Реферат на тему:

Добросусідство як інститут земельного права України

Проведення земельної реформи в Україні, радикальні зміни відносин
земельної власності зумовлюють необхідність теоретичного переосмислення
багатьох понять та категорій земельного права, істотного вдосконалення
земельного законодавства.

Прикладом оновлення цього законодавства є чинний Земельний кодекс
України від 25 жовтня 2001 р, в якому не тільки змінено значну частину
традиційних інститутів земельного права, а й з’явилося чимало нових.

Одним з нововведень Земельного кодексу України 2001 р. є інститут
добросусідства. Дотримання правил добросусідства є головним обов’язком
власників землі та землекористувачів (ст.ст. 91, 96 ЗК України). Про
важливість такого інституту земельного права свідчить поява у Земельному
кодексі України спеціальної Глави 17 “Добросусідство”.

Питання добросусідства як земельно-правового інституту через свою
новизну поки-що не стали предметом самостійного наукового дослідження,
хоч, без сумніву, цього заслуговують.

Поняття “добросусідський” трактується як “властивий, характерний для
добрих сусідів; дружній (про стосунки між сусідами)”. Добросусідство,
передусім, є категорією морально-етичною, де мораль формує еталони і
стандарти поведінки, що становлять ціннісно-нормативну орієнтацію
суспільства, виступає мірилом свободи індивіда, визначає її межі
[1, с. 112, 118]. Останні кілька десятиліть характеризуються щораз
більшим зближенням права та моралі, відображенням у правових нормах
моральних засад суспільства. У процесі спільного регулювання суспільних
відносин виникає якісно нове явище – морально-правове регулювання,
прикладом якого є інститут добросусідства у земельному праві.

Це явище характерне не лише для приватного права. Зокрема одним із
принципів міжнародного права, на якому будуються відносини між
державами, є принцип добросусідства, зміст якого зумовлений тими ж
засадами. Наприклад, між Україною та сусідніми державами (тими, що
межують з територією нашої держави) укладено низку договорів, у яких
йдеться про дружні стосунки, добросусідство та співробітництво між
державами. Під добросусідством, керуючись аналізом відповідних договорів
і угод, розуміють дотримання у міжнародних відносинах принципів взаємної
поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності держав,
невтручання у внутрішні справи, мирного врегулювання спорів, відсутність
територіальних претензій, відмови від застосування сили і надання своєї
території для агресії проти держави, з якою укладено відповідну угоду.
Тобто йдеться про добрі стосунки між державами-сусідами.

Повертаючись до відносин добросусідства у земельному праві, треба
зазначити, що вони мають давню історію. Ще римське приватне право
відносило їх до сфери правового регулювання. Наприклад добросусідство
розглядалося як один із видів обмеження права власності. Спочатку
звичаєве право і закон, а в подальшому і преторське право у багатьох
відношеннях звузили вільну реалізацію права власності, керуючись
“загальним благом” та інтересами окремих осіб, переважно сусідів.
Законами XII таблиць були введені певні обмеження власності, зокрема
власник земельної ділянки зобов’язаний був допускати на свою ділянку
протягом дня сусіда для збирання плодів, що падали з дерев, які росли на
земельній ділянці сусіда; також власник земельної ділянки мав право
зрізати гілки дерев сусіда, які звисали над його ділянкою до 15 футів,
або зрубати дерево, що переростало на його ділянку, якщо цього не робив
сусід; дерева на висоті 6 футів (180 см) повинні були обрізати їхні
власники, щоб крони не затіняли сусідньої ділянки і не завдавали шкоди
посівам. Згодом до цих обмежень додалося багато інших. Наприклад,
власник не міг споруджувати на своїй ділянці будівлю, яка б перешкоджала
припливу повітря до ділянки сусіда, повинен був терпіти стік води з
сусідньої земельної ділянки розташованої вище, дим і кіптяву, що
поширилась унаслідок дозволеної господарської діяльності (на полі, на
городі) [2, с. 134-135; 3, с. 171-172; 4, с. 123]. Отож виникло питання
про критерій терпимості щодо діяльності сусіда, вільного в межах свого
володіння. Такий критерій визначався через поняття “нормальної
діяльності” власника [5, с. 383-384]. Зокрема наприклад польові роботи і
пов’язані з ними шуми, що створював від сусід, прирівнювалися до
природних явищ і тому не можна було ставити питання про порушення прав
власника сусідньої земельної ділянки. Зміст критерію терпимості залежав
від діяльності сусіда та змінювався із розвитком суспільства і техніки.

Отже обмеження права власності на землю належало до правомочностей
власника і не зачіпало сутності інституту власності. Окремі повноваження
власника обмежувалися в інтересах сусідів на підставі т. зв. сусідського
права (ius vicinitatis).

Таке обмеження права власності в інтересах сусідів було відоме і в
дореволюційній Росії, де діяло т. зв. “сусідське право”, нормами якого
регулювалися відносини між власниками суміжних земельних ділянок і
міських будівель. Воно визначало межі повноважень власника, які
закінчувалися там, де починалися права іншого власника, спільне
володіння об’єктами, що були розміщені на межі суміжних володінь.

Як бачимо, право власності (в тому числі і на земельні ділянки)
розглядалося і розглядається як найбільш повне за змістом речове право,
що забезпечує його суб’єктові безпосереднє панування над майном. Проте
таке право майже ніколи не здійснювалося в повному обсязі
правомочностей, можливому з урахуванням природи і користі землі. У разі
обмеження прав громадян законодавство на сучасному етапі ґрунтується на
теорії соціальної функції власності, яка останнім часом набуває дедалі
більшого поширення як в Україні, так і в інших державах. Приватну
власність пов’язують з функцією служіння суспільним інтересам
[6, с. 47].

Цивільний кодекс України закріпив положення, згідно з яким власник
володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Закон надає йому право здійснювати щодо цього майна будь-які дії, які не
суперечать закону. Під час здійснення своїх прав та виконання обов’язків
власник зобов’язаний дотримуватися моральних засад суспільства. Отож
норма права та моральні засади суспільства визнаються межею реалізації
права власності. Відповідні обмеження знайшли своє закріплення і в
Конституції України, відповідно до ст. 13 якої “власність зобов’язує” та
“не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству”, а ст. 41
визначає, що використання власності не може завдавати шкоди правам,
свободам і гідності громадян, інтересам суспільства тощо.

У контексті земельного права та права власності на землю такими
моральними засадами суспільства, яких повинні дотримуватися власники та
користувачі земельних ділянок, є зокрема, правила добросусідства,
недотримання яких передбачає можливість державно-правового впливу на
порушника, що зумовлено визнанням державою загальнообов’язковості такої
моральної норми, тісним зв’язком моралі, звичаїв і права.

Земельний кодекс України 1990 р. (у редакції від 13 березня 1992 р.)
детально не врегульовував питання добросусідства. Лише ст. 40 ЗК, яка
визначала обов’язки власників і землекористувачів, встановлювала їхнім
обов’язком не порушувати права власників і землекористувачів інших
земельних ділянок, додержувати правил добросусідства під час
використання своїх земельних ділянок.

Фактично добросусідство розглядалося як морально-етичний принцип, з
дотриманням якого повинні будуватися відносини між власниками та
землекористувачами сусідніх земельних ділянок. Видається, що саме з
врахуванням цього Земельний кодекс встановлював і спеціальний порядок
розгляду спорів щодо суміжного землекористування громадян, який давав
змогу врегулювати спір та погодити його сторони без звернення до суду,
зберегти добросусідські відносини. Такі справи розглядалися
погоджувальними комісіями, що діяли при відповідних місцевих радах
(ст. 107 ЗК України в редакції від 13 березня 1992 p.).

Паралельно із тим, санкціонувавши моральну норму, ЗК України визначив
приблизний перелік дій, які повинні були вчиняти та від вчинення яких
мали утримуватися власники та користувачі суміжних земельних ділянок з
метою дотримання правил добросусідства, а саме: дозволяти власникам і
користувачам земельних ділянок прохід до доріг загального користування,
а також для спорудження або ремонту межових знаків та споруд; не чинити
перешкод у проведенні до суміжної земельної ділянки необхідних
комунікацій; вживати заходів до недопущення можливості стоку дощових і
стічних вод, потрапляння отрутохімікатів та мінеральних добрив на
суміжну земельну ділянку тощо.

|

~

??{? добросусідства, на відміну від колишнього дореволюційного
сусідського права, не дає сусідам жодних самостійних прав на чужу
земельну ділянку, які сьогодні є предметом самостійного правового
регулювання глави 16 ЗК України “Право земельного сервітуту”.

Добросусідство (у земельних відносинах) можна визначити як правила
поведінки, які регулюють відносини між власниками чи користувачами
суміжних земельних ділянок. Їхній зміст полягає в обов’язку власників та
користувачів обирати такі способи використання своїх земельних ділянок
відповідно до їхнього цільового призначення, при яких не будуть
порушуватися морально-етичні норми, властиві добросусідським стосункам,
і при яких власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок
завдаватиметься найменше незручностей [7, с. 261]. Згідно з ч. 1 ст. 103
ЗК України такими незручностями є затінення, задимлення, неприємні
запахи, шумове забруднення. Ця норма має бути витлумачена більш ширше,
доступніше оскільки наведений вище перелік не є вичерпним.

При цьому таке використання своєї земельної ділянки не повинно
унеможливлювати власникам та користувачам сусідньої земельної ділянки
використання її у своїх цілях відповідно до цільового призначення. Для
цього ч. 2 ст. 103 ЗК України визначає межі допустимого негативного
впливу на сусідню земельну ділянку через визначення поняття
неприпустимого впливу.

Правила добросусідства стосуються, зокрема, таких питань як:

обов’язок власників землі та землекористувачів уникати шкідливого впливу
на сусідню ділянку;

визначення та відновлення спільних меж; спільне використання межових
споруд;

використання дерев, які стоять на межі земельних ділянок.

Відповідно до ст. 104 ЗК України власники та землекористувачі сусідніх
земельних ділянок мають право вимагати припинення діяльності, що
ведеться на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести
до шкідливого впливу на здоров’я людей, тварин, повітря, земельні
ділянки тощо. Тобто йдеться про екологічно небезпечну діяльність. Для
визначення її такою достатньо факту наявності екологічного ризику, тобто
ймовірності заподіяння екологічної шкоди. Видається правильним, що ця
стаття підлягає поширеному тлумаченню і діяльність може бути визнана
екологічно небезпечною не лише тоді, коли є ймовірність виникнення
шкоди, але і тоді, коли вона заподіюється [8, с. 324]. Такий шкідливий
вплив може супроводжувати не лише протиправну, а й правомірну
діяльність.

Стаття 105 ЗК України передбачає ситуації фізичного впливу на сусідню
земельну ділянку, зумовленого розростанням гілок і коренів дерев, кущів
з однієї ділянки на іншу. Якщо це є перепоною у використанні земельної
ділянки за цільовим призначенням, то її власникам та землекористувачам
надається право відрізати корені дерев та кущів, їхні гілки без
будь-якого узгодження чи повідомлення власника чи користувача сусідньої
земельної ділянки. Проте робити це можна лише на своїй земельній
ділянці. Тому цілком правильним є рішення Апеляційного суду Львівської
обл. по справі про відшкодування моральної шкоди за знищення плодових
дерев. Місцевим судом Жидачівського району Львівської обл. гр. П. було
відмовлено у задоволенні позову до гр. З. Колегія суддів Апеляційного
суду встановила, що відповідач гр. З. 26.10.2002 р. без згоди позивача
знищив на його земельній ділянці два плодових дерева слив, а
24.11.2002 р. ще дві яблуні, які, за словами відповідача, затінювали
городину на його земельній ділянці. Такі дії рішенням Апеляційного суду
були визнані неправомірними відповідно до ст. 105 ЗК України, оскільки
відповідач не мав права вирубувати дерева на земельній ділянці
відповідача.

При цьому зазначимо, що пошкодження коренів дерев, чагарників, гілок не
вважається екологічним правопорушенням, оскільки ст. 105 ЗК України
відносить ці дії до правомірних, і за їхнє вчинення особа не може бути
притягнута до юридичної відповідальності. Такі дії громадян є нічим
іншим, як реалізація передбаченого ст. 19 Цивільного кодексу України
права на самозахист своїх прав, що трактується як застосування особою
засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним
засадам суспільства.

Передумовою існування добросусідських відносин між володільцями суміжних
земельних ділянок і запобігання можливим конфліктам між ними є чітке
визначення меж ділянок [9, с. 119]. Це досягається за допомогою
законодавчо встановленого обов’язку власника сусідньої земельної ділянки
сприяти своєму сусідові у встановленні чітких меж, а також відновленню
межових знаків, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними
(ч. 1 ст. 106 ЗК України). Закономірним є те, що обов’язки щодо
визначення спільних меж покладених лише на власників земельних ділянок.
Зазначене вище сприяння може проявлятися по-різному: як у матеріальному
вигляді (наприклад допомога у відновленні межових знаків), так і у
вигляді інформаційного сприяння встановленню місця попереднього
розташування межових знаків [8, с. 327]. Витрати на встановлення цих меж
власники відповідно до ч. 3 ст. 106 ЗК несуть у рівних частинах, якщо
інше не встановлено угодою між ними. ЗК України не встановлює форму
такої угоди, тому можна зробити висновок, що така угода може бути як
усною, так і письмовою. Проте з метою уникнення ускладнень в процесі
доказування такі угоди звичайно краще укладати в письмовій формі.
Ст. 107 ЗК України регламентується порядок відновлення спільних меж.

ЗК України наділяє власників сусідніх земельних ділянок правом спільного
використання межових споруд, о крім випадків, коли зовнішні ознаки
вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів. В останньому
випадку сусід не власник має право їх використовувати лише за згодою
власника і у визначеному ним порядку. У будь-якому випадку таке
використання має відповідати природі межового знака, не призводити до
його руйнування чи пошкодження. Відповідно до ст. 108 ЗК земельні
ділянки можуть бути відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком,
каналом, стіною, парканом або іншою спорудою (межові споруди).
Ліквідація межової споруди, що спільно використовується, чи її заміна на
іншу в односторонньому порядку без взаємного волевиявлення сторін
заборонена принаймні до ти, поки один із власників зацікавлений в
існуванні такої споруди. Поряд із тим, ЗК України встановлює обов’язок
сусідів у таких випадках утримувати межові споруди в належному стані,
витрати на це вони несуть у рівних частках, якщо є співвласниками такої
споруди або відповідний розмір встановлено угодою між ними.

ЗК встановлює також спеціальні правила використання дерев, які стоять на
межі сусідніх земельних ділянок та їхніх плодів власниками таких ділянок
(ст. 109 ЗК). По-перше, вони мають право використовувати їх у рівних
частинах. По-друге, кожен із сусідів-власників має право вимагати
ліквідації дерев, що ростуть на спільній межі, якщо інше не передбачено
угодою сторін чи не визначено законодавством. При цьому витрати між
сусідами розподіляються в рівних частинах, якщо інше не встановлено
угодою між ними. Всі витрати покладаються на одного з сусідів, який
вимагає ліквідації у тому випадку, якщо інший сусід відмовляється від
свого права на дерева. По-третє, цією ж статтею визначена заборона
ліквідації дерев (кущів), якщо вони слугують межовими знаками і не
можуть бути замінені іншими межовими знаками (ч. 3 ст. 109). При цьому
це не єдина заборона на ліквідацію таких дерев. Зокрема, вони не можуть
бути ліквідовані, якщо підлягають особливій охороні з певних підстав
(Закон України “Про природно-заповідний фонд” тощо).

Закріплення інституту добросусідства у земельному законодавстві України
свідчить про дедалі більше зближення права та моралі, відображення у
правових нормах моральних засад суспільства.

Література

Теория государства и права. Учебник для юридических вузов и факультетов
/ Под ред. В.М. Корельского, В.Д. Перевалова. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999. –
С. 112, 118.

Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. –
К.: Юрінком Інтер, 2000.

Римское частное право: Учеб / Под ред. И.Б. Новицкого,
И.С. Перетерского. – М.: Юриспруденція, 1999.

Черниловский З.М. Римское частное право. – М.: Новый юрист, 1997.

Дождев Д.В. Римское частное право: Учеб для вузов / Под ред.
В.С. Нерсесянца. – 2-е изд., изм. и доп. – М.: НОРМА-ИНФРА, 1999.

Пейчев К. Обмеження права власності на земельні ділянки: окремі питання
// Право України. – 2002. – № 8.

Земельний кодекс України. Коментар / За ред. А.П. Гетьмана, М.В.
Шульги – Х.: Одіссей, 2002.

Земельний Кодекс України: Науково-практичний коментар / За ред.
B.I. Семчика. – К.: ІнЮре, 2003.

Земельне право України: Підручник / За ред. О.О. Погрібного,
І.І. Каракаша – К.: Істина, 2003.

Похожие записи