Реферат на тему:
Державна служба і державні службовці
Поняттям “державна cлужба”, “державний службовець” досить важко знайти
адекватні визначення в мовах різних країн світу. Історична та
національна специфіка становлення та розвитку інституцій влади,
формування підходів щодо вирішення питань правового та соціального стану
осіб, які у своїй професійній діяльності представляють державу, в кожній
конкретній країні наклали специфічний відбиток на законодавче визначення
державної служби. Звідси широкий спектр посад з притаманним їм колом
обов’язків, прав, повноважень, що можуть бути надані державним
службовцям, які є представниками державної бюрократії.
Походження терміна “бюрократ” має давню історію. Його етимологія бере
свій початок від давньоримського “бара” – тканина, якою накривали стіл,
де писали документи. Пізніше, вже за часів держави франків, від цього
слова утворилося “бюро” – спочатку стіл, конторка, а далі, з ХVІІІ ст. –
назва кімнати, установи, де писалися документи. Формалізація управління
призвела до посилення влади документу, установи, канцелярії (“бюро”) та
людей, що там працювали – бюрократів. У ХІХ ст. термін “бюрократ”
втрачає свій позитивний зміст – “керуючий документами; той, хто веде
справи” і поступово з зростанням ваги апарату в розв’язанні державних
справ, збільшенням кількості документів, появою свавілля чиновників
набуває негативного соціального забарвлення . Але незважаючи на це,
однією з основних функцій бюрократа була і залишається репрезентація
підприємства, організації, установи, в якій він працює. Державний
службовець-бюрократ виконує державні функції, тому ставлення до цієї
спільноти працівників з боку суспільства віддзеркалює і ставлення до
державної влади в цілому.
Проблеми бюрократії свого часу розглядали такі видатні мислителі
минулого, як Платон, Аристотель, Цицерон, Н. Макіавеллі, Т. Гобс, Б.
Спіноза, Ш. Монтеск’є, Ж.- Ж. Руссо, Г. Гегель та ін. Під їхнім впливом
були сформовані погляди на організацію державного управління та
бюрократію К. Маркса та В. Леніна. Їх мрії про ліквідацію бюрократії
разом з скасуванням старої класової держави були ілюзією і призвели на
практиці тільки до створення ідеологічно заангажованої
партійно-номенклатурної бюрократії.
Значний внесок в розробку теорії державної служби зробив М. Вебер, який
створив концепцію раціональної бюрократії. На його думку, повністю
розвинутий бюрократичний механізм порівняно з іншими організаціями має
виглядати так само, як машина порівняно з немеханічними видами
діяльності . Це була ідеальна модель організації управління, яку
тривалий час враховували при створенні професійної державної служби як у
Європі, так і за її межами. Без усвідомлення цієї теорії неможливо
зрозуміти суть діяльності сучасних владних установ розвинутих країн
світу.
Сучасна теорія державної служби зазнала певної трансформації і значною
мірою відрізняється від механістичної моделі веберівської раціональної
бюрократії, що відповідає загальній тенденції демократизації управління,
орієнтації владних установ на вирішення проблем громадян, надання послуг
населенню, забезпечення його потреб.
Питання вдосконалення теорії державної служби і сьогодні залишаються
актуальними, відображені в наукових працях, практично реалізовані в
законодавстві різних країн світу.
Так, у законі України “Про державну службу” визначено, що “державна
служба в Україні – це професійна діяльність осіб, які займають посади в
державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і
функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних
коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні
повноваження” .
Наведене визначення дає можливість сформулювати основні ознаки
державного службовця України.
По-перше, це – особа, яка працює професійно, а не виконує роботу на
громадських засадах чи за сумісництвом, тобто державна служба має бути
основною роботою людини.
По-друге, ця особа має обіймати посаду в державних органах та їх
апараті, що пов’язано з певною системою процедур: відбору кандидатур,
прийому на роботу, навчання, атестації, стажування та специфіка
проходження державної служби за часом.
По-третє, державний службовець у своїй повсякденній діяльності реалізує
завдання і функції держави, що накладає на нього особливу
відповідальність і може створювати певні обмеження щодо особистих
поглядів, позицій, побажань. Одночасно йдеться про рівень впливу цих
осіб, оскільки не всяка їх діяльність може бути віднесена до державних
функцій і завдань, хоча в цілому тут існує проблема чіткого розмежування
цих питань.
По-четверте, державний службовець повинен утримуватись державою, що
одночасно покладає відповідальність як на державу, що виступає як
роботодавець, так і на службовця як представника держави. Тут виникає
низка проблем щодо фінансової незалежності державних службовців, їх
лояльності до держави та її інститутів влади, превалювання інтересів
держави над приватними, запобігання корупції.
По-п’яте, особи, які найняті на державну службу, мають наділятися
відповідними службовими повноваженнями, необхідними для виконання своїх
функціональних обов’язків. Ці повноваження забезпечують і регулюють
взаємовідносини між державним службовцем та юридичними і фізичними
особами під час виконання ним професійних обов’язків, визначають рівень
його впливовості в суспільстві.
Якщо тепер порівняти визначення поняття “державна служба” в
законодавствах різних країн світу з тим, що наведене в українському
законі, можна помітити досить суттєві розбіжності.
Література 1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1997 р. - К., 1997.- 64 с. 2. Закон України "Про державну службу" від 16.12.1993 // Вісн. держ. служби. - 1995. - № 1. - С. 9-28. 3. Указ Президента України "Про систему підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців" від 30.05.1995 // Вісн. держ. служби. - 1995. - № 2. - С. 30-31. 4. Указ Президента України "Про державну комісію з проведення в Україні адміністративної реформи" від 7.07.1997 № 620-97 // Вісн. держ. служби. - 1997. - № 3. - С. 7-10. 5. Философский энциклопедический словарь. - М., 1989. - 576 с. 6. Вебер М. Избранные произведения. - М., 1994. - 496 c.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
