовно акцій – це акціонери),
професійні учасники ринку цінних паперів (суб’єкти, які здійснюють
професійну діяльність на ринку цінних паперів на підставі спеціальних
дозволів (ліцензій)). Важливу роль у здійсненні повноважень держави на
ринку цінних паперів відіграє Державна комісія з цінних паперів та
фондового ринку. Свою діяльність вона здійснює керуючись Законом України
“Про державне регулювання ринку цінних паперів”, Положенням про Державну
комісію з цінних паперів та фондового ринку (затверджене Указом
Президента України від 14 лютого 1997 року № 142/97) та іншими
нормативними актами.

Як зазначає Н. С. Глусь[2], обіг акцій передбачає укладення цивільно –
правових угод. Такі угоди він поділяє на:

угоди, що укладають з приводу первинного розміщення цінних паперів, та
угоди, які укладаються на вторинному ринку;

біржові та позабіржові угоди;

угоди про надання послуг з приводу випуску та обігу акцій.

Угоди, які стосуються первинного розміщення акцій можуть укладатися у
процесі приватизації, де продавцем виступає Фонд Державного Майна
України (його регіональне відділення), а також безпосередньо емітентом –
недержавною юридичною особою.

У відповідності зі ст. 15 Закону України “Про приватизацію майна
державних підприємств” від 4 березня 1992 року продаж акцій підприємств
відбувається на аукціоні, за конкурсом, на фондовій біржі та іншими
способами, що передбачають конкуренцію покупців. У тому випадку, якщо
договір купівлі – продажу акцій укладається за результатами конкурсу –
то сторони при його укладенні повинні керуватися Положенням про порядок
проведення конкурсів з продажу пакетів акцій відкритих акціонерних
товариств, створених у процесі приватизації (затверджений Наказом Фонду
Державного Майна України, антимонопольного комітету і Державної комісії
з цінних паперів і фондового ринку від 4 серпня 1997 року). Сторонами
такого договору є Фонд Державного Майна України (продавець) і переможець
конкурсу (покупець). Даний договір повинен бути підписаний сторонами
протягом 10 робочих днів після того, як орган приватизації отримає
протокол про визначення остаточного переможця і затвердження ним
підсумків конкурсу. Переможець конкурсу повинен отримати згоду
Антимонопольного комітету на момент підписання договору купівлі –
продажу. Якщо такої згоди він не отримує – договір підписується з
відкладальною умовою. Текст договору повинен складатися на основі
Типового договору купівлі – продажу (затверджується Фондом державного
майна України). Обов’язковою частиною договору купівлі – продажу повного
пакету акцій є бізнес – план (або зобов’язання щодо виконання
зафіксованих умов договору). Такий договір підлягає обов’язковому
нотаріальному посвідченню (витрати з цього приводу несе покупець). Після
того, як покупець сплатить вартість повного пакету акцій і договір буде
нотаріально посвідченим – у нього виникає право власності.

Як було вже зазначено вище, одним із способів приватизації є продаж
акцій, що належать державі, відкритих акціонерних товариств на фондовій
біржі. Звичайно, переможцем при проведенні торгів на фондовій біржі по
продажу пакетів акцій визнається учасник торгів, який назвав вищу ціну.
Біржові контракти укладаються відповідно до типового біржового контракту
в трьох примірниках, а у тому випадку коли торги проводяться у філії
біржі – у чотирьох примірниках, які після підписання їх продавцем,
покупцем та реєстрації реєстраційною палатою біржі передаються
Представництву Фонду державного майна України, покупцеві та біржі.

На фондовому ринку України виділяють первинний (ринок перших і повторних
емісій цінних паперів, на якому відбувається їх первинне розміщення) та
вторинний (на ньому вільно обертаються цінні папери, які вже пройшли
вільне розміщення), біржовий (операції проводяться професійними
учасниками) та позабіржовий ринки цінних паперів (операції здійснюються
поза фондовою біржею). При первинному розміщенні акції закритого
акціонерного товариства підлягають розподілу між його засновниками і не
потребують додаткового укладення договорів (тобто обігу на біржі вони не
підлягають), а акції відкритих акціонерних товариств розповсюджуються
шляхом передплати. Якщо загальні збори своїм рішенням та акціонери
закритого акціонерного товариства відмовились від купівлі акцій то
акціонер має право відчуження їх третім особам. При укладенні договорів
купівлі – продажу акцій акціонерних товариств сторони мають керуватися
загальними положеннями цивільного законодавства, що встановлені для
договорів купівлі – продажу. За бажанням акціонерного товариства, при
первинному розміщенні акцій, воно може користуватися послугами
посередників, які здійснюють торгівлю цінними паперами. Для зменшення
ризику можливих втрат та вигідного здійснення інвестицій у процесі
придбання чи реалізації акцій власник може скористатися послугами
торговців цінними паперами, які проводять комерційну та комісійну
діяльність по цінних паперах. Біржова угода купівлі – продажу акцій
підлягає обов’язковій реєстрації. Після вищевказаної процедури такий
договір вступає в законну силу.

Обігу на біржі підлягають акції, які перебувають у лістингу (внесення
певних цінних паперів до біржового реєстру, якщо вони відповідають
вимогам, встановленим біржею) і такі, що в ньому не перебувають. До
прийняття рішення біржею про допуск (лістинг) цінних паперів до
офіційного котирування біржа повинна укласти з емітентом двосторонній
договір про підтримання лістингу згідно з положенням про допуск.

Взаєморозрахунки за угодами щодо цінних паперів здійснюються на підставі
розрахункових документів, наданих сторонами відповідно до договорів,
якими передбачено перехід права власності на цінні папери, а так само
інформації, яка надається фондовими біржами та організаційно оформленим
позабіржовим ринком. Угоди по цінних паперах не підлягають нотаріальному
посвідченню, якщо інше не передбачено законодавством або договором.

Згідно Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15 –
93 торгівля іноземною валютою на території України резидентами і
нерезидентами – юридичними особами здійснюється через уповноважені банки
та інші кредитно – фінансові установи, що одержали ліцензію на торгівлю
іноземною валютою Національного банку України, виключно на
міжбанківському валютному ринку України.

Уповноважені банки та інші кредитно – фінансові установи, що одержали
ліцензію Національного банку України:

від свого імені купують і продають іноземну валюту на міжбанківському
валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і
нерезидентів;

мають право від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту
готівкою у фізичних осіб – резидентів і нерезидентів, а також продавати
її фізичним особам – резидентам.

Фізичні особи (резиденти і нерезиденти) мають право

продавати (купувати) іноземну валюту (в) уповноважени(х)м банка(х)м та
іншим кредитно – фінансовим установа(х)м, які одержали ліцензію
Національного банку України, або за їх посередництвом – іншим фізичним
особам – резидентам.

Тобто безпосереднє здійснення операцій на міжбанківському валютному
ринку України дозволяється лише суб’єктам цього ринку, до яких належать:

Національний банк України;

уповноважені банки та інші кредитно – фінансові установи – резиденти,
які одержали ліцензію Національного банку України на право здійснення
валютних операцій;

юридичні особи, які уклали з уповноваженими банками агентські угоди на
відкриття пунктів обміну іноземних валют;

кредитно – фінансово установи – нерезиденти (а так само іноземні банки),
які отримали індивідуальний дозвіл Національного банку України на право
здійснення операцій на міжбанківському валютному ринку України;

валютні біржі та валютні підрозділи товарних і фондових бірж, які
одержали ліцензію Національного банку України на право торгівлі
іноземною валютою.

Куплена і зарахована на спеціальний рахунок клієнта іноземна валюта має
бути використана згідно з контрактом або відповідним документом протягом
п’яти банківських днів.

У сучасних умовах діяльність фондового ринку України пов’язана з
багатьма прогалинами в сучасному законодавстві. Тому договори, які
укладаються на фондовому ринку мають дуже важливе значення.

Постановою Кабінету Міністрів № 218 від 27 березня 1995 року було
затверджене “Положення про порядок проведення сертифікатних аукціонів”.
Це Положення визначає порядок продажу акцій відкритих акціонерних
товариств на сертифікатних аукціонах, а також загальні принципи та
порядок взаємодії державних органів приватизації і центрів сертифікатних
аукціонів, умови участі в них покупців, принципи визначення покупців –
переможців, підсумків аукціонів та розрахунку аукціонної вартості акцій,
порядок оформлення документів, що засвідчують право власності покупців
на придбані акції. Під сертфікатним аукціоном розуміється спосіб продажу
акцій відкритих акціонерних товариств за приватизаційні майнові
сертфікати, компенсаційні сертифікати, житлові чеки через центри
сертифікатних аукціонів.

Третього березня 1994 року Національний банк України затвердив Тимчасові
Правила проведення валютних аукціонів Національного банку України № 7 –
94. Згідно з цими правилами купівля – продаж валютних коштів на Аукціоні
здійснюється через банки – члени Української Міжбанківської Валютної
біржі. Право на купівлю іноземної валюти на Аукціоні мають резиденти
України (клієнти). Нерезиденти України можуть придбати валюту на
Аукціоні з метою репатріації прибутку від іноземних інвестицій згідно з
діючим законодавством. Для купівлі іноземної валюти на Аукціоні клієнт
надає банку – учаснику аукціону заяву та доручає йому перерахувати
визначену заявою суму гривневих коштів, необхідну для купівлі валюти на
аукціоні, на кореспондентські рахунки банки – членів Української
Міжбанківської Валютної біржі в Українській Міжбанківській Валютній
біржі. Дані заяви розглядаються Аукціонним Комітетом. В ході аукціону
банки – учасники через своїх брокерів можуть подавати заявки на зміни
обсягів купівлі. Всі ці заявки направляються брокерами курсовому маклеру
в письмовій формі. Всі заявки, що були подані банками – учасниками,
зараховуються в операційному листку.

На початку аукціону курсовий маклер оголошує суми заявок на купівлю та
продаж іноземної валюти, що відповідають курсу (за початковий курс
іноземної валюти до грошової одиниці, що діє в Україні, приймається
курс, зафіксований на попередньому аукціоні). В залежності від розмірів
пропозиції курсовий маклер може знижувати або підвищувати курс іноземної
валюти до грошової одиниці, що діє в Україні. Після завершення аукціону
укладені на ньому угоди оформляються операційними листами та аукціонними
свідоцтвами у 2 примірниках і підписуються Головою Аукціонного Комітету
та брокером. Розрахунки учасників аукціону за укладеними угодами
здійснюються на підставі аукціонних свідоцтв.

Банкам дозволяється стягати комісійну винагороду у розмірі не більше 1 %
від суми операції купівлі – продажу валюти з продавця та 1 % з покупця.

Вся інформація про валютні операції учасників аукціону є банківською
таємницею.

Законом України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу
приватизацію)” № 2171 – XII від 6 березня 1992 року передбачається
можливість продажу об’єктів малої приватизації на аукціоні. Він, тобто
продаж, полягає у передачі права власності покупцю, який запропонував у
ході торгів найвищу ціну.

Продаж об’єктів приватизації на аукціоні здійснюється за наявності не
менш як двох покупців. Фонд державного майна України, Верховна рада
Автономної Республіки Крим та місцеві Ради мають право встановлювати
додаткові умови участі покупців в аукціоні, що не суперечать цілям і
змісту вищевказаного Закону. Покупці, для того щоб зареєструватися як
учасники аукціону, повинні сплатити встановлений органом приватизації
реєстраційний внесок, розмір якого не може перевищувати розміру одного
неоподаткованого мінімуму доходів громадян. Також покупці повинні внести
грошові кошти в розмірі 10 % початкової ціни продажу об’єкта
(безготівкою).

Фізична або юридична особа, яка має бажання бути зареєстрованою як
учасник аукціону повинна мати при собі:

квитанцію про сплату реєстраційного внеску;

документ, що посвідчує фізичну особу або представника юридичної особи,
їх повноваження;

документ про внесення грошових коштів у розмірі 10 % початкової ціни
продажу об’єкта;

декларацію про доходи, у разі придбання об’єкта приватизації за рахунок
грошових коштів – для покупців – фізичних осіб;

нотаріально посвідчені копії установчих документів – для покупців –
юридичних осіб.

Відомості про учасників аукціону заносяться до книги реєстрації окремо
щодо кожного об’єкта реєстрації, який підлягає приватизації. Відомості
про учасників аукціону не підлягають розголошенню до визначення
остаточного переможця.

Кінцевий термін прийняття заяв на участь в аукціоні – три дні до
початку аукціону. Інформація про остаточну ціну та переможця аукціону
публікується у інформаційних бюлетенях органів приватизації, місцевій
пресі та інших друкованих виданнях, визначених органами приватизації,
протягом 15 календарних днів після укладення договору купівлі – продажу.

Аукціон проводиться відповідним органом приватизації або уповноваженою
ним особою (діє на підставі угоди з органом приватизації). Угода повинна
передбачати:

строки проведення аукціону;

початкову ціну продажу об’єкта приватизації і порядок її зниження;

розмір і порядок виплати винагороди;

взаємні зобов’язання, умови розірвання угоди та майнову відповідальність
сторін;

інші умови на розсуд сторін.

Для участі в аукціоні покупці мають одержати квитки

учасників аукціону. Аукціон проводиться безпосередньо ведучим
(ліцитатором). Під час аукціону ведеться протокол, до якого заноситься
початкова ціна продажу об’єкта, пропозиції учасників аукціону, відомості
про учасників аукціону, результат торгів (ціна продажу, відомості про
фізичну або юридичну особу, яка одержала право на придбання об’єкта).
Цей протокол підписується ліцитатором та покупцем (його представником),
який одержав право на придбання об’єкту і у триденний термін
надсилається відповідному органу приватизації та затверджується ним.

Продаж на аукціоні із застосуванням приватизаційних паперів
здійснюється у порядку, передбаченому вищезгаданим Законом, з
урахуванням таких особливостей:

право участі мають тільки громадяни України, створені ними господарські
товариства у порядку, передбаченому Фондом державного майна України, а
так само фінансові посередники, що одержали відповідну ліцензію згідно з
чинним законодавством;

платіжними засобами є приватизаційні папери та грошові кошти;

продажу підлягають тільки об’єкти, включені до відповідного переліку
(ст. 7 Закону).

На вимогу будь – кого з учасників аукціону або органу приватизації
аукціон може бути припинено і об’єкт знімається з торгів, конкурсного
відбору якщо у наявності є порушення чинного законодавства про
приватизацію. Угоди, що укладені внаслідок проведення аукціону, можуть
бути визнані судом недійсними якщо порушені приписи ст. 20 Закону.

Законодавством України передбачена можливість проведення ще багатьох
видів аукціонів. Це можуть бути аукціони по продажу кредитів ( Постанова
Національного банку України № 97 від 20.05.94 року “Про проведення
закритих кредитних аукціонів з продажу кредитів Національним банком
України”), по продажу квот на товари, експорт яких підлягає режиму
квотування та ліцензування, аукціони по продажу заставленого майна тощо.

2.4. Купівля – продаж мисливської і газової зброї

Порядок купівлі – продажу мисливської та газової зброї визначений у
постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1993 р. N 706 “Про
порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і застосування,
спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та
дратівної дії”.

Виготовлення та реалізація (продаж) спеціальних засобів самооборони
здійснюються суб’єктами підприємницької діяльності -юридичними особами
і громадянами, які мають на це спеціальний дозвіл (ліцензію),
виданий в установленому порядку, за наявності сертифіката
встановленого зразка на кожний вид спеціального засобу самооборони.

Спеціальні засоби самооборони підлягають сертифікації, яка
здійснюється в державній системі сертифікації УкрСЕПРО відповідно до
Декрету Кабінету Міністрів України від 10 травня 1993 р. N 46-93 “Про
стандартизацію і сертифікацію”.

До кожного спеціального засобу самооборони, що реалізується
(продається), повинні додаватися правила користування цим засобом та
порядок його застосування.

Ввіз і вивіз з країни спеціальних засобів самооборони
здійснюється у порядку, встановленому МВС та Держмиткомом.

Контроль за дотриманням суб’єктами підприємницької
діяльності, установами, організаціями та громадянами вимог цього
Положення здійснюють МВС та його органи на місцях.

У разі порушення суб’єктами підприємницької діяльності,
установами, організаціями та громадянами вимог цього Положення МВС та
його органи на місцях анулюють видані ними дозволи на
виготовлення, реалізацію (продаж), придбання та використання
спеціальних засобів самооборони.

II. Порядок реалізації (продажу) і придбання упаковок з аерозолями
сльозоточивої та дратівної дії

1. Упаковки з аерозолями сльозоточивої та дратівної дії (газові
балончики) реалізуються (продаються) громадянам, які досягли
18-річного віку, суб’єктами підприємницької діяльності, установам і
організаціям без дозволу органів внутрішніх справ у спеціалізованих
магазинах, окремих секціях магазинів.

2. Відкриття та функціонування спеціалізованих магазинів і окремих
секцій магазинів для продажу упаковок з аерозолями сльозоточивої
та дратівної дії (газових балончиків) здійснюються у порядку,
встановленому МВС.

III. Порядок реалізації (продажу), придбання, реєстрації,
обліку і зберігання (носіння) газових пістолетів і револьверів та
патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії

1. Дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових
пістолетів і револьверів та патронів до них видаються органами
внутрішніх справ громадянам, які досягли 18-річного віку (за
винятком осіб, зазначених у пункті 19 цього Положення), за умови
наявності висновку (довідки) медичного закладу
(лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми про те, що за
станом здоров’я вони можуть володіти (користуватися)
спеціальними засобами самооборони та ознайомлені з порядком їх
зберігання (носіння) і застосування.

Кількість газових пістолетів (револьверів), які можуть бути у
власності громадян, не обмежується.

2. Суб’єкти підприємницької діяльності, установи і
організації з метою захисту життя, здоров’я, честі та гідності своїх
працівників мають право на придбання газових пістолетів і револьверів
та патронів до них з оформленням дозволу органами внутрішніх справ
на їх зберігання (носіння) конкретним працівникам, які
досягли 18-річного віку (за винятком осіб, зазначених у пункті 19
цього Положення), за умови наявності висновку (довідки) медичного
закладу (лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми щодо
цих працівників та ознайомлення з порядком їх- зберігання (носіння) і
застосування.

3. Дозволи на придбання і зберігання (носіння) газових
пістолетів (револьверів) підписується начальником органу
внутрішніх справ або особою, яка виконує його обов’язки:

громадянам – за місцем проживання;

суб’єктам підприємницької діяльності, установам і
організаціям (на придбання) та їхнім працівникам ( на зберігання)
(носіння) – за місцем реєстрації (юридичною адресою) установи,
організації або суб’єкта підприємницької діяльності. При цьому в
дозволі робиться відмітка – відомче (службове).

4. Дозволи на придбання газових пістолетів (револьверів)
видаються органами внутрішніх справ терміном на три місяці. Не
використаний у цей термін дозвіл повертається до органу внутрішніх

справ, який його видав.

5. Для отримання дозволу на придбання газових пістолетів
(револьверів) громадяни подають до органу внутрішніх справ:

( Абзац перший пункту 11 змінено згідно з Постановою КМ N 127 ( 127-94-п
) від 02.03.94 )

заповнену картку-заяву;

дві фотокартки розміром 3 х 4 сантиметри;

висновок (довідку) медичного закладу
лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми (крім осіб,
які мають дозвіл органу внутрішніх справ на зберігання і носіння
мисливської та відомчої вогнепальної зброї); ( Абзац четвертий пункту 11
доповнено згідно з Постановою КМ N 127 ( 127-94-п ) від 02.03.94 )

квитанцію про оплату послуг, пов’язаних з оформленням
документів для видачі дозволу на придбання газових пістолетів
(револьверів) (за кожну одиницю).

6. Для отримання дозволу на придбання газових пістолетів
(револьверів) суб’єкти підприємницької діяльності, установи і
організації подають до органу внутрішніх справ:

лист з обгрунтуванням необхідності придбання газових пістолетів
(револьверів) і зазначенням їх типу та кількості;

список працівників, які користуватимуться зазначеними засобами
самооборони;

по 2 фотокартки розміром 3 х 4 сантиметри (на кожного з
працівників, що використовуватимуть газові пістолети (револьвери);

копію платіжного доручення про оплату послуг, пов’язаних з
оформленням документів для видачі дозволів на придбання зазначених
засобів самооборони (за кожну одиницю);

висновок (довідку) медичного закладу
(лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми.

7. Орган внутрішніх справ не більш яку місячний термін
розглядає документи, зазначені у пунктах 11 і 12 цього Положення, і
видає дозвіл на придбання газових пістолетів (револьверів) або
мотивовано відмовляє у ньому.

Відмову у видачі дозволу може бути оскаржено відповідно до чинного
законодавства у судовому порядку.

8. Придбані газові пістолети (револьвери) протягом десяти днів з
дня придбання подаються до органу внутрішніх справ для реєстрації
та оформлення дозволу на їх зберігання (носіння):

громадянами – за місцем проживання;

суб’єктами підприємницької діяльності, установами і
організаціями – за місцем їх реєстрації (юридичною адресою).

При цьому для отримання дозволу на зберігання (носіння) газових
пістолетів (револьверів) їх власники (користувачі) подають до органу
внутрішніх справ також корінець дозволу на придбання з відміткою
спеціалізованого магазину про продаж газового пістолету (револьверу) та
квитанцію (платіжне доручення) про оплату послуг, пов’язаних з
оформленням документів для видачі дозволу на зберігання (носіння)
газових пістолетів (револьверів).

Дозвіл на зберігання і носіння газових пістолетів
(револьверів) видається органом внутрішніх справ терміном на три роки.

Дозвіл на зберігання (носіння) газових пістолетів
(револьверів) може бути виданий кожному членові сім’ї власника
газового пістолету (револьверу), який має на це право.

Дозвіл на зберігання (носіння) газового пістолету
(револьверу) може бути виданий не більш як трьом працівникам
суб’єкта підприємницької діяльності, установи і організації на
кожний газовий пістолет (револьвер).

Дозвіл на зберігання і носіння безномерних або саморобних
газових пістолетів (револьверів) органами внутрішніх справ не
видається.

9. Патрони до газових пістолетів (револьверів), заряджені
речовинами сльозоточивої та дратівної дії, продаються громадянам
(користувачам) у спеціалізованих магазина і окремих секціях у разі
пред’явлення дозволу органу внутрішніх справ на зберігання
(носіння) відповідного газового пістолету (револьверу).

10. Для продовження терміну дозволу на зберігання (носіння) газових
пістолетів і револьверів (перереєстрації) власник зобов’язаний
за один місяць до закінчення терміну дії дозволу подати до органу
внутрішніх справ за місцем проживання (юридичною адресою), наявні
газові пістолети (револьвери) і такі документи:

заяву (лист юридичної особи) на ім’я начальника органу

внутрішніх справ з проханням провести перереєстрацію газових

пістолетів (револьверів), що є у нього:

квитанцію (платіжне доручення) про оплату послуг, пов’язаних з
перереєстрацією газових пістолетів (револьверів); висновок
(довідку) медичного закладу
(лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми.

11. Громадяни зобов’язані забезпечити умови зберігання, що
виключають втрату та можливість крадіння спеціальних засобів
самооборони. Ці засоби повинні зберігатися у дерев’яних або
металевих ящиках за місцем роботи або проживання власника
(користувача), до них не повинні мати доступ сторонні особи. ( Пункт
17 із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ N 365 ( 365-95-п )
від 29.05.95, N 587 ( 587-2000-п ) від 29.03.2000 )

12. У всіх випадках носіння газових пістолетів (револьверів)
власник (користувач) зобов’язаний мати при собі дозвіл органу
внутрішніх справ на право їх зберігання (носіння). У разі
відсутності у особи такого дозволу пістолет (револьвер) до
розгляду справи вилучається працівниками органів внутрішніх справ у
встановленому порядку.

13. Органи внутрішніх справ дозволи на придбання, зберігання
(носіння) газових пістолетів (револьверів) не видають, а видані
дозволи анулюються за наявності:

висновку (довідки) медичного закладу
(лікувально-кваліфікаційної комісії) встановленої форми, який
свідчить про те, що така особа за станом здоров’я не може володіти
спеціальними засобами самооборони; відомостей про систематичне
порушення особою громадськогопорядку, зловживання спиртними
напоями, вживання наркотичних речовин без призначення лікаря; пред
‘явлення такій особі обвинувачення у вчиненні злочину, а також
засудження до позбавлення волі; непогашеної або незнятої у
встановленому порядку з особи судимості за тяжкий злочин або злочин,
скоєний із застосуванням вогнепальної зброї, вибухових матеріалів або
спеціальних засобів самооборони, заряджених речовинами сльозоточивої та
дратівної дії; умовного засудження особи з іспитовим терміном або
засудження до виправних робіт; вироку народного суду щодо такої
особи, виконання якого відстрочено.

14. Після анулювання органом внутрішніх справ дозволу на
зберігання (носіння) газового пістолету (револьверу) цей засіб і
патрони до нього разом з дозволом вилучаються. Вилучиний газовий
пістолет (револьвер) і патрони до нього здаються на комісійний
продаж у спеціалізований магазин. Отримані від їх продажу кошти (з
відрахуванням витрат, пов’заних з реалізацією) повертаються
власнику такого засобу або його представнику.

У випадках, що не терплять зволікань, газові пістолети
(револьвери) та патрони до них можуть бути вилучені органами
внутрішніх справ у осіб за обставин, передбачених у пункті 19 цього
Положення, негайно.

15. Про анулювання дозволу на зберігання (носіння) газового
пістолету (револьверу) на підставах, указаних у пункті 19 цього
Положення, органом внутрішніх справ виноситься мотивована ухвала, яка
затверджується начальником органу внутрішніх справ або особою, що
виконує його обов’язки.

16. У разі смерті власника газовий пістолет (револьвер) і
патрони до нього зберігаються його родичами до вирішення питання про
спадкоємця майна. Якщо хто-небудь із спадкоємців має право на отримання
дозволу на зберігання (носіння) газового пістолету (револьверу),
то йому в установленому порядку органами внутрішніх справ може бути
виданий такий дозвіл. Якщо серед спадкоємців немає осіб, які мають право
на його зберігання, він у місячний термін передається родичами
померлого власника до органу внутрішніх справ для реалізації. Отримані
від продажу коштів з відрахуванням витрат, пов’язаних з реалізацією
(повертаються спадкоємцю такого майна.

Якщо спадкоємець протягом місяця з дня набуття права
власності не подав документи до органу внутрішніх справ на
отримання дозволу на зберігання (носіння) газового пістолета
(револьвера), то він вилучається органом внутрішніх справ у
порядку, передбаченому пунктом 20 цього Положення.

17. Забороняється передавати газові пістолети (револьвери) та
патрони до них іншим особам без дозволу органу внутрішніх справ.

Органи внутрішніх справ мають право оформляти документи для
передачі газових пістолетів (револьверів) одним власником
іншому.Порядок передачі визначається МВС.

18. У разі зміни місця проживання власник газового пістолету
(револьверу) зобов’язаний звернутися до органу внутрішніх справ з
проханням про зняття його з обліку і вказати нове місце
проживання. Після прибуття до нового місця проживання власник ткого
засобу зобов’язаний у 10-денний термін подати документи до органу
внутрішніх справ для взяття його на облік.

За взяття на облік газового пістолету (револьверу) в органах
внутрішніх справ за новим місцем проживання плата з його власника не
справляється, якщо термін виданого дозволу на його зберігання
(носіння) не закінчився.

19. Газовий пістолет (револьвер), що став непридатний для
подальшого використання (не підлягає ремонту), не реєструється (не
перереєстровується) і у місячний термін здається власником до
органу внутрішніх справ) без відшкодування його вартості) для
зняття з обліку.

Непридатність газового пістолету (револьверу) до подальшого
використання визначається органом внутрішніх справ на підставі
відповідності вимогам технічних умов його виготовлення та
сертифіката встановленого зразка.

Використані та непридатні для подальшого користування
спеціальні засоби самооборони підлягають утилізації у
встановленому порядку.

20. У разі втрати або крадіжки газового пістолету
(револьверу) власник зобов’язаний негайно повідомити про це в орган
внутрішніх справ.

21. Спеціалізовані магазини для продажу газових пістолетів
(револьверів) і патронів до них відкриваються і функціонують в
порядку, встановленому МВС.

22. Зразки карток-заяв, дозвіл на придбання, зберігання
(носіння) газового пістолету (револьверу), книг їх обліку та інших
документів установлюються МВС.

23. Форма висновку (довідки) медичного закладу
(лікувально-кваліфікаційної комісії) визначається МОЗ.

IV. Порядок застосування спеціальних засобів самооборони,
заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії

1. Спеціальні засоби самооборони, заряджені речовинами
сльозоточивої та дратівної дії, застосовуються громадянами:

для захисту від злочинних посягань на своє життя і здоров’я, житло
та майно чи життя і здоров’я, житло та майно інших громадян;

для захисту від нападу на приміщення організації, установи та
суб’єкта підприємницької діяльності, де вони працюють:

для затримання особи, яка скоїла злочин і намагається втекти або
вчинити опір, з наступною передачею її працівникам органів
внутрішніх справ.

Перед застосуванням спеціальних засобів самооборони
громадянин якщо є можливість, зобов’язаний попередити нападника про
свій намір їх застосувати.

Якщо внаслідок застосування спеціальних засобів самооборони
нападникові заподіяно тілісне ушкодження або він помер,
громадянин, що застосував такі засоби, зобов’язаний негайно
викликати карету швидкої медичної допомоги, вжити заходів до
забезпечення охорони місця події та сповістити про це органи
внутрішніх справ і прокуратури.

2. Забороняється застосовувати спеціальні засоби самооборони у разі
значного скупчення людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні
особи.

Категорично забороняється застосовувати спеціальні засоби
самооборони до працівників правоохоронних та природоохоронних
органів під час виконання ними своїх службових обов’язків.

V. Відповідальність за порушення встановленого порядку
виготовлення, реалізації (продажу), реєстрації, обліку і застосування
спеціальних засобів самооборони

Посадові особи та громадяни, що порушили встановлений порядок
виготовлення, реалізації, обліку та застосування спеціальних
засобів самооборони, притягуються до відповідальностіу порядку,
встановленому чинним законодавством України.

Ці вимоги ставляться також до купивлі – продажу мисливської вогнепальної
зброї.

3. Гарантії прав покупців в роздрібній торгівлі

Важливо відзначити, що особливістю договору роздрібної купівлі – продажу
є його суб’єктний склад. Продавцем за цим договором виступають
підприємства, організації і установи, незалежно від форми власності чи
господарювання, на яких вони засновані, і основною метою діяльності яких
є діяльність по реалізації товарів споживачам. Крім того, продавцем може
бути і громадянин, що здійснює підприємницьку діяльність без утворення
юридичної особи. Покупцем по договору роздрібної купівлі – продажу є
громадянин – споживач ( Закон України “Про захист прав споживачів” від
12 травня 1991 року №1023 – XII дає таке визначення поняття “споживач” :
“споживач – громадянин, який придбає, замовляє, використовує або має
намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних
побутових потреб”).

Діяльність перших, певною мірою регулюється Постановою Кабінету
Міністрів від 8 лютого 1995 року № 108 “Про Порядок заняття торговельною
діяльністю і правила торговельного обслуговування населення”
(затверджений і додається; в подальшому – Порядок). П. 3 цього Порядку
говорить, що торговельна діяльність може здійснюватися громадянами
України, громадянами інших держав, які не обмежені в правоздатності або
дієздатності в законодавчому порядку, а так само юридичними особами всіх
форм власності. Відносно сфер, в яких може здійснюватися торговельна
діяльність, то п. 5 вказує, що торговельна діяльність може здійснюватися
у сферах роздрібної та оптової торгівлі, а також у торговельно –
виробничій сфері. Під роздрібною торгівлею треба розуміти торгівлю
товарами та виконання при цьому супутніх робіт або послуг за готівку, а
також за інші готівкові платіжні засоби, включаючи кредитні картки, а
здійснюють її торгівельні підприємства (громадяни-підприємці) через
спеціально створені пункти продажу (п. 7 Порядку-це можуть бути
магазини, палатки, кіоски, будинки торгівлі, універсальні магазини,
кафе, торговельні центри тощо).

В роздрібній торгівлі укладення договорів купівлі-продажу, звичайно,
має свої певні особливості. При укладенні договору купівлі-продажу
сторони керуються Цивільним кодексом України, а також спеціальними
нормами споживчого законодавства.

Відповідно до Закону України “Про патентування деяких видів
підприємницької діяльності” від 23.03.1996 року (із змінами і
доповненнями) для здійснення окремих видів торгівлі необхідно одержати
торговий патент. Торговий патент представляє собою державне свідоцтво,
яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його
структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому
законі певними видами підприємницької діяльності (діяльність, пов’язана
з роздрібною торгівлею, діяльність з обміну валюти, а так само
діяльність, яка пов”зана з наданням послуг у сфері грального бізнесу
(тільки тоді ця діяльність підлягає патентуванню, коли вона здійснюється
в пунктах роздрібного продажу товарів). Для продавців, які здійснюють
свою діяльність у сфері роздрібної торгівлі законодавство багатьма
своїми актами встановлює цілу низку додаткових вимог та обов”язків (щодо
організації продажу товарів, ціноутворення, санітарних вимог і таке
інше). У цьому відношенні становище покупця має свої особливості.
Покупець до укладення договору купівлі – продажу володіє переважно
правами і тільки після його укладення у нього можуть виникнути
обов(язки. Для вступу у договірні відносини з торговельними
підприємствами громадянин – споживач повинен обладати необхідною
дієздатністю, яка встановлюється чинним цивільним законодавством. П. 41
ч. 3, 4 Правил зазначає, що у разі запровадження обмежень продаж товарів
окремим категоріям громадян здійснюється в установленому порядку, а
продаж товарів повсякденного попиту дітям проводиться лише у разі, якщо
вони можуть самостійно зробити покупку та розрахуватися за придбаний
товар (обов’язково повинен враховуватися зміст ст. ст. 13, 14 Цивільного
кодексу України про обсяг дієздатності неповнолітніх). Обслуговування
окремих категорій громадян, яким згідно з чинним законодавством
надаються відповідні пільги, здійснюється в спеціально відведених
торговельних приміщеннях (відділах, секціях). Не допускається продаж
господарюючими суб’єктами товарів, вільну реалізацію яких заборонено
згідно з чинним законодавством.

При здійсненні покупки, касир або інший працівник, який одержує гроші
за товар, під час розрахунку з покупцем повинен чітко назвати суму,
одержану від покупця, і покласти одержані від нього гроші окремо на
видному місці, віддрукувати чек на касовому апараті, назвати покупцеві
належну йому суму здачі і видати її разом із чеком. Правильність
розрахунку покупець зобов’язаний перевірити на місці, не відходячи від
каси, тобто договір купівлі -продажу в роздрібній торговельній мережі
виконується, як правило під час укладення (як вбачається з
вищезазначеного, обов’язкового письмового оформлення цього договору не
вимагається, це підтверджується також і змістом ст. 43 Цивільного
кодексу України-громадянину – споживачу, який придбав у торговельного
підприємства (громадянина – підприємця) за усною угодою товар, видається
документ, що підтверджує одержання грошей, а також підставу їх
одержання). Але в певних випадках покупцю може видаватися квитанція,
товарний чи касовий чек або інший письмовий документ, а щодо товарів, на
які встановлено гарантійні терміни, – технічний паспорт чи інший
документ, що його замінює (ст. 14 п. 9 Закону України “Про захист прав
споживачів” від 12 травня 1991 року).

Істотними умовами договору роздрібної купівлі – продажу є умови про
предмет, ціну, а в деяких випадках і про строк. Умова про строк є
істотною при здійсненні купівлі – продажу в кредит (цей вид торгівлі
здійснюється відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 1
липня 1998 року, якою затверджено “Правила торгівлі у розстрочку”).
Вимоги щодо предмета завчасно визначаються законодавчими актами. Що
стосується ціни, то тут діє принцип вільного ціноутворення, а п. 43
Правил з цього приводу говорить, що продаж товарів господарюючими
суб’єктами здійснюється за цінами, що встановлюються відповідно до
чинного законодавства. В окремих випадках ціни визначаються з
врахуванням приписів визначених Постановою Кабінету Міністрів України
“Про ціноутворення в умовах реформування економіки” від 21 жовтня 1994
року (з наступними змінами).

Право споживачів – громадян на придбання товарів належної якості в
незалежній Україні стало одним із основних конституційних прав
громадянина, реалізація якого вимагає встановлення певних гарантій. Так,
відповідно до ст. 50 Конституції України від 28 червня 1996 року “Кожен
має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування
завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право
вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових
продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така
інформація ніким не може бути засекречена”. Проголошення Конституцією
України права громадян на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на
інформацію про якість харчових продуктів і предметів побуту (можна
вважати, що товарів) зобов’язує державу, органи місцевого самоврядування
створити організаційно – правові, соціально-економічні та примусово –
владні гарантії забезпечення цього права. Водночас, усі громадяни і
юридичні особи зобов’язані дотримуватися встановлених щодо цього права
правил.

Договір роздрібної купівлі-продажу служить належною правовою гарантією
захисту порушених прав громадян-споживачів. На захист порушених прав
споживачів покликаний Закон України “Про захист прав споживачів”.

Ст. 3 цього закону говорить що, споживачі, які перебувають на території
України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт,
послуг) для задоволення своїх побутових потреб мають право на:

державний захист своїх прав;

гарантований рівень споживання;

належну якість товарів (робіт, послуг), торговельного та інших видів
обслуговування;

безпеку товарів;

необхідну, доступну та достовірну інформацію про кількість, якість та
асортимент товарів (робіт, послуг);

відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами)
неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезпечними для життя і
здоров’я товарами (роботами, послугами) у випадках, передбачених
законодавством;

звернення до суду та інших уповноважених державних органів за захистом
порушених прав;

об’єднання в громадські організації споживачів (об’єднання споживачів).

Важливу роль по захисту прав споживачів відіграє Державний комітет
України у справах захисту прав споживачів і його органи на місцях. Цей
комітет забезпечує реалізацію державної політики щодо захисту прав
споживачів і має право давати господарюючим суб’єктам обов’язкові для
виконання приписи про припинення порушень прав споживачів, перевіряти у
господарюючих суб’єктів сфери торгівлі якість товарів (робіт, послуг), а
також додержання правил торгівлі та надання послуг, входити
безперешкодно та обстежувати, відповідно до законодавства, будь-які
виробничі, складські, торговельні та інші приміщення цих суб’єктів,
відбирати у господарюючих суб’єктів сфери торгівлі зразки товарів,
сировини, матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів для
перевірки їх якості на місці або проведення незалежної експертизи у
відповідних лабораторіях та інших установах з оплатою вартості зразків і
проведених досліджень (експертиз) за рахунок господарюючих суб’єктів, що
перевіряються та інше.

Як зазначає ст. 11 Закону України “Про захист прав споживачів”,
споживач має право вимагати від продавця (виготівника, виконавця), щоб
якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги)
відповідала вимогам нормативних документів, умовам договорів, а також
інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник,
виконавець). Треба зазначити, що виготівник (виконавець) забезпечує
нормальну роботу (застосування, використання)товару (роботи, послуги).
Гарантійні терміни на комплектуючі вироби повинні бути не меншими, ніж
гарантійний термін на основний виріб, якщо інше не передбачено
законодавством чи договором. Оскільки за змістом ст. 13 Закону України
“Про захист прав споживачів” виготівник (виконавець) зобов’язаний
забезпечити протягом гарантійного строку нормальну роботу товару, в тому
числі комплектуючих виробів, то необхідні спеціальна установка
(підключення чи складання), технічне обслуговування (налагодження тощо),
ремонт у цей період мають провадитися без додаткової плати. Важливо те,
що споживач при виявленні недоліків чи фальсифікації товару протягом
гарантійного або інших термінів, установлених обов’язковими для сторін
правилами чи договором, має право за своїм вибором вимагати від продавця
або виготівника:

безоплатного усунення недоліків товару або відшкодування витрат на їх
виправлення споживачем чи третьою особою;

заміни на аналогічний товар належної якості;

відповідного зменшення його купівельної ціни;

заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перерахуванням
купівельної ціни;

розірвання договору та відшкодування збитків, яких він зазнав

Але вимоги споживача задовольняються тільки щодо товарів ,

термін гарантії на які не закінчився.

Вищезгадані вимоги споживач може пред’явити, за вибором, продавцеві –
за місцем купівлі товару, виготівникові або підприємству, що виконує їх
функції – за місцезнаходженням споживача. Зазначені вимоги за
місцезнаходженням споживача виконують також створені власником продавця
торговельні підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних
придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції
покладено на підставі договору. Функції представників
підприємств-виготівників виконують їх представництва та філії, створені
виготівниками для цієї мети, або підприємствами, які виконують вказані
вимоги на підставі договору з виготівником.

У випадку необхідності, споживач може повернути товар неналежної якості
і пред’явити вимоги продавцю, виготівнику (підприємству, що виконує їх
функції), а ці особи зобов’язані прийняти такий товар. Така вимога
споживача підлягає негайному задоволенню тільки за наявності такого ж
товару, а в разі необхідності перевірки якості такого товару – протягом
14 днів або за домовленістю сторін. Якщо товар відсутній, то вимога про
його заміну задовольняється у двомісячний термін (перебіг цього строку
починається з моменту надходження відповідної заяви). Якщо задовольнити
цю вимогу у встановлений строк неможливо, то споживач може пред’явити
вимоги, які передбачені п. 1 (а, в, г, д) ст.14 Закону України “Про
захист прав споживачів” (див. вище).

Якщо споживач придбав продовольчий товар неналежної якості – продавець
зобов’язаний замінити його на якісний або повернути споживачеві сплачені
ним гроші, якщо вказані недоліки виявлені у межах терміну придатності.
При поверненні грошей розрахунки із споживачем у разі підвищення ціни на
товар провадяться виходячи з його вартості на час пред’явлення
відповідної вимоги, а у разі зниження ціни – виходячи з вартості товару
на час купівлі. У тому випадку, коли споживач пред’явив вимоги про
безоплатне усунення недоліків товару вони повинні бути усунуті протягом
14 днів або за згодою сторін в інший термін. На цей період на вимогу
споживача йому надається (з доставкою) аналогічний товар незалежно від
моделі. Для цього виготівник разом з продавцем зобов’язані на договірній
основі передбачити обмінний фонд товарів. За невиконання вищевказаної
вимоги та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений
термін споживач має право вимагати сплати йому неустойки в розмірі 1%
вартості товару.

Важливо звернути увагу на те, що всі вищевказані вимоги мають
розглядатися тільки після пред’влення споживачем квитанції, товарного чи
касового чека або іншого письмового документа, а щодо товарів, на які
встановлено гарантійні строки технічного паспорта чи іншого документа,
що його замінює. Якщо ж таких документів немає – вимога розгляду не
підлягає. Але якщо такі документи втрачені, то їх можна відновити у
передбаченому законодавством порядку.

Необхідно зазначити, що вимоги споживача не підлягають задоволенню,
якщо продавець, виготівник (підприємство, що виконує їх функції)
доведуть, що недоліки товару виникли внаслідок порушення споживачем
правил користування товаром або зберігання. Споживач має право брати
участь у перевірці якості товару особисто або через свого представника.

Законодавством передбачено право споживача на те, щоб товари (роботи,
послуги) за звичайних умов їх використання, зберігання і транспортування
були безпечними для його життя, здоров’я, навколишнього природного
середовища, а також не завдавали шкоди його майну (ст. 16 п. 1 Закону
України “Про захист прав споживачів”). Згідно з п. 9 ст. 15 цього Закону
виконавець зобов’язаний відшкодувати збитки, що виникли у зв’язку із
втратою, псуванням чи пошкодженням речі, прийнятої ним від споживача для
виконання робіт або надання послуг, не пізніше як у місячний строк (під
збитками відповідно до ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України слід
розуміти витрати, зроблені споживачем, втрати або пошкодження його
майна, а також не одержані ним доходи, які він одержав би, якби
зобов’язання було виконане боржником (продавцем, виконавцем,
виготівником). Якщо споживачу була заподіяна шкода товарами (роботами,
послугами), що містять у собі певні недоліки, то вона підлягає
відшкодуванню в повному обсязі. Право це вимагати визнається за кожним
потерпілим споживачем і таке право зберігається протягом встановленого
терміну служби (терміну придатності), а якщо такий не
встановлено-протягом 10 років з часу виготовлення товару (прийняття
роботи, послуги). Якщо споживачу товар не підійшов за формою,
габаритами, фасоном, кольором, розміром або з інших причин не може бути
ним використаний за призначенням-він має право його обміняти. Це право
зберігається за ним протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі (це правило
стосується непродовольчих товарів).

Звертає увагу на себе той факт, що умови договору, що обмежують права
споживача порівняно з правами, встановленими законодавством, визнаються
недійсними. Якщо в результаті застосування умов договору, що обмежують
права споживача, споживачеві завдано збитків, то вони повинні бути
відшкодовані винною особою у повному обсязі.

П. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.96 р. “Про
практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав
споживачів” говорить, що вимоги споживачів про захист їх прав
розглядаються у позовному провадженні. В такому ж порядку можуть
звертатися до суду Державний комітет України у справах захисту прав
споживачів і його органи, а також громадські організації (об’єднання)
споживачів, які, як вже зазначалося, відповідно до п. 10 ч. 1 ст. 5 та
ст. 26 Закону України “Про захист прав споживачів” мають право
представляти й захищати в суді інтереси споживачів. Заява про захист
прав споживача має повністю відповідати вимогам ст. 137 Цивільно –
процесуального кодексу України щодо форми й змісту позовної заяви. До
заяви споживач повинен подати вичерпний перелік документів, які
підтверджують його вимоги. Від сплати державного мита споживачі
звільняються на підставі ч. 4 ст. 24 Закону України “Про захист прав
споживачів” (а так само і ДКуСЗПС і його органи). Зазначена Постанова
говорить, що судам слід мати на увазі, що неустойка

(штраф, пеня) стягується лише тоді, коли це передбачено укладеним
сторонами договором чи відповідним нормативним актом. Споживач може
пред’явити вимогу про відшкодування моральної шкоди (її розмір
встановлюється судом).

Висновок

На підставі вищевикладеного можна зробити висновок, що договір купівлі –
продажу має дуже важливе значення і є не лише юридичною підставою
виникнення, зміни чи припинення цивільних прав і обов’язків. Треба
сказати, що його призначення значно ширше. Він виконує важливу
праворегулюючу, а також правозахисну функцію і це звичайно є
визначальним моментом для характеристики призначення будь – якого
договору, а в даному випадку договору купівлі – продажу.

Аналізуючи всі аспекти правового значення договору купівлі-продажу у
роздрібній торгівлі, їх можна узагальнити наступним чином:

Договір роздрібної купівлі – продажу, як і будь-який інший договір
купівлі – продажу, служить похідним способом (правовою підставою)
набуття громадянами та іншими суб’єктами права власності;

Він підтверджує наявність зобов’язального правовідношення між
торговельним підприємством і покупцем;

Він служить належною правовою гарантією захисту порушених прав громадян
– споживачів;

На продавця в договорі роздрібної купівлі – продажу покладаються
додаткові обов’язки, а покупцю надаються певні привілеєві права;

Він має ознаки публічного і приватного договору.

Кожна з сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином
виконувати усі обумовлені в ньому або передбачені законом обов’язки. У
разі порушення їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність
чи інші правові наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової
відповідальності, яка настає, зокрема, за наявності умов, передбачених
законом за порушення зобов’язань (гл.18 ЦК України).

Література

О. А. Підопригора, Д. В. Боброва: Цивільне право. Ч. 2. – К.: 1996;

Зобов’язальне право: теорія і практика. Навч. Посібн. Для студентів
юрид. Вузів і фак. ун – ів / О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова, В. В. Луць та
інші; За ред. О. В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 912 с.;

Цивільний кодекс Української РСР. Цивільний процесуальний кодекс України
// Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 1999. № 1. –
264 с.;

Гражданский кодекс Украинской ССР: Научно – практ. коммент. Пер. с укр.
/ И. Г. Агапов, М. И. Бару, И. А. Беленчук и др. – К.: Политиздат
Украины, 1981. – 639 с.;

Л. М. Іваненко. Цивільно – правові засоби захисту прав споживачів
(покупців). Монографія: – К.: Юмана, 1998. – 224 с.;

Закон України “Про захист прав споживачів” від 12 травня 1991 року №
1023 – XII;

Постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 108 “Про
Порядок заняття торговельною діяльністю і правила торговельного
обслуговування населення”;

Наказ Міністерства зовнішніх економічних зв’язків і торгівлі України від
27 травня 1996 року № 294 “Про затвердження Правил продажу
непродовольчих товарів”;

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 12.04.1996 року “Про
практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав
споживачів”;

Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність” № 959 – XII від
16.04.1991 року (із змінами і доповненнями);

Закон України “Про товарну біржу” від 10 грудня 1991 року № 1956 – XII;

Закон України “Про цінні папери та фондову біржу” від 18 червня 1991
року № 1201 – XII;

PAGE

PAGE 44

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter