Курсова робота

“Чинність кримінальної відповідальності в просторі та часі”

План

1. Вступ
………………………………………………………………
…… 2

2. Чинність кримінального закону в просторі …………… 3

2.1. Територіальний принцип чинності кримінального
закону…………………………………………………………
………. 4

2.2 Принцип громадянства та універсальний принцип дії закону
…………………………………………………………….
11

2.2.1 Кримінальна відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами
України або особами без громадянства за межами України
…………………………

11

2.2.2 Кримінальна відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями
або особами без громадянства за межами України
………………………..

13

2.3 Правові наслідки засудження особи за межами України
………………………………………………………………
.

15

2.4 Видача особи
……………………………………………………….. 16

3 Чинність кримінального закону у часі …………………. 19

3.1 Принцип чинності закону 19

3.2 Поняття часу вчинення злочину …………………………… 21

3.3 Зворотня сила закону
…………………………………………… 23

4 Висновок
……………………………………………………………..
27

5 Використана література ……………………………………….
28

Вступ

Найбільш гострою формою реагування на протиправну поведінку людини є
застосування кримінального права і пов’язане з цим обмеження прав та
свобод людини. Тому тема «Чинність Закону про кримінальну
відповідальність в просторі та часі” дуже важлива. І перш за все тому,
що порушує питання застосування закону. Закону, який визначає покарання,
громадську небезпеку тої чи іншої особи. Чинність закону в просторі та
часі є досить розробленим інститутом карного права. Найбільш відомі
роботи з даної теми належать Блуму М.І. і Тілле А.А., Сахарову А.Б., та
Якубову А.Е. Проте, донині існують питання повною мірою суперечні,
зокрема питання визначення м’якості санкції нового закону щодо санкції
старого закону по верхньому або по нижній межі санкції.

Питання застосування чинності закону в часі та просторі стосовно
злочинів проти власності розроблене мало, хоча категорія злочинів проти
власності і є однією із самих «популярних» (по частоті здійснення)
категорій злочинів . Торік майже 60% скоєних злочинів заподіяли майнову
шкоду громадянам. Питання, пов’язані із злочинами, особливо проти
власності, є важливими через частоту вчинення злочинів даної категорії,
великого обсягу майнових втрат і, відповідно, частоти застосування
правових норм, що установлюють відповідальність за здійснення злочинів
проти власності.

Помилкове застосування закону про кримінальну відповідальність може
призвести до помилок в кримінальному процесі та помилковому пакаранні
невинних.

На перший погляд, не повинно виникати труднощів в оцінці не так давно
прийнятого кримінального кодексу — скасовує він відповідальність чи
вводить її , на яку території і на яких особ поширюється. Але на
практиці може виникнути ряд проблем.

Досвід попередніх років, та й самого останнього часу свідчить, що у
зв’язку з прийняттям нових законів перед органами дізнання, слідства,
прокуратури та судами нерідко постають складні питання кваліфікації та
призначення покарання за діяння, що сталися під час дії старого закону,
скоєні поза межами території України, а також питання пов’язані з
екстрадицією особ, скоївших злочин.

Наприклад, набрання чинності з 1 січня поточного року Закону України
“Про податок з доходів фізичних осіб” від 22 травня 2003 року № 889-IV
(889-15), який запроваджує податкові соціальні пільги, види і розмір
яких визначається ст. 6 цього Закону, поставив під сумнів питання:: чи є
те або інше діяння, вчинене після 1 січня 2004 р., караним
в кримінальному чи адміністративному порядку якщо відповідним
законом настання відповідальності чи кваліфікація обумовлені певною
кількістю неоподатковуваних мінімумів доходів громадян? Адже необхідно
буде виходити не із 17 гривень, а з розміру податкової соціальної
пільги, визначеної підпунктом 6.1.1 пункту 6.1 статті 6 Закону (
889-15 ) для відповідного року (з урахуванням положень пункту
22.4 Закону).

При обговоренні проекту ККУ в Верховній раді ряд народних депутатів, в
тому числі бувший Генеральний прокурор України Г. Васильєв, наполягали
на такому формулюванні частини першої статті 5 ККУ: «Закони та інші
нормативно-правові акти, які скасовують злочинність діяння, пом’якшують
покарання або іншим чином поліпшують становище особи, що вчинила злочин,
мають зворотну силу, тобто поширюються на осіб, що вчинили відповідні
діяння до набрання такими актами законодавства чинності, а також на
осіб, які відбувають або відбули покарання, але мають судимість». Проте
зазначена поправка була відхилена з посиланням на те, що ніякі закони та
інші нормативно-правові акти, крім кримінального закону, не можуть
скасовувати злочинність діяння, пом’якшувати покарання та іншим чином
поліпшувати становище особи. На жаль, парламентська більшість не
врахувала фактичних реалій: Кабінет Міністрів України не маючи будь-якої
відповідальності може тягнути невизначено довго з поданням
законопроектів про внесення змін до кримінального закону. А з огляду на
те, що податкова соціальна пільга буде щорічно збільшуватись до 2007 р.,
неврахування цього факту в кримінальному законі є більш ніж обурливим.

Тож беручи за основу Основний Закон України, діючий Кримінальний
Кодекс, нормативні акти та учбову літературу розглянемо чинність закону
про кримінальну відповідальність в часі та просторі визначену в 2
розділі КК України.

2. Чинність кримінальних законів у просторі.

Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в
межах певної території та щодо певного кола осіб. Просторова юрисдикція
(ст.6-8) кримінального закону ґрунтується на 3 основних принципах:
територіальному, національному та універсальному. Територіальний принцип
(ч.1-3 ст.6) регламентує чинність кримінального закону на території
України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного
імунітету (ч.4 ст.6). Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція
України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але
зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до
відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є
акредитуючою. Національний принцип (принцип громадянства), який
передбачено ч.1 ст.7, регламентує чинність кримінального закону щодо
діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без
громадянства, що постійно проживають в Україні. Універсальний принцип
(ст.8) передбачає поширення чинності кримінального закону України щодо
діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках,
передбачених міжнародними договорами. Просторові принципи, в основному,
визначаються нормами кримінального закону України. Однак за сучасної
мирової спільності просторові принципи все більш корелюються
міжнародними угодами. Це стосується ч.4 ст64 – про коло осіб, які не
підлягають юрисдикції кримінального закону України, та ст.8 – щодо кола
іноземних громадян, які вчинили злочини за межами України і не проти
інтересів України, боротьба з якими ведеться на основі міжнародних
договорів. Однак найбільш яскравим прикладом є приєднання України до
Європейської конвенції та укладення країнами СНД Мінської конвенції
1993р. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та
національного принципів просторової чинності кримінального закону
України.

2.1 Територіальний принцип чинності кримінального закону.

Ч. 1 ст. 6 містить загальне правило, відповідно до якого всі особи,
незалежно від громадянства, які вчинили злочини на території України,
підлягають відповідальності за цим Кодексом (принцип територіальяостї).
При цьому в ч. ч. 2 і 3 містяться певні уточнення щодо загального
правила, а в ч. 4 — виняток із нього (принцип екстериторіальності).

Правило, визначене у ч. І ст. 6, не означає, що всі особи, які вчинили
злочини на території України, мають бути притягнуті до відповідальності
незалежно від наявності обставин, що виключають злочинність діяння, або
інших законних підстав для звільнення їх від відповідальності.

До складу території України відповідно до її законодавства та
міжнародних договорів належать:

а) суходіл, у т.ч. острови у відкритому морі, що належать Україні (при
цьому острів — це природно утворений простір суходолу, оточений водою,
який знаходиться вище рівня води під час припливу). Як частина берега
розглядаються і виступаючі в море постійні портові споруди, що є
складовою частиною даного порту (крім прибережних установок та штучних
островів);

б) внутрішні води (визначені відповідними лініями або такі, що історично
належать Україні, морські води, води портів, бухт, заток, губ і лиманів,
гаваней і рейдів та інші водойми, частини вод річок, озер та інших
водойм);

в) надра в межах кордонів України, у т.ч, надра під територіальним морем
(на глибину, доступну для їх геологічного освоєння);

г) повітряний простір над суходолом і водним простором, у т.ч. над
територіальним морем (на висоту до 100—110 км над рівнем моря);

д) територіальне море (прилеглий морський пояс) — смуга прибережних
морських вод завширшки, до 12 морських миль (майже 19 км), відлічуваних
від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що
належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують
відповідні точки;

е) континентальний шельф України (дно і надра під територіальним морем),
у т.ч. континентальний шельф островів, що належать Україні (однак скелі,
не придатні для підтримання життя людини або для самостійної
господарської діяльності, вважаються такими, що не мають
континентального шельфу).

Крім того, до території України прирівнюються певні об’єкти, що
перебувають під її суверенітетом;

є) військові кораблі (військовий корабель — це судно, яке належить до
військових сил певної держави, має зовнішні ознаки, що визначають
національність судна, знаходиться під командуванням офіцера, який
перебуває на службі уряду даної держави, і має екіпаж, підпорядкований
регулярній військовій дисципліні) чи шлюпки, що ходять під прапором
України, незалежно від того, знаходяться вони у відкритому морі, в
територіальних водах іншої держави чи іноземному порту;

ж) військові повітряні об’єкти, які знаходяться в будь-якому місці за
межами повітряного простору України;

з) невійськові кораблі чи шлюпки, що приписані до портів на території
України та ходять під прапором України у відкритому морі (тобто
за.межами територіальних і внутрішніх вод іноземних держав);

й), невійськові повітряні об’єкти, зареєстровані в Укргані, які
знаходяться у відкритому повітряному просторі (тобто за межами території
України або території іноземних держав),

Вчинення особою злочину у межах перелічених територіальних просторів і
на територіях перелічених об’єктів є підставою для притягнення її до
кримінальної відповідальності саме за КК України, а не за кримінальним
законом іншої держави, незалежно від громадянства особи і від того, чи є
вона, наприклад, членом екіпажу корабля або повітряного судна тощо. Це
стосується і випадків зіткнення або будь-якого іншого навігаційного
інциденту із судном у відкритому морі, що тягне кримінальну
відповідальність капітана чи іншої особи зі складу команди судна,

Окремі міжнародні акти вносять певні уточнення у ці правила.

Наприклад, відповідно до Конвенції з морського права, навіть на ті
невійськові судна України, які проходять через територіальне море іншої
держави, не поширюється кримінальна юрисдикція прибережної держави у
зв’язку з будь-яким злочином, вчиненим на борту судна під час такого
проходу, якщо: а) наслідки злочину не поширюються на прибережну державу;
б) злочин не порушує спокій у прибережній державі ‘або порядок в
територіальному морі; в) капітан судна, дипломатичний агент або
консульська посадова особа держави прапора судна не звернулась до
місцевої влади з проханням про надання допомоги; г) злочин не пов’язаний
з незаконною торгівлею наркотичними засобами або психотропними
речовинами.

Згідно з Конвенцією про злочини та деякі інші дії, вчинені на борту
повітряного судна, злочини, вчинені на повітряному судні, що належить
державі—учасниці Конвенції, крім судна, що використовується на
військовій, митній і поліцейській службі, з метою видачі розглядаються
як такі, що були вчинені на території держави реєстрації повітряного
судна. Тобто у певних випадках кримінальна юрисдикція України
поширюється і на злочини, вчинені на борту невійськових повітряних
об’єктів, зареєстрованих в Україні, які знаходяться у польоті над
територією інших держав. Винятками із цього правила згідно із зазначеною
Конвенцією є випадки, коли злочин: а) має наслідки на території іншої
держави; б) вчинено громадянином цієї держави чи особою, що постійно
проживає на її території або відносно таких осіб; в) спрямований проти
безпеки цієї держави; г) полягає у порушенні діючих у цій державі правил
польотів чи маневрування повітряних суден; д) здійснення юрисдикції є
необхідним для забезпечення зобов’язання цієї держави відповідно до
багатосторонньої міжнародної угоди.

Що стосується виключної (морської) економічної зони України (її ширина
становить 200 морських миль, або близько 320 км, відлічених у такий
самий спосіб, як і територіальне море), то вона, згідно з цією ж
Конвенцією, прирівнюється до території України, але не у всіх випадках.
Підставою для притягнення особи, незалежно від громадянства, до
кримінальної відповідальності за КК України є вчинення нею у межах
вказаної зони лише певних видів злочинів (наприклад, пов’язаних з
порушенням митних, фіскальних, санітарних та імміграційних правил,
правил стосовно безпеки експлуатації штучних островів, установок і
споруд, правил рибальства та інших правил, спрямованих на збереження
живих ресурсів).

Особливий правовий режим мають місця перебування науково-дослідних
антарктичних станцій (Україна на сьогодні має одну таку станцію —
“Фарадей”), території дипломатичних представництв і консульських установ
України за кордоном, автомашини послів під прапором України, місця
розташування військових частин України на території інших країн,
космічний простір, включаючи Місяць, космічні та деякі інші об’єкти. Ці
об’єкти не знаходяться під суверенітетом України. Наша держава лише має
права щодо проведення на них окремих видів діяльності, а на території
дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном
діє принцип імунітету території, який означає заборону здійснення на цій
території слідчих дій без дозволу керівника представництва (установи).
Злочин, вчинений на цих територіях (об’єктах), тягне відповідальність за
КК України відповідно до правил, встановлених його ст. ст. 7 і 8.

Згідно з ч. 2 ст. 6 для того, щоб злочин вважався вчиненим на території
України, достатньо, щоб його було: 1) почато і закінчено на території
України; 2) почато, продовжено і закінчено або припинено на території
України; 3) почато на території України, а продовжено, закінчено або
припинено за її межами; 4) почато і продовжено на території України, а
закінчено або припинено за її межами; 5) почато на території Укриши,
продовжено за її межами, а закінчено або припинено знову на території
України; 6) почато і продовжено за межами України, а закінчено або
припинено на території України; 7) почато за межами України, продовжено
на її території, а закінчено або припинено знову за межами України,
тощо.

Початком вчинення злочину слід вважати вчинення діяння, яке може бути
кваліфіковане як готування до того чи іншого злочину (крім злочину
невеликої тяжкості), замах на нього, або, якщо злочин не має стадій
готування та замаху, — безпосередній початок вчинення діяння, яке може
бути кваліфіковане як злочин. Під продовженням злочину, тут розуміється
вчинення діяння, характерного для триваючого чи продовжуваного злочину,
а під припиненням злочину — припинення триваючого чи продовжуваного
злочину. Про час вчинення закінченого злочину див. коментар до ст. 4.

Відповідно до ч. З ст. 6 злочин вважається вчиненим на території України
у разі, якщо: а) злочин було почато, продовжено або закінчено на
території України його виконавцем або хоча б одним із співвиконавців
незалежно від їх загальної кількості — при простій формі співучасті, а
також при вчиненні злочину організованою групою чи злочинною
організацією; б) виконавець (виконавці) злочину діяв за межами України,
але принаймні один із його інших співучасників — організатор, підбурювач
або пособник — діяв на території України — при співучасті з розподілом
ролей.

Дипломатичними представниками іноземних держав є глави дипломатичних
представництв і члени дипломатичних представництв інших держав в
Україні. Вони підлягають кримінальній юрисдикції України лише у разі
чітко висловленої згоди на це акредитуючої держави. Вказану згоду на
притягнення однієї із вказаних осіб до кримінальної відповідальності
держава висловлює позбавленням її імунітету від кримінальної юрисдикції
держави перебування.

До інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами не
є підсудними у кримінальних справах судам України у разі вчинення ними
злочину на території України, належать, зокрема: консульські посадові
особи, крім випадків, коли вони переслідуються за вчинення тяжкого
злочину або коли йдеться про виконання вироку (ухвали, постанови) суду,
що набрав законної сили; консульські службовці — щодо діянь, вчинених
при виконанні службових обов’язків;

глави дипломатичних представництв і члени дипломатичного персоналу
дипломатичних представництв іноземних держав у третіх державах, які
прямують транзитом через територію України, а також члени їхніх сімей,
які проживають разом з ними, не є громадянами України і супроводжують
зазначених осіб або прямують окремо, щоб приєднатися до них чи
повернутися до своєї держави, — лише в межах, необхідних для
забезпечення їх проїзду;

дипломатичні та консульські кур’єри, статус яких підтверджується
офіційними документами, — при виконанні своїх обов’язків, у т.ч.
тимчасові кур’єри — до моменту доставки ними дипломатичної
(консульської) пошти за призначенням, а також дипломатичні та
консульські кур’єри, які прямують транзитом через територію України;
члени сімей глав дипломатичних представництв і членів дипломатичного
персоналу, якщо вони проживають разом з останніми і не є громадянами
України;

члени адміністративно-технічного персоналу дипломатичних представництв і
члени сімей цього персоналу, якщо вони проживають разом із першими і не
є громадянами України або не проживають в Україні постійно;

члени обслуговуючого персоналу дипломатичних представництв, якщо вони не
є громадянами України або не проживають в Україні постійно, — щодо
діянь, вчинених при виконанні службових обов’язків;

представники іноземних держав, члени парламентських і урядових делегацій
іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міждержавних
переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними
дорученнями, а також члени їхніх сімей, які їх супроводжують і не є
громадянами України;

представники іноземних держав, члени парламентських і урядових делегацій
іноземних держав, які прямують транзитом через територію України для
участі в міждержавних переговорах, міжнародних конференціях і нарадах
або з іншими офіційними дорученнями, а також члени їхніх сімей, які їх
супроводжують і не є громадянами України, — лише в межах, необхідних для
забезпечення їх проїзду;

Генеральний Секретар і всі помічники Генерального Секретаря ООН, їхні
дружини і неповнолітні діти; інші представники держав — членів ООН у
головних та допоміжних органах ООН і на конференціях, що скликаються ООН
(делегати, їхні заступники, радники, технічні експерти і секретарі
делегацій), якщо вони не є громадянами України, — під час виконання ними
своїх службових обов’язків, проїзду до місця засідання і звідти, а також
і після того, як вони перестали бути представниками держав — членів ООН;
інші посадові особи ООН (відповідно до категорій, визначених Генеральним
Секретарем ООН і доведених до відома Уряду України) — у зв’язку з
виконанням ними своїх службових обов’язків; експерти у відрядженнях у
справах ООН — під час виконання ними своїх службових обов’язків, а також
і після того, як їх відрядження закінчилось;

головний адміністратор та посадові особи, які виконують його обов’язки
за його відсутності, а так само їхні дружини і неповнолітні діти; інші
представники членів спеціалізованих установ ООН — під час виконання ними
своїх обов’язків і при поїздках до місця засідань і звідти, а також і
після того, як вони перестали бути вказаними представниками;
представники держав — членів Ради Європи в Комітеті міністрів, а так
само їхні заступники, радники, технічні експерти і секретарі делегацій,
якщо вони не є громадянами України, у т.ч. особи, які беруть участь у
засіданнях заступників міністрів, — під час виконання ними своїх
службових обов’язків, а також після цього; представники держав — членів
Ради Європи в Консультативній асамблеї та їхні заступники — якщо злочин
полягає у сказаному ними або в їхньому голосуванні на виконання
службових обов’язків; ці самі особи, незалежно від їхнього громадянства
і від того, чи є вони членами парламенту, — під час сесії, засідань
комітетів та підкомітетів, а також, незалежно від часу проведення сесії,
під час подорожування до Консультативної асамблеї та звідти (у межах
імунітету, який надається народним депутатам України); Генеральний
секретар Ради Європи, його заступник, їхні дружини та неповнолітні діти
(у межах імунітету, який надається дипломатичним представникам);
постійні представники держав — членів Ради Європи, якщо вони не є
громадянами України,— під час виконання своїх службових обов’язків і
подорожування до місця засідань та звідти (у межах імунітету, який
надається дипломатичним предста: вникам); інші посадові особи Ради
Європи (згідно зі списком, складеним Генеральним секретарем і доведеним
до відома Уряду України) — у зв’язку з виконанням ними своїх посадових
обов’язків;

представники держав — членів Організації Чорноморського економічного
співробітництва (ОЧЕС) (делегати, заступники делегатів, радники,
технічні експерти і секретарі делегацій, які беруть участь у роботі ОЧЕС
та її органів), якщо вони не є громадянами України, — під час виконання
своїх функцій і поїздок до місць зустрічей і у зворотному напрямку, а
стосовна усних і письмових висловлювань або всіх вчинків, заподіяних
ними при виконанні своїх службових обов’язків,— і після закінчення
виконання цих обов’язків; працівники Постійного міжнародного
секретаріату (ПМС) ОЧЕС (директорський, професійний і допоміжний
персонал згідно зі списком, складеним Генеральним секретарем ПМС ОЧЕС і
доведеним до відома Уряду України) — стосовно слів і дій, здійснених
ними при виконанні своїх службових обов’язків та в межах їхніх
повноважень, а ті із них, які є громадянами або мають постійне місце
проживання в державі перебування ПМС ОЧЕС, — щодо діянь, вчинених під
час виконання своїх обов’язків;

делегати, особи, які їх заміщують, радники, технічні експерти і
секретарі делегацій держав — членів Організації економічного
співробітництва та розвитку, а так само її учасників, що не є членами,
які акредитовані при Організації або беруть участь у роботі зібрання, що
скликається Організацією; щодо дій, виконаних відповідно до їхніх
службових Обов’язків, у т.ч. і після закінчення їх

виконання — інші посадові особи Організації (згідно зі списком, який
подається Урядові України);

члени персоналу (згідно зі списком), який виконує обов’язки, пов’язані
зі здійсненням спостережних польотів відповідно до Договору про відкрите
небо, на весь період з моменту прибуття на територію України і до
вибуття з неї та в подальшому — щодо дій, вчинених під час здійснення
своїх офіційних функцій; члени вказаного персоналу, які прямують
транзитом через територію України, і члени їхніх сімей, якщо вони
проживають разом з ними, не є громадянами України і супроводжують
зазначених осіб або прямують окремо, щоб приєднатися до них чи
повернутися до своєї держави, — у межах, необхідних для забезпечення
їхнього проїзду; військовослужбовці, які входять до складу з’єднань та
військових частин Чорноморського флоту Російської Федерації,
дислокованих на території України, а також члени їхніх сімей, які є
громадянами Росії, — якщо злочин вчинено проти Російської Федерації, або
проти осіб, які входять до складу військових формувань або членів їхніх
сімей — громадян Росії; вказані військовослужбовці — якщо злочин вчинено
під час виконання службових обов’язків у місцях дислокації військових
формувань;

військовослужбовці польської національної складової частини спільного
україно-польського військового миротворчого батальйону, — якщо злочин
пов’язаний з виконанням службових обов’язків і спрямований виключно
проти майна або безпеки Польщі або виключно проти особи або майна іншого
члена збройних сил Польщі чи їх цивільного персоналу;

військовослужбовці інших країн, які є військовополоненими, — у разі
вчинення ними втечі з полону, спроби такої втечі і співучасті у ній, а
так само у разі вчинення злочинів, метою яких було полегшення втечі та
які не супроводжувались насильницькими діями проти життя і здоров’я
(наприклад, виготовлення та використання підроблених документів,
крадіжка без мети збагачення тощо).

Принцип екстериторіальності відповідно до законів та міжнародних
договорів України може поширюватися і на інших осіб (наприклад, на інші
категорії військовослужбовців, на журналістів, представників певних
міжнародних організацій тощо).

Випадки позитивного вирішення дипломатичним шляхом питання про
кримінальну відповідальність дипломатичних представників у світовій
практиці мають місце. Міжнародні договори містять для цього відповідні
підстави. Наприклад, відповідно до Конвенції про привілеї та імунітети
Об’єднаних Націй імунітет від кримінальної відповідальності посадовим
особам ООН надається не для їх особистої користі, а в інтересах
Організації. Тому Генеральний Секретар ООН має право і обов’язок
відмовитися від імунітету, що наданий будь-якій посадовій особі, якщо
імунітет заважає відправленню правосуддя і від нього є можливість
відмовитися без шкоди для інтересів ООН. Подібні положення містяться і в
інших міжнародних договорах України.

Якщо” ж іноземна держава чи міжнародна організація не вважає за можливе
притягнення її дипломатичного представника чи іншої особи із числа
перелічених вище до кримінальної відповідальності за КК України, така
особа може бути визнана Україною персоною нон-грата, що тягає видворення
її за межі України у порядку, встановленому Законом України “Про
правовий статус іноземців”, і, за рішенням компетентних органів держави
її громадянства, притягнута до кримінальної відповідальності за
кримінальним законом дієї держави.

На сьогодні є чинними консульські конвенції, укладені Радянським Союзом
з Великобританією, Єменом, Кубою, Монголією, Норвегією, Сомалі, США,
Францією, Швецією, Японією, а також укладені після 1991 р. Україною з
Азербайджаном, Болгарією, В’єтнамом, Грузією, Північною Кореєю, Китаєм,
Литвою, Македонією, Молдовою, Польщею, Росією, Румунією, Туреччиною,
Туркменіс-таном, Узбекистаном, Угорщиною, деякими іншими країнами. У
разі ж, якщо представникам України в іноземній державі не забезпечується
така сама недоторканність, яка забезпечується представникам іноземних
держав в Україні, Кабінетом Міністрів України або іншим уповноваженим
органом щодо представника такої держави може бути винесено рішення про
притягнення його до кримінальної відповідальності за КК України.

Положення ч. 4 ст. 6 не стосується громадян України, які за законами
України користуються недоторканністю. Адже щодо них вона має інший
аспект — процесуальний. Відповідно до ст. 24 Конституції України
громадяни України є рівними перед законом. Президент України, народні
депутати України та судді, так само як й інші громадяни, можуть бути
притягнуті до кримінальної відповідальності, але в дещо іншому, більш
складному процесуальному порядку, який слугує додатковою гарантією їх
політичної та професійної незалежності.

2.2 Принцип громадянства та універсальний принцип дії кримінального
закону.

2.2.1 Кримінальна відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами
України або особами без громадянства за межами України

У ч. 1 ст. 7 і в ст. 8 визначено такий принцип дії кримінального закону
у просторі, як принцип громадянства. Відповідно до цього принципу:

1) громадяни України та особи без громадянства, які постійно проживають
в Україні, у разі вчинення ними злочину за її межами, підлягають
відповідальності за КК України як правило, тобто якщо інше не
передбачено відповідними міжнародними договорами України;

2) іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в
Україні і вчинили злочини за п межами, підлягають відповідальності за КК
України як виняток, тобто лише у випадках, коли це прямо передбачено
міжнародними договорами України або коли вчинений ними злочин,
передбачений КК України, є особливо тяжким злочином проти прав і свобод
громадян України або інтересів України.

Принцип громадянства має значення для застосування КК України у випадках
вчинення злочинів за межами України, коли на момент виявлення злочину чи
встановлення винного останній знаходився на території України або був
виданий їй.

Громадянин України — це особа, яка набула громадянства України у
порядку, передбаченому законами України і міжнародними договорами
України. Винятковий перелік осіб, які належать до громадян України,
визначено у Законі України “Про громадянство України”. Крім того, згідно
з цим Законом, якщо міжнародним договором України встановлено інші
правила щодо визнання певних осіб громадянами України, застосовуються
правила міжнародного договору, згода на обов’язковість якого надана
Верховною Радою України. Документами, які підтверджують громадянство
України, є паспорт громадянина України свідоцтво про належність до
громадянства України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон,
тимчасове посвідчення громадянина України, проїзний документ дитини,
дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка,
посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.

Законодавство України не визнає подвійного громадянства. Водночас, такі
факти можуть мати місце у випадках, коли інша держава не визнає своїм
обов’язком повідомляти Україну про надання свого громадянства тій чи
іншій особі. Якщо під час провадження кримінальної справи встановлено,
що особа має, крім українського, ще й громадянство іншої держави, слід
виходити із того, що набуття нею іноземного громадянства виключає її із
числа громадян України (принцип єдиного громадянства).

Особою без громадянства , що проживає постійно в Україні, є особа, яку
жодна із держав відповідно до свого законодавства не вважає своїм
громадянином і яка має постійне місце проживання на території України на
підставі українських документів — посвідки на постійне проживання. Це
може бути особа, яка перебуває на території України як іммігрант,
прибула на навчання на термін дії угоди про навчання тощо.

Випадками, коли громадяни України, відповідно до її міжнародних
договорів, не підлягають відповідальності за КК України у разі вчинення
ними злочину за її межами ( принцип покровитель-ства) є, наприклад,
відповідні положення Угоди між Україною та Республікою Польща у справі
створення спільної військової частини для участі в міжнародних
миротворчих і гуманітарних операціях п& егідою міжнародних організацій.
Згідно з цією Угодою українські військовослужбовці спільного
україно-польського миротворчого батальйону у разі вчинення ними злочину
на території Польщі несуть кримінальну відповідальність не за КК
України, а за КК Польщі, якщо злочин не пов’язаний з виконанням
службових обов’язків, або, хоча й пов’язаний з виконанням таких
обов’язків, але не спрямований виключно проти майна, безпеки України або
виключно проти особи, майна іншого члена Збройних Сил України або
цивільного персоналу України.

Положення ч. 2 ст. 7 відтворює правовий принцип — “одна дія двічі не
карається”, який випливає із п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про
громадянські та політичні права, де зазначено, що ніхто не повинен бути
вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно
засуджений або виправданий відповідно до закону, і ст. 61 Конституції
України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної
відповідальності, одного виду за одне й те саме правопорушення. У ст.
ст. 35 — 37 Європейської конвенції про передачу провадження у
кримінальних справах цей принцип визначений дещо вужче. Крім того, п. п.
2 і З ст. 35 Конвенції визначають випадки, коли Договірна Держава не
зобов’язана визнавати принцип “одна дія двічі не карається”.

Ч. 2 ст. 7 виключає можливість невизнання в Україні вказаного принципу і
надає можливість, прямо дозволену ст. 37 цієї Конвенції, для найбільш
широкого його тлумачення: громадяни України, особи без громадянства, що
постійно проживають в Україні, які за вчинені злочини зазнали покарання
за межами України, не можуть бути притягнені в Україні до кримінальної
відповідальності за ці злочини у будь-якому разі.

Проте закон не встановлює жодних перепон для того, щоб: а) притягнути
особу в Україні до іншої, крім кримінальної, відповідальності.
Наприклад, за вчинення розбою особа може бути притягнена до кримінальної
і цивільно-правової відповідальності, за викрадення шляхом розтрати — до
кримінальної, дисциплінарної і матеріальної або цивільно-правової
відповідальності тощо; б) два чи більше рази притягнути особу до
кримінальної відповідальності за вчинення нею двох чи більше злочинів,
незалежно від того, на території України чи за її межами вони були
вчинені.

Під особами, які зазнали покарання, у ч. 2 ст. 7 слід розуміти осіб, які
відповідним судовим рішенням були засуджені з призначенням їм покарання.
У межах дії Європейської конвенції про передачу провадження у
кримінальних справах до вказаних осіб належать також особи, які були
засуджені без призначення їм покарання, щодо яких було винесено рішення
про застосування до них примусових заходів медичного чи виховного
характеру, а так само особи, які були виправдані або звільнені судом від
кримінальної відповідальності. Особами, які зазнали покарання,
відповідно до вказаної вище Конвенції не є особи, щодо яких рішення про
звільнення від кримінальної відповідальності було прийнято органом
дізнання, слідчим або прокурором.

У зв’язку з різним визначенням складу злочину у кримінальному
законодавстві різних країн може постати проблема встановлення факту,
зазнала особа покарання за цей самий злочин або за інший. У таких
випадках слід визначити, наскільки точну юридичну оцінку отримало
фактично вчинене особою діяння. Якщо, наприклад, особа вчинила умисне
тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого, але зазнала
покарання за межами України лише за вчинення умисного тяжкого тілесного
ушкодження, це не виключає можливості притягнення її до кримінальної
відповідальності за КК України за вчинене діяння з урахуванням його
фактичних наслідків. Те саме стосується і випадків, коли особа за межами
України зазнала стягнення за діяння, яке за законодавством відповідної
держави визнається адміністративним порушенням, а за законодавством
України — злочином.

2.2.2. Кримінальна відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями
або особами без громадянства за межами України

Іноземцем визнається особа, яка не належить до громадянства України і є
громадянином (чи підданим) іншої держави чи держав. Іноземцем треба
визнавати і колишнього громадянина України, громадянство якого було
припинено внаслідок виходу з громадянства України, втрати громадянства
України або за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами
України.

Особою без громадянства, що не проживає постійно в Украпи, є особа, яку
жодна із держав не вважає своїм громадянином і яка при цьому перебуває
на території України тимчасово, без отримання посвідки на постійне
проживання (транзитом, як турист, з метою тимчасового працевлаштування
тощо), або взагалі ніколи не перебувала в Україні

Згідно з реальніш принципом дії закону про кримінальну відповідальність,
встановленим у ст. 8, вказані особи, які вчинили злочини, передбачені КК
України, за її межами, підлягають в Україні відповідальності за КК
України лише у випадках, коли: 1) це прямо передбачено міжнародними
договорами; 2) вчинені ними злочини є особливо тяжкими і спрямованими
проти прав і свобод громадян України або проти інтересів України.

Під випадками, передбаченими міжнародними договорами, розуміється те,
що: а) вчинені злочини належать до міжнародних злочинів або злочинів
міжнародного характеру; б) відповідно до міжнародних договорів України
іноземець або особа без громадянства, яка не проживає постійно в
Україні, котрі вчинили вказані злочини, не користуються імунітетом від
кримінальної відповідальності і можуть бути видані Україні.

Міжнародними злочинами та злочинами міжнародного характеру є злочини,
щодо яких міжнародними договорами, учасницею яких є Україна, передбачена
універсальна (тобто така, що не залежить від місця вчинення злочину і
громадянства винної особи) юрисдикція. До них можна віднести геноцид,
торгівлю людьми, деякі злочини, пов’язані з незаконним обігом
наркотичних засобів і психотропних речовин, захоплення заручників, угон
повітряних суден, піратство, фальшивомонетництво, злочини проти осіб,
які користуються міжнародним захистом, тощо.

Про перелік осіб, які користуються імунітетом від кримінальної
відповідальності, див. коментар до ст. 6, а про видачу особи, яка
обвинувачується у вчиненні злочину, — коментар до ст. 10.

Крім того, хоча це і не зазначено у ст. 8, але випливає із п. 7 ст, 14
Міжнародного пакту про громадянські та політичні права і ст. ст. 35—37
Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах,
на іноземців та осіб без громадянства, які не проживають постійно в
Україні, також поширюється принцип пе Ьіз іп ійет, і вони не можуть
підлягати в Україні відповідальності за КК України у разі вчинення ними
за її межами передбаченого КК України, скажімо, міжнародного злочину або
особливо тяжкого злочину проти інтересів України, якщо за цей злочин
вони вже були засуджені або виправдані.відповідно до закону.

Особливо тяжким у контексті ст. 8 є злочин, який визнається таким КК
України, а не кримінальним законом іншої країни.

Поняття “злочин проти прав і свобод громадян України або інтересів
України” є оціночним і має визначатися з урахуванням , усіх конкретних
обставин справи. Проте основним критерієм віднесення злочинів до цієї
категорії є загальний, родовий і безпосередній об’єкти, а при визначенні
злочинів проти прав і свобод громадян України — також наявність
відповідного потерпілого.

Зокрема, злочинами проти прав і свобод громадян України слід визнавати
передбачені КК України злочини проти життя та здоров’я особи, проти
волі, честі та гідності особи, проти статевої свободи та статевої
недоторканності особи, а також деякі злочини проти конституційних,
трудових та інших особистих прав громадян, проти власності та деякі
інші. Злочинами проти інтересів України у конкретній ситуації можуть
бути визнані злочини проти основ національної безпеки України, деякі
злочини проти довкілля, проти громадської безпеки, проти авторитету
органів державної влади, органів самоврядування та об’єднань громадян,
проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, злочини у
сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів,
забезпечення призову та мобілізації тощо. Серед вказаних двох категорій
злочинів особливо тяжкими відповідно до КК є злочини, передбачені
зокрема ч. З ст. 110, ч. 1 ст. 111, ст. 112, ч. 1 ст. 113, ч. 1 ст. 114,
ч. ч. 1 і 2 ст. 115, ч. 2 ст. 147, ч. ч. 2 і 3 ст. 149, ч. ч. З і 4 ст.
152, ч. їст. 153, ч. З ст. 157, ч. 5 ст. 185.

2.3 Правові наслідки засудження особи за межами України

. У ч. 1 ст. 9 визначено сукупність умов, за яких правові наслідки
вироку суду іноземної держави можуть бути враховані в Україні: 1) особою
раніше вчинено злочин за межами України; 2) за цей злочин вона засуджена
судом іноземної держави; 3) ця особа вчинила новий злочин на території
України.

Про поняття раніше засудженої особи див. коментар до ст. ст. 88 — 91.
Особа не вважається раніше судимою, якщо: суд (у т.ч. суд іншої держави)
визнав її винною без призначення покарання; особа відповідно до
законодавства іноземної держави була звільнена від покарання, у т.ч.
через амністію або помилування, чи відбула покарання за діяння,
злочинність і караність якого усунуті законом; судимість була погашена
чи знята.

Судом іноземної держави є орган, що здійснює судову владу в іншій, крім
Україна, суверенній державі згідно з її законодавством. . Вирок суду —
це рішення суду першої інстанції про винність чи невинність відданої до
суду особи. Вирок також встановлює міру покарання винному та визначає
інші правові наслідки визнання особи винною.

Зазначене у ст. 9 не означає можливість врахування правових наслідків
вироків, винесених Верховним Судом чи військовими трибуналами колишнього
Союзу РСР і судами союзних республік, що входили до його складу,
оскільки ці суди не є судами іноземної держави.

Згідно з ч. 2 ст. 9 правові наслідки вироку іноземної держави
враховуються при: а) кваліфікації нового злочину (наприклад, при
кваліфікації за ч. 2 ст. 185 крадіжки як повторної, або при кваліфікації
за ч. 2 ст. 133 зараження венеричною хворобою як такого, що вчинене
особою, раніше судимою за цей злочин); б) призначенні покарання
(скажімо, при призначенні покарання за сукупністю вироків (ст. 71) або
як обставина, що обтяжує покарання (ч. 1 ст. 67)); в) звільненні від
кримінальної відповідальності (особа, засуджена судом іноземної держави,
так само, як і особа, засуджена судом України, може бути звільнена від
кримінальної відповідальності за амністією чи помилуванням або за іншими
підставами, передбаченими КК); г) звільненні від покарання (наприклад,
при звільненні від покарання за хворобою, вагітних жінок тощо).

Правовими наслідками вироку іноземної держави, які можуть бути
враховані відповідно до ст. 9, є зокрема рецидив злочинів, невід-буте
покарання та ін. Про поняття рецидиву злочинів і невідбутого покарання
див. відповідно ст. 34 і ст. ст. 71 і 82 та коментар до них. До інших
правових наслідків вироку іноземної держави можна віднести повторність і
сукупність злочинів, вид і розмір призначеного покарання, зарахування у
строк покарання всього періоду, впродовж якого засуджена особа фактично
була позбавлена волі, порушення особою обов’язків, пов’язаних з
умовно-достроковим звільненням, тощо.

Проте вказані правові наслідки можуть і не враховуватися. Як випливає із
Закону України “Про ратифікацію Протоколу до Конвенції про правову
допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних
справах від 22 січня 1993 року”, Україна не бере на себе зобов’язання
враховувати вироки, винесені судами Азербайджану, Молдови, Вірменії,
Росії, Білорусії, Таджикистану, Грузії, Туркменістану, Казахстану,
Узбекистану, Киргизії при вирішенні питань про визнання особи особливо
небезпечним рецидивістом, встановлення факту вчинення злочину повторно,
порушення зобов’язань, пов’язаних з умовно-достроковим звільненням тощо.

2.4 Видача особи

Частина 1 ст. 10 конкретизує положення ст. 25 Конституції України,
відповідно до якого громадянин України не може бути виданий іншій
державі за жодних обставин, у т.ч. в разі вчинення ним злочину за межами
України, а також поширює його на осіб без громадянства, що постійно
проживають в Україні, якщо очікуваним наслідком видачі останніх є
притягнення їх до кримінальної відповідальності та віддання до суду. У
разі вчинення злочину за межами України особою без громадянства, що
постійно проживає в Україні, вона може бути видана іноземній державі для
здійснення щодо неї інших примусових заходів, крім притягнення до
кримінальної відповідальності та віддання до суду.

При визначенні поняття “вчинення злочину за межами України” слід
враховувати, що злочин вважається вчиненим на території України, якщо
його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території
України, або якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв
на території України (див. коментар до ст. 6).

Із норм ч. ч. 2 і 3 ст. 10 випливає, що:

1) іноземці, які вчинили злочини на території України і засуджені за них
на підставі КК України, не можуть бути передані для відбування покарання
державі (у разі подвійного громадянства — одній із відповідних держав),
громадянами якої вони не є;

2) вказані іноземці не можуть бути передані для відбування покарання
державі, громадянами якої вони є, якщо така передача не передбачена
міжнародними договорами України;

3) особи без громадянства, що постійно не проживають в Україні, які
вчинили злочини на території України і засуджені за них на підставі КК
України, не можуть бути передані для відбування покарання іншій державі,
якщо інше прямо не передбачено міжнародним договором, учасниками якого є
Україна і відповідна держава;.

4) іноземці, а також особи без громадянства, що постійно не проживають в
Україні, які вчинили злочини за межами України і перебувають на її
території, якщо вони не засуджені за них на підставі КК України, можуть
бути видані будь-якій іноземній державі для притягнення до кримінальної
відповідальності і віддання до суду, якщо така видача передбачена
міжнародними договорами України. Притягнення ж їх до відповідальності за
КК України не виключається, якщо їх видача не передбачена міжнародними
договорами України;

5) іноземці, а також особи без громадянства, що постійно не проживають в
Україні, які вчинили злочини за межами України і перебувають на її
території, якщо вони засуджені за них на підставі КК України, можуть
бути передані будь-якій іноземній державі для -відбування покарання,
якщо така передача передбачена міжнародними договорами України.

Умова про те, що передача має бути передбачена міжнародним договором,
означає, що за відсутності такого багатостороннього чи двостороннього
договору передача відбутися не може (питання про передачу не може бути
вирішене і в дипломатичному порядку), і містить у собі інші, додаткові
умови. При цьому умови, за яких особа може бути видана іншій державі для
притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду, і
умови, за яких особа може бути передана іншій державі для відбування
покарання, зазвичай є дещо різними. Крім того, різними можуть бути і
додаткові умови видачі або передачі, визначені тим чи іншим міжнародним
договором України.

Так, згідно з Конвенцією про правову допомогу і правові відносини у
цивільних, сімейних і кримінальних справах особа може бути видана лише
за такі діяння, які за законами запитуючої і запитуваної Сторін тягнуть
покарання у виді позбавлення волі на строк не менше одного року або інше
більш тяжке покарання, а передана для відбування покарання — якщо вона
позбавлена волі на строк не менше шести місяців або до неї застосоване
більш тяжке покарання. Відповідно до умов, визначених Європейською
конвенцією про передачу засуджених осіб, особу може бути передано іншій
державі для відбування покарання, якщо: а) ця особа є громадянином
держави виконання вироку; б) вирок є остаточним; в) на час отримання
запиту про передачу засуджена особа має відбувати покарання Як правило
впродовж якнайменш шести місяців або якщо їй винесено вирок до
ув’язнення на невизначений строк; г) на передачу згодна засуджена особа
або, з урахуванням її віку або фізичного чи психічного стану, — її
законний представник; д) діяння, на підставі якого було винесено вирок,
є злочином згідно із законодавством держави виконання вироку; е) держава
винесення вироку і держава виконання вироку згодні на передачу
засудженої особи.

Дещо інші умови видачі передбачені Європейською конвенцією про видачу
правопорушників і Додатковими протоколами до неї. Так, видача не
здійснюється, якщо злочин, у зв’язку з яким вона запитується,
розглядається як: а) політичний чи пов’язаний з політичним, а так само
звичайний, якщо є достатні підстави вважати, що запит на видачу зроблено
з метою переслідування або покарання особи на підставі її раси, релігії,
національної належності чи політичних переконань. До політичних злочинів
не належать: вбивство або замах на вбивство глави держави чи члена його
сім’ї; злочини проти людства, зазначені у Конвенції про запобігання
злочи-нові геноциду та покарання за нього; злочини, перелічені у ст. 50
Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, ст. 51
Конвенції про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які потерпіли
корабельну аварію, зі складу збройних сил на морі, ст. 147 Конвенції про
захист цивільного населення під час війни; будь-які порушення законів і
звичаїв війни, крім тих, що передбачені у зазначених положеннях
Женевських конвенцій; б) військовий (якщо він не є злочином за звичайним
кримінальним правом. При цьому видачу за вчинення загальнокримінальних
злочинів, що також є військовими злочинами, може бути здійснено Україною
лише за умови, якщо особу, видача якої запитується, не буде піддано
кримінальному переслідуванню за військовим правом або законом); в)
фінансовий (пов’язаний з податками, зборами, митом та валютою).

Погодившись із визначеннями політичних, військових та фінансових
злочинів, Україна Законом про ратифікацію даної Конвенції і Протоколів
до неї залишила за собою право вирішувати в кожній окремій справі,
задовольняти чи не задовольняти запит про видачу правопорушника, а також
зобов’язалась здійснювати видачу лише тих осіб, які вчинили злочини, що
караються позбавленням волі на строк не менше одного року або більш
суворим покаранням. Україна може відмовити у видачі іноземця і з огляду
на те, що за її законодавством злочин вважається частково вчиненим на її
території (див. ст. 6 КК, ст. 7 Конвенції). Вказаною Конвенцією
передбачені й інші обставини, які можуть перешкодити такій видачі.

Згідно з Договором між Україною та Китайською Народною Республікою про
екстрадицію передача не може відбутися, якщо: а) діяння не підпадає під
поняття “злочин” згідно із законодавством хоча б однієї із Сторін; б) за
вчинення даного злочину передбачене покарання у виді позбавлення волі
(згідно із законодавством України), або тюремного ув’язнення (згідно із-
законодавством Китаю) на строк менш як один рік або більш м’яке
покарання; в) до закінчення призначеного строку покарання залишається
менше шести місяців; г) особі надано притулок згідно із законодавством
України або якщо кримінальна справа згідно із законодавством України у
даному разі порушується лише за приватною скаргою потерпілого тощо. Крім
того, у видачі може бути відмовлено з інших підстав (наприклад, з огляду
на характер злочину, вік, стан здоров’я та інші особистісні
характеристики особи, видача якої вимагається).

Як правило, всі міжнародні договори, що стосуються видачі, учасниками
яких є Україна, ґрунтуються на принципах, відповідно до яких зокрема: 1)
злочин, за вчинення якого вимагається видача, має визнаватися злочином і
за законами держави, де знаходиться винна особа (принцип тотожності); 2)
якщо за законами держави, яка вимагає видачі, за цей злочин передбачено
смертну кару, ця держава

надає гарантії її незастосування до вказаної особи; 3) якщо вимога про
видачу має на меті притягнення особи до кримінальної відповідальності,
держава, яка вимагає видачі, повинна надати докази вчинення злочину; 4)
передача засудженого для відбування покарання можлива лише після
набрання законної сили вироком суду. Відтак, нормативними підставами
видачі (передачі, екстрадиції) злочинця, крім ст. 10 КК, є
багатосторонні та двосторонні угоди про: 1) видачу правопорушників та
про передачу засуджених осіб; 2) правову допомогу у кримінальних
справах, а також 3) окремі положення відповідних угод про боротьбу з
окремими видами злочинів. Крім перелічених нижче міжнародних угод,
укладених Україною, юридичну силу, згідно зі ст. 7 Закону України “Про
правона-ступництво України”, зберігають угоди, укладені СРСР з
Угорщиною, Фінляндською Республікою, Австрійською Республікою, Алжиром,
Республікою Кіпр.

У разі, якщо іноземець або особа без громадянства, що постійно не
проживає в Україні, вчинили злочини на території кількох держав, питання
про видачу їх одній із них вирішується дипломатичним шляхом на підставі
міжнародних договорів України. При цьому обов’язковою умовою видачі
звичайно є те, що винний має нести відповідальність за всі вчинені ним
злочини, незалежно від того, на території якої держави вони вчинені.

Відповідно до Конституції України іноземцям та особам без громадянства,
у т.ч. тим, які вчинили злочини поза межами України і перебувають на її
території, рішенням Президента України може бути надано притулок у
порядку, встановленому законом. Але відповідний закон ще не прийнято, що
виключає можливість застосування цієї конституційної норми.

3. Чинність кримінального закону в часі

3.1 Принцип чинності закону.

Відповідно до ст. 57 Конституції України кожному гарантується право
знати свої права й обов’язки, а закони, що визначають нрава й обов’язки
громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому
законом, є нечинними.

КК, безперечно, є законом, що визначає права й обов’язки громадян. У
ньому містяться норми, які зобов’язують громадян дотримуватися певних
правил поведінки в суспільстві, норми, які являють собою гарантії
конституційних прав та свобод людини і громадянина тощо. Тому закон про
кримінальну відповідальність, не доведений до відома населення у
порядку, встановленому законом, є нечинним.

Існування в законі принципу дії закону про кримінальну відповідальність
у часі дає змогу особі, яка усвідомлює, що вона не порушує існуючих
кримінально-правових заборон, поводитись у суспільстві впевнено й
вільно.

За загальним правилом, закон про кримінальну відповідальність набирає
чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення.
Дотримання цього правила є важливим з огляду на необхідність
ознайомлення суб’єктів відповідних правовідносин зі змістом закону.
Проте, як випливає із ч. 1 ст. 4, в окремих випадках кримінальний закон
може набирати чинності або пізніше ніж через десять днів з дня його
офіційного оприлюднення (що є доцільним у випадках прийняття нового КК
чи суттєвих змін і доповнень до нього) — з конкретної дати чи з моменту
певної суспільної події, або з дня його опублікування (що може
допускатися у випадках прийняття незначних змін до КК). При цьому під
опублікуванням закону про кримінальну відповідальність треба розуміти
опублікування його в офіційному друкованому виданні.

Згідно з Конституцією України закони підлягають офіційному оприлюдненню
відразу після підписання їх Президентом України. Офіційне оприлюднення
законів України здійснюється шляхом їх опублікування в таких друкованих
виданнях, як газети “Голос України” та “Урядовий кур’єр”, а також
журнали “Відомості Верховної Ради України” та “Офіційний вісник України”
(про джерела офіційного оприлюднення ратифікованих міжнародних договорів
України див. коментар до ст. 3). Інші форми офіційного оприлюднення
законодавством України не встановлено. Днем офіційного оприлюднення слід
вважати дату першого опублікування закону хоча б в одному із вказаних
видань. На відміну від офіційного, неофіційне оприлюднення може
здійснюватись через інші, крім вказаних вище, засоби масової інформації,
але дата такого оприлюднення не впливає на момент набрання чинності
закону.

Відповідно до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє
від юридичної відповідальності. Встановлення правила, згідно з яким
закон про кримінальну відповідальність не є чинним раніше дня його
офіційного опублікування, є гарантією презумпції знання громадянами
змісту такого закону. Проте така презумпція означає, що знання
громадянином змісту офіційно опублікованого закону визнається лише тоді,
якщо не доведено зворотне. Іншими словами, якщо особа з причин, що не
залежали від її волі, не знала і, з урахуванням певних обставин, реально
не могла знати про існування закону, що передбачає відповідальність за
те чи інше діяння, не усвідомлювала протиправності вчинюваного нею
діяння, то вона не повинна притягуватися до відповідальності за його
вчинення.

3.2.Поняття часу вчинення злочину.

Принцип гуманізму відображається й у положеннях про зворотну силу
закону. Згідно зі ст. 58 Конституції України “ніхто не може відповідати
за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як
правопорушення”. Принцип ультраактивності закону, згідно з яким,
застосовується той кримінальний закон, який діяв під час вчинення
злочину, базується на положеннях Загальної декларації прав людини і
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права і є
загальновизнаним принципом кримінального права сучасних правових держав.

Дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона
починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з
втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або
інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали
місце.

Таким чином, законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час
вчинення цього діяння, слід вважати відповідний закон; який до моменту
початку цього діяння набрав законної сили і до моменту закінчення діяння
не втратив її.

Чинним визнається закон, що набув законної сили, до його скасування чи
заміни новим законом, а якщо закон було прийнято на певний строк, — до
закінчення цього строку.

Крім того, закон у цілому або його окремі положення (розділи, статті,
частини статей тощо) можуть бути визнані неконституційними рішенням
Конституційного Суду України і втрачають чинність з дня ухвалення такого
рішення. При цьому закони чи їх окремі положення визнаються
неконституційними, якщо вони не відповідають Конституції України або
якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх
розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Визнання їх
неконституційними є підставою для відшкодування державою у встановленому
законом порядку матеріальної та моральної шкоди, завданої фізичним або
юридичним особам дією таких законів (їх окремих положень).

Злочинність і караність діяння визначаються нормами Загальної та
Особливої частин КК. При цьому злочинність у цьому контексті означає
офіційне визнання злочином певного діяння, а так само замаху чи
готування до певного діяння, а караність — наявність визначених у законі
кримінального покарання (його виду і розміру) або інших примусових
заходів кримінально-правового характеру, які можуть поліпшити чи
погіршити становище особи (примусові заходи медичного чи виховного
характеру тощо).

З набранням чинності КК 2001 р. КК 1960 р. з усіма змінами і
доповненнями до нього втратив чинність (за винятком Переліку майна, що
не підлягає конфіскації за судовим вироком). Проте окремі його норми
застосовуються, якщо вони передбачають більш м’яке покарання, ніж норми
КК 2001 р. (ультраактивність старого закону).

За загальним правилом, часом вчинення закінченого злочину визнається час
вчинення саме дії або бездіяльності, передбаченої законом про
кримінальну відповідальність. Із ч. З ст. 4 випливає, що часом вчинення:
а) одноактного злочину з формальним, у т. ч. усіченим складом, є день
вчинення відповідної дії чи бездіяльності; б) злочину, який
характеризується двома діями, — день вчинення останньої дії; в)
продовжуваного злочину — день вчинення останнього із тотожних діянь,
які, будучи об’єднані єдиним злочинним наміром, утворюють вказаний вид
одиничного злочину; г) триваючого злочину, який полягає у тривалому
порушенні особою покладених на неї законом обов’язків, — день їх
припинення за волею або всупереч волі винного (затримання особи, явка з
повинною, добровільне виконання обов’язку, покладеного на особу під
загрозою кримінального переслідування), або з часу настання подій, які
трансформують його поведінку у незлочинну (наприклад, викрадення у
винного зброї, яка незаконно зберігалась, смерть дитини, від утримання
якої у формі сплати аліментів ухилявся винний); д) незакінченого злочину
(якщо злочин було перервано на стадії готування чи замаху) — день, коли
він був припинений з причин, що не залежали від волі винного.

Часом вчинення закінченого злочину з матеріальним складом є час настання
суспільне небезпечних наслідків. Такий висновок грунтується на тому, що:
а) відповідно до ст. 2 підставою кримінальної відповідальності є
вчинення особою суспільне небезпечного діяння, яке містить склад
злочину, передбаченого КК. Якщо ж наслідки є обов’язковою ознакою
відповідного складу злочину, то їх відсутність виключає притягнення
особи до кримінальної відповідальності і, відтак, не дає змогу визнати
вчинену нею дію або бездіяльність злочином; б) готування до злочину і
замах на злочин, які у контексті ч. З ст. 4 можуть визнаватися дією, час
вчинення якої визначає час вчинення злочину, можливі тільки при умисному
злочині; в) кримінально-процесуальне законодавство передбачає
необхідність доведення всіх обставин вчинення злочину, а також характеру
і розміру шкоди; вирок суду підлягає скасуванню у разі неправильного
застосування кримінального закону, зокрема незастосування кримінального
закону, який підлягає застосуванню, і застосування кримінального закону,
який не підлягає застосуванню. Тобто, доведенню підлягають і наслідки
злочину, а їх неврахування має оцінюватися як неправильне застосування
кримінального закону. Наприклад, смерть потерпілого внаслідок його
умисного отруєння може настати і через тривалий час після вчинення
відповідної дії, а може не настати взагалі завдяки наданню медичної
допомоги або з інших причин. Проте лише після того, як факт настання чи
не настання відповідного наслідку буде доведено, у суду з’являються
підстави для кваліфікації злочину як вбивства чи як замаху на вбивство.
Неврахування ж наслідків виключає можливість притягнення винної особи до
кримінальної відповідальності за фактично скоєне діяння; г) наслідки у
злочинах з матеріальним складом є результатом діяння, і між наслідками і
діянням існує проміжок часу. Тому якщо діяння було вчинено під час дії
попереднього закону про кримінальну відповідальність, то до дня набрання
чинності новим законом про кримінальну відповідальність особа може
попередити настання наслідків вчиненого діяння. Позбавлення ж її такої
можливості означатиме звуження існуючого права особи на її добровільну
відмову від доведення злочину до кінця, що суперечитиме ч. З ст. 22
Конституції України.

Таким чином, дію або бездіяльність у контексті ч. З ст. 4 слід розуміти
більш широко, ніж звичайно, тобто як такі, що в окремих випадках
враховують наявність і наслідків, які знаходяться в безпосередньому
причинному зв’язку з ними та настання яких передбачалось особою або
повинно було і могло передбачатися нею.

3.3. Зворотня сила закону

Положення ч. 1 ст. 5 майже повністю відтворює відповідне положення,
сформульоване у ст. 58 Конституції України, відповідно до якого закони
та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім
випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи.
Принцип ретроактивності є абсолютно правовим і традиційним у
міжнародному праві: згідно з міжнародними конвенціями не може
накладатися покарання більш тяжке, ніж те, яке могло бути застосоване у
час, коли злочин було вчинено, а якщо після вчинення злочину законом
встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на цю
особу.

Притягнення службовою особою органу досудового слідства, прокурором або
судом будь-кого до відповідальності за діяння, які на час їх вчинення не
визнавалися злочином, або ж неправомірне застосування норм законів, що
встановлюють або посилюють відповідальність, щодо діянь, вчинених до
набрання ними чинності, за наявності певних обставин може визнаватися
кримінально караним службовим зловживанням або іншим злочином.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 зворотну дію в часі має тільки такий закон про
кримінальну відповідальність, який: 1) скасовує злочинність діяння; 2)
пом’якшує кримінальну відповідальність.

Під законом про кримінальну відповідальність тут розуміється не тільки
Кримінальний кодекс України у цілому, а й його окремі структурні
елементи (норми): розділи, статті, частини статей, пункти, абзаци,
речення, словосполучення, слова і цифри.

Скасування злочинності діяння означає його декриміналізацію (повну або
часткову), яка може бути досягнута шляхом: а) скасування норм Особливої
частини КК (наприклад, КК 2001 р. декри-міналізовано недонесення про
злочин); б) внесення змін до норм

Особливої частини КК — включення до диспозицій додаткових ознак або
виключення ознак, які були у попередній редакції норми; в) внесення змін
до норм Загальної частини КК (наприклад, доповнення КК додатковою
обставиною, що виключає злочинність діяння, або включення до КК
положення про те, що готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за
собою кримінальну відповідальність); г) нового офіційного тлумачення
кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією нормою
поведінки без зміни її змісту (без зміни “букви” закону). Згідно зі ст.
147 Конституції України офіційне тлумачення законів України дає
Конституційний Суд України.

Пом’якшення кримінальної” відповідальності здійснюється шляхом зміни у
бік пом’якшення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або
іншим чином. Раніше така позиція не заперечувалася в принципі, однак,
умовою її практичного застосування була спеціальна вказівка в новому
карному законі, яким вносяться зміни і доповнення, про що говорили в
т.ч. М. Блум і А. Тілле.

При пом’якшенні санкції норми Особливої частини КК новий закон може: а)
встановлювати інший, менш тяжкий видосновного покарання (одного із
альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань);
б) скасовувати найбільш тяжке серед альтернативних основних покарань; в)
робити максимальну межу основного покарання того ж виду (одного із
альтернативних основних покарань) нижчою (меншою); г) робити мінімальну
межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних
покарань) нижчою (меншою); д) не передбачати додаткове покарання; е)
встановлювати інший, менш тяжкий вид додаткового покарання (одного із
альтернативних додаткових покарань); є) скасовувати найбільш тяжке серед
альтернативних додаткових покарань; ж) робити максимальну межу
додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових
покарань) нижчою (меншою); з) робити мінімальну межу додаткового
покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань)
нижчою (меншою); й) робити додаткове покарання (одне із альтернативних
додаткових покарань) факультативним, а не обов’язковим; і) передбачати
меншу кількість додаткових обов’язкових покарань; к) робити додаткове
покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може
бути приєднане лише до окремих, а не до будь-якого із основних покарань,
тощо.

Пом’якшення кримінальної відповідальності особи за вчинене іншим чином
(без зміни санкції відповідної норми Особливої частини КК) відбувається
шляхом: зменшення (зниження) часової, грошової або іншої верхньої чи
нижньої межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі X
Загальної частини КК; встановлення можливості застосування при вчиненні
того чи іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування
покарання або зменшення строків, які необхідно відбути для такого
звільнення; зміни чи виключення обставин, що обтяжують покарання;
зменшення строків погашення судимості тощо. Однак у новому законі немає
рішення питання про те, як саме. Якщо покарання виходить за межі,
встановлені новим законом, то при скороченні покарання до меж,
установлених новим законом, необхідно вирішити питання про те, наскільки
близько до верхньої межі або до нижньої межі повинне застосовуватися
покарання, встановлене під час чинності старого закону.

М.. Блум і А. Тілле запропонували важливе доповнення, що дозволяє
в будь-якій ситуації призначити менше покарання, чим було передбачено
новим законом, що має більш висока верхня межа санкції. Доповнення
полягає в наступному: «Суд, застосовуючи новий закон, що встановлює
санкцію з більш низькими мінімальною межею покарання, у відношенні
діянь, зроблених до його вступу в силу, не вправі виходити за межі
максимального покарання, передбаченого санкцією старого закону».Думаю,
що в даному випадку можна говорити про «комбіноване» застосування правил
чинності карного закону в часі, коли при кваліфікації діяння
застосовується правило про зворотну силу (ст.5 КК), а при призначенні
покарання фактично застосовуються правила, відповідно до якого
застосовується закон, що діяв під час вчинення злочину.

Можна навіть застосувати математичний метод, що полягає в наступному.
Визначити в процентному відношенні розмір покарання, призначеного
засудженому, стосовно верхньої і нижньої межі даного виду покарання.
Відповідно, при зниженні нижньої чи нижньої межі даного виду покарання,
розмір покарання призначенного засудженому, варто визначати в
аналогічному процентному відношенні до верхнього або до нижньої межі
покарання (у залежності від того, який з них змінився). Така практика
була б найбільш справедливою, оскільки яких-небудь визначених орієнтирів
безпосередньо в Кримінальному кодексі для зміни покарання немає.

Закон, який має зворотну дію в часі, поширюється на осіб, які вчинили
відповідні діяння до набрання цим законом чинності та: а) не були
притягнуті до кримінальної відповідальності (у цьому випадку кримінальна
справа не може бути порушена у зв’язку з відсутністю події злочину); б)
котрим пред’явлене обвинувачення у вчиненні злочину (кримінальна справа
підлягає закриттю за відсутністю події злочину); в) засуджені
обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, і відбувають
покарання (відповідно до ст. 405-1 КПК звільнення від покарання і
пом’якшення покарання у цьому випадку провадяться судом за заявою
засудженого або за поданням прокурора чи органу, що відає виконанням
покарання); г) відбули покарання, але мають непогашену чи незняту
судимість.

Питання про застосування старого чи нового закону про кримінальну
відповідальність у випадках вчинення дій організатором, підбурювачем чи
пособником злочину, тобто діянь, норми про відповідальність за які не
мають власних санкцій, вирішується так само, як і у разі вчинення
закінченого злочину його виконавцем, з урахуванням положень ст. ст. 29
—31.

Згідно з ч. 2 ст. 5 закон про кримінальну відповідальність, що
встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відлові’
дальність, зворотної дії в часі не має.

Встановлення злочинності діяння (його криміналізація) може бути
досягнуте шляхом: а) доповнення Особливої частини КК новими нормами чи
окремими положеннями; б) зміни норм Особливої частини КК; в) внесення
відповідних змін до норм Загальної частини КК; г) нового офіційного
тлумачення кримінально-правової норми, яке змінює обсяг забороненої цією
нормою поведінки.

Посилення кримінальної відповідальності може відбуватися шляхом зміни у
бік посилення санкції тієї чи іншої норми Особливої частини КК або іншим
чином.

При посиленні санкції норми Особливої частини КК новий закон може: а)
встановлювати інший, більш тяжкий вид основного покарання (одного із
альтернативних основних покарань за рівності інших основних покарань);
б) скасовувати найменш тяжке серед альтернативних основних покарань; в)
робити максимальну межу основного покарання того ж виду (одного із
альтернативних основних покарань) вищою (більшою); г) робити мінімальну
межу основного покарання того ж виду (одного із альтернативних основних
покарань) вищою (більшою); д) передбачати додаткове покарання; е)
встановлювати інший, більш тяжкий вид додаткового покарання (одного із
альтернативних додаткових покарань); є) скасовувати найменш тяжке серед
альтернативних додаткових покарань; ж) робити максимальну межу
додаткового покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових
покарань) вищою (більшою); з) робити мінімальну межу додаткового
покарання того ж виду (одного із альтернативних додаткових покарань)
вищою (більшою); й) робити додаткове покарання (одне із альтернативних
додаткових покарань) обов’язковим, а не факультативним; і) передбачати
більшу кількість додаткових обов’язкових покарань; к) робити додаткове
покарання (одне із альтернативних додаткових покарань) таким, що може
бути приєднане до будь-якого із основних покарань, а не лише до окремих
із них тощо.

Посилення кримінальної відповідальності іншим чином (без зміни санкції
відповідної норми Особливої частини КК) може відбутися шляхом:
збільшення (підвищення) часової, грошової або іншої верхньої чи нижньої
межі того чи іншого виду покарання, визначеного у розділі X Загальної
частини КК; виключення можливості застосування при вчиненні того чи
іншого злочину умовно-дострокового звільнення від відбування покарання,
або збільшення строків, які необхідно відбути для такого звільнення;
збільшення строків погашення судимості тощо.

Ч. З ст. 5 передбачає, що закон про кримінальну відповідальність, який
частково пом’якшує відповідальність, а частково її посилює, має зворотну
дію в часі лише у тій частині, яка пом’якшує відповідальність.
Наприклад, коли зміни в диспозиції статті спрямовані на посилення
відповідальності, а в санкції — на її пом’якшення, зворотну дію мають
лише зміни в санкції норми. Коли у новому законі передбачена спеціальна
стаття, що передбачає відповідальність за діяння, яке за старим законом
кваліфікувалось за більш загальною статтею, а санкція, встановлена у цій
новій, спеціальній статті, є більш суворою, то діяння має
кваліфікуватися за старим законом. Коли максимальна межа покарання того
самого виду у новому законі є нижчою (меншою), а мінімальна — вищою
(більшою), то покарання має призначатися не вище мінімальної межі за
старим законом і не вище максимальної межі за новим законом, а коли,
навпаки, максимальна межа покарання того самого виду у новому законі є
вищою (більшою), а мінімальна — нижчою (меншою), то покарання має
призначатися не вище максимальної межі за старим законом і не вище
мінімальної межі за новим законом.

Якщо з часу вчинення злочину і до часу засудження особи закон про
кримінальну відповідальність змінювався більше ніж один раз, то
застосовуватися має найбільш сприятливий для винного закон із усіх, що
були чинними у цей період.

При визначенні зворотної дії закону про кримінальну відповідальність
стосовно триваючих і продовжуваних злочинів слід виходити із часу
вчинення цих злочинів (про час вчинення злочину див. коментар до ст. 4).
Якщо ж триваючий чи продовжуваний злочин почався під час дії старого
закону і вчинювався під час дії нового закону, який пом’якшує
кримінальну відповідальність за відповідне діяння, може бути
застосований новий закон.

Висновок

У даній роботі розглянуті питання, пов’язані застосуванням карного
закону в просторі та часі, на основі чинних законів, міжнародних
конвенцій та юридичної літератури.

Підсумовуючи проведену роботу, можно з впевненістю сказати, що окремі на
перший погляд теми насправді сільно пов’язані поміж собою.

Чинність закону в час і невідривна з його чинністью в просторі, так як
навіть саме визначення поняття закону позначає залежність його поширення
на час та місто дії, а таож на особ, які знаходяться в просторі чинності
звакону. Навіть всіякі виключення в законах, стосовно окремих галузей
права, виявляються при більш близькому розгляді настільки тісно
пов’язаними, що неможливо з впевністю визначити, де дія закона
відноситься до простору, а де до часу чи певного кола особ. Тому
юристам, законотворцям дуже важливо вміти чітко визначати ці
характеристики, щоб запобігти неприпустимих помилок.

Використовані Закони та література

1. Конституція України (ст. ст, 2, 9,24,261, ч. З ст. 22, ч. З ст. 57,
ст. 58, ч. ч. 2 і 5 ст. 94, ст.ст. 147, 152)

2. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 11),

3. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня
1966 р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973р. (ст. 15).

4. Європейська конвенція з прав людгини від 4 листопада 1950 р.
Ратифікована Україною Плипня 1997р. (ст. 7).

5. Конвенція про привілеї та імунітети об’єднаних націй від ІЗ лютого
1946 р. УРСР приєдналась до Конвенції20листопада 1953р. (ст. ст. ІУ-У).

6. Конвенція про привілеї та імунітети спеціалізованих установ від 21
листопада 1947р. СРСР приєднався до Конвенції 10 січня 1966р. (ст. ст.
У-УІ).

7. Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12
серпня 1949р. Ратифікована СРСР17квітня 1954р. (ст. ст. 91-93).

8. Конвенція про континентальний шельф від 29 квітня 1958 р.
Ратифікована СРСР 20 жовтня 1960 р.

9. Конвенція про територіальне море і прилеглу зону від 29 квітня 1958р.
Ратифікована СРСР 20 жовтня 1960р.

10. Конвенція ООН з морського права від 10 грудня 1982р. Ратифікована
Україною 3.червня /999р. (ст.ст. 27, 55-74,97,121).

11. Конвенція про відкрите море від 29 квітня 1958 р. Ратифікована СРСР
20 жовтня 1960 р. (ст. ст. 2-16,27-33, 95-97, 121).

12. Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.
Ратифікована СРСР 11 лютого 1964 р. (ст. ст. 29-32,37-40).

13. Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.
СРСР приєднався до Конвенції 23 березня 1989р. (ст. ст.
41-45,53-54,58,63, 71),

14. Конвенція про злочини та деякі інші дії, вчинені на борту
повітряного судна, від 14 вересня 1963р. УРСР приєдналася до Конвенції
21 грудня 1987р.

15. Конвенція про спеціальні місії від 16 грудня 1969 р. Україна
приєдналась до Конвенції 14липня 1993р. (ст. ст.21,29,31,36,37-43).

16. Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних
справах від 15травня 1972р. Україна приєдналась до Конвенції 22 вересня
1995р. ст. ст. 35-37).

17. Європейська конвенція про видачу правопорушників від ІЗгрудня 1957р.
Ратифікована Верховною Радою України 16 січня 1998р. (ст. сю. 19,
35—37).

18. Додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу
правопорушників від 15 жовтня 1975 р. Ратифікований Верховною Радою
України 16 січня 1998р.

19. Другий додатковий протокол до Європейської конвенції про видачу
правопорушників від 17 березня 1978 р. Ратифікований Верховною Радою
України 16 січня 1998 р.

20. Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р. (ст. 11).
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 16 грудня 1966
р. Ратифікований Україною 19 жовтня 1973р. (ст. 15). КПК(ст.ст.64і371).

21. Угода про правоздатність, привілеї, імунітети Міжнародної
організації космічного зв’язку “Интерспутник” від 20 вересня 1976р.
Ратифікована СРСР 14 грудня 1976 р.

22. Закон України Про правовий статус іноземців від 4 лютого 1994 р.
(ст. ст. 32,34).

23. Закон України “Про державний кордон України від 4 листопада 1991 р.
(ст. ст. 1-6, 13-14).

24. Закон України “Про громадянство України “ у редакції від 18 січня
2001 р. (ст. 1).

25. Закон України “Про біженців” у редакції від 21 червня 2001 р.  

26. Закон України „Лро інформацію від 2 жовтня 1992 р. (ст. 9).

27. Закон України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993р.
(ст. 20).

28. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3липня
1991р. (ст.44).

29. Указ Президента України “Про порядок офіційного оприлюднення
норматив-но-правових актів та набрання ними чинності” № 503/97 від 10
червня 1997 р.

30. Гельсінкський договір з відкритого неба від 24 березня 1992 р.
Ратифікований Україною 2 березня 2000 р. (розд. II ст. XIII).

31. Генеральна угода про привілеї та імунітети Ради Європи від 2 вересня
1949р. Україна приєдналась до Угоди І жовтня 1996 р.

34. Угодга між Украіною І Російською Федерацією про статус та умови
перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території
України від 28 травня 1997 р. Ратифікована Україною 24 березня 1999 р.
(ст. 19).

35. Угода між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної
військової частини для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних
операціях під егідою міжнародних організацій від 26 листопада 1997 р.
Ратифікована Україною 6 квітня 2000 р.

36. Угода між Кабінетом Міністрів України та Організацією економічного
співробітництва та розвитку щодо привілеїв, імунітетів та пільг, наданих
Організації, від 19 грудня 1997р. Ратифікована Україною 7липня 1999р.

37. Угода між Україною та Республікою Польща у справі створення спільної
військової частини для участі в міжнародних миротворчих і гуманітарних
операціях під егідою міжнародних організацій від 26 листопада 1997 р.
Ратифікована Україною 6 квітня 2000 р.

38. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення
положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про
зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правовихактів) від
9лютого 1999р. (п. 2).  

39. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення
положень статті 58 Конституції України, статей 6,81 Кримінального
кодексу України (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) №
6-рп/2000 від 19 квітня 2000р.  

40. Кримінальний Кодекс України від 05.04.2001 року

41. Кримінальний процесуальний Кодекс України ( ст. 409)

42. Кримінальне право Українию. Загальна частина, Бажанов М.Г., Київ,
Юрінком, 2002.

43. Науково-практичний коментар Кримінального Кодексу України, Мельник
М.І., Київ, Каннон, 2001

44. Блум М., Тилле А. Обратная сила закона, М. 1970

45. Блум.М. Действие уголовного закона в пространстве, Рига, 1974г.

PAGE

PAGE 31

Похожие записи