Деякі аспекти застосування запобіжних заходів щодо особи, яка
обвинувачується у вчиненні злочину
Перш за все при розгляді даної проблеми потрібно наголосити про її
актуальність у сьогоденні. Саме вона базується хоча б на недавніх
подіях, пов’язаних із обвинуваченням лідера УНА УНСО пана А.Шкіля, чи
більш давніх подіях пов’язаних з обвинуваченням екс-прем’єр-міністра
Ю.Тимошенко.
Потрібно наголосити на тому, що питання про права підозрюваного,
обвинуваченого, підсудного в кримінальному судочинстві надзвичайно тісно
пов’язане з проблемою регламентації застосування запобіжних заходів. За
своєю правовою природою запобіжні заходи є такими примусовими засобами,
які застосовуються до особи тоді, коли вона ще не визнана винною у
вчиненні злочину, коли вона відповідно до принципу презумпції
невинуватості вважається невинуватою.
На наш погляд, саме ця особливість покладає на органи досудового
розслідування і суди особливу відповідальність за правильний вибір
запобіжного заходу у кожній конкретній ситуації, потребує особливої
зваженості при прийнятті рішення з цього питання. Адже найменше
відхилення від букви і духу закону може призвести до надзвичайно
суттєвого ущемлення конституційних прав і свобод людини.
Потрібно зазначити, що вивчення цього питання у Верховному Суді України
показало, що з шести запобіжних заходів, передбачених законом (ст. 149
КПК України), фактично застосовуються лише два — тримання під вартою і
підписка про невиїзд. При цьому практичними працівниками певна перевага
віддається застосуванню запобіжного заходу у вигляді взяття під варту –
цей захід застосовується не тільки тоді, коли лише він може забезпечити
належну поведінку підозрюваного, обвинуваченого та виконання ними
процесуальних обов’язків, але й тоді, коли це спроможні зробити й менш
суворі запобіжні заходи.
Так певною мірою на застосування в першу чергу саме тримання під вартою
орієнтує органи попереднього розслідування і суди сам закон. Варто
звернутися до ст. 148 КПК України, щоб у цьому пересвідчитись. «При
наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений, перебуваючи на
волі, — зазначається у ч. 1 цієї статті, — укриється від слідства і суду
або перешкодить встановленню істини в кримінальній справі, або
займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання
вироку слідчий, прокурор вправі застосувати щодо обвинуваченого один із
запобіжних заходів…»1.
Відзначивши, що шкода інтересам правосуддя може бути заподіяна саме
перебуванням обвинуваченого на волі, законодавець вільно чи невільно
орієнтує особу або орган, в провадженні яких перебуває справа, на
пріоритетне обрання як запобіжного заходу взяття під варту, хоча
формально у цій статті йдеться про підстави для обрання всіх запобіжних
заходів.
На наш погляд, тримання під вартою повинно бути винятковим запобіжним
заходом, тим заходом, який застосовується лише тоді, коли є всі підстави
вважати, що інші, менш суворі запобіжні заходи неспроможні забезпечити
виконання обвинуваченим процесуальних обов’язків і належної поведінки,
встановлення істини у справі та виконання вироку. Це випливає не тільки
з принципу презумпції невинуватості, але й із міжнародних правових актів
Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод ,статей
9, 10 і 14 Міжнародного пакту про громадські і політичні права.
Як зазначають науковці, і ми з ними погоджуємося, є підстави вважати, що
незастосування у необхідних випадках більш м’яких, ніж тримання під
вартою, запобіжних заходів зумовлено значною мірою тим, що дізнавачі,
слідчі, прокурори і судді не можуть подолати тих стереотипів, які
склалися у правозастосовчій практиці протягом багатьох років. Тримання
під вартою застосовується нерідко не тільки для досягнення тих
специфічних завдань, які ставляться перед запобіжними заходами, але й як
засіб примусити підозрюваного, обвинуваченого дати «бажані» для слідчого
показання або не відмовитися від показань, які він уже дав, а нерідко і
як кара за злочин, винність у вчиненні якого ще не доведено2.
hU
( hU
( hU
hU
hU
hU
„`„gdU
лідчий, прокурор, суд зобов’язані негайно звільнити особу з-під варти;
начальник місця ув’язнення зобов’язаний також негайно звільнити з-під
варти особу, щодо якої постанова про продовження строку тримання під
вартою чи вирок суду, що набрав законної сили, на день закінчення цих
строків не надійшли); розширити види запобіжних заходів, не пов’язаних з
триманням під вартою (передбачивши, що такими заходами є підписка про
невиїзд та належну поведінку, особиста порука, передача неповнолітнього
під нагляд, передача під нагляд командування військової частини,
передача під нагляд міліції, застава, відсторонення від посади, домашній
арешт); передбачити, що на особу, щодо якої обрано один із запобіжних
заходів, не пов’язаний з триманням під вартою, крім спеціально
визначених у відповідних статтях, покладаються й інші обов’язки,
невиконання яких тягне як зміну запобіжного заходу, так і застосування
штрафних чи інших санкцій.
Потрібно також зазначити і про те, що покладення на особу, щодо якої
обрано один із запобіжних заходів, не пов’язаний з триманням під вартою,
певних обов’язків із забезпеченням з допомогою служби з досудових питань
дієвого контролю може і повинно стати тим фактором, який сприятиме більш
широкому застосуванню цих заходів. Ми підтримуємо думку вчених, які до
таких обов’язків відносять: “обов’язкові: не ухилитися від слідства і
суду; не ухилятися від виконання процесуальних рішень; не перешкоджати
встановленню істини у справі; не вчиняти злочини; необов’язкові (такі,
що покладаються на підозрюваного, обвинуваченого залежно від розсуду
особи, яка застосовує той чи інший захід): продовжувати працювати за
місцем роботи чи вжити заходів до працевлаштування; продовжувати або
розпочати навчання; дотримуватися обумовлених обмежень щодо особистого
спілкування; уникати спілкування з потерпілим, свідками, особами, які
можуть бути допитані як свідки, експертами, спеціалістами, працівниками
правоохоронних органів; утримуватися від надмірного вживання спиртних
напоїв, під вживання наркотичних засобів; пройти медичне, психологічне
чи психіатричне лікування, лікування від алкоголізму чи наркоманії;
вести телефонні розмови чи в інший спосіб обмінюватись інформацією;
відправляти і отримувати кореспонденцію тощо3.
Чинний закон (ст. 149 КПК) не відносить затримання підозрюваного до
запобіжних заходів.
Ми вважаємо, що за своєю природою затримання повинно бути визнано
тимчасовим запобіжним заходом, а підстави й порядок його здійснення
чітко визначені в законі.
На наш погляд, треба, зокрема, передбачити, що затримання підозрюваного
може бути застосоване у разі нагальної необхідності запобігти злочину чи
припинити його, коли особу застали на місці вчинення злочину або
безпосередньо після його вчинення; коли очевидці, в тому числі й
потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин;
коли на особі або на її одягу, при ній, у її житлі, в інших належних їй
приміщеннях чи транспортному засобі буде виявлено знаряддя чи явні сліди
злочину або об’єкти злочинних дій; за наявності інших даних, що дають
підставу підозрювати особу у вчиненні злочину коли вона намагалася
втекти, або не має постійного проживання, або не встановлено особу
підозрюваного. Затримання не може тривати більше, ніж сімдесят дві
години. Цей термін може бути продовжений слідчим суддею у спеціально
визначених випадках до п’ятнадцяти діб. Про кожний випадок затримання
особи, підозрюваної у вчиненні злочину, негайно складається протокол,
який оголошується підозрюваному і йому роз’яснюються права і обов’язки,
з’ясовується, чи бажає він мати захисника з моменту затримання, про що
робиться відмітка в протоколі. Копія протоколу з переліком прав та
обов’язків негайно вручається затриманому. Одночасно копія протоколу
надсилається Службі з досудових питань. Кожний затриманий протягом
досудового провадження має право оскаржити затримання до суду.
Роблячи короткий висновок на підставі вище викладеного, було б доцільно
запровадити запропоновані у нашій доповіді положення щодо вдосконалення
нового проекту КПК України з питання застосування запобіжних заходів
щодо особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину.
Література
1. Кримінально-процесуальний кодекс України. – К, Юрінком. 1995.
2. Моляренко В., Пилипчик П. Головні напрями розбудови кримінального
судочинства структура зміст майбутнього КПК/ Право України. – №2. –
2000.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
