Декілька аргументів проти «єдиного» розуміння доказу у кримінальному
процесі

У багатьох наукових працях, присвячених проблемам теорії доказів
відстоюється так зване “єдине” розуміння доказів, згідно з яким доказ
представляє собою нерозривну єдність зазначених в законі джерел доказів
і відомостей, які в них містяться. Відомості про факти є змістом доказу,
а джерело — його формою [6, С158]. Разом з цим, розуміння доказів тільки
як відомостей про факти критикується.

Прихильники “єдиного розуміння” наводять багато аргументів, серед яких є
такі:

— фактичні дані в будь-якому із названих у кримінально-процесуальному
законі джерел можуть існувати, зберігатись, передаватись та
досліджуватися виключно в їх нерозривній єдності з останнім [7, С134].

— з позиції теорії інформації (розділ кібернетики) доказ у кримінальному
процесі є відображенням об’єкта і структурно не

відрізняється від сигналу. Застосовуючи теорію інформації, В.Я.Дорохов
намагався довести, що фактичні дані, тобто інформація

є змістом сигналу, а джерела доказів — його матеріальною формою, за
допомогою якої передається інформація. Крім того, на

думку В.Я.Дорохова, доказ є одночасно і відображенням, і сигналом, а два
останніх терміни застосовуються як рівнозначні.

З вказаними вище аргументами ми не можемо погодитися, і ось чому.

На нашу думку, правильно писав Ф.Н.Фаткуллін, що в слідчій та судовій
практиці чимало випадків, коли в тій чи іншій справі певне процесуальне
джерело фігурує, а самого доказу в ньому так і немає. Нерідко виникають
ситуації, згідно з якими у справі відсутнє певне джерело доказу, хоч і
застосовувались усі процесуальні засоби, необхідні для отримання цього
джерела (наприклад, обвинувачений відмовляється давати показання під час
допитів). Тобто доказ є (дані щодо будь-якого факту, що підлягає
доказуванню), а будь-якого з джерел, в якому відомості щодо цього факту
можуть одночасно міститися, немає. Крім того, іноді з різних за
характером джерел доказів беруться однозначні фактичні дані або,
навпаки, в одному джерелі містяться докази, які відрізняються один від
одного [8, С.100-101]. Таким чином, гадаємо, що не можна вважати
відомості і джерела доказів нерозривними частинами єдиного цілого —
доказу.

Що ж стосується обґрунтування “єдиного” розуміння доказів за допомогою
теорії інформації, то, на нашу особисту думку висновки В.Я.Дорохова є
результатом неправильного тлумачення досягнень цієї теорії.

Зокрема, джерела доказів, вказані в ч.2.ст.65 КПК України є, передусім,
оформленими з додержанням процесуальної форми носіями інформації, з яких
суб’єкти доказування одержують відомості про факти. Але теорія
інформації зовсім не ототожнює джерела інформації і сигнали (як вважає
В.Я.Дорохов). Навпаки, згідно з цією теорією джерела інформації не
можуть бути матеріальною формою сигналів. Поняття сигналу
використовується для позначення не джерел інформації, а того способу, за
допомогою якого здійснюється передача інформації від її джерела до
адресата (одержувача) [9, С.79]; [10, 403-404]. Відрізняють, наприклад,
світові сигнали, що дозволяють бачити оточуюче середовище, звукові,
електричні, радіосигнали тощо [9, С.5].

На нашу думку, В.Я.Дорохов правий в тому що сигнали є носіями
інформації, як і її джерела, але він не враховує того, що фізична
природа сигналів та джерел інформації зовсім різна. Кожне джерело
інформації є її носієм, але не кожний носій може бути джерелом
інформації. Найважливіше призначення сигналів — донести інформацію до
адресатів, якими, стосовно кримінального процесу, є слідчі, прокурори,
судді, а точніше їх розум. Таке призначення сигналів джерела доказів
виконати не можуть, інформацію з них суб’єкти доказування одержують за
допомогою світових, звукових та інших сигналів.

¦

?

A

A

D F E

I

Oe

O

?

F O

‘праведливо вказується в літературі, є інформація [2, С.112]. В свою
чергу, сутність властивості відображення складає, як правильно пише
В.Я.Дорохов, спроможність кожної речі, будь-якого явища у процесі
взаємодії створювати зміни у становищі іншої речі, тобто створювати у
неї певні відбитки, сліди, які за своєю структурою ізоморфні деякій
стороні тієї речі, що справляє вплив [5, С.206]. Як результат цієї
взаємодії, відображення представляє собою певні зміни матеріальних
систем (об’єктів) [4, С.160]. Але інформацію не можна ототожнювати з
відображенням!

Правильно вказується в літературі, що відображення залежить від свого
матеріального носія, часто його неможливо перенести на інший носій, а
інформація перекодується, передається, сприймається, зберігається,
породжує образи, інваріантною частиною яких є вона сама. Образ, який
формується у однієї людини, ніколи не збігається з образом, який склався
у передавача інформації. В кожного з них є свої особливості,
індивідуальні відмінності, що пов’язані зі структурою та історією
відповідного матеріального носія інформації. Загальне між цими образами
полягає лише у переданій та сприйнятій інформації [3, С.20].

Визначення сигналів як способу, за допомогою якого здійснюється передача
інформації між матеріальними об’єктами, виключає, на нашу думку, їх
одночасне розуміння і як відображення (тобто змін, що з’являються у
матеріального об’єкта у процесі взаємодії).

В завершення ми хочемо навести цікаві висловлювання двох видатних учених
в галузі теорії інформації щодо співвідношення інформації та її
матеріальних носіїв. Так, засновник кібернетики Норберт Вінер вказував,
що інформація є інформацією, а не матерією чи енергією. Той матеріалізм,
який не визнає цього, не може бути життєздатним [1, С.12]. Інший вчений
У.Р Ешбі, стверджував, що будь яка спроба трактувати інформацію як річ,
що міститься в іншої речі, веде до трудних проблем, які ніколи не
повинні були б виникати [11, С.216].

Як висновок зазначимо, що, на нашу думку:

1. доказами у кримінальних справах необхідно вважати тільки відомості
про факти;

2. відомості про факти та зазначені в законі джерела доказів створюють
не нерозривну, а діалектичну єдність, яка не виключає можливості
самостійного існування вказаних елементів;

3. помилковим є розуміння доказів як відображення, також як
неправильним є вважати джерела доказів матеріальною формою сигналів.

Література

1. Глинский Б.А. Философские и социальные проблемы информатики. — М.:
Наука, 1990.- 110 с.

2. Михеенко М.М. Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні:
Вибрані твори. — К: Юрінком Інтер, 1999.- 240 с

3. Пушкин ВТ., Урсул АД. Информатика, кибернетика, интеллект.
Философские очерки. — Кишенев: Штиинца, 1989. — 296 с.

4. Самойлов Г.А. Судебная информация: сущность, закономерности
возникновения. Труды высшей школы МВД СССР. Вып. №32. — М., 1972

5. Теория доказательств в советском уголовном процессе изд. 2-е, испр.
и доп. Отв. ред. Н.В.Жогин и др.- М.: Юридическая литература, 1973. —
736 с.

6. Уголовный процесс. Общая часть. Особенная часть / Под редакцией
д.ю.н., проф. В.П.Божьева.- М.,1998.

7. Уголовный процесс: Учебник для студентов вузов/МГУ им. Ломоносова,
под ред. К.Ф. Гуценко; изд. 2-е, переработанное и дополненное.- М.:
Зерцало, 1998. — 578 с.

8. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Изд 2-е,
дополненное. — Казань: Издательство Казанского университета, 1976.-
206 с.

9. В.П.Цымбал. Теория информации и кодирование. — К: Вища школа, 1992.
— 263 с.

10. Шеннон К. Работы по теории информации и кибернетике. — М.:
Издательство иностранной литературы, 1963 — 832 с.

11. Эшби У.Р. Введение в кибернетику- М., 1959.

Похожие записи