Реферат на тему:

До становлення парламентсько-президентської форми правління в Україні

Передбачений Конституцією України перехід до громадянського суспільства,
демократичної, правової держави потребує демократизації державної влади
з точки зору функціонування принципу поділу влади і визначення
інститутів Президента України і Верховної Ради України.

Визначення необхідності реформування інститутів публічної влади в
Україні досліджувалось у процесі державного будівництва. Зокрема,
постановою Верховної Ради України від 20 лютого 1997 р. № 98/97-ВР про
загальний план законодавчих робіт на 1997 р. передбачалося розробити
концепцію державно-правової реформи в Україні та Державну програму
розвитку законодавства України до 2002 р. Тому Інститут законодавства
Верховної Ради України розробив проект Загальної Концепції
державно-правової реформи в Україні у червні 1997 р. У ході
науково-практичної конференції «Теоретичні та практичні питання
реалізації Конституції України: проблеми, досвід, перспективи», яка
відбулася 25 червня 1997 р. у м. Києві з нагоди першої річниці
Конституції України, відзначалася відсутність координації дій у
реформуючому процесі між різними структурами влади, а також необхідність
пошуку шляхів науково-методичного забезпечення згаданих реформ.

Питання організації державної влади досліджувалися у наукових працях
О. І. Ющика, В. Б. Авер’янова та роботах таких знаних вчених, як Ю. С.
Шемшученко, В. В. Копейчикова, В. Ф. Опришко, В. Ф. Погорілко,
В. Ф. Сіренко.

Сьогодні актуальні питання правової реформи потребують наукового
аналізу.

Важко відповісти однозначно, чому виникло питання про
парламентсько-президентську форму правління. Останнім часом зарубіжні
інтелектуали і реформатори стали стверджувати, що президентська форма
правління сама по собі призводить до паралічу уряду і неможливості
управління державою. Основним недоліком президентської форми правління
вважається те, що президенти часто не справляються із завданням
забезпечення узгодженої діяльності великих парламентських фракцій.

Вважаємо, що в Україні може бути позитивно сприйнята така відповідь
стосовно виникнення цього питання, щоб принципово нові ідеї Конституції
України щодо організації суспільства і держави з урахуванням нових ідей
політичної реформи, ініційованої Президентом України, стали реальністю
нашого буття.

Можна було б урахувати досвід сучасних зарубіжних країн у сфері
організації діяльності парламенту і глави держави; наприклад Іспанії, де
існує унітарна парламентська монархія (1978), ФРН — федеративна
парламентська республіка (1949), Італії — парламентська унітарна
республіка (1947) та інших країн, де парламентаризм виступає гарантією
збереження демократії. Значна кількість стабільних демократичних режимів
світу сьогодні є парламентськими формами державного правління, за яких
виконавча влада породжується більшістю у законодавчих органах і
лишається дієздатною, лише спираючись на таку більшість.

Право вибору певної форми держави у кожній країні є у першу чергу
політичним вибором вищих органів державної влади. В Україні це питання
було ініційовано главою держави — Президентом України, який у серпні
2002 р. проголосив перехід до парламентсько-президентської моделі та
посилення місцевого самоврядування. Ця ідея була підтримана рядом
лідерів депутатських груп України. Перший Президент України, лідер
фракції Соціал-демократичної партії (об’єднаної) Леонід Кравчук
підтримав ідею Президента України, однак, наголосив, що перехід до
парламентсько-президентської системи влади потребує внесення колосальних
змін до Конституції. Зокрема, він зауважив, що при вирішенні цього
питання мають бути визначені зміст та принципи реформування
президентсько-парламентської системи влади в
парламентсько-президентську.

Лідер депутатської групи «Демократичні ініціативи» Степан Гавриш
наголосив, що найважливішою є заява про те, що Президент України згоден
на обмеження своїх повноважень для створення влади європейського типу,
коли парламент визначає зміст і спрямованість політичної, економічної
діяльності виконавчого інституту. Він вважає, що Президент висловив
достатньо системний погляд на проведення політичних реформ в українській
державі, коли говорив про європейську модель виборів на пропорційній
основі, маючи на увазі модель, котра дасть змогу побудувати в Україні
плюралістичне суспільство.

Лідер комуністичної партії України Петро Симоненко вважає, що для
вирішення питання про політичну реформу Президент має ініціювати
відповідь Конституційного Суду України на раніше направлений групою
народних депутатів законопроект з питань переходу до
парламентсько-президентської республіки, після чого створити
конституційну комісію, яка з огляду на заяву Президента ще раз оцінила б
ці пропозиції.

Лідер фракції «Наша Україна» Віктор Ющенко не бачить нині перспектив
реформування влади в країні. Він вважає, що і
президентсько-парламентська республіка, і парламентсько-президентська
можуть бути ефективні, й підкреслює, що було б ліпше, якби в парламенті
голос депутата був більш вільний, тоді можна було б побачити перспективи
парламентської республіки.

Одним із найважливіших питань реалізації політичної реформи є створення
коаліційного уряду, який має бути сформований в Україні із представників
парламентської більшості при реалізації політичної реформи. У світі
існує практика висунення і узгодження кандидатур на посади глави і
членів уряду політичними партіями та їх парламентськими фракціями.
Виняток становить ситуація, коли жодна з політичних партій не має
більшості в парламенті. Роль глави держави при визначенні
прем’єр-міністра в таких випадках може бути вирішальною. Саме це
відбувається зараз в Україні, коли парламент вирішує питання про склад
нового коаліційного уряду.

Отже, призначення парламентської більшості — стати конституційною
основою для створення коаліційного уряду, при якому має покращитися
взаємодія Кабінету Міністрів України і Верховної Ради України.

Також постає ще ряд інших актуальних питань, пов’язаних зі здійсненням
політичної реформи в Україні.

Насамперед потребує вдосконалення Закон України «Про вибори народних
депутатів України». Закон повинен не допускати можливостей користування
кандидатами в депутати одночасно і мажоритарною, і пропорційною системою
виборів з метою запобігання ризику не одержати мандат. Як свідчить
досвід виборів 2002 р., така практика є поширеною. Великі політичні
об’єднання народних депутатів, які висловлюють інтереси певних
соціальних прошарків і опосередковуватимуть відносини між виборцями і
парламентом, стануть реальними представниками громадян України на основі
пропорційної системи виборів.

Потребує уточнення і компетенція Президента України. Є висновок
Конституційного Суду України у справі № 1-22/2002 від 16 жовтня 2002 р.
за зверненням Верховної Ради України щодо відповідності вимогам статей
157 і 158 Конституції України проекту Закону України «Про внесення змін
і доповнень до Конституції України» № 7091 від 23 лютого 2001 р., яким
змінюється компетенція вищих органів державної влади (справа щодо
внесення змін до статей 81, 82, 85, 87, 89, 90, 94, 97, 98, 106, 111,
112, 113, 114, 115, 116, 118, 122 Конституції України та доповнення її
статтею 89-1). Конституційний Суд України визнав пропозиції Верховної
Ради України такими, що відповідають вимогам статей 157 і 158
Конституції України.

Доцільно навести норми зазначеного законопроекту, які, за умови їх
прийняття, по-новому характеризуватимуть інститут Президента України.
Так, передбачається, що Президент України має: призначати та звільняти
за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України; приймати
рішення про його відставку; призначати на посади та звільняти з посад за
поданням Прем’єр-міністра України і за згодою Верховної Ради України
Голову Антимонопольного комітету України, голову Державного комітету
охорони державного кордону України, Голову Служби безпеки України.
Верховна Рада України вправі висловити недовіру особам, які
призначаються на посади за її згодою, що має наслідком їхню відставку.
Наведене посилює установчі та контрольні повноваження Верховної Ради.

Положення проекту Закону України «Про внесення змін і доповнень до
Конституції України» повинні бути спрямовані на забезпечення повновладдя
парламенту у здійсненні ним державної законодавчої влади. Тому
наголошуємо, що органи влади з альтернативних законопроектів «Про
внесення змін до Конституції України» в інтересах народу України мають
вибрати один.

Можливо також закликати кожного виборця висловитися позитивно чи
негативно стосовно основоположних питань організації форми правління в
Україні. Але дорогий механізм референдуму не варто запускати при
розгляді законопроектів, які потребують знання законодавчої техніки.
Згадаймо хоча б про відсутність імплементації у законодавство України
рішень всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р. з жодного з питань,
які на нього виносилися.

Нині офіційно створено парламентську більшість, її мета і пріоритети
діяльності зазначені в Угоді про створення і основні принципи діяльності
постійно діючої парламентської більшості у Верховній Раді четвертого
скликання від 27 вересня 2002 р. та Положенні про постійно діючу
парламентську більшість у Верховній Раді четвертого скликання, яке є
додатком до зазначеної угоди. Відповідно до положень проекту Закону
України «Про внесення змін і доповнень до Конституції України» № 7091
від 23 лютого 2001 р. повноваження та гарантії функціонування
парламентської більшості і меншості визначаються законом про регламент
Верховної Ради України, який необхідно прийняти як невідкладний.

Із політичною реформою в Україні пов’язана необхідність існування
Концепції політичної реформи, яка має бути розроблена і прийнята
парламентом, а також прийняття Закону України «Про принципи внутрішньої
і зовнішньої політики України», в якому повинні бути визначені чіткі
пріоритети законотворчої роботи у Верховній Раді. Існує гіпотеза щодо
можливого визначення параметрів змін до Конституції саме в Законі
України «Про принципи внутрішньої і зовнішньої політики України»,
народними депутатами внесено на розгляд сім законопроектів про принципи
внутрішньої і зовнішньої політики. Для визначення підходів як складових
внутрішньої і зовнішньої політики постановою Верховної Ради України від
24 жовтня 2002 р. утворено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради
України по підготовці і попередньому розгляду узгоджених законопроектів
про засади внутрішньої політики України, про засади зовнішньої політики
України та про засади національних інтересів і національної стратегії
розвитку України.

Суспільство України нині перебуває у стані реформування правових
відносин у сфері української державності. Складовою цього реформування є
поступовий рух суспільства до реалізації принципів і завдань політичної
реформи.

Теорії і практиці світового конституціоналізму відомі різновиди
республіканського правління. Президентська форма правління залишилась
успішною тільки у США. Більшість фахівців відзначають, що роль
президента полягає у лідерстві, а не в управлінні реформами. Зокрема, у
виданій до президентських виборів 2000 р. збірці управлінських порад
новому президентові США колишній урядовець Леонард Шеффер робить
висновок, що президент є не управлінцем, а лідером, відповідальним перед
народом за майбутнє своєї країни, та стверджує, що президента США
оцінюють не за його здатністю до управлінської роботи, а за його
здатністю впливати на людей або установи поза межами формального
ланцюжка інстанцій, щодо яких у нього немає ніякої управлінської влади.
Президента оцінюють за суб’єктивними критеріями, такими як «якість
життя» і «впевненість у майбутньому». Президент не має управлінської
влади над економікою чи рівнем злочинності, чи поведінкою президентів
інших країн, однак від нього вимагається мати ефективний вплив на кожну
з цих ділянок і багато інших.

Аналіз конституцій європейських держав переконує, що чимало повноважень
президента типові для глави держави незалежно від існуючої
республіканської форми правління — парламентсько-президентської чи
президентсько-парламентської, які переважають у сучасній Європі як
модель правління.

Вітчизняний фахівець у галузі конституційного права зарубіжних країн
професор В. М. Шаповал вважає, що сутність змішаної форми правління
визначається не арифметичними підрахунками ознак, що відрізняють її від
інших сучасних форм, а співвідношенням конституційних і реальних
повноважень у сфері виконавчої влади, якими володіють президент і
прем’єр-міністр. Слід враховувати, що їхній реальний статус може
змінюватися залежно від суспільно-політичних обставин і навіть від
авторитету політиків, які обіймають відповідні посади.

Нині можливості реального використання повноважень Президента України у
межах конституційної системи стримувань і противаг є великими. У державі
склалася ситуація, коли Президент України залишається сильним, він має
достатню підтримку політичних сил у парламенті. Указом Президента
України від 3 жовтня 2002 р. «Про організацію роботи з підготовки
законопроектів про внесення змін до Конституції України і виборчі
закони» створено склад комісії з розробки змін до законів, яка включає
представників усіх гілок державної влади, політичних партій, об’єднань
громадян, провідних вчених і практиків. У даному указі строки здійснення
політичної реформи, на жаль, не зазначаються.

Перспективи розвитку України і реальності сьогодення представлені у
зверненні Президента України до Верховної Ради України та проекті
програми уряду.

Сьогодні постала нагальна потреба визначити в інтересах суспільства
етапи розробки і запровадження політичної реформи. Вважаємо, зазначене
потребує насамперед науково обґрунтованого розуміння місця і ролі вищих
органів державної влади у системі влади, врахування історичних
особливостей розвитку української державності, традицій народу України і
його потреб.

Отже, щоб примусити владу більше працювати на інтереси громадян,
необхідно насамперед реалізувати такі заходи.

1. Розробити концепцію політичної реформи в Україні, де визначити і
узгодити межі посилення парламентаризму; модифікувати питання взаємодії
глави держави, законодавчої, виконавчої, судової гілок влади, розробити
систему стримувань і противаг з врахуванням нової компетенції кожного
вищого органу державної влади; змінити відповідні розділи Конституції
України; привести законодавство України у відповідність з оновленими
нормами Основного Закону.

Прийняти у першочерговому порядку закони України: «Про вибори на
пропорційній основі», «Про регламент Верховної Ради України», «Про
Президента України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про принципи
внутрішньої і зовнішньої політики України».

2. Організувати комплексне проведення політичної реформи. Цей процес
повинен супроводжуватися:

активізацією законотворчої роботи з питань, які потребують
першочергового вирішення;

виваженими законодавчими рішеннями;

співпрацею вищих органів державної влади і об’єднань громадян;

використанням досягнень науки і практики.

3. Нормативно закріпити і визначити відповідальність за проведення
політичної реформи партій і осіб, що обіймають ключові посади в державі.

Література

Див.: Друзенко Г. Адаптация к законодательству ЕС // Юридическая
практика. — 2002. — 12 ноября.

Див.: Глазовский Н. Ф. Цели, возможности и механизмы устойчивого
развития на разных уровнях природно-социальных систем // Переход к
устойчивому развитию: Глобальный, региональный и локальный уровень. —
М., 2002. — С. 9.

Головатий М. Обережно — глобалізація // Урядовий кур’єр. — 2002. —
25 вересня.

Лейст О. Э. История правовых и политических учений. — М., 1999. —
С. 619—620.

Див.: Сдасюк Г. В. Императивы концепции устойчивого развития и реалии
глобализации // Переход к устойчивому развитию: Глобальный, региональный
и локальный уровень. — М., 2002. — С. 9.

Похожие записи