Реферат на тему:

Державна влада.

Зміст.

TOC \o «1-3» Вступ. PAGEREF _Toc480705559 \h 3

1. Поняття та ознаки політичної влади. PAGEREF _Toc480705560 \h 4

2. Структура державної влади PAGEREF _Toc480705561 \h 8

3. Місце і роль держави у здійсненні державної влади. PAGEREF
_Toc480705562 \h 13

4. Державна влада в Україні PAGEREF _Toc480705563 \h 17

Висновок PAGEREF _Toc480705564 \h 23

Список використаної літератури PAGEREF _Toc480705565 \h 25

Вступ.

У політиці, як відомо, центральне місце посідає проблема влади. Але, на
жаль, наука про владу (або кратологія, як її йменує відомий політолог,
доктор філософських наук В. Ф. Халіпов), досі не дістала належної
розробки ні у вітчизняній, ні у світовій науці. У своїй новій монографії
«Введення в науку про владу» він виокремлює понад 60 різновидів влад,
більше 150 найменувань владників різного гатунку, близько 50-кратій
(бюрократія, аристократія та ін.), майже 200 різних видів та галузей
політики, феномен влади, на думку вченого, в цілому охоплюється
приблизно трьома тисячами категорій та понять.

Відтоді, коли влада набула представницького характеру, тобто
конституювалась в особливий соціальний інститут, який стоїть над
суспільством, проблема влади вилилася у форму співвідношення прав
держави, прав суспільства і прав людини. Відповідно до цього історично
сформувалися три ідеології влади, які розглядаються в політологічній
літературі як державницька, демократична та ліберальна. Критерієм їхніх
відмінностей є те, чому вони надають пріоритет: правам держави, правам
суспільства чи правам людини. Три ці ідеології влади продовжують
домінувати і досі.

В курсовій роботі зроблено спробу розглянути державну владу як частину
влади політичної, проаналізувати місце і роль держави у здійсненні своєї
влади, визначити основні тенденції державної влади в Україні.

Робота складається з вступу, чотирьох основних розділів, висновку та
списку використаної літератури.

1. Поняття та ознаки політичної влади.

Уявлення про політику з’явилися одночасно з виникненням у суспільстві
політичних поглядів. Поступово накопичувався і матеріал для теоретичних
розробок. Останні вперше мали місце ще у Стародавній Греції. Нові
підходи до політики, намагання виділити її загальні принципи і
закономірності зустрічаються у Демокріта, софістів, Сократа й інших
філософів. Платон розглядає політику як «царське мистецтво», опанувати
яке можуть тільки філософи від народження, а не простий народ. Він
вважав, що політична влада повинна забезпечити створення ідеального, чи
хоча б наближеного до ідеалу, суспільства і держави.

Аристотель прямо називав політику наукою, основою якої вважав
справедливість, уявлення про -яку ототожнювалися у нього з
рабовласницькою демократією. Поряд з цим політика як наука, за
Аристотелем, була пов’язана з практикою політичного життя, вивченням
досвіду різних міст — держав Стародавньої Греції. Все це зумовило
раціоналістський характер його політичного вчення, якому була притаманна
інтеграція ідей справедливості, рівності і понять закону, форми держави,
її елементів.

Особливістю феодальної політичної думки і. відповідно, уявлень про
політику, що виникли у середньовіччі, є їх релігійний характер. Це
зовсім не означає, що розвиток політичних вчень зупинився, він лише
набув релігійного забарвлення. З часів пізнього середньовіччя, коли у
найбільш розвинених країнах почали складатися капіталістичні відносини,
з’явилися і перші ідеї буржуазної політичної теорії, а потім крок за
кроком здійснювалося її подальше удосконалення. Корифеями буржуазної
політичної науки були Н. Макіавеллі (Італія), Т. Гоббс, Дж. Локк
(Англія), Ш. Монтеск’є, П. Гольбах, К. Гельвецій, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо
(Франція), І. Кант, Г. Гегель (Німеччина), М. Драгоманов, М. Грушевський
(Україна) та багато інших.

Так, Н. Макіавеллі, розглядаючи внутрішні причини розвитку держави і
влади, характеризує політику як науку, що пояснює минуле, керує сучасним
і може прогнозувати майбутнє. Історія, на думку Н. Макіавеллі, залежить
від двох чинників; перший він називає «долею», під якою розуміє
природний розвиток подій, їхній взаємозв’язок, необхідну послідовність.
Другий — називається «волею», «енергією людини», тобто стосується осіб.
Отже, Н. Макіавеллі намагається довести необхідність урахування у
політиці як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників. При цьому вчений
будує свою теорію, виходячи з тези про «підлу природу» людини, головними
складовими якої є егоїзм, жадоба влади, ненависть, злість. Тому Н.
Макіавеллі пропонує у політиці спиратися на силу, а не на мораль.

Політика як наука набуває розвитку у працях англійського теоретика Т.
Гоббса. Він визначає її як одну з галузей філософії («філософію
держави»), а останню називає не тільки знанням, але і засобом досягнення
«вищої вигоди», тому, що «знання є тільки шлях до сили (влади)». Т.
Гоббс підтримав ідею Н. Макіавеллі, згідно з якою основу всіх політичних
явищ, особливо причин виникнення держави, її діяльності складає
«природа» людей, близьких за своїми соціальними і політичними
інтересами. Тому держава, на його думку, — це об’єднання людей, що
створюють державну владу. Держава — це Левіафан — біблейське чудовисько,
яке має безмежну владу щодо людей.

Ж.-Ж. Руссо удосконалює вчення про ступені суспільної нерівності: а)
виникнення приватної власності і поділ суспільства на класи — багатих та
бідних; б) створення держави, яка, ймовірно, й виникла з загального
договору, проте є «змовою багатих проти бідних»; в) виникнення
деспотизму. Як ідеал Руссо вбачав невелику за розміром демократичну
республіку.

Г. Гегель розглядає усі політичні інститути як втілення ідеального
початку, абсолютного духу. Він запроваджує поняття громадянського
суспільства на відміну від держави. Головне завдання останньої він
вбачає у визначенні громадянського суспільства та усуненні протиріч між
його окремими членами та їх організаціями. Саме у державі абсолютний дух
пізнає сам себе.

До боротьби проти пригноблювачів закликали соціалісти-утопісти Т. Мор і
Ж. Мельє, А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є, Р. Оуен. Вони вбачали майбутню владу
як політичну, але не державну. Таку, що позбулася насильницького
характеру і метою якої є організація виробництва й споживання, розвиток
науки і культури.

З класових позицій до визначення політики і влади підходять російські та
українські революційні демократи О. Герцен, М. Чернишевський, І. Франко.
Іншою характерною ознакою їх поглядів є взаємопов’язаність політики з
економікою (способом виробництва матеріальних благ). У своїх вченнях про
соціалізм вони не обходять проблему його злиття з демократією.

Оригінальні ідеї про політику, державу, право містять твори українських
учених М. Владимирського-Буданова, Б. Кістяківського, М. Костомарова, М.
Драгоманова, І. Франка та інших.

Окремі політичні погляди і вчення нині трансформувалися у теорію на
концептуальному рівні. Найважливішими серед них є теорії народного
суверенітету, поділу влад, доктрини правової держави, теорія
функціонування еліт, теорія національної держави та інші. У всякому
разі, більшість представників політичної науки сьогодення визначають її
як сферу життєдіяльності людей, що пов’язана з головними для життя і
діяльності особи, держави і суспільства інтересами, в основі яких лежать
потреби народів, націй, соціальних груп, держави та інших соціальних
суб’єктів. Відомо, що чиста політика поза сферами життєдіяльності людей
не існує. У широкому значенні під політикою розуміють економіку, власне
політику, соціальну, духовну та інші сфери життя. З розвитком
суспільства відбувається і розвиток політики, оформлення її у цілісну
політичну систему. Окрім вищенаведеного визначення політики, можливі ще
й інші варіанти її розуміння: а) спосіб практичної діяльності партій,
класів, держав, а також шляхи та засоби, за допомогою яких захищаються
інтереси цих суб’єктів; б) особливий вид діяльності людей, пов’язаний з
організацією всього процесу соціального життя; в) галузь взаємовідносин
народів, національностей, партій, об’єднань громадян, держав та інших
спільностей; г) свідома і цілеспрямована діяльність політичних
суб’єктів, що торкається відносин між державами і народами.

Політика здійснюється з приводу і для досягнення влади. Влада — це
авторитетна сила, вольові відносини між людьми, у яких ті, хто має
владу, визначають програму поведінки підвладних осіб. Інакше кажучи, це
реальна можливість здійснення своєї волі у соціальному житті,
нав’язування її іншим людям, при використанні різних засобів і методів,
включаючи і примус. Звідси стає зрозумілим, що влада — це завжди
двобічні відносини, де воля носія влади здійснюється через підлеглість
підвладного. У суспільстві влада — це необхідність, бо за її допомогою
забезпечується нормальне функціонування всіх соціальних суб’єктів, вона
забезпечує організованість і порядок, координує дії різних елементів
держави і суспільства.

Владу можна класифікувати за різними підставами:

а) за сферою реалізації розрізняють економічну і політичну владу;

б) відповідно до суб’єктів, що беруть участь у владовідносинах, —
державну владу, владу формальних і неформальних об’єднань тощо.

Отже, політична влада — це вироблення і запровадження у життя політичних
програм усіма суб’єктами політичної системи, а також різними
неформальними угрупованнями. Державна влада — це влада, що здійснюється
тільки державою. Характерним для неї є суверенність, універсальність і
здатність владопримусового впливу на поведінку усіх людей та їх
організацій, що забезпечується державно-правовими методами. Політична і
державна влада — поняття не тотожні. Є три точки зору на поняття і
співвідношення цих влад: а) політична влада — явище більш широке, ніж
влада державна; б) політична влада здійснюється пануючим класом через
державу; в) державна влада не є синонімом політичної влади, це її
основне ядро, її зміст. Як ототожнення політичної і державної влади, так
і тлумачення державної влади як основного ядра політичної влади
безпідставні. Звичайно, державна влада завжди є владою політичною, до
того ж такою, що здійснюється головним суб’єктом політичної системи —
державою, але в умовах формування громадянського суспільства і правової
держави, а тим більше, в умовах їх реального функціонування; найбільш
широкі можливості у здійсненні політичної влади повинні бути свідомо
надані інститутам громадянського суспільства. Тобто політичним партіям,
громадським організаціям і рухам, трудовим колективам й іншим
недержавним організаціям. Отже, політична влада — поняття більш широке,
ніж державна влада, за рахунок того, що здійснюється більшим колом
суб’єктів політичної системи.

2. Структура державної влади

Традиційно розрізняють три види державної влади: законодавчу, виконавчу
і судову. Порядок утворення прав і обов’язків, а також розподіл
повноважень між трьома гілками влади, іншими словами, устрій державного
ладу і системи державних органів, визначаються Конституцією держави,
адже латинське costitutio саме й означає устрій, положення.

Важливою віхою в становленні незалежної української держави стало
прийняття Верховної Радою нової Конституції України, що заклала основи
нового державного устрою.

Відповідно до нині діючої Конституції влада в Україні належить народу
України. Народ здійснює влада безпосередньо і через систему державних
органів і органів місцевого самоврядування.

Законодавча влада здійснюється народом через референдум і парламент, що
обирається на основі загальних демократичних виборів,- Верховну Раду.

Виконавча влада реалізується Президентом України через створений їм уряд
— Кабінет Міністрів — і систему центральних і місцевих органів державної
виконавчої влади.

Судова влада здійснюється системою судів загальної Юрисдикції, а також
спеціалізованих судів. Закон передбачає також діяльність Конституційного
Суду. Основною задачею Конституційного Суду є гарантування верховенства
Конституції України, захист конституційних прав і свобод громадян,
забезпечення політичної й економічної стабільності в Україні.

У Україні признається і гарантується місцеве самоврядування. Місцеве
самоврядування — це гарантоване державою право і реальна спроможність
територіальної громади (общини), тобто жителів села або добровільного
об’єднання в сільську общину жителів декількох сіл, селища, міста,
самостійно, під свою відповідальність, вирішувати питання місцевого
значення в рамках Конституції. Місцеве самоврядування здійснюється
територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через
сільські, селищні, міські Ради і їхні виконавчі органи, а також через
районні й обласні Ради, що подають загальні інтереси територіальних
общин сіл, селищ і міст.

Законодавча влада

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада.
Верховна Рада (ВР) — нова назва українського парламенту відповідно до
офіційного російського перекладу Конституції. Стара назва — Верховний
Рада (ВР).

Парламент (англ. parliament) — загальна назва для представительського
виборного законодавчого органа держави. У США парламент називається
конгресом, у Франції — Національними зборами, у ФРН — бундестагом.
Парламент може бути двопалатним і складатися з верхньої і нижньої палат
і однопалатним. У Україні парламент однопалатний.

Верховна Рада України як вищий законодавчий орган держави видає закони з
питань:

• здійснення прав і свобод громадян;

• визначення основних напрямків внутрішньої і зовнішньої політики
України;

• ствердження державного бюджету;

• установлення податків;

• контролю за наданням Україні кредитів, економічної помочі іноземних
держав;

• організації і діяльності органів державної влади й органів місцевого
самоврядування;

• адміністративно-територіального устрою України;

• іншим питанням, визначеним Конституцією України.

Український парламент приймає рішення про проведення всеукраїнського
референдуму, виборів Президента у встановлені законом строки, чергових і
позачергових виборах в органи місцевого самоврядування. Верховна Рада
призначає третину складу Конституційного Суду, половину складу Ради
Національного банки, половину складу Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення. Парламент також вирішує питання про
призначення і звільнення по представленню Президента Голови правління
Національного банки, Голови Антимонопольного комітету. Голови Фонду
державного майна, Голови Державного комітету по телебаченню і
радіомовленню і Генерального прокурора.

У повноваження Верховної Ради входить схвалення програми сформованого
Президентом уряду і винесення вотуму недовіри уряду, що спричиняє за
собою його відставку.

Президент і виконавча влада

Президент України являється главою держави й одночасно главою виконавчої
влади в Україні, для чого формує Кабінет Міністрів України (КМУ).
Прем’єр-міністра України, міністрів в уряді і керівників інших органів
виконавчої влади Президент призначає за узгодженням із Верховної Радою.

Президент підписує закони, прийняті Верховної Радою. У випадку незгоди з
законом, прийнятим Верховної Радою, Президент може використовувати у
відношенні цього закону право вето і повернути його на повторний розгляд
парламенту. Якщо при повторному розгляді парламент знову приймає цей
закон більшістю в 2/3 голосів від конституційного складу, Президент у
10-денний термін повинний його підписати і передати для опублікування.

Президент представляє Україну в міжнародних відношеннях, скасовує акти
Кабінету Міністрів, міністерств, місцевих державних адміністрацій у
випадку їхньої невідповідності законодавству, а також указам і
розпорядженням Президента.

Президент являється Верховним головнокомандуючим Збройних сил України,
оголошує у випадках агресії проти України або погрози такої агресії стан
війни або військове положення з наступним затвердженням рішення про це
Верховної Радою.

Президент по власній волі або по народній ініціативі призначає
всеукраїнський референдум із питань державного устрою України,
організації державної влади і місцевого самоврядування, а також із
питань розвитку суспільства і держави. Президент представляє Верховної
Раді кандидатуру для призначення на посаду Генерального прокурора.

Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, ціновий, кредитної і
податкової політики України, складає і виконує державний бюджет, а також
виконує інші функції по оперативному управлінню економічною і політичною
системами країни. Кабінет Міністрів підтверджує Програму діяльності КМУ,
у якій приводиться перелік найважливіших організаційних і інших заходів
міністерств і відомств.

У підпорядкуванні КМУ знаходяться міністерства, державні комітети,
агентства й інші державні органи.

Виконавчу владу на місцях здійснюють місцеві державні адміністрації.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду
Президентом України по представленню КМУ.

Судова влада

Правосуддя в Україні здійснюється винятково судами і професійними
суддями. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через
народних засідателів і присяжних.

Судова система складається із судів загальної юрисдикції і
Конституційного Суду. Система судів загальної юрисдикції будується на
принципах територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у
системі судів загальної юрисдикції являється Верховний Суд України.
Вищими судовими органами спеціалізованих судів являються відповідні вищі
суди.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у
державі. Судові рішення постановляються судами від імені України й
обов’язкові до виконання на усій території України.

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією
громадянин України не молодше 25 років, що має вищу юридичну освіту і
стаж роботи в галузі права не менше 3 років, що мешкає в Україні не
менше 10 років і володіє державною мовою. Судді обираються Верховної
Радою безстроково.

Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підпорядковуються тільки
закону. Незалежність і недоторканність судів гарантується Конституцією і
законами України. Держава також забезпечує фінансування і належні умови
для функціонування судів і діяльності суддів.

Нагляд за дотриманням законів, виконанням судових рішень, а також
підтримка державного обвинувачення в суді здійснюється прокуратурою
України.

Місцеве самоврядування

Місцеве самоврядування являється правом територіальної громади (общини)
самостійно вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції і
законів України.

Органами місцевого самоврядування в містах, селищах і селах є відповідно
міські, селищні і сільські Ради. Органами місцевого самоврядування, що
представляють загальні інтереси територіальних громад, є районні й
обласні Ради.

До складу міської, селищної, сільської Ради входять депутати, що
обираються жителями міста, селища, села на основі загального, рівного,
прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на 4 роки.
Територіальні громади обирають також відповідно міського, селищного і
сільського голову (голови), що очолює виконавчий орган Ради і головує на
його зборах.

Голови районної й обласної Ради обираються відповідною Радою й очолюють
його виконавчий орган.

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, установлених
законом, приймають рішення, що є обов’язковими до виконання на
відповідній території. У випадку невідповідності цих рішень Конституції
і законам України вони можуть бути припинені у встановленому законом
порядку з одночасним звертанням у суд.

Законодавчі основи регіонального керування в Україні відповідають
міжнародним правовим нормам, оскільки Україна приєдналася до
Європейської хартії про місцеве самоврядування.

3. Місце і роль держави у здійсненні державної влади.

Суб’єктом здійснення державної влади є держава. Вона займає одне з
провідних місць у політичній системі. Це зумовлено тим, що лише держава:

а) володіє суверенною владою, тому що вона є уособленням суверенітету
народу і суверенітету нації і є результатом реалізованого права на
самовизначення;

б) виступає офіційним представником (через представницький вищий
законодавчий орган влади) усього народу;

в) забезпечує і захищає права своїх громадян, а також інших осіб, що
перебувають на її території;

г) здатна задовольняти загальнолюдські потреби, виконувати соціальну та
інші функції;

д) має спеціальний апарат, що забезпечує виконання державних функцій;

ж) може встановлювати правила поведінки, тобто формально-обов’язкові для
всіх правові норми, за допомогою яких регулювати суспільні відносини.

Державі як суб’єкту політичної системи властиві такі ознаки:

а) наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена
кордонами, на яку поширюється повновладдя держави і де проживає
населення цієї держави;

б) суверенітет;

в) державна влада;

г) державний апарат як система державних органів, за допомогою яких
здійснюються функції держави;

д) здатність видавати загальнообов’язкові юридичні норми.

Виходячи з ознак держави як суб’єкта політичної системи суспільства
необхідно зупинитися на головних, загальновизнаних формах взаємодії
держави з іншими суб’єктами політичної системи. Держава за допомогою
таких методів здійснення влади, як примус і переконання, керує і
спрямовує діяльність інших суб’єктів політичної системи у обсязі і мірі,
необхідних для виконання загальнонародних завдань. Досягається це шляхом
визначення і закріплення законами, що приймаються вищими органами
держави, прав і обов’язків інших суб’єктів політичної системи, всіляким
сприянням з боку держави розвитку демократичних суспільних відносин,
забезпечення обов’язкового дотримання всіма учасниками суспільних
відносин вимог закону, інших правових актів. Держава здійснює облік і
контроль за діяльністю громадських організацій, трудових колективів,
передбачає відповідальність осіб за порушення законодавства.

До того ж, держава, особливо демократична правова, здійснюючи політичні
функції, надає можливість і заохочує об’єднання громадян, трудові
колективи і окремих громадян приймати участь у справах держави,
вирішувати найважливіші проблеми. Враховуючи викладене, треба визнати,
що держава є своєрідним центром тяжіння всіх політичних сил і
організацій, що є виразниками їх інтересів.

Розглядаючи місце і роль держави у політичній системі, слід зупинитися
на проблемі співвідношення держави з громадянським суспільством.
Визначальними при співвідношенні держави і громадянського суспільства у
більшості країн світу є такі засади: а) держава сприяє створенню
громадянського суспільства і підпорядковує свою діяльність його
служінню; б) вона забезпечує рівні для всіх можливості у сферах
життєдіяльності людей, базуючись на принципі соціальної справедливості;
в) чітко окреслює межі свого втручання у справи людини і суспільства.
Регулювання суспільних відносин здійснюється за допомогою права, яке
диференціюється на публічне і приватне, а виявлення влади обмежене її
поділом на виконавчу і судову.

І громадянське суспільство, і держава функціонують для задоволення.
потреб та інтересів людини. Людина у співвідношенні з громадянським
суспільством і державою виступає як особистість й громадянин. Ці два її
соціально-політичні статуси повинні повною мірою забезпечувати розвиток
індивіда. Для цього кожна правова демократична держава зобов’язана
інтенсивно використовувати такий інститут, як народовладдя, і
дотримуватись принципу суверенітету народу. Разом з тим сама людина не
повинна бути пасивним спостерігачем політичного життя, як це було за
радянських часів, коли у теорії політичної системи її суб’єктами
вважались виключно відповідні інституції (держава, громадські
об’єднання, трудові колективи).

Щодо співвідношення держави і влади, слід зауважити, що найбільш
важливими складовими всякої влади, що має соціальний характер, є
суверенність, воля і сила, якими відрізняються суб’єкти влади.
Суверенність означає певну самостійність, незалежність даної влади від
будь-якої іншої. Воля як складова влади означає здатність до вибору
відповідного рішення і концентрації зусиль для його реалізації
легітимними методами. Сила означає наявність реальної можливості
забезпечення фактичного здійснення прийнятого рішення.

Суб’єктом і об’єктом владовідносин є люди. Тому людина і влада
співвідносяться по-різному. Так, влада особи у громадянському
суспільстві грунтується на власності, якою особа може безпосередньо
володіти, користуватись і розпоряджатись. Громадянське суспільство
обумовлює виникнення держави якраз для того, щоб економічну владу
власника забезпечити політичне. Держава повинна увібрати у себе всі
позитивні риси громадянського суспільства: захист приватного інтересу,
свободу особистості, її економічну самостійність і самодіяльність.

Влада громадянина у державі грунтується на політичних правах і свободах,
які вважаються природними і невідчуженими. Найважливіша проблема полягає
у тому, щоб зробити норми щодо цих прав і свобод максимально
конкретними, а також забезпечити їх ефективним механізмом реалізації.

Однією з найбільш фундаментальних проблем правової та політичної науки є
проблема суверенітету. Його витоки сягають глибини століть. На думку
більшості учених, суверенітет є однією з ознак, притаманних тільки
державі, інші говорять про суверенітет, притаманний усім суб’єктам
політичної системи. Отже, під державним суверенітетом розуміють
політико-правову властивість державної влади, яка відображується у
верховенстві її у межах території країни і незалежності у зовнішніх
відносинах. Основні ознаки суверенітету зазначені у Декларації про
державний суверенітет України:

а) верховенство;

б) самостійність;

в) повнота;

г) неподільність влади у межах території країни;

д) незалежність;

ж) рівноправність влади у зовнішніх відносинах.

Ж. Боден визначав суверенітет як вищу владу над підвладними. Але й він
обмежував цю владу божественним і природним правом. Ж.-Ж. Руссо
розглядав суверенітет як необмежену і неподільну владу, яка повинна
здійснюватися у межах договору між народом і державою. Отже, вже з
самого початку суверенітет розглядається як влада, обмежена певними
правилами. Т. Гоббс сформулював абсолютну концепцію суверенітету,
приписуючи його тільки державі, не залишаючи народові, людині права на
владу. Проте історичний досвід підказує, що абсолютне право на владу —
це не правило, а швидше, виняток з нього.

Існують три види суверенітету: суверенітет народу, суверенітет нації,
суверенітет держави. Суверенітет народу означає, що вся влада в країні
належить народові, тобто громадянам усіх національностей, які проживають
на території даної країни і являють собою єдине джерело державної влади.
Тому суверенітет держави не абсолютний, а обмежений суверенітетом
народу, якому і належить право визначати економічну, політичну, правову
і соціальну системи країни.

Сутність національного суверенітету полягає у тому, що кожна нація,
етнічна група має право вільно задовольняти свої національні потреби,
розвивати культуру, мову, робити свій внесок у загальну скарбницю всієї
культури людства. У демократичній державі повинно максимально
забезпечуватися право всіх націй жити у злагоді. Дуже важливо, щоб
нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не
використовувала свою перевагу в суспільстві для обмеження прав
представників інших націй.

4. Державна влада в Україні

Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежних гілок
державної влади. Між ними існує механізм стримувань і противаг, який
забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних
інститутів. Поділ влади поширюється і на недержавні політичні інститути.
Скажімо, всередині партії можуть існувати органи, що виконують
представницьку, виконавчу і судову функції.

Механізм стримувань і противаг, очевидно, слід впроваджувати у структуру
будь-якої політичної організації з метою запобігання концентрації влади
в руках якогось лідера або елітного клану.

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо
суспільства і громадян. Однак через недосконалість інститутів судового і
несудового захисту прав громадян, особливо в частині процесуальних
процедур, а також незрілості громадської культури, державного
монополізму в інформаційному просторі, влада часто вдається до
неправових засобів примусу: неконституційних домагань, шантажу, підкупу,
бюрократичних зволікань у вирішенні тієї чи іншої справи, репресивних
переслідувань та ідеологічних маніпулювань громадською думкою
(формування вигідних для влади стереотипів, дискредитація людей,
незручних або небезпечних для її панування).

Крім цього, слід сказати, що подібні форми примусу поширюються на всі
владні відносини, в тому числі й на політичні.

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати, що вона
тільки частково відповідає своїй суті у її різних модифікаціях.

Легітимність традиційного виду в Україні здебільшого має у своїй основі
ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і
націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій
державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга — пов’язує свій
успіх з національною державою, вважаючи, що нинішня держава не є
національною, оскільки нею управляють «антиукраїнські сили», третя —
сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала
національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим
ідеалом.

Етатистський синдром характерний для ментальності значної частини
населення (особливо старшого покоління), з розподілом на
«державників-патріотів» і «антидержавників-космополітів», з прагненням
єдиної державної ідеології, з акцентом на пріоритет розбудови держави
над реформістськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого
зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного
чиновництва. В силу цієї обставини привабливим стає ідеал держави в
минулому і відраза до держави сучасної.

В Україні слабо виражена легітимність харизматичного виду на
національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку
в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних
організацій.

Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного
статусу, який дозволяє йому більш раціонально і оперативно реагувати на
складні проблеми перетворень. Однак ця харизматична легітимність
нетривка і охоплює незначну частину населення. Сьогодні в Україні ще не
визрів грунт для такої особи, котра на вершині влади буде наділена
харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К. Аденауер у Німеччині,
К. Менем у Аргентині, А. Фухіморі в Перу).

У сьогоднішній Україні, особливо на початку державного відродження,
досить помітною була харизматична легітимність регіонального,
тимчасового характеру, яка швидко розвіювалася, як тільки ці політики з
опозиціонерів сідали у владні «крісла». Національно-патріотична
легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в
Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній
Україні вона не набула ще масового поширення. Крім цього, ця
легітимність зводиться лише до етнокультурних традицій. Тобто політика
сприймають в масовій свідомості як такого, що говорить українською
мовою, шанує національні звичаї, був репресований в радянські часи, є
активним речником сьогоднішнього національного відродження, але не
беруть до уваги його колишні й теперішні ділові заслуги та моральні
якості.

Соціально-евдемонічна легітимність, яка сягає корінням у радянський
патерналізм, сьогодні в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком.
Адже криза довіри до влади здебільшого існує через її нездатність
забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як
правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають
тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і
бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму,
відстоювання своїх громадських прав.

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки нова
Конституція лише створила грунт для неї, але влада і громадяни ще не
звикли взаємодіяти в правовому полі. Спокуса порушувати Конституцію з
боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових
регуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого переосмислення, оскільки
попереднє уявлення про «нашу» і «чужу» владу мало ілюзорну основу.
Спочатку громадяни думали, що тільки «чужа» влада відчужена від
громадян, а «своя», національна, буде дбати про них. У даний час значна
частина населення розчарувалася у владі й можливостях впливати на неї з
метою покращення життя і поринула у сферу розв’язання проблем власного
виживання. Однак певна частина вважає, що активна участь громадян у
політичних процесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.

Раціонально-цільова легітимність також тільки формується, оскільки
раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за
різними ідеологічними символами (патріотична, космополітична,
українська, національна і т. ін.). Оцінка влади та її представників за
конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства і
шарлатанства.

За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем
криптократії. Оскільки 50—60 відсотків економіки України перебуває в
тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних
сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не
тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій
перехідного періоду, але здебільшого є породженням союзу між
центральними, регіональними і транснаціональними владними структурами,
тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на
взаємовигідних тіньових розрахунках. Скажімо, регіональна владна група
патронує певні «свої» комерційні структури шляхом надання їм вигідних
умов (податкових, кредитних, підтримки їх монопольного становища на
ринку), а вони у свою чергу підтримують тіньовими доходами владу.

Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурентами використовуються
кримінальні елементи. Те ж саме існує і на рівні центральної влади, а
також у сфері міжнародних відносин. Причинами існування таких груп є:

1) слабкі механізми контролю над виконанням бюджету і використання
бюджетних коштів і міжнародних кредитів;

2) збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних
галузях економіки;

3) недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а
також про результати голосувань депутатів різних рівнів;

4) монополізм держави в інформаційному просторі;

5) наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими
верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне
партнерство;

6) відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур у боротьбі з
корупцією;

7) партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів
цивілізованого громадянського тиску на владу.

Якщо аналізувати владу на рівні інституціалізованих суб’єктів, то треба
сказати, що їх недоліком є величезний обсяг повноважень державних
органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових меж
політичної і адміністративної, державної і самоврядної компетенції,
застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації
управлінського апарату. Внаслідок цього проходить жорсткий процес
боротьби за владу між інституціалізованими суб’єктами на всіх рівнях
політичної системи, оскільки влада в даний час дає можливість
розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.

Отже, нечіткість правових меж компетенцій між органами державної влади і
місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації
державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі
власності, матеріальних і фінансових ресурсів сприяють політичній
нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в
Україні є занадто централізованою, оскільки питання правового
розмежування компетенції між органами державними, органами
самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не вирішено остаточно.

Серед групових суб’єктів політики найбільший вплив на державну владу
мають колишні номенклатурні угруповання, які маючи старі зв’язки, а
також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують
владу для своїх корисливих цілей. Номенклатурні угруповання можна умовно
розділити на «старі» («напівфеодальні»), не спроможні діяти в ринкових
умовах, і «нові» («пробуржуазні»), що завдяки державному протекціонізму
нагромадили величезний капітал і готові працювати в ринкових умовах.

На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної
точки зору, названі групи представлені ідеологіями лівих і центристів.
Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також
працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці
категорії, не маючи організаційного досвіду, а також сучасного розуміння
боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні
протести носять спорадичний характер, проявляються лише в ситуаціях
екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють заздалегідь
попереджати небажані для них наслідки нормотворчої діяльності, а лише
постфактум на них реагують.

Висновок

Для молодої України нагальнішим завданням є залучення до демократичного
процесу якомога ширших верств громадянства. Однак аналіз політичної
свідомості, установки на політичну участь, політичної залучености та
ступеню довіри до вищих елементів влади свідчить про досить своєрідний
стан політичної участи населення України.

Як завжди, виявляється більш-менш стійка недовіра до вищих владних
структур (попри всі їхні намагання переконати громадськість у своїх
прогресивних намірах), скептичне ставлення до особистої політичної
участи та власної здатності впливати на політичні рішення і політичний
стан.

Конфлікт між потребами, інтересами та реальними умовами життя гостро
переживається громадянами України. Це породжує особливі політичні
настрої мас — від байдужості й апатії до зневіри, ненависті й
конформізму.»

В Україні назріла переоцінка призначення громадянського суспільства на
основі переосмислення ролі держави і політичних суб’єктів. Важливою
противагою авторитаризмові, який ще дається взнаки у певних політичних
процесах в Україні, має стати послідовна політична діяльність
позапарламентських соціальних рухів, незалежних від держави за своїм
суспільним статусом. Потрібно вдосконалювати норми представницької
демократії як режиму, що найбільшою мірою гарантує індивідуальні права.

Досягнення автономії громадянського суспільства має стати, значною
мірою, результатом поєднання політичної участи народних рухів з широким
громадським обговоренням межі влади та моральності її мети у період
авторитарного правління, звісно, за умови уникнення загрози політичній
стабільності.

Особливо важливо, щоб широкі верстви населення, особливо соціальні рухи,
змогли зрозуміти, що поза демократією публічне обговорення таких
проблем, як громадський контроль за урядовою політикою та державним
управлінням, а отже і правове й соціальне обмеження влади, просто
неможливі.

Для консолідації громадської політичної участи і спрямування її до
річища правових форм демократія потребує механізмів врегулювання
конфліктів та регульованої конкуренції за доступ до влади. Це завжди
вимагає компромісу: з боку головних можновладців — згоди на допуск інших
до владних позицій, з боку опозиції — відмови від звернення й від
закликів до реакційних форм протесту, навіть заради бажаних політичних
результатів.

Список використаної літератури

Байтин М. Государство и политическая власть. — Саратов, 1982.

Загальна теорія держави і права. — К., 1998.

Конституція України. — К., 1998.

Основи держави і права. — К., 1997.

Рябов С. Політологічна теорія держави. — К., 1996.

Ткаченко В. Україна на межі цивілізації. — К., 1995

Похожие записи