Реферат на тему:

Детермінанти правозастосувального розсуду

Однією з найактуальніших проблем сучасного правозастосування є проблема
розсуду суб’єктів, які уповноважені впроваджувати у життя юридичні
норми. Особливу увагу привертає питання оптимізації меж такого розсуду з
тим, щоб, з одного боку, кваліфікований та добросовісний правозастосувач
мав якомога ширші можливості щодо максимального врахування під час
застосування юридичних норм обставин конкретної справи, а з іншого –
некваліфікований чи недобросовісний суб’єкт правозастосування не міг
неналежно реалізовувати або зловживати наданим йому розсудом.

Досліджувана проблема є комплексною за характером, тому, розглядаючи її
умовно виділимо декілька аспектів.

У розвитку чинного законодавства України та міжнародно-правових актів
останнім часом простежуються тенденції, які свідчать про збільшення
кількості правових положень із відносно визначеним змістом. Все це
зумовлює розширення переліку ситуацій, в яких правозастосувальні
суб’єкти користуються розсудом, а також розширення самого обсягу такого
розсуду. У зв’язку з цим важливо визначити ті напрями (галузі) правового
регулювання, де надання суб’єктам правозастосування більшого розсуду
сприятиме підвищенню якості та ефективності правового регулювання, а
також вказати на суспільні відносини, щодо яких розширення «розсудових»
повноважень відповідних правозастосувальних суб’єктів є небажаним.

Відсутність грунтовних загальнотеоретичних досліджень проблеми розсуду у
правозастосуванні, а також певна недосконалість як національного
законодавства, так і окремих міжнародно-правових актів, породжують
ситуацію, коли делегований правовими нормами розсуд реалізується радше
інтуїтивно, аніж із врахуванням науково-обгрунтованих положень. Це,
зокрема, яскраво виявляється у питаннях встановлення взаємного
порівняльного значення різноманітних критеріїв розсуду, коли одні з них
«схиляють» правозастосувального суб’єкта до ухвалення більш «м’якого», а
інші, навпаки, – «жорсткішого» рішення. Переважно на інтуїтивному рівні
при реалізації суб’єктом правозастосування належного йому розсуду
враховуються і різноманітні обставини суспільного життя, які хоч прямо
не передбачені правовими положеннями, однак справляють відомий вплив на
обрання одного з дозволених законом варіантів рішення.

Вирішення згаданої проблеми можливе лише за умови «конструювання»
ефективного механізму детермінації правозастосувального розсуду.
Необхідними елементами такого механізму, як видається, повинні бути не
лише відповідні правові норми, але й наукові висновки про особливості
детермінації правозастосувального розсуду залежно від галузі права та
ситуації правозастосування.

Проблема детермінації правозастосувального розсуду залишилась практично
осторонь загальнотеоретичних досліджень, принаймні вітчизняних юристів і
на сьогодні є недостатньо вивченою. Окремі її аспекти були об’єктом
загальнотеоретичного дослідження іноземних вчених (В.Г. Андропов,
А. Барак, А.Т. Боннер) або окремих галузевих праць цієї ж категорії
науковців (К.І Комісаров, Й. Новацький, В.Н. Дубовицький,
Ю.А. Тихомиров, О.А. Папкова, В.Б. Гончаров, В.В. Кожевніков,
С. Дунаєвська) У межах вітчизняної науки проблемі детермінації
правозастосувального розсуду присвячено лише окремі галузеві за
характером праці або статті (В.С. Канцір). Аналіз змісту праць згаданих
авторів дає підстави дійти висновку, що існуючі у вітчизняній правовій
науці епізодичні за характером та галузеві за спрямуванням наукові
дослідження не спроможні на належному рівні забезпечити формулювання
науково-обгрунтовних положень у сфері проблематики детермінації
правозастосувального розсуду з наступним використанням таких положень у
правозастосувальній та правотворчій діяльності. Комплексні ж за
характером та загальнотеоретичні за спрямованістю праці зарубіжних
учених, орієнтовані, як правило, на відповідні національні системи
права, а тому можливість використання викладених у них висновків в
українських реаліях є обмеженою.

Метою пропонованого дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз
проблем, які виникають у процесі детермінації правозастосувального
розсуду.

Для досягнення цієї мети уявлялось необхідним вирішити такі завдання:

доповнити чи уточнити поняттєво-термінологічний апарат, необхідний для
проведення цього дослідження (зокрема, сформулювати дефініції таких
понять, як-от: обсяг розсуду, детермінанти, межі, критерії та фактори
розсуду);

дослідити особливості детермінації різних видів правозастосувального
розсуду (залежно від підстав виникнення);

сформулювати пропозиції щодо окреслення основних шляхів вирішення
проблем, які виникають у процесі реалізації правозастосувального
розсуду, і найголовніше – викласти власне бачення перспективної
оптимізації обсягу правозастосувального розсуду;

Ухвалення будь-якого правозастосувального рішення є складним
інтелектуальним процесом, який вміщує обов’язкове врахування
компетентним суб’єктом численних факторів і обставин – детермінант, що
тією чи іншою мірою впливають на зміст такого рішення. У випадку такого
правозастосування, яке характеризується делегуванням
правозастосувальному суб’єкту можливості певного розсуду, значення
згаданих детермінант є, безсумніву, особливо важливим, оскільки саме
вони «спонукають» правозастосувального суб’єкта до вибору конкретного
варіанта рішення із кількох, котрі припустимих за законом.

Як відомо, правозастосування передбачає застосування абстрактних
приписів правових норм до конкретних фактичних обставин справи. Саме
тому, за словами П.О. Недбайла, правильне застосування таких норм може
бути лише там і тоді, де і коли фактична сторона справи відповідає
законній стороні, а законна сторона не суперечить фактичному стану речей
[1, с.184]. Отже, у правозастосуванні компетентний суб’єкт першою чергою
виходить з вимог закону, а також конкретних обставин справи, що
розглядається.

Аналогічної позиції дотримується П.М. Рабінович, стверджуючи, що рішення
про суспільні відносини, які виникають, змінюються або припиняються у
процесі правозастосування, ухвалюється на підставі правових норм і
відповідно до конкретних життєвих ситуацій [2, с.133].

Поряд з тим перелік детермінант розсуду не вичерпується лише правовими
нормами і фактичними обставинами справи. З цього приводу В.В. Лазарєв
правомірно зауважує: «Повинен бути теоретично осмисленим і той факт, що
норми права та фактичні обставини становлять основу правозастосувального
акта через досить своєрідного посередника – через особистість людини,
яка застосовує право, її психіку» [3, с.4].

Особистість правозастосувача, його правосвідомість, система світоглядних
та моральних принципів не може не позначатися на змісті «розсудового»
рішення, яке ухвалюється, оскільки за всіх інших рівних обставин
правозастосувальний суб’єкт віддасть перевагу саме тому варіанту
рішення, який більшою мірою відповідає його особистим переконанням,
поглядам, установкам.

Крім власне обставин справи, у якій ухвалюється рішення,
правозастосувальний суб’єкт не може не взяти до уваги й інші реалії
конкретної ситуації, в умовах якої він функціонує. Врахування обставин
такої ситуації дає можливість забезпечити якомога доцільніше
застосування правових норм. З цього приводу слушно зауважував
П.О. Недбайло: «…доцільність у застосуванні і виконанні правових норм
є такою їх реалізацією, за якої не лише досягається мета закону, яка
полягає у відомих матеріальних та соціально-культурних результатах, але
ця мета досягається якнайповніше у конкретно-історичних визначених
умовах часу й місця» [1, с.199]. Отже, урахування поряд з обставинами
справи й інших фактичних реалій ситуації правозастосування дає підставу
ухвалити – у межах закону – найбільш соціально-оптимальне (справедливе з
соціального погляду) рішення.

Відтак, детермінантами правозастосувального розсуду є: а) правові норми,
б) обставини конкретної справи, в) свідомість правозастосувального
суб’єкта, г) інші соціальні фактори, що ними характеризується ситуація
правозастосування. Враховуючи викладене, детермінанти
правозастосувального розсуду можна визначити як правові та неправові
явища соціальної дійсності, які тією чи іншою мірою впливають на процес
вибору правозастосувальним суб’єктом одного із дозволених правом
варіантів рішення. Зовнішньою формою виразу впливу таких детермінант на
правозастосувальне рішення є його мотивація (обгрунтування), в якій
компетентний суб’єкт викладає свої міркування щодо причин і мотивів, що
спонукали його до прийняття саме такого, а не іншого рішення.

Щодо питання класифікації детермінант правозастосувального розсуду, а
також з’ясування їхнього змісту, то в юридичній літературі воно
вирішується неоднозначно.

Деякі вчені вважають, що правові норми впливають на правозастосувальний
розсуд лише шляхом закріплення у своєму змісті меж такого розсуду. Межі
розсуду визначаються ними як будь-які (правові чи неправові) правила,
принципи, що їх зобов’язаний дотримуватися орган, який здійснює
правозастосування [4, с.28].

Інші ж науковці розрізняють поняття меж розсуду та його критеріїв. Межі
розсуду визначаються ними як правові положення, що лімітують можливість
вибору правозастосувального суб’єкта, а критерії – як ті вимоги чи
засади, які змістовно зумовлюють вибір конкретного правозастосувального
рішення [5, с.8].

Наведені позиції не є достатньо чіткими, формалізованими. Окрім того, на
нашу думку, небеззаперечним є підхід, який передбачає об’єднання у
категорії меж і критеріїв розсуду явищ як правового, так і не правового
характеру, оскільки «неправові» явища, з огляду на їхню природу, не є
формально обов’язковими до врахування, а отже, можуть і не «обмежувати»
обсяг розсуду за відсутності у правозастосувального суб’єкта
зацікавлення зважати на них.

З огляду на викладені міркування пропонуємо таку класифікацію
детермінант правозастосувального розсуду.

TH ?

????|?. Іншими словами, межі розсуду є, звичайно, чіткими, жорстко
встановленими рамками вибору, вийти поза які правозастосувальний суб’єкт
не має права.

Ті ж детермінанти розсуду, які передбачені нормами права, є формально
обов’язковими і підлягають урахуванню суб’єктом правозастосування при
здійсненні ним вибору оптимального рішення у рамках обсягу розсуду, слід
вважати його критеріями. Отже, критерії розсуду «спонукають»
правозастосувального суб’єкта до ухвалення одного з варіантів рішення,
окреслених межами розсуду.

Детермінанти розсуду, що не закріплені у правових нормах, а отже, не є
обов’язковими, однак впливають на процес ухвалення «углядового» рішення,
вважаємо факторами розсуду. Хоча такі фактори й не є формально
обов’язковими до врахування суб’єктом правозастосування, однак їх
належне врахування, звичайно, є певною гарантією нескасування
наглядовими інстанціями такого рішення.

Окремою детермінантою розсуду, яка не входить до жодного із наведених
вище видів, є правосвідомість суб’єкта правозастосування. Її значення у
процесі формування переконання суб’єкта правозастосування, а отже, і
вплив на вибір одного із дозволених варіантів правозастосувального
рішення є беззаперечним [6, с.5]. Адже правосвідомість є тим
середовищем, в якому правозастосувальний суб’єкт здійснює багатоаспектну
оцінку порівняльного значення кожного із критеріїв чи факторів розсуду.

Окремим видом детермінант правозастосувального розсуду є, як
відзначалось, фактичні обставини справи, в якій ухвалюється рішення. У
більшості випадків реалізації розсуду конкретні обставини справи
враховуються правозастосувальним суб’єктом з огляду на вказівку правової
норми про обов’язковість такого врахування. У такій ситуації вказані
обставини детермінують розсуд опосередковано, через «дію» його
критеріїв. Подібним є характер впливу обставин справи на зміст
ухвалюваного рішення за умови існування узагальнень судової та іншої
правової практики, оскільки вони, конкретизуючи зміст правових приписів,
звичайно містять перелік тих обставин справи, на які варто звернути
увагу під час ухвалення рішення.

Важливо зауважити, що одночасне існування відразу усіх видів детермінант
розсуду при застосуванні конкретної правової норми чи її частини не є
обов’язковим. Наявними можуть бути, скажімо, лише критерії розсуду і
його фактори, або ж тільки його фактори. Так, відповідно до ст.205
Цивільного кодексу України, якщо належна до сплати неустойка надмірно
велика порівняно із збитками кредитора, суд вправі її зменшити. При
цьому слід брати до уваги: ступінь виконання зобов’язання боржником,
майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні, і не тільки
майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. Наведена
норма не містить меж розсуду, оскільки не вказує, наскільки ж суд може
зменшити розмір неустойки; поряд з тим вона вказує на ті критерії,
врахування яких є обов’язковою передумовою ухвалення рішення щодо
конкретного розміру зменшеної неустойки.

Запропонована класифікація детермінант правозастосувального розсуду та
визначення кожного із видів таких детермінант стосується розсуду, який
виникає в разі відносної визначеності змісту правової норми, що
застосовується. У випадку ж існування розсуду, підставою якого є
прогалина у законодавстві, вести мову про таку ж систему детермінант
навряд чи можна. Така теза випливає із того, що в останньому випадку
йдеться не про безпосереднє застосування конкретної правової норми, а
про вибір однієї з кількох норм (принципів, загальних засад права).
Зрозуміло, що за таких обставин не можна говорити про існування меж чи
критеріїв розсуду, які закріплені в конкретній правовій нормі, оскільки
її взагалі не існує (винятки з цієї тези становлять ті галузі права, які
містять спеціальні норми, присвячені регламентуванню процесу
правозастосувального подолання прогалин у законодавстві, чи усунення
колізій. У чинному законодвстві України подібну норму знаходимо,
наприклад, у ч.3 ст.11 Цивільно-процесуального кодексу України).

У разі існування прогалини у законодавстві чи праві детермінантами
розсуду виступатимуть лише доктринальні висновки щодо критеріїв
подібності суспільних відносин або стосовно змісту і дії
загальноправових принципів. Отож, відповідно до поданої вище
класифікації практично діятимуть лише фактори розсуду.

Розглядаючи питання про детермінанти правозастосувального розсуду, не
можна не зупинитися й на проблемі можливості регулювання такого розсуду.
На думку В.Г. Антропова, регулювання правозастосувального розсуду правом
є неможливим [7, с.18]. Такий висновок він обгрунтовує постановкою так
званої прагматичної проблеми меж розсуду, яка полягає у принциповій
неможливості комплексного (одночасного) вирішення питань: 1) чи хочемо
ми, аби добросовісний і кваліфікований суб’єкт правозастосування мав
найбільші можливості та найменші перепони в ухваленні справедливих і
обгрунтованих рішень (найбільший розсуд), і 2) чи хочемо ми, щоб
недобросовісний чи некваліфікований суб’єкт правозастосування мав
найменші можливості ухвалювати несправедливі чи необгрунтовані рішення
(найменший розсуд)? І справді, у разі встановлення широких меж розсуду
може спостерігатись зловживання з боку недобросовісного та помилки з
боку некваліфікованого правозастосувального суб’єкта; у той же час
закріплення вузьких меж створить для добросовісного і кваліфікованого
суб’єкта за певних обставин неможливість ухвалити достатньо обгрунтоване
й справедливе рішення. Оскільки право встановлює повноваження суб’єктів
правозастосування взагалі, не розмежовуючи їх за критерієм
добросовісності чи рівнем кваліфікації, то, на думку В.Г. Антропова
проблема оптимізації меж правозастосувального розсуду знімається сама по
собі [7, с.18]. Поряд з тим хотілося б зауважити, що запропонована
згаданим автором позиція могла би бути обгрунтованою лише у тих
випадках, коли розсуд правозастосувального суб’єкта детермінується
винятково межами такого розсуду. Іншими словами, якщо закон передбачає,
наприклад, лише верхню і нижню межі санкції, не вказуючи на критерії,
які треба врахувати під час вибору рішення, проблема добросовісності чи
рівня кваліфікації правозастосувального суб’єкта – в інтерпретації її
згаданим автором – справді могла б виникати. Однак сьогодні кількість
таких ситуацій є мінімальною і не йде у жодне порівняння із числом
випадків, коли розсуд достатньою мірою «регламентований» за допомогою
різноманітних критеріїв. Окрім того, навіть за відсутності критеріїв
розсуду завжди є певна практика застосування відповідної норми,
рекомендації вищих інстанцій, громадська думка щодо відповідної
проблематики тощо. Тобто розсуд завжди піддається певній регулятивній
дії соціальних факторів, не зважати на які суб’єкт звичайно собі не
дозволяє. Більше того, ще одним аргументом на користь запропонованого
нами підходу є думки того ж В.Г. Антропова щодо справляння низкою
сформульованих у максимально абстрактній формі принципів регулятивного
впливу на розсуд [7, с.19]. У зв’язку з цим закономірно постає питання:
чому за абстрактними положеннями (принципами розсуду) автор визнає
наявність регулятивного впливу на розсуд, а за правом (юридичними
нормами), яке закріплює, власне, ті ж принципи, – не визнає? На нашу
думку, правозастосувальний розсуд першою чергою детермінується і
регулюється правом, оскільки, визначаючи владні повноваження
правозастосувального суб’єкта, воно тим самим детермінує і сам розсуд,
який фактично є окремим (специфічним) видом повноважень суб’єкта
правозастосування.

На підставі проведеного дослідження можна дійти таких висновків:

детермінантами правозастосувального розсуду є а) правові норми, б)
обставини конкретної справи, в) свідомість правозастосувального
суб’єкта, г) інші соціальні фактори, що ними характеризується ситуація
правозастосування;

детермінанти правозастосувального розсуду можна визначити як правові та
неправові явища соціальної дійсності, які тією чи іншою мірою впливають
на процес вибору правозастосувальним суб’єктом одного із дозволених
правом варіантів рішення;

залежно від природи, функціонального призначення та ступеня
обов’язковості для правозастосувального суб’єкта детермінанти розсуду
можна класифікувати на межі, критерії та фактори.

правозастосувальний розсуд завжди піддається певній регулятивній дії
соціальних (у першу чергу, правових) факторів.

Проведення подальших досліджень проблеми правозастосувального розсуду
поєднане із імплементацією сформульованих у їх процесі науково
обгрунтованих висновків у практичну діяльність, без сумніву, сприятиме
підвищенню якісного рівня правозастосування, який виражатиметься в
ухваленні лише законних, справедливих, обгрунтованих та якомога
доцільніших рішень.

Література

Недбайло П.Е. Применение советских правовых норм. – М., 1960.

Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. – К., 2001.

Лазарев В.В. Социально-психологические аспекты применения права. –
Казань, 1982.

Див. Барак А. Судейское усмотрение. / Пер. с англ. – М.: Изд. – НОРМА,
1999; Боннер А.Т. Применение закона и судебное усмотрение // Сов.
государство и право. – 1979. – №6; Папкова О.А. Пределы судейского
усмотрения в гражданском процессе // Журнал российского права,. – 1998.
– №2; Дубовицкий В.Н. Административное усмотрение в советском
государственном управлениии // Сов. государство и право. –1980. – №9.

Канцір В.С. Проблеми судового розсуду при застосуванні кримінального
законодавства України. Автореф. дис…. канд. юрид. наук. – Львів, 1998.

Грошевой Ю.М. Теоретические проблемы формирования убеждения судьи в
советском уголовном судопроизводстве: Авторефер. дис…. канд. юрид.
наук. – Харьков, 1976.

Антропов В.Г. Правоприменительное усмотрение: понятие и формирование
(логико-семантический аспект). Авторефер. дис…. канд.юрид.наук. –
Волгоград, 1995.

Похожие записи