право

Курсова робота

на тему:

Договір франчайзингу

Зміст

стор.

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . .3

Розділ 1 Поняття договору франчайзингу (комерційної концесії):

Ознаки договору франчайзингу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Форма і реєстрація договору франчайзингу . . . . . . . . . 12

Розділ 2 Зміст договору франчайзингу (комерційної
концесії):

2.1. Субфранчайзинг . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . 13

2.2. Права і обовязки сторін за договором франчайзингу . . .16

Розділ 3 Відповідальність сторін за договором франчайзингу . . .24

Висновки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . . . . . . . . . .27

Список використаних джерел . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . .28

Вступ

Комерційна концесія (франчайзинг) — один із нових правових інститутів,
що знайшов своє відображення у новому ЦК України. Комерційна концесія
основана на тому, що один суб’єкт підприємницької діяльності
(правоволоділець) за винагороду надає іншому суб’єктові підприємницької
діяльності (користувачеві) право використовувати свої засоби
індивідуалізації (фірмове найменування, комерційне позначення, знак для
товарів і послуг), передає йому ноу-хау, комерційну інформацію, що
охороняється законом, і надає постійне консультаційне сприяння в
організації підприємницької діяльності [1]. Поєднання зазначених
елементів в одних правовідносинах дає можливість відрізняти комерційну
концесію (франчайзинг) — від інших подібних підприємницьких договорів.

Договір комерційної концесії (франчайзингу) (сопtгасt оf frапсhising,
contrat de franchissage ou de franchise) широко застосовувався в
господарській діяльності з 70-х років, хоч уже був відомий в США з кінця
минулого століття. За своєю суттю франчайзинг є одним із засобів надання
продукції або послуг споживачам, форма організації і ведення
підприємницької діяльності на основі об’єднання матеріальних та
фінансових засобів і зусиль юридичних та фізичних осіб, що зареєстровані
як суб’єкти підприємницької діяльності. Франчайзинг передбачає створення
широкої мережі однорідних підприємств, які мають знак для товарів і
послуг (торговельний знак), що об’єднує багатьох підприємців, які
дотримуються однакових умов, стилю, методів та форми продажу товарів і
надання послуг, а в деяких випадках — і при виробництві товарів.

Терміном «франчайзинг» («франшиза») у середньовічній Франції визначався
привілей (право) на здійснення певної діяльності, куплений у короля.

Франчайзинг — це форма маркетингу або розподілення товару, при якому
«материнська» компанія, як правило, надає індивідуму або компанії
(«дочірній» або сторонній) право або привілей робити бізнес у визначеній
формі протягом певного періоду часу в певному місці [6].

В країнах з розвинутою ринковою економікою більшість підприємств працює
за схемою франчайзингу в таких сферах, як ресторани і закусочні
(«МсDопаlds», «Ріzzа Нut», «Ваsкіп Rоbbіпs» та ін.), туризм і готельне
господарство («НоІіdау Іпп», «Sheratоп» та ін.), індустрія
безалкогольних напоїв («Соса-соlа», «Рерsі», «7UР» та ін.), стоматологія
(«Саbоt»), фотопослуги («Коdак», «Рujі», «АGFА» та ін.), автосервіс,
будівельні та реконструкційні фірми. Досить поширений франчайзинг і при
наданні таких видів послуг, як бухгалтерські, аудиторські, юридичні,
консалтингові. Схему франчайзингу поступово починають використовувати і
вітчизняні підприємці («Мак-Смак», «Картопляна хата», «Швидко»,
«ТНК-Україна», «ХХІ-век» та ін.).

Хоч сфера використання франчайзингу надзвичайно різноманітна, її можна
класифікувати на чотири види:

1) збутовий франчайзинг (використовується виробником товару для побудови
єдиної розгалуженої збутової мережі, функціонування якої перебуває під
його контролем);

2) торговий франчайзинг (торговельна організація відкриває мережу своїх
магазинів, які юридично не є її структурними підрозділами, філіями або
дочірніми підприємствами);

3) франчайзинг у сфері обслуговування та надання послуг (типовим
прикладом цього виду франчайзингу, найближчого до торгового
франчайзингу, є мережі фірмових готелів, ресторанів або авторемонтних
майстерень, а також аудиторських, юридичних, консалтингових фірм);

4) виробничий франчайзинг (використовується виробником для розширення
виробництва своїх товарів або їх просування на нові ринки).

Найбільше франчайзинг поширений у США, де товарооборот на умовах
франчайзингу становить більш як третину всієї торгівлі. Офіційні дані
свідчать про те, що франчайзинг використовується вже більш ніж у 80
країнах світу.

Застосування франчайзингу в підприємницькій діяльності надає істотні
переваги як правоволодільцю, так і користувачеві, а також споживачеві і
всьому суспільству.

Для правоволодільця (франчайзера) франчайзинг є найбільш зручним засобом
розширення свого бізнесу. Він позбавлений необхідності відкривати велику
кількість філій або реєструвати підприємства на віддаленій території,
інвестувати кошти для придбання нерухомості, наймання персоналу.
Прайоволоділець отримує користь, не вдаючись до кредитів та не беручи на
себе серйозних фінансових зобов’язань, адже саме користувач вкладає свою
частку в бізнес, де значні витрати на розширення покладаються також на
нього. Правоволоділець покращує свій збут, забезпечує собі можливість у
подальшому продавати користувачеві нові партії товарів і здійснювати
обслуговування устаткування, сам процес експлуатації якого — безкоштовна
реклама. Крім того, для правоволодільця успіх користувача (незалежного
підприємця з високим рівнем мотивації у своїй роботі до зростання
прибутку) може давати більший прибуток, ніж експлуатація власного
підприємства або торгової точки з менеджером, який не вклав власні кошти
в справу. Нарешті, правоволоділець може здійснювати більш суворий
контроль за умовами реалізації своєї продукції порівняно з тим, який він
має при використанні інших каналій, де немає такого тісного
взаємозв’язку з клієнтом. Все це і дає можливість протягом відносно
короткого строку створити розгалужену мережу виробничих підприємств та
підприємств, що надають послуги.

Для користувача франчайзинг істотно знижує підприємницький ризик та
прискорює окупність капіталовкладень. Залишаючись господарем свого
підприємства, він отримує можливість використовувати добре відомий знак
для товарів і послуг, що позитивно позначається на входженні до ринку.
Крім того, правоволодільці проводять постійну рекламну кампанію на
загальнонаціональному і місцевому рівнях у таких масштабах, які не під
силу малій і середній фірмі. Користувач отримує від правоволодільця як
спеціальні знання за допомогою програм навчання та професійних
консультацій з управління підприємством, так і устаткування,
інгредієнти, необхідні для виробництва кінцевої продукції або послуг, за
цінами нижче ринкових. Неодноразово правоволоділець виступає поручителем
за користувача при його зверненні за кредитом до банку або при
ускладненнях у розрахунках зі споживачами. І, нарешті, у користувача
низька вірогідність банкрутства порівняно із звичайним малим
підприємством.

Для споживача та суспільства використання франчайзингу може мати як і
позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних моментів використання
механізмів франчайзингу можна віднести сприяння виникненню нових
конкурентів на ринку збуту і збільшення конкуренції серед товарних
знаків, надходження іноземних інвестицій, що забезпечують ефективну
передачу новітніх технологій і створення робочих місць, поповнення
бюджету держави за рахунок надходження коштів від оподаткування. Дійсно,
з одного боку, сприяючи насиченості ринку якісними товарами та
послугами, франчайзинг відкриває для споживачів додаткові можливості
задоволення потреб споживачів, з другого — франчайзингові угоди можуть
призвести до порушення прав та інтересів споживачів. Адже сама по собі
ідея франчайзингу побудована на своєрідній підміні суб’єкта, коли
користувач виступає в обороті фактично під чужим ім’ям, використовуючи
фірмове найменування і товарні знаки правоволодільця. У такій ситуації
законні права власника можуть постраждати. З цієї точки зору
найнебезпечнішим для споживача є виробничий фраччанзинг. Коли споживач
купує ліцензійний товар, він у крайньому разі усвідомлює, що цей товар
вироблений не власником товарного знаку, а зовсім іншою фірмою, яка може
і не забезпечити очікуваної якості. Якщо ж споживач купує товар,
вироблений користувачем за договором франчайзингу, він частіше за все
вважає, що товар вироблений якщо не самим власником товарного знака, то
хоч би його дочірньою компанією.

Саме необхідність захисту інтересів споживачів і в широкому значенні —
громадських інтересів є однією з підстав введення законодавчого
регулювання комерційної концесії (франчайзингу).

Розділ 1 Поняття договору франчайзингу (комерційної концесії)

Ознаки договору франчайзингу

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) надає
другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до
її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та
(або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг (ст. 1134 ЦК
України) [1] .

Необхідно розрізняти державну і комерційну концесію. Раніше під
концесією розуміли передачу державою у користування приватним особам у
період НЕПу майна, яке було виключно власністю держави, на умовах поділу
продукції, виробленою внаслідок використання цього майна. На
сьогоднішній день такі угоди в українському законодавстві називаються
угодами про розподіл продукції [3]. Такий договір «державної» концесії
не має нічого спільного з комерційною концесією.

Договір комерційної концесії є консенсуальним. двостороннім, (взаємним),
платним і каузальним договором.

Договір комерційної концесії є консенсуальним, оскільки він вступає в
силу з моменту досягнення згоди сторонами, на відміну від реальних
договорів, які визнаються укладеними з моменту, коли на підставі угоди
здійснена передача стороною контрагенту певного майна. Передача
правоволодільцем користувачеві права використання у підприємницькій
діяльності комплексу виключних прав, що належали правоволодільцю,
передача користувачеві технічної і комерційної документації та іншої
інформації, а також виплата користувачем правоволодільцю винагороди,
інші дії здійснюються сторонами задля виконання вже укладеного договору
комерційної концесії. Не потрібно змішувати фактичне виконання угоди з
моментом її виникнення. Так, сторони договору комерційної концесії мають
право домовитись про те, що передача документації правоволодільцем і
виплата винагороди користувачем може збігтися з моментом укладення
угоди, проте така угода не робить договір комерційної концесії реальним.

Договір комерційної концесії є двостороннім (взаємним), оскільки кожна
сторона цього договору має права та обов’язки, порівняно з одностороннім
договором, в якому у однієї сторони є тільки права, а у другої — тільки
обов’язки. Так, наприклад, за договором комерційної концесії, в
обов’язки правоволодільця входить передача необхідної технічної
документації, надання консультацій користувачеві, контролювання якості
товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються)
користувачем, а в обов’язки користувача — використання торговельної
марки і (або) іншого позначення правоволодільця, забезпечення
відповідної якості товарів, що виробляються, виконуваних робіт, послуг,
що надаються, нерозголошення секретів виробництва правоволодільця і ін.

Договір комерційної концесії є платним, адже правоволоділець повинен
отримувати винагороду за виконання своїх зобов’язань за договором.
Критерієм оплати договору є наявність у кредитора права вимагати
зустрічного задоволення. Зустрічне задоволення може виражатися в
передачі речі, але найчастіше зустрічне задоволення виражається як
оплата грошових коштів [4].

Договір комерційної концесії є каузальним (від лат. саusа — причина),
оскільки в ньому наявні підстави, тобто юридичний результат, який має
бути досягнутий виконанням угоди, на відміну від абстрактних угод, для
яких підстава є юридично байдужою [5].

Необхідно підкреслити, що договір франчайзингу може використовуватись
виключно у сфері підприємницької діяльності, в зв’язку з чим його
сторонами можуть бути лише юридичні або фізичні особи, які зареєстровані
як суб’єкти підприємницької діяльності. Цей договір є одним з небагатьох
виключно підприємницьких договорів.

Основною метою договору комерційної концесії — сприяти просуванню на
ринок певних товарів (зокрема, високотехнологічного устаткування, яке,
як правило, є засобом виробництва інших товарів), виконанню робіт та
наданню послуг.

Предметом договору комерційної концесії є право на використання об’єктів
права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових
зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного
досвіду та ділової репутації. Іншими словами, йдеться про виключні права
на результати інтелектуальної діяльності.

При визначенні предмета договору комерційної концесії йдеться не просто
про виключні права, а про їх комплекс. Проте обов’язковий набір
виключних прав, які підлягають передачі користувачеві законодавством не
встановлюється. Можлива ситуація, коли користувачем за договором
франчайзингу передається тільки одне право, при цьому у нього не виникає
права вимагати передачі інших прав у примусовому порядку. Однак, для
досягнення мети договору комерційної концесії виключні права передаються
саме в комплексі, наявність яких і допомагає відрізняти договір
комерційної концесії від інших близьких йому видів договорів.

Істотними умовами договору комерційної концесії є предмет і ціна
(винагорода). Особливість предмета договору полягає в тому, що він
становить комплекс виключних прав, які необхідні для використання у
певній сфері підприємницької діяльності. Конкретний склад такого
комплексу визначається метою договору — сприяти просуванню на ринок
певних товарів (робіт, послуг). Враховуючи особливий характер предмета
договору, необхідно також вказати ціну. Якщо врахувати, що виключні
права за своєю природою унікальні, то плату за користування ними не
можна визначити за правилом про ціну, яка за порівнянних обставин
переважно стягується за аналогічні товари, роботи, послуги. На практиці
винагорода найчастіше складається з двох частин — своєрідної «вхідної
плати» за приєднання до фірмової мережі правоволодільця та наступних
періодичних платежів (що визначаються за твердою шкалою або у відсотках
від прибутку) [5].

Строк не належить до істотних умов договору комерційної концесії,
оскільки цей договір може бути укладений на строк або без зазначення
строку.

Форма і реєстрація договору франчайзингу

Форма договору комерційної концесії визначається як письмова.
Недотримання письмової форми договору тягне за собою його недійсність.
Така вимога закону пов’язана з тим, що договір комерційної концесії, з
одного боку, може бути укладений тільки суб’єктами підприємницької
діяльності, тобто професійними учасниками цивільного обороту, а з іншого
— такий договір підлягає державній реєстрації.

Державна реєстрація договору комерційної концесії, як це передбачається
Цивільним Кодексом України, буде здійснювати орган, який проводить
державну реєстрацію юридичної або фізичної особи — суб’єктів
підприємницької діяльності, що виступає за цим договором
правоволодільцем [1]. При цьому існує така особливість: якщо
правоволоділець зареєстрований як юридична особа або фізична особа —
суб’єкт підприємницької діяльності в іноземній державі, реєстрацію
договору комерційної концесії здійснює орган, у якому був зареєстрований
користувач. Необхідність реєстрації пов’язана з тим, що головною
складовою предмета договору комерційної концесії є право на використання
об’єктів інтелектуальної власності, за допомогою яких здійснюється
індивідуалізація суб’єкта підприємницької діяльності та товарів, що ним
продаються (виконуваних робіт чи послуг, що надаються).

Надаючи права іншій особі, суб’єкт підприємницької діяльності обмежує
тим самим і себе, про що має знати і суспільство. Не випадково
реєстрація, за загальним правилом, прив’язана до особи правоволодільця.

Характерною ознакою договору комерційної концесії є те, що дійсність
цього договору не пов’язується з його реєстрацією. Лише у відносинах з
третіми особами сторони договору мають право посилатися на договір
тільки після його державної реєстрації. Однак, незважаючи на це,
державну реєстрацію не можна назвати факультативною.

Розділ 2 Зміст договору франчайзингу (комерційної концесії)

2.1. Субфранчайзинг (субконцесія).

Субконцесія — це договір, згідно з яким користувач зобов’язується
передати субкористувачеві весь комплекс отриманих ним від
правоволодільця за договором комерційної концесії прав або його частини
[2]. Внаслідок укладення договору субконцесії користувач стосовно
субкористувача стає правоволодільцем. Невипадково до договору
субконцесії застосовуються правила про договір комерційної концесії,
якщо інше не випливає з особливостей субконцесії.

Права субкористувача, таким чином, стають похідними від прав самого
користувача. У відносини з правоволодільцем побічно через користувача,
вступає нова особа — субкористувач. Це наділяє правополодільця
додатковими обов’язками, які не можна покласти на нього просто так, без
його згоди. Звідси обов’язкова вимога закону про те, що умови
субконцесії мають бути погоджені користувачем з правоволодільцем або
визначені в договорі комерційної концесії.

Передача користувачем усього комплексу отриманих ним прав або їх частини
в субконцесію може бути прямо заборонено договором. У цьому разі
будь-який договір комерційної концесії, укладений користувачем,
недійсний, оскільки укладений за відсутності необхідних повноважень.
Субкористувач у цьому випадку може висунути претензії тільки до
користувача, але ні в якому разі до первинного правоволодільця.

Передача прав у субконцесію може бути дозволена користувачеві договором.
У цьому випадку він може розглядатись як право або як обов’язок
користувача. Вибір того чи іншого варіанта залежить від того, які
положення щодо цього існують у договорі комерційної концесії. Якщо
договір формулює можливість укладати договір комерційної концесії як
право користувача (або правоволодільцем надана згода на передачу прав
субконцесії — одне й те саме), то обсяг цього права залежить від тих
обмежень, які містяться у договорі (згода правоволодільця, яка надається
після укладення договору). За відсутності таких обмежень право
користувача передати отримані ним права в субконцесію мають вважатися
повними, тобто поширюватись на весь комплекс отриманих ним прав і на
кожне з них окремо. У цьому разі користувач може передати в субконцесію
той обсяг прав, які має сам. Вихід користувача за межі, встановлені
правоволодільцем, не зв’язує останнього, а укладений договір субконцесії
є недійсним.

Укладення договорів субконцесії може бути й обов’язком користувача.
Включення такого обов’язку в умови договору пояснюється бажанням
правоволодільця максимально розширити коло осіб, які продають товар
(виконують роботи, надають послуги) з використанням виключних прав, що
первісно належали йому. Чим ширше коло осіб, які використовують цей
комплекс виключних прав, тим вища вартість останніх, а отже, і бізнесу
правоволодільця. Саме цим можна пояснити включення у договір обов’язку
користувача протягом певного періоду надати субконцесію певній кількості
осіб.

Дія договору субконцесії нерозривно пов’язана з долею самого договору
комерційної концесії, для здійснення якого субконцесія була видана.
Норми, які Цивільний кодекс вводить, у цьому випадку, є не що інше, як
специфічне відображення відомого принципу: ніхто не може передати більше
прав, ніж має сам [4]. Дійсно, користувач отримує від правоволодільця
деякий обсяг прав і передати субкористувачеві ці права в більшому обсязі
він не має права.

Строк субконцесії не може бути довший за строк самої комерційної
концесії. Якщо строк субконцесії все-таки встановлений як довготривалий,
то це правило в договорі частково буде недійсним. Тобто договір
субконцесії необхідно вважати укладеним на строк договору комерційної
концесії. Коли достроково припиняється договір комерційної концесії,
укладений на певний строк, права та обов’язки вторинного правоволодільця
за договором субконцесії (користувача за договором комерційної концесії)
переходять до первинного правоволодільця.

Якщо договір комерційної концесії недійсний, то і укладені на його
основі договори субконцесії теж недійсні. Відтак, за недійсним договором
комерційної концесії ніякі права користувачеві не можуть перейти, а це
означає, що вони не перейдуть від нього і до субкористувача.

2.2. Права і обовязки сторін за договором франчайзингу.

Права та обов’язки правоволодільця. Обов’язки правоволодільця можна
поділити на імперативні і диспозитивні. Перші сформульовані в законі
таким чином, що не допускають змін за волею сторін. По суті, такі
обов’язки є істотними умовами договору комерційної концесії. Зміст
обов’язків другої групи сторони договору мають право змінити або навіть
зовсім відмовитись від включення їх до договору. Проте, якщо це не
відбувається, вони діють у повному обсязі [4].

Правоволоділець зобов’язаний:

1) передати користувачеві весь комплекс виключних прав за договором. Це
обов’язок передати користувачеві технічну і комерційну документацію
(плани, розрахунки, креслення), проінформувати користувача і його
працівників з питань здійснення прав, що передані за договором
комерційної концесії, а також надати користувачеві іншу інформацію,
необхідну для здійснення прав, наданих йому за договором комерційної
концесії. По суті, цей обов’язок є інформаційним і вимагає, щоб
правоволоділець забезпечив будь-якою інформацією, яка буде необхідна для
здійснення прав, що передані за договором комерційної концесії. Щоб
уникнути безпідставних вимог щодо розкриття інформації, правоволодільцю
в договорі комерційної концесії варто зазначити, яку саме інформацію
необхідно надавати. В іншому разі між сторонами договору може виникнути
складний спір щодо обсягу інформації, яка надається, оскільки
«інформація, яка необхідна для здійснення прав», є оціночною;

2) забезпечити державну реєстрацію договору комерційної концесії. Цей
обов’язок, як і всі наступні, є диспозитивним, оскільки договором
комерційної концесії цей обов’язок може бути покладений і на
користувача;

3) надавати користувачеві постійне технічне та консультативне сприяння,
включаючи сприяння у навчанні та підвищенні кваліфікації працівників.
Покладення на правоволодільця цього обов’язку цілком логічне, особливо в
межах довгострокового договору. Адже об’єкти прав, що передаються за
договором комерційної концесії, як правило, безперервно вдосконалюються.
Тому користувач об’єктивно зацікавлений в отриманні нової інформації,
яка поліпшить його позиції на ринку. У свою чергу правоволоділець за
надання інформаційного сприяння може отримати окрему винагороду;

4) контролювати якість товарів (робіт, послуг), що виробляє (виконує,
надає) користувач на підставі договору комерційної концесії.
Правоволодільцю як особі, яка набагато краще знайома з процесом випуску
товарів (виконання робіт, надання послуг), значно простіше
проконтролювати їх якість, ніж користувачу. Адже правоволоділець і є
створювачем інтелектуальних продуктів, права на які передаються за
договором комерційної концесії і використовуються при створенні товару.
До того ж він зацікавлений у тому, щоб ці продукти не знецінилися
внаслідок випуску товарів (виконання робіт, надання послуг) нижчої
якості (ст. 1139 ЦК України) [1].

Права та обов’язки користувача. Користувач зобов’язаний:

1) використовувати комплекс отриманих ним виключних прав відповідно до
умов договору, в установленому обсязі і належним чином. Право
використовувати виключні права стосується головним чином тих дій, які
може здійснювати користувач. Обов’язок полягає у тому, щоб не виходити
за межі користування, встановлені договором. У складі цього обов’язку
необхідно виділити ряд субобов’язків:

а) використовувати торговельну марку та інші позначення правоволодільця
визначеним у договорі способом. Якщо в договір внесено будь-які
обмеження, що стосуються такого використання, їх необхідно
додержуватися, наприклад, заборона розташовувати найменування
(позначення) у приміщеннях, які використовуються для торгівлі
алкогольною продукцією. Відсутність у договорі будь-яких обмежень щодо
цього означає, що фірмове найменування правоволодільця може
використовуватись будь-яким не забороненим законодавством способом;

б) додержуватися інструкцій та вказівок правоволодільця, спрямованих на
забезпечення відповідності характеру, способів та умов використання
комплексу наданих прав, використанню цих прав правоволодільцем, у тому
числі вказівок, що стосуються зовнішнього і внутрішнього оформлення
комерційних приміщень, які використовуються при здійсненні прав, наданих
йому за договором. Інструкції і вказівки можуть бути надані
правоволодільцем як при укладенні договору комерційної концесії, так і в
будь-який час у період його дії. При цьому, якщо в договорі не обмежено
обсяг або зміст вказівок (інструкцій), вони можуть бути будь-якими.
Проте, правоволоділець не може ставити користувачеві вимоги, — яких не
додержувався сам. Це правило і є тим обмеженням, яке не дозволяє ви-

давати надмірні або нездійсненні інструкції (вказівки), а потім вимагати
дострокового розірвання договору комерційної концесії з причин їх
невиконання;

в) інформувати покупців (замовників) найбільш очевидним для них способом
про використання ним торговельної марки та інших позначень
правоволодільця за договором комерційної концесії. Основною сферою, в
якій здійснюється цей обов’язок, є реклама. Користувач повинен
проінформувати своїх покупців (замовників) про те, що він виступає як
користувач саме за договором комерційної концесії, причому відносно
конкретного правоволодільця, якого зразу ж необхідно назвати. Спосіб
доведення до покупців (замовників) інформації про те, що засоби
індивідуалізації використовуються на підставі договору комерційної
концесії, залежить від того, як вони використовуються. Словесна форма
використання припускає усне повідомлення, письмова або графічна —
наявність необхідних надписів і т. п.;

г) не розголошувати секрети виробництва правоволодільця, іншу одержану
від нього конфіденційну інформацію. Йдеться про обов’язок зберігати в
таємниці відомості, що становлять комерційну таємницю правоволодільця. У
той же час договір комерційної концесії повинен визначати, які відомості
є комерційною таємницею. В іншому разі важко говорити про
відповідальність користувача за розголошення комерційної таємниці, адже
до останньої належать лише ті відомості, щодо яких вживаються заходи
охорони конфіденційності. Правоволоділець повинен вказати, які відомості
він відносить до секретних, і тільки щодо них виникає обов’язок
користувача берегти їх у таємниці;

2) своєчасно виплачувати правоволодільцю обумовлену договором
винагороду. Винагорода може виплачуватися у будь-якій формі, яка
передбачена договором, а саме: у формі фіксованих разових або
періодичних платежів, відрахувань від виторгу, націнки на оптову ціну
товарів, що передаються правоволодільцем для перепродажу, і т. п. Вибір
тієї чи іншої форми виплати винагороди залежить від того, в якій сфері
комерційної діяльності надається комерційна концесія, наскільки велика
довіра між сторонами, як будується контроль правоволодільця або
користувача та інших причин. Наприклад, при виконанні робіт (наданні
послуг) навряд чи є сенс застосовувати винагороду в формі націнки на
оптову ціну товару. Відрахування від виторгу для себе вибирає той
правоволоділець, який буде впевнений у тому, що користувач отримує всі
необхідні йому права та інформацію і подальшого сприяння правоволодільця
при їх реалізації вже не потребує;

3) забезпечувати відповідність якості товарів (робіт, послуг), що
виробляються (виконуються, надаються) відповідно до договору комерційної
концесії, якості аналогічних товарів (робіт, послуг), що виробляються
(виконуються, надаються) правоволодільцем. Цей обов’язок випливає з мети
договору — сприяти розширенню збуту товарів (робіт, послуг).

Якщо користувач виготовляє товари (роботи, послуги), які за якістю нижчі
ніж ті, що виготовляє правоволоділець, покупці (замовники) таких товарів
(робіт, послуг) вводяться в оману. Адже вони розраховують на певну
якість, яка ототожнюється з використанням відповідних засобів
індивідуалізації (товарного знаку, фірмового найменування тощо), але не
отримують її. Отже, покупці (замовники) товару (робіт, послуг) мають
право пред’явити користувачеві вимоги, які випливають з незабезпечення
ним такої якості, що притаманна товарам (роботам, послугам)
правоволодільця, з посиланням на договір комерційної концесії. При цьому
вимоги базуються не на правилах, спрямованих на захист прав споживачів,
а на загальногромадянських нормах;

4) надавати покупцям (замовникам) усі додаткові послуги, на які вони
могли б розраховувати, купуючи (замовляючи) товар (роботу, послугу)
безпосередньо у правоволодільця. Цей обов’язок, як і попередній,
випливає з мети договору комерційної концесії і тому до нього можна
надати аналогічні пояснення;

5) не передавати отриманого комплексу прав або його частини в
субконцесію без згоди правоволодільця;

6) надати обумовлену кількість субконцесій, якщо такий обов’язок
передбачений договором [1].

Обмеження прав сторін за договором комерційної концесії є їх додатковими
обов’язками. Однак специфіка цих обов’язків міститься не стільки в їх
диспозитивній природі, скільки в тому, що вони спрямовані на обмеження
конкуренції, а отже, можуть вступити у суперечність з антимонопольним
законодавством. Щоб запобігти порушенню антимонопольних правил, ЦК
розділяє обов’язки (обмеження прав) сторін договору комерційної концесії
на дві групи:

1) обмеження, встановлення яких у договорі можливе, але вони можуть бути
визнані недійсними за вимогою антимонопольного органу або іншої
зацікавленої особи, якщо ці умови з урахуванням стану відповідного ринку
та економічного стану сторін суперечать антимонопольному законодавству
(заперечні обмеження), а саме:

а) обов’язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні
комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем
території або ж утримуватись від власної аналогічної діяльності на цій
території.

б) обов’язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території,
на яку поширюється чинність договору комерційної концесії щодо
підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням
наданих правоволодільцем прав. Заборона конкуренції, яка становить зміст
цього обов’язку, може виявлятися в обмеженні кількості, асортименту,
ціни товарів (робіт, послуг), що продаються (виконуються, надаються) на
цій території, в необхідності узгоджувати порядок ведення
підприємницької діяльності і т. ін. Оскільки наявність або відсутність
конкуренції — теж оціночне поняття, бажано в договорі досигь детально
описувати, які саме дії користувачеві не дозволені;

в) обов’язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів
(потенційних конкурентів) правоволодільця;

г) обов’язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце
розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання
послуг), передбачених договором, а також внутрішнє і зовнішнє
оформлення. Прявоволоділець буде особливо зацікавлений у включенні в
договір такого обов’язку, якщо і він, і користувач діятимуть на одній
території. Це дасть можливість праповолодільцю уникнути несприятливого
сусідства і тим самим сприяти своєму комерційному успіху. В інших
випадках включення в договір такого обов’язку має на меті, як правило,
забезпечити однакове розташування і оформлення приміщень, де продаються
товари (виконуються роботи, надаються послуги) за допомогою одних і тих
самих засобів індивідуалізації.

Заперечні обмеження, що внесені в договір комерційної концесії, суд може
визнати недійсними. Це не випадково. Адже головною ознакою
монополістичної дії (правопорушення) є факт обмеження конкуренції, яка
залежить від стану ринку в тій чи іншій сфері діяльності, що заздалегідь
нікому невідома. Тому багато заперечних обмежень цілком можуть бути
визнані недійсними із зворотною силою.

Перелік заперечних обмежень є відкритим, отже, недійсними можуть бути
визнані інші обмеження, встановленні договором комерційної концесії.

2) обмеження, включенні в договір комерційної концесії прямо заборонені
законом (нікчемні обмеження), а саме:

а) право правоволодільця визначати ціну товарів (робіт, послуг), які
виконуються (надаються) користувачем, або встановлювати максимальну і
мінімальну межу цієї ціни. Орієнтовні ціни можуть бути встановлені
договором;

б) обов’язок користувача продавати товар (виконувати роботу, надавати
послуги) виключно певній категорії покупців (замовників) або виключно
покупцям (замовникам), які мають місцеперебування (місце проживання) на
територіі, визначеній у договорі. В той же час допустимо включити в
договір обов’язок користувача діяти тільки на території, яка за ним
закріплена. Таким чином, це обмеження стосується лише випадків надання
переваги (або дискримінації) якої-небудь категорії споживачів на цій
території, що прямо заборонено антимонопольним законодавством.

Якщо такі обмеження включені в договір, то щодо них починаються наслідки
недійсності нікчемної угоди. Ці обмеження прав сторін визнаються
неіснуючими і тому не повинні виконуватись. Однак угоди, які укладені
користувачем з його споживачами задля виконання нікчемних обмежень
(наприклад, з вказаною правоволодільцем ціною), тільки за наведених
обставин назвати недійсними неможливо.

Перелік нікчемних обмежень, на відміну від тих, що оспорюються, є
закритим.

Розділ 3 Відповідальність сторін за договором франчайзингу (комерційної
концесії)

Щодо відповідальності сторін за договором комерційної концесії, то вона
настає незалежно від вини, а саме за правилами відповідальності за
зобов’язання при здійсненні підприємницької діяльності.

Якість товарів (робіт, послуг), що виробляються (виконуються, надаються)
користувачем, має бути не нижче, ніж у правоволодільця. Правоволоділець
в свою чергу зобов’язаний контролювати якість товарів (робіт, послуг),
якщо договором комерційної концесії не передбачено інше. За таких
обставин логічним є встановлення особливої відповідальності
правоволодільця перед третіми особами за неналежну якість товарів
(робіт, послуг). Така відповідальність може бути як субсидіарною, так і
солідарною.

Правоволоділець несе субсидіарну відповідальність за вимогами, що
пред’являються до користувача у зв’язку з невідповідністю якості товарів
(робіт, послуг), проданих (виконаних, наданих) користувачем за договором
комерційної концесії. За вимогами, що пред’являються до користувача як
виробника продукції (товарів) правоволодільця, правоволоділець
відповідає солідарно з користувачем.

Вимоги до якості товарів (робіт, послуг) встановлюються відповідно до
договорів, які користувачі укладають з контрагентами. Умови
відповідальності правоволодільця (включаючи правила про відповідальність
без вини, про гарантійні строки і т. п.) такі самі, як і користувача.
При цьому правоволоділець несе відповідальність і тоді, коли якість його
товарів (робіт, послуг) нижча, ніж у користувача.

Правоволоділець несе відповідальність незалежно від того, продаються
товари споживачам чи іншим учасникам цивільного обороту.

Відповідальність правоволодільця настає тільки при невідповідній якості
(але не кількості, асортименту, комплектності, строків та інших умов
договору користувача з його контрагентом).

Відмінність полягає в характері відповідальності правоволодільця —
субсидіарної чи солідарної — пов’язаної з тим, що користувач є
виробником продукції (товарів), більш залежний від інструкцій (вказівок)
правоволодільця щодо якості. Адже при простому продажу користувач, як
правило, має справу з товаром, який виготовлений самим правоволодільцем
— професіоналом у свої сфері. Що стосується робіт (послуг), то відносно
них інструкції правоволодільця мають менш важливе значення.

Договір комерційної концесії діє протягом строку, на який він укладений,
а якщо договір укладений без зазначення строку — до припинення в
установленому законом порядку. В період дії договір може бути змінений
або достроково припинений.

Договір комерційної концесії припиняється у разі:

а) односторонньої відмови від договору, укладеного без зазначення
строку. Кожна зі сторін має право у будь-який час відмовитися від такого
договору, повідомивши про це другу сторону не менше ніж за шість
місяців, якщо більш тривалий строк не встановлений договором;

б) припинення права правоволодільця на торговельну марку чи інше
позначення, визначене в договорі, без його заміни аналогічним правом;

в) односторонньої відмови користувача від договору у разі зміни
торговельной марки чи іншого позначення правоволодільця, права на
використання яких входять до комплексу прав, наданих користувачеві за
договором концесії;

г) смерті правоволодільця, якщо спадкоємець протягом шести місяців з дня
відкриття спадщини не зареєструється як суб’єкт підприємницької
діяльності;

д) оголошення правоволодільця або користувача неплатоспроможним
(банкрутом);

е) в інших випадках, передбачених цивільним законодавством.

Висновки

Таким чином, договір комерційної концесії (франчайзингу) є новим
правовим інститутом, який знайшов своє відображення у новому Цивільному
кодексі України. Незважаючи на те, що комерційна концесія (франчайзинг)
у світі відомий з 70-х років, прийняття нового цивільного кодексу і
включення до нього цього інституту є досить важливим кроком при переході
України до нових ринкових відносин. Використання договору комерційної
концесії дасть можливість суб’єктам підприємницької діяльності успішно
вести свій бізнес, розширити сферу свого впливу, перейти на європейський
рівень обслуговування.

В даний час договір комерційної концесії (франчайзингу) регулюється
Цивільним кодексом України, який вступає в силу з 2004року, тому
Верховній Раді України потрібно прийняти Закон України “Про
франчайзинг”. Цей закон впершу чергу повинен містити ті правові норми,
які відсутні у ЦКУ, наприклад, гарантії прав користувача. Оскільки,
користувач, який належним чином виконував свої обов’язки, має право на
укладення договору комерційної концесії на новий строк на тих самих
умовах. Це право не забезпечується якими-небудь гарантіями. Необхідність
таких гарантій зумовлено бажанням обмежити монополістичні тенденції в
діяльності правоволодільця і захистити інтереси користувачів. Користувач
протягом дії договору просуває на ринок товари (роботи, послуги)
правоволодільця і має право розраховувати на стабільність свого
становища. Проте стабільність може бути досягнута тільки за умов
довготривалого строку. З другого боку, правоволоділець надто часто
зацікавлений у короткому терміні задля того, аби після його закінчення
примусити користувача прийняти жорсткіші умови. Проте це не єдина
проблема, існують і інші.

Список використаних джерел

Цивільний кодекс України. – Голос України. – 12 березня 2003р.
№45-46\3045-3046

Великий економічний словник.-М.,2001

Закон України “Про угоди про розподіл продукції” від
14.09.1999р.\\Офіційний вісник України. – 1999.-№40.

Цивільне право України Підручник у 2-х книгах під ред. Д.В.Дзери,
Н.С.Кузнєцової.-К. Юрінком Інтер.,2002.

Цивільне право України Частина перша. Підручник для студентів юридичних
спеціальностей вищих закладів освіти. Під ред. Ч.П.Азімова.-Харків:
Право, 2000

Юридична енциклопедія: в 6-ти томах., Ю.С.Шемшученко – К., 1998р.

PAGE

PAGE 2

Похожие записи