Контрольна робота

Арбітражне і позовне право

1. Зразок позовної заяви про стягнення штрафу за прострочку повернення
тари

Позовна заява

Про стягнення штрафу за прострочку повернення

(неповернення) тари

Сума _______________________________ грн.

За рахунком • ___ від «___»________ 200_ р., у відповідності

до договору • ____ від «___»___________ 200_ р., відповідачу було

відвантажено _____________________________________________________

(найменування продукції, товару)

у _______________________________________________________________.

(найменування тари)

Згідно з зазначеним договором • _____ від «___»______ 200_ р.

________________________________________ у кількості _____________

(найменування тари)

підлягало поверненню не пізніше «___»______________ 200_ р.

Фактично тару повернуто «___»____________ 200_ р. у кількості

_____________, з простроченням ________________ днів, не повернуто

_____________________________________.

(кількість)

Заявлену нами претензію • _____ від «___»____________ 200_ р.

про сплату штрафу за прострочку повернення (неповернення) тари

відповідачем відхилено (залишено без відповіді) з наступних

мотивів: ________________________________________________________.

Вважаємо відмову відповідача від задоволення претензії

необґрунтованою __________________________________________________

(зазначити причини)

_________________________________________________________________.

На підставі викладеного та керуючись ________________________

та Інструкцією про порядок повернення тари з-під _________________

_________________________________________________________________,

(найменування продукції)

просимо стягнути з відповідача на користь позивача штраф у сумі

______________________ грн.

Додаток:

1. Копія претензії та доказ її відправлення.

2. Відповідь на претензію.

3. Копія договору • _____ від «___»______________ 200_ р.

4. Копія рахунку • _____ від «___»______________ 200_ р.

5. Доказ відправлення копії позовної заяви відповідачу.

6. Платіжне доручення про перерахування держмита.

7. Інші документи, що обґрунтовують позовні вимоги, на

_________ сторінках.

Керівник підприємства

або його заступник: ________________

(підпис)

2. Доказування та докази у господарському процесі.

Завдання суду полягає в правильному і своєчасному розгляді та вирішенні
господарських справ. Особливістю даного виду процесу є те, що це спори
переважно між юридичними особами, на відміну від інших видів процесів, в
яких одна із сторін, як правило, фізична особа. Порядок і строки
розгляду справи, провадження окремих судових дій, прийняття рішення по
справі також суттєво відрізняються від порядку та строків провадження в
цивільному й кримінальному процесах.

Весь процес доказування – логічний процес, за допомогою якого суд
доходить висновку про наявність або відсутність тих або інших фактів,
явищ, дій, відносин, зв’язків тощо. Як логічний процес, це – процес
мислення, єдиний у своїй суті незалежно від предмета розумової
діяльності.

Щодо поняття судового доказування, його суті, суб’єктів – в юридичній
літературі є дві головні концепції. В основі однієї лежить думка про
судове доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи (під
судовим доказуванням розуміють діяльність суб’єктів процесу по
встановленню за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і
способів об’єктивної істинності наявності або відсутності фактів,
необхідних для вирішення спору між сторонами).

Поняття доказу також належить до числа основних, вихідних у теорії
доказів і доказовому праві. Його правильне визначення є необхідною
умовою досягнення істини, забезпечення законності і обґрунтованості
рішень господарського суду.

Єдність фактичних даних та їх джерела характеризує будь-який доказ,
оскільки будь-який доказ припиняє бути таким, якщо позбавити його змісту
(фактичних даних, що в ньому є), власне, і, фактичні дані, знання
припиняють бути такими даними без їх матеріального носія.

Судові докази, які використовуються в процесі доказування при розгляді
справ у порядку господарського судочинства, можуть бути класифіковані за
низкою ознак. Це дає можливість виявити відмінності і схожість між ними,
оскільки докази різні за своїм походженням, мають різну структуру і
безпосередні функції в процесі доказування. Охопити всі ці ознаки однією
якою-небудь системою класифікації з однією підставою неможливо. Тому
класифікація доказів проводиться по декількох підставах і являє собою
певну систему.

На підставі аналізу класифікацій в інших галузях процесуального права
(кримінальному, цивільному, адміністративному) та враховуючи особливості
господарського судочинства, обґрунтовано проведення класифікації за
наступними ознаками:

за характером зв’язку змісту доказу з фактом, що встановлюється – прямі
і непрямі докази;

процесом формування відомостей про факти – первинні й похідні докази;

джерелом доказів – особисті та речовинні докази;

юридичною ознакою (ст. 32 ГПК України) – на письмові й речові докази,
висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших
осіб, які беруть участь у господарському процесі.

Характеристика та найважливіші проблеми окремих видів доказів у
господарському процесі – складається з 4 підрозділів, що характеризують
відповідно письмові докази, в тому числі документи як джерела доказів у
господарському процесі, речові докази, пояснення сторін, третіх осіб та
інших учасників процесу, а також експертизу як засіб доказування в
господарському процесі.

Письмові докази використовуються в господарському процесі частіше за
інші. На підставі аналізу письмових доказів у кримінальному та
цивільному процесі виведено, що основними ознаками письмових доказів у
господарському процесі слід визнати наступні: 1) доказувальне значення
має зміст, а не форма доказу (форма – другорядна ознака); 2) інформацію
закріплено за допомогою писемності або інших умовних знаків; 3) матеріал
спроможний зберігати інформацію в незмінному вигляді тривалий час; 4)
вони найчастіше виникають до порушення справи.

Доказове значення мають письмові докази, в тому числі документи, що
володіють сукупністю наступних ознак:

а) містять відомості, які можуть бути перевірені, та носій яких відомий;

б) зміст документа відповідає компетенції установ, підприємств,
організацій, посадових осіб або громадян, які їх видають;

в) містять певні реквізити (підписи, печатка тощо);

г) повинні бути отримані законним шляхом;

д) відомості про факти, обставини, що фіксуються в них, мають значення
для даної справи.

Відсутність в документі хоч би однієї з ознак позбавляє його доказового
значення, оскільки створює сумнів у достовірності даних, що містяться в
ньому, або свідчить про його неналежність до справи.

Речові докази є першоджерелом факту здійснення правопорушення, прямим
доказом його здійснення. Але дефініція речових доказів, надана у ст. 37
ГПК України, також виявляється неповною (зокрема, щодо того, що це
виключно “предмети”). Зазначене визначення суттєво звужує зміст поняття
“речові докази”, особливо в господарському процесі, виключаючи з нього
документи. Цей недолік необхідно виправити, визначивши в ГПК речові
докази як документи та предмети, які своїми властивостями свідчать про
обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

До складу учасників господарського процесу входять сторони, треті особи,
прокурор, інші особи, зокрема, судові експерти, перекладачі, які можуть
брати участь у процесі у випадках, передбачених ГПК України, а також
посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій,
державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з
питань, що виникають під час розгляду справи (статті 18, 30 ГПК).
Фактично останні є свідками по справі, оскільки в силу не залежних від
них обставин їм стали відомі будь-які дані (відомості) по справі. Але
згідно з чинним ГПК України вони мають право знайомитися з матеріалами
справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, що може призвести
до перекручування фактів у ході свідчення. На підставі зазначеного,
необхідно ввести в господарський процес інститут “свідка”, визначивши
його правовий статус, та відмежувавши від прав і обов’язків інших
активних учасників процесу, зокрема, закріпити наступне:

а) не є доказами відомості, що повідомляються свідком, якщо він не може
зазначити джерело своєї поінформованості;

б) основний обов’язок свідка – дати правдиві свідчення, тому він повинен
попереджуватися про кримінальну відповідальність за дачу завідомо
неправдивих показань (стаття 384 Кримінального кодексу (далі – КК)
України) і відмову від дачі показань (стаття 385 КК України);

в) суддя повинен з’ясувати відносини свідка та осіб, що беруть участь у
справі, і має можливість по перелічених в законі випадках не допустити
свідка до опитування;

г) свідок допитується у відсутності інших свідків, які ще не допитані
судом;

д) свідок має право отримати у разі необхідності захист для безпеки
згідно зі ст. 380 КК України;

Виходячи з чинного законодавства, виявляється доречним також закріпити
імунітет свідка, передбачивши групи осіб, яких не можна опитувати як
свідків (судді, адвокати, захисники), а також випадки, коли особа згідно
зі статтею 63 Конституції України має право відмовитися від свідчення
(проти дружини, дітей, батьків).

Необхідно прирівняти правове положення аудитора до статусу свідків
(після введення останніх у процес); зокрема, аудитор повинен
попереджуватися про кримінальну відповідальність за дачу завідомо
неправдивих показань і відмову від давання показань.

3. Перегляд судових рішень в касаційному порядку

Із прийняттям 21 червня, 12 липня 2001 р. та 7 березня 2002 р. Верховною
Радою України Законів про внесення змін до Кримінально-процесуального
кодексу України (далі — КПК), Цивільного процесуального кодексу України
(далі — ЦПК), а також із прийняттям Закону від 7 лютого 2002 р. «Про
судоустрій України» істотно змінився порядок перевірки та перегляду
Верховним Судом України судових рішень, ухвалених місцевими та
апеляційними судами.

Відповідно до зазначених Законів передбачений попереднім процесуальним
законодавством перегляд у порядку судового нагляду рішень, ухвал і
постанов суду, що набрали законної сили, скасовано.

Конституцією України та зазначеними Законами громадянам забезпечується
право апеляційного та касаційного оскарження судових рішень.

Згідно із положеннями статті 323 ЦПК, абзацу першого підпункту 9 пункту
3 розділу VII Закону України “Про судоустрій України” та статей 383,
385, 386, 387 КПК (в новій редакції Законів) Верховний Суд України є
судом касаційної інстанції.

Касаційне оскарження судових рішень у цивільних справах

Касаційне оскарження судових рішень у цивільних справах

“Відповідно до ч. 1 ст. 327 ЦПК України касаційна скарга у письмовій
формі подається безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм
матеріального права чи порушення норм процесуального права (ч. 2 ст. 324
ЦПК України).

Касаційну скаргу може бути подано протягом двох місяців з дня набрання
законної сили рішенням (ухвалою) апеляційного суду (ч. 1 ст. 325 ЦПК
України).

Вимоги щодо форми і змісту касаційної скарги, передбачені ст. 326 ЦПК
України.

При її оформленні слід звернути особливу увагу на необхідність точного
зазначення:

— найменування касаційної інстанції відповідно до частини першої статті
323 Цивільного процесуального кодексу України, абзацу першого підп. 9 п.
3 розд. VII Закону України “Про судоустрій України” та її адресу –
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, адреса –
01024, м. Київ, вул. П.Орлика,4-а;

— у відповідності до паспортних даних або свідоцтва про державну
реєстрацію прізвищ, імен та по-батькові фізичних осіб, найменування
юридичних осіб, які подають скаргу або беруть участь у справі, а також
їх місця проживання або місцезнаходження (бажаним є зазначення засобів
зв’язку);

— рішень (ухвал), що оскаржуються;

— в чому полягає неправильне застосування судом норм матеріального права
чи порушення норм процесуального права;

— клопотання особи, яка подає скаргу;

— переліку письмових матеріалів, що додаються до скарги.

Касаційна скарга повинна бути підписана особою, яка подає скаргу, або її
представником. У випадку подачі касаційної скарги представником, до неї
в обов’язковому порядку повинна бути додана довіреність або інший
документ, що посвідчує повноваження представника.

До касаційної скарги повинні додаватися копії скарги та доданих до неї
матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі, а
також копії оскаржуваних рішень (ухвал) судів першої та апеляційної
інстанцій.

При подачі касаційної скарги сплачується сума судового збору.

До прийняття та набуття чинності Законом України “Про судовий збір”, при
подачі касаційної скарги сплачується державне мито, порядок сплати та
ставки якого визначені Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне
мито” від 21 січня 1993 року № 7-93.

Відповідно до підп. з) п. 1 ст. 3 зазначеного Декрету із скарг на судові
рішення, що набрали законної сили, сплачується 50 відсотків ставки, що
підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви й скарги, а з
майнових спорів — ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми. До
касаційної скарги необхідно долучати оригінал квитанції про сплату
державного мита.

У випадку наявності пільг по сплаті державного мита, про це слід
зазначати у касаційній скарзі з посиланням на відповідний пункт ст. 4
Декрету Кабінету Міністрів України “Про державне мито” (після набуття
чинності Законом України “Про судовий збір” – на відповідну статтю
згаданого Закону) та в необхідних випадках долучати копію
підтверджуючого документа (наприклад, посвідчення, рішення компетентного
органу тощо).

Подання касаційної скарги, не оформленої відповідно до вимог,
встановлених ст. 326 ЦПК України, або несплата суми державного мита
(судового збору) тягне за собою залишення касаційної скарги без руху з
повідомленням скаржника та наданням йому строку для усунення недоліків.
Якщо у вказаний в ухвалі строк недоліки не будуть усунуті, касаційна
скарга буде вважатися неподаною і повернута скаржнику (ч. 2 ст. 327 ЦПК
України).

З питань невиконання або неналежного виконання судових рішень, що
набрали законної сили, слід звертатися до Департаменту державної
виконавчої служби як урядового органу державного управління, який діє у
складі Міністерства юстиції України, державної виконавчої служби
Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя,
державної виконавчої служби у районах, містах (містах обласного
значення), районах у містах”.

Постанову Вищого господарського суду України, відповідно до положень
статей 111-14—111-16 Господарського процесуального кодексу України (далі
— ГПК), прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого апеляційного
господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляційного
господарського суду, а також ухвалу Вищого господарського суду України
про повернення касаційної скарги (подання) мають право оскаржити до
Верховного Суду України сторони у справі та Генеральний прокурор
України.

Касаційна скарга, касаційне подання Генерального прокурора України на
постанову чи ухвалу Вищого господарського суду України подаються до
Верховного Суду України не пізніше одного місяця з дня їх прийняття
через Вищий господарський суд України.

Згідно зі ст. 111-20 ГПК постанова Верховного Суду України є остаточною
й оскарженню не підлягає.

Судові рішення господарського суду, що набрали законної сили, прийняті
судом першої інстанції, можуть бути переглянуті за нововиявленими
обставинами за заявою сторони, поданням прокурора не пізніше двох
місяців із дня встановлення обставин, що стали підставою для перегляду
рішення, тим господарським судом, який прийняв ці судові рішення.

Перегляд за нововиявленими обставинами постанов і ухвал апеляційної і
касаційної інстанції, якими змінено або скасовано судове рішення суду
першої інстанції, здійснюється судом тієї інстанції, яким змінено або
прийнято нове рішення.

Похожие записи