Реферат

На тему:

Державна влада як інститут конституційного права

Однією з найважливіших складових конституційного права завжди були
питання організації державної влади. Проте саме поняття
конституційно-правового інституту «державна влада», на жаль, належної
теоретичної розробки не здобуло. Досить зазначити, що всі підручники з
державного права радянської доби взагалі уникали розкриття сутності
цього поняття.

Нові концептуальні підходи до диспозиції державної влади в Україні
вимагають заповнити цю прогалину, оскільки вивчення даного явища має не
лише суто теоретичне, а й практичне значення у складний період розбудови
молодої Української держави.

Тому уявляється необхідним проаналізувати зміст державної влади з
теоретичних посилок науки конституційного права, саме як його одного з
основних інститутів. Останній, звичайно, розглядається як організаційно
цілісний підрозділ нормативно-правового змісту не всіх норм
конституційного права, а тільки Конституції, норми якої регулюють
відповідний вид споріднених політико-правових суспільних відносин,
пройнятих певною єдністю і виділених в окремий комплекс. До цього
інституту включаються такі групи конституційних норм які мають єдиний
предмет правового регулювання, однією із складових якого і є державна
влада.

Які ж можуть бути вихідні положення у процесі розкриття сутності
державної влади, виходячи зі змісту Конституції України.

На наш погляд, для виявлення згаданих положень треба з’ясувати такі
питання:

— що є джерелом легітимності державної влади;

— який зміст цієї влади;

— які основоположні конституційні принципи організації і діяльності
державної влади;

— що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади;

— яка система державних органів, що здійснюють державну владу;

— хто є суб’єктами в конституційно-правових відносинах з приводу
організації та здійснення державної влади;

— що є об’єктом у згаданих правовідносинах;

— яка мета здійснення державної влади.

Розкриття змісту цих питань дають змогу визначити основні елементи,
складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть
сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту.

Передусім у демократичних країнах, до яких, згідно зі ст. 1 Конституції
України, належить і наша країна, державна влада повинна бути легітимною.

Тому у правовій державі, якою прагне стати Україна, первинним актом
утвердження державної влади завжди повинен бути закон, а єдиним джерелом
утвердження державної влади — народ. Щодо форми правового акта
затвердження волі народу, то ним є Основний Закон держави — Конституція
України.

Загальновідомо, що з давніх часів і до наших днів державна влада у
світі, навіть у найдемократичніших країнах, далеко не завжди була
легітимною, а її джерелом законодавче визначався не завжди був народ.
Державна влада, бувало, утверджувалась завдяки революціям, переворотам
тощо.

Не було винятком утвердження державної влади на терені колишньої
царської Росії, а після — СРСР, куди входила й Україна, незважаючи на
пропагандистські статті колишніх Конституцій СРСР та союзних республік,
у тому числі Української РСР, про належність всієї повноти державної
влади спочатку Радам, а за Конституцією УРСР 1978 р. — народові.

Дбаючи про демократичні принципи легітимізації державної влади, Україна
ще до проголошення своєї незалежності прагнула вирішити це питання на
підставі прийняття відповідних нормативно-правових актів.

Цей процес розвивався поступово, шляхом прийняття низки таких актів.

Першорядного значення серед них набув такий політико-правовий документ,
як Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1991 р., у
якому висувалося прагнення зміцнити державну вдалу законним шляхом,
виходячи з належності її українському народові.

Декларація у розділі II «Народовладдя» проголосила, що лише народ
України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

Дуже важливою стадією у справі легітимізації державної влади в Україні
було схвалення 19 червня 1991 р. Концепції нової Конституції України, у
розділі І якої «Засади конституційного ладу» зазначалося, що відповідно
до Декларації про державний суверенітет Україна визначається як
суверенна національна держава, суть якої становить влада народу України,
спрямована на забезпечення і захист прав людини й громадянина.

Наступним етапом у цьому процесі є прийняття Верховною Радою УРСР на
підставі здійснення Декларації Постанови Верховної Ради Української РСР
та Акта про проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р.

Оскільки Україна до проголошення незалежності входила до складу СРСР,
тоді актуальним постало питання про легітимність існуючої системи
органів державної влади в умовах після проголошення її незалежності. Це
питання було вирішене Законом «Про правонаступництво України» від 12
вересня 1991 р. У ст. 4 цього Закону зазначалося, що органи державної
влади і управління, органи прокуратури, суду та арбітражні суди,
сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Української РСР,
діють в Україні до створення органів державної влади і управління,
органів прокуратури, судів та арбітражних судів на підставі нової
Конституції України.

За важливістю у процесі легітимізації державної влади пріорітетним слід
вважати рішення Всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 р. про
незалежність України, яке було підтримане майже всім населенням країни.
Згідно із Законом «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» від 3
липня 1991 р., воно мало вищу юридичну силу, оскільки не потребувало
затвердження будь-яким державним органом (ст. 1 Закону), що фактично
надавало законної сили державній владі, яка існувала на той час в
Україні.

Проте, звичайно, кращим засобом узаконення державної влади народом, була
б розробка і прийняття народом шляхом референдуму Закону «Про державну
владу в Україні». Спробу підготовки такого акта було зроблено у
1993—1994 рр., але зміст законопроекту був обмежений пошуком компромісу
між законодавчою і виконавчою владою, що позначилося передусім на
розподілі компетенції між цими гілками влади.

Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом
України від 8 червня 1995 р. «Про основні засади організації та
функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на
період до прийняття нової Конституції України» зробив вагомий внесок для
створення такого закону, проте він мав тимчасовий характер. Договір
підтвердив у ст. 2 положення про те, що єдиним джерелом влади є народ.

Нарешті, заключним етапом легітимізації державної влади в Україні стала
нова Конституція України, яку було прийнято 28 червня 1996 р. Верховною
Радою України і яка інкорпорувала багато положень згаданого Договору у
свій текст, завдяки чому був створений правовий фундамент закріплення
державної влади в Україні її народом.

Відтак народ, представниками якого були депутати Верховної Ради України,
законодавче передав державну владу системі органів, які, відповідно до
Конституції вправі її здійснювати, відповідно до принципів організації і
здійснення єдиної державної влади, яка базується на визначенні
об’єктивно існуючих її функцій та законодавчого їх розмежування.

В Конституції було законодавче закріплене насамперед єдине джерело
державної влади в Україні, яким, згідно зі ст. 5 Конституції, визнаний
лише народ.

Народові надано право визначати конституційний лад в Україні. Оскільки
такий лад визначений у розділах І} ту—VIII, XII Конституції України, то
є всі підстави вважати, що народ України, згідно з ч. З ст. 5
Конституції, офіційно легітимізував державну владу в країні. У цій
частині зазначається, що лише народ, а не держава, її органи або
посадові особи, може змінювати конституційний лад, найважливішою
складовою якого є державна влада.

Нарешті, Конституція України законодавче поклала край всіляким спробам
вирішити питання про закріплення державної влади будь-яким іншим
способом, ніж легітимним, зазначивши у ч. 4 ст. 5 Конституції, що ніхто
не може узурпувати державну владу.

І все-таки, у розвиток положень згаданої статті, уявляються вкрай
необхідним прийняття саме народом, а не парламентом України, шляхом
референдуму Закону України «Про державну владу в Україні» — особливого
законодавчого акта, який би передбачав механізм визначення і зміни
конституційного ладу і, зокрема державної влади, та надання народові
права контролю за її здійсненням.

Безумовно, створити такий акт і прийняти його з сьогодні назавтра
неможливо, бо це стримують багато факторів, суб’єктивних та об’єктивних:
низька правосвідомість громадян; традиційна, на жаль, неповага до права
й закону, яка спостерігається, починаючи з вищих ешелонів влади, і яка
поглиблюється соціальною незахищеністю людини; невміння, а часто-густо й
небажання користуватися наданими Конституцією правами і свободами, а
звідси й недовіра до дієвості самого Основного Закону.

Україна в особі її державних органів має ще прийти до цього шляхом
врахування згаданих факторів, серед яких одним із основних є підвищення
правосвідомості громадян, їх правової підготовки, політичної активності,
можливої лише за умов докорінного покращання життя народу, а головне —
утвердження у народу віри у державну владу, яку він створив і яку має
підтримувати в усіх діях.

Як зазначалося, необхідною рисою влади є воля. Здійснення влади — це
волевиявлення народу або інших суб’єктів влади.

На наш погляд, це співвідношення було вдало розкрите ще дореволюційним
юристом І. Ільїним. Він взагалі вважав, що перша основна ознака влади
полягає у тому, що вона не може належати нікому, крім правового
повноваження. Влада, яка зовсім не має правової санкції, вважав він, є
юридичне індиферентним явищем, оскільки вона не має правового виміру. Цю
правову санкцію влада здобуває як від Конституції, так і правосвідомості
людей.

Саме тут виникає проблема співвідношення волі і права.

Очевидно, варто погодитися з тим, що влада взагалі і державна зокрема за
своєю родовою сутністю є воля, вольова сила, а по видовій ознаці —
правова сила (воля).

Згадана властивість виявляється у тому, що держава повинна бути
спроможна застосувати силу. Держава, а звідси й державна влада, зі
слабкою волею (силою) є нежиттєздатною.

Дійсно, силу державної влади складають: авторитет, єдність, правова
мета, організованість і дієвість, виконавчість всього державного
апарату.

На відміну від всілякої фізичної сили, державна влада є вольовою силою,
тобто спосіб її дій є за самою природою внутрішній, психічний. Фізична
сила, тобто спроможність до матеріально-тілесного впливу людини на
людину — теж необхідна складова державної влади, але вона не становить
основного засобу дій, властивих державі. Мало того, як свідчить
історичний досвід, державний лад тим досконаліший, чим менше він
звертається до сили. Саме той лад, який тяжіє до виключного панування
фізичної сили, підриває себе. «Меч» аж ніяк не виявляє сутності
державної влади — він є лише крайнім засобом, який складає її останнє
слово і є найслабшою з її опор. Сила державної влади не в мечі, а в
авторитетному впливі її вольового імперативу.

При цьому держава, а значить і її органи, уповноважені не просити, а
вимагати, не умовляти, а примушував ти і забороняти, зберігаючи у
перспективі можливість, обов’язковість та неминучість примусу. І щодо
державної влади, яка творить право, громадяни зобов’язані підкорятися,
оскільки їхня згода або незгода не обов’язкова як для значення цих норм,
так і для значення правового статусу останніх.

Призначення влади полягає у тому, щоб створювати у людей впевненість і
водночас виконавчість, щоб не лише вирішувати, а й інших підводити до
погодженого рішення.

Владарювати означає немов накладати власну волю на волю інших, проте
так, щоб це накладання добровільно приймалося тими, хто підкоряється.
Життя держави полягає у такій погодженості волі, яка, залишаючись по
суті добровільною координацією, набуває форми вольової субординації
(підпорядкування). І тому завдання держави полягає у тому, щоб на
прикладах підпорядкування виховувати волю до автономної погодженості і
наповнити духом цієї добровільної координації субординавчу форму
державності.

Нарешті, до цього приєднується правовий характер державної влади. Він
означає, що воля держави, як різновид людської волі, не безпредметна, а
предметне пов’язана з етичним змістом. Саме цим визначається духовне, а
не просто соціально-психічне буття держави1.

У загальному вигляді тут ми вже визначили загальні положення щодо
співвідношення легітимної і державної, влади. Проте ці положення не
розкривали наслідки співвідношення політики і державної влади саме у
конституційному праві. Таке співвідношення наочно виявляється через
аналіз політико-правових суспільних відносин, властивих предметові
конституційно-правового регулювання цієї галузі права.

Відомо, що будь-які суспільні відносини, врегульовані правом, набувають
у кінцевому рахунку політичний підтекст. Конституційне ж право регулює
сферу відносин безпосереднього політичного характеру. Проте, враховуючи
різноманітність цих відносин та їх суб’єктів, доцільно виходити
насамперед із смислу найбільш загального об’єкта політики — державної
влади. Отже, предмет конституційного права повинний включати суспільні
відносини, які виникають з приводу і в зв’язку із закріпленням державної
влади, а також безпосередньо в процесі її організації та здійснення.

Чинна Конституція України чітко окреслює цю частину суспільних відносин,
які регулюються нормами конституційного права. Специфікою сучасного
предмета конституційного права України є те, що він охоплює передусім
сферу закріплення організації та здійснення державної влади на основі її
розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, як гарантія забезпечення
громадських прав та свобод особи, а також сферу самоврядної влади
(останньої лише в межах норм Конституції), і водночас ця влада
обмежується саме політичними відносинами у процесі її організації та
здійснення.

У процесі висвітлення змісту соціально-політичних відносин, як важливої
складової предмета конституційного права, безумовний інтерес становлять
також відносини, що виникають у сфері власне державної владності, яка
виявляється у процесі її організації та здійснення. Політичний характер
суспільних відносин, своєрідне коло їх учасників, специфіка об’єктів
регулювання дає підстави говорити про їх особливості.

Першою особливістю цих відносин є те, що стороною (учасником) переважної
більшості з них виступає Українська держава. Тому їх можна назвати
державно-політичними відносинами владарювання. Будучи «одягнутими» у
правову форму, вони набувають якості конституційно-правових відносин.

Друга особливість соціально-політичних відносин полягає у тому, що
державно-політичні відносини виникають у ході становлення і
функціонування основних інстутиційних форм держави й відображають її
політико-територіальну організацію. Ці відносини взаємозумовлені а їх
врегулювання конституційним правом може розглядатися як створення
передумов для самого процесу державного владарювання.

В сучасний період розбудови Української держави не можна не враховувати
й те, що державна влада спирається також на політичну силу, яку слід
враховувати завдяки появі та діяльності політичних партій, на жаль, поки
що слабких; на ідеологічну силу; силу, яка випливає з принципу
верховенства права і закону; діяльність правоохоронних органів; силу
міжнародного значення молодої Української держави тощо.

Дискусійними є питання і про співвідношення суверенітету державної влади
з її джерелом. Вже зазначалося, що носієм суверенітету і єдиним джерелом
влади в Україні є народ. Тому навряд чи можна погодитись із твердженням
деяких дослідників, які вважають, що основною ознакою державної влади є
лише суверенність . Адже це ставить дану ознаку влади над правовим
джерелом влади.

У правовій державі первинним актом утвердження державної влади завжди є
закон. А суверенітет державної влади — категорія вторинна, вона випливає
з правового акта, який є єдиним джерелом заснування державної влади. В
сучасному конституціоналізмі дійсно поряд із терміном «державна влада»
існує категорія «суверенність», але більш точним є термін «державна
влада», оскільки джерелом її є народ. Суверенітет, як приналежність
державної влади, а не сама влада, розглядається, звичайно, відносно
певних державних органів, а не народу, якому властивий не державний, а
народний суверенітет.

За своєю сутністю державна влада повинна бути єдиною. Цього вимагає
принцип державної єдності.

Єдність державної влади розуміється не як єдність певного органу, або
неподільність функцій і компетенції, а як єдність самого права, яке не
може бути різним за своїм змістом для відповідного органу: воно повинно
містити чітко визначені повноваження державних органів, виходячи з
необхідності єдиних підходів до регулювання суспільних процесів.

Звідси державна влада, яка має своїм призначенням приймати і
застосовувати норми права, повинна виходити з принципу єдності права,
основним джерелом якого є Конституція.

Реалізація єдності державної влади передбачає різні варіанти. Так,
Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган повинна своєю
нормотворчою роботою на практиці будувати єдину систему національного
права, а виконавча влада здійснює свої повноваження шляхом застосування
відповідних норм права, як правило, централізовано, всіма ланками
системи виконавчої влади.

Водночас ст. 132 Конституції України передбачає поєднання централізації
та децентралізації у діяльності саме органів виконавчої влади. Зокрема,
згідно зі ст. 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», до
відання місцевих державних адміністрацій належить компетенція, визначена
Конституцією і законами України, іншими актами законодавства. Одночасно
це централізоване здійснення державної влади поєднується з
децентралізацією, тобто з реалізацією повноважень місцевого
самоврядування, делегованих їм відповідними радами (районними та
обласними).

Державна влада, попри її умовний поділ на різні форми, за своєю сутністю
єдина. Наявність двох державних влад свідчить про їх тимчасовість,
оскільки завжди якась з них повинна перемогти. Події жовтневого
перевороту 1917 р. у Російській імперії підтверджують цей висновок.

Єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організацію і
діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у
Конституції України.

Перший з них більше стосується організації державної влади. Відповідно
до її поділу в Україні на законодавчу, виконавчу і судову визначається
система державних органів, які здійснюють державну владу: єдиний
законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади. Саме ці державні
органи є суб’єктами конституційно правових відносин з приводу
організації і здійснення державної влади в Україні.

Другий принцип стосується переважно діяльності даних органів. Згідно із
ст. 8 Конституції, в Україні визначається і діє принцип верховенства
права. Це означає, по-перше, що органи законодавчої, виконавчої та
судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією
межах і відповідно до законів України (ст. 6 Конституції). І, по-друге,
оскільки Конституція України має, відповідно до своєї ст. 8, найвищу
юридичну силу, всі закони та інші нормативно-правові акти повинні
прийматися на основі Конституції і відповідати їй.

Здійснення державної влади у вирішальній мірі залежить від того, як
законодавчо розподіляється єдина державна влада між державними органами,
що її здійснюють — фактично єдиновладно, що було притаманно
марксистсько-ленінській теорії поєднання влади й управління в
організації і діяльності державних органів, або за демократичним
принципом поділу влад.

Згідно із ст. 6 Конституції України, єдина державна влада за принципом
поділу влад здійснюється законодавчими, виконавчими та судовими органами
державної влади, що дає змогу запобігти диктаторству будь-якої з них і
водночас організувати їх спільну діяльність на основі взаємозалежності
та взаємодії у процесі реалізації єдиної державної влади в Україні.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України,
який не входить безпосередньо до жодної з гілок влади. Проте його
статус, як глави держави, наділяє його повноваженнями, згідно з якими
він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності
України, додержання Конституції, прав та свобод людини і громадянина.
Оскільки ці повноваження більше чи менше властиві всім органам державної
влади, Президент, здійснюючи об’єднавчу функцію, безпосередньо впливає
на їх діяльність у процесі здійснення державної влади.

Здійснення державної влади реалізується від імені Української держави
Президентом України, законодавчими, виконавчими та судовими органами
шляхом застосування державних засобів. При цьому складаються зумовлені
потребами управління суспільством соціально-правові відносини, в яких
одним із суб’єктів обов’язково є держава, її глава, або державний орган,
які роблять свою волю загальнообов’язковою під загрозою державного
примусу завдяки наявності особливої політичної установи — держави. Саме
від держави, а не від інших ланок політичної системи, виходить державна
влада, специфічною формою її реалізації є державний апарат.

Відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на
підставі державних програм.

Верховна рада України на підставі ч. б ст. 85 Конституції затверджує
програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного
розвитку, охорони природи.

Розробляє й здійснює, згідно з ч. 4 ст. 114 Конституції України,
загальнодержавні програми економічного, науково-технічного,
соціально-культурного розвитку України Кабінет Міністрів України.

Крім того, відповідно до ст. 12 Закону «Про Кабінет Міністрів України»,
новоутворений Кабінет Міністрів подає на розгляд Верховної Ради України
Програму своєї діяльності на термін своїх повноважень, у якій
концептуально викладає стратегію діяльності, засоби та строки виконання
завдань Кабінету Міністрів України,

Програми своєї діяльності розробляють і окремі центральні органи
виконавчої влади, яких нараховується більше 14 (залежно від переданих їм
функцій).

Місцевим державним адміністраціям, відповідно до ст. 17 Закону «Про
місцеві державні адміністрації» від З червня 1997 р., також надано право
розробляти програми соціально-економічного розвитку і подавати їх на
затвердження відповідній раді.

Програмою діяльності керується у своїй роботі і Президент України.

Невиконання державних програм підриває довіру до всіх, хто був обраний
народом для керівництва державою та практичного здійснення державної
влади. На жаль, контрольна функція за виконанням загальнодержавних
програм і, навіть, за їх розробкою та прийняттям послаблена: Верховна
Рада досі не розглянула жодну з державних програм, які вона, відповідно
до Конституції, повинна затверджувати. Тому, можливо, доцільно
розробляти Єдину державну програму економічного, соціального,
культурного розвитку Української держави як на перспективу, так і на
поточний період чи рік. Така програма об’єднувала б основні показники
усіх інших програм, які повинні розроблятись відповідно до Конституції
державними виконавчими органами й затверджуватись Верховною Радою, що
давало б законодавчому органові вагомі підстави для здійснення
постійного контролю за виконанням Єдиної державної програми.

Оскільки програми органів державної влади здійснюються людьми, які
уповноважені на те державою і законами, тому доцільно не лише
аналізувати, так би мовити, зовнішній процес, пов’язаний з розробкою і
здійсненням цих програм, а й діяльність осіб, які працюють у державних
органах, оскільки саме від них залежить доля згаданих державних
документів.

Як відомо, державна влада може бути ефективна лише тоді, коли її
здійснюють компетентні фахівці. За своєю метою і сутністю правова
держава (а саме її прагне утворити Україна) «аристократична» у кращому
розумінні цього слова — ось аксіома, непорушна ще з часів Конфуція,
Геракліта та Аристотеля. Саме це, гадаємо, мав на увазі й Платон, коли
говорив про «владу філософів» та про «філософування правителів».

Критерії, згідно з якими кваліфіковані спеціалісти повинні залучатися до
здійснення державної влади, можуть бути різні, але основними з них є:
служіння державі, високий фаховий рівень, патріотизм, вміння не лише
бажати вирішувати питання, а й забезпечувати їх виконання іншими людьми.

У період розбудови Української держави до влади прийшло багато людей,
які не мали досвіду державної роботи. Певною мірою в цьому провина
керівництва колишнього СРСР, яке свідомо стримувало підготовку таких
кадрів у тодішніх радянських республіках.

Перші кроки по підготовці кадрів, спроможних бути на рівні сучасних
завдань, Українська держава лише зараз починає. Зокрема, створено
Інститут державного управління при Президентові України, Інститут
адвокатури, Вищу дипломатичну академію, систему вищих навчальних
закладів, які мають статус національних, тощо. Але є й досить
кваліфіковані працівники, які, на жаль, не повною мірою використовують
свої знання і можливості для вирішення багатьох актуальних проблем,
пов’язаних з організацією та здійсненням державної влади.

У сучасний період незрівнянно підвищується роль науковців щодо
розв’язання цих проблем, але їхні рекомендації, на жаль, не завжди
враховуються.

Мабуть, таки варто пам’ятати слушне пророче нагадування святого апостола
Павла, який писав: «Настане бо час, коли здорової науки не будуть
дотримуватись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб
вони їхні вуха влещували.

Зони слух свій від правди відвернуть та до байок нахиляться.

Очевидно, необхідною умовою якісного добору кваліфікованих фахівців до
роботи в органах державної влади є створення спеціального органу, який
би об’єктивно оцінював ступінь підготовки претендентів на заняття
відповідних посад у державному апараті за допомогою новітніх методів
оцінки їх знань і вмінь. Слушною у цьому плані уявляється пропозиція
вчених про створення при Адміністрації Президента України спеціальної
Атестаційної комісії для якісного відбору компетентних осіб для роботи у
відповідних державних органах.

Проте всі ці кроки, попри їх важливість, кардинально не вирішують
проблему. В органах державного апарату багато не кращих службовців
колишніх радянських, партійних та комсомольських органів, з яких далеко
не всі опанували нові форми, методи роботи в новому, по суті,
суспільстві, в якісно новій державі із зовсім іншими, підвищеними
вимогами. Молоді ж спеціалісти, які приходять на роботу в державні
органи, потерпають від браку достатнього практичного (і не тільки)
досвіду.

На наш погляд, підготовка висококваліфікованих спеціалістів для роботи в
якості державних службовців —

досить тривалий процес, починати який доцільно зі створення продуманої
системи спеціальних учбових закладів. Звичайно, навчальні заклади, які
будуть входити до цієї системи, повинні бути укомплектовані викладачами,
які самі оволоділи новітніми досягненнями на рівні сучасних вимог
державотворення.

Є і обов’язкові суб’єктивні фактори, які необхідно, на наш погляд,
враховувати. Де, по-перше, рішучі викорінення негативних рис радянської
доби у справі добору кадрів держапарату (корумпованість, плановість,
добір працівників, особисто відданих керівникові, а також родичів, і,
навіть, фамільних династій, які, як правило, закривають шлях справжнім
фахівцям своєї справи). По-друге, вкрай необхідна внутрішня психологічна
підготовка службовців до роботи із врахуванням нових, як правило, раніше
зовсім незнайомих їм завдань і ситуацій. По-третє, досить складним є
засвоєння і використання світових досягнень у зовсім нових сферах
діяльності, пов’язаних з переходом до ринкової економіки. Без належної
підготовки державних службовців України нового покоління оптимізація
здійснення державної влади не може бути досить ефективною.

Одночасно при вирішенні проблеми докорінної реформи системи підготовки
державних службовців на рівні сучасних вимог необхідно враховувати, що
ця робота може бути марною, якщо залишиться без змін пасивність народу
щодо державотворення. У свій час Гегель стверджував, що прикра
«пасивність чіпляється за свої злидні і не надає повноти сил»1 кращим
представникам народу.

Відомо, що держава сильна тоді, коли у самому народові живе дух
патріотизму, високої правосвідомості, законопослушності. Тому одним із
основних завдань розбудови сучасної державної влади в Україні є
національне, політичне й правове виховання. Це означає, що широкі
верстви населення повинні активно залучатися до політичного життя. Адже
лише той зможе успішно здійснювати публічні повноваження, хто усвідомив
і опанував власні публічні обов’язки.

Як зазначалося, політичне владування складається з соціального та
юридичне організованого впливу уповноважених державних органів і
посадових осіб на волю підлеглих, причому не лише силою права і влади, а
й власною правосвідомістю, тобто ставленням людини до мети права, а
відтак і до самого права. При цьому народна правосвідомість може стояти
на висоті лише там, де і юридична наука на висоті. Одне з основних
завдань її полягає у тому, щоб поступово, але неухильно викорінити у
населення неповагу або байдужість до правопослушання. Саме про це писав
відомий реформатор П. А. Столипін: «Наш історичний гріх — неповага до
ідеї права, до непорушності закону»1. На жаль, цей гріх і досі властивий
нам.

Отже, лише при умові відповідного впливу органів державної влади на
громадян народ і державні органи будуть спільно проваджувати у життя
загальнодержавні програми.

Як зазначалося, одним із суб’єктів конституційно-правових відносин з
приводу організації і здійснення державної влади в Україні виступають на
підставі принципу поділу влад законодавчі, виконавчі й судові органи.
Іншим суб’єктом у цих правовідносинах, згідно з Конституцією України, є
людина. Відповідно до ч. 1 ст. З Конституції України, людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність й безпека визнаються в
Україні найвищою соціальною цінністю. У частині другій цієї статті
викладаються головні завдання держави перед людиною: держава відповідає
перед людиною за свою діяльність, причому утвердження й забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Як відомо, особливістю суб’єктів конституційно-правових відносин є те,
що вони мають різну за обсягом правосуб’єктність. Виходячи зі змісту ст.
З Конституції України, можна зробити висновок, що за обсягом прав людина
превалює над державою. І це цілком закономірно. Адже, крім більших за
обсягом повноважень, для людини й громадянина додатково, згідно з ч. З
ст. 8 Конституції України, передбачено судовий захист конституційних
прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції.

Крім того, надані Конституцією людині права і свободи гарантуються.

Згідно із ст. 21 Конституції України, вони є невідчужуваними та
непорушними. Гарантом прав і свобод людини й громадянина є на підставі
ч. 2 ст. 102 Президент України. Отже, первинним, згідно з Конституцією,
є людина й громадянин, вторинним — держава в особі органів державної
влади.

Водночас треба мати на увазі, що; в свою чергу, людина і громадянин
України мають різну за обсягом правосуб’єктність.

Згідно з розділом II Конституції України, найбільший обсяг прав і свобод
належить громадянам України. Саме вони вправі користуватися всіма
статтями Основного Закону, які закріплюють основні їхні права, свободи
та обов’язки.

Громадяни України є суб’єктом прав і свобод, які не властиві іншим
особам, що користуються правами й свободами. Це особливо помітно при
з’ясуванні об’єкта конституційно-правових відносин з приводу здійснення
державної влади. Таким об’єктом, згідно з Конституцією, є права і
свободи людини. Саме права і свободи людини та їх гарантії, згідно з ч.
2 ст. З Конституції України, визначають зміст і спрямованість діяльності
держави. Ці права і свободи найбільше стосуються участі лише громадян
України у формуванні, організації та здійсненні державної влади в
Україні.

Це положення не зовсім точне, оскільки не людина взагалі, а лише
громадяни України можуть визначати ці параметри діяльності держави.

Проте механізм здійснення прав громадян щодо визначення змісту
спрямованості держави не зконкретизований. Це право, згідно з
Конституцією України, може бути реалізовано завдяки таким основним
формам безпосередньої демократії, як вибори і референдум (ст. 69—74).
Якщо завдяки виборам формуються органи державної влади, то питання
визначення змісту і спрямованості діяльності держави, на жаль, вирішення
свого не знайшли.

На наш погляд, вони могли б реалізуватися завдяки такій формі
безпосередньої демократії, як референдум, який застосовується поки що
недостатньо.

Із прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними
нормами і Законом «Про Всеукраїнський і місцевий референдуми» від 3
липня 1991 р. В разі приведення цього Закону у відповідність до
Конституції на референдум могли б виноситися питання, які безпосередньо
стосуються змісту й спрямованості діяльності держави, зокрема:
обговорення проекту Єдиної державної програми, питань, пов’язаних з
реформами, які проводяться в Україні, тощо.

Метою діяльності по здійсненню державної влади в Україні державними
органами, згідно з Преамбулою Конституції України, є забезпечення прав і
свобод людини та гідних умов її життя. Вирішення цього питання
безпосередньо пов’язане з проблемою справедливості в державі і
суспільстві. Державна влада завжди повинна дотримуватися принципу
справедливого розподілу, але має право відступати від нього тоді, коли
цього вимагає об’єктивна необхідність. Справа у тому, що держава як ціле
має певні самостійні завдання, розв’язання яких буває іноді можливим
лише при умові відмови від справедливого обліку і врахування інтересів
усіх верств населення.

Встановлення справедливості у суспільному житті людей є, безперечно,
одним із основних завдань державної влади: це випливає вже з самої
природи права і держави. Проте реальні умови у державі бувають такими,
що висування цього завдання на перший план порівняно з іншими завданнями
держави може призвести до загибелі держави. Державна влада не
всемогутня: вона скута політичною нездійсненністю і повинна
узгоджуватися з нею. Політичне нездійсненним є передусім те, що руйнує
саму державу, — в її організації, особовому складі тощо, тобто все те,
що перевищує сили народної правосвідомості та народної організованості.

Влада не повинна і не спроможна проводити реформи, які руйнують саме
буття держави. Підтримка держави як житла і як обрію національної
духовної культури складають ту грань, яка має бути непорушною для
державної влади і яку повинен поважати будь-який, навіть, так би мовити,
найсправедливіший громадянин.

Це стає особливо наочним, якщо тлумачити справедливість у значенні
формального зрівняння всіх громадян у всіх відносинах. Узаконення такого
принципу, як підтверджує історія, є державне згубним і політичне
нездійсненним. Життя державно-організованого народу — процес глибоко
диференційований, який пояснюється відмінністю у здібностях, роді занять
тощо, і який створює, у свою чергу, цю різницю. Формальне зрівняння:
може лише руйнувати цю живу та узгоджену єдність різнодіючих сил.

Держава зацікавлена не в тому, щоб усунути ці відмінності між людьми (що
зовсім неможливо), а щоб забезпечити згаданим відмінностям повноту буття
та життєве співіснування. Згадане завдання і формальне зрівняння завжди
буде протиприродним, та й сама сутність держави виключає його і в
розумінні політичної прийнятності.

Насправді соціальна справедливість зовсім не зводиться до формального
зрівняння громадян. Вона полягає в неупередженому, предметному
врахуванні, визнанні істотних властивостей та обґрунтованих вимог
кожного індивідуального суб’єкта. Соціальна справедливість зовсім не
зрівнює людей, тобто не робить їх однаковими, що практично неможливо.
Вона вимагає, по-перше, однакового, неупередженого ставлення до людей;
по-друге, додержання тих масштабів, згідно з якими здійснюється це
ставлення, і по-третє, дійсної відповідності між різними схильностями
людей і правовими та життєвими наслідками врахування цих схильностей.

Зрозуміло, що справедливість у такому значенні вимагає правової
керованості і створює її, пов’язуючи, наприклад, публічну дієздатність
(голосування, державна служба) з певним цензом, або запроваджуючи
прибуткове прогресивне оподаткування, що властиве й сучасному періодові
історії України. Мається на увазі, в тому числі, й велика робота по
створенню нового податкового законодавства В принципі, державна влада
міцно пов’язана з розподільчою справедливістю, і корисливе нехтування
нею ніколи не проходить безкарно. Режим, який впроваджує без достатніх
підстав несправедливі привілеї, є режимом антиполітичним, він
компрометує гідність державної влади і підриває волю громадян до
загальнодержавної єдності. Такий режим не може бути міцним, оскільки сам
породжує ті відцентрові сили, які рано чи пізно поставлять питання про
саме існування держави.

Отже, будь-який відступ державної влади від справедливості повинен бути
відкрито виправданий предметною вказівкою на політичну нездійсненність
зворотнього. Не можна в ім’я справедливості запроваджувати такий
державний лад, який згубний для самої держави1.

У цьому зв’язку звернемо увагу на те, що Конституція України у ст. 24
визначає, що не може бути привілеїв чи обмежень з приводу раси, кольору
шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та
соціального походження, майнового стану, місця проживання, мови або
інших ознак. Це дуже важливо для загальнодержавної та національної
злагоди в Україні, оскільки вирішення деяких конкретних справ, зокрема
розв’язання проблеми розподільчої справедливості, породжують наслідки
щодо вирішення загальних проблем державності в Україні.

Отже, суть державної влади в Україні як конституційно-правового
інституту полягає у її легітимності, яка законодавче закріплена у
Конституції завдяки волі народу як єдиного джерела влади і здійснюється
згідно з конституційними принципами народного суверенітету, поділу влад
та верховенства права законодавчим, виконавчим й судовими органами на
підставі загальнодержавних програм, спрямованих на забезпечення прав і
свобод людини як найвищої соціальної цінності з метою досягнення гідних
умов її життя.

Похожие записи