Реферат на тему:

Англійський колоніальний режим у Канаді та його особливості (друга пол.
XVIII ст.)

Після встановлення королівського управління у Новій Франції( у 1663 р.
французька Корона© прагнула до панування не лише у цій провінції, а й на
всьому північноамериканському континенті. Прибутки від хутряної торгівлі
–головної галузі колоніальної економіки французької Канади – були
величезними. Англія також мріяла про колоніальне завоювання всієї
Америки і про гегемонію на хутряному ринку. У другій пол. XVII
ст. колоніальна експансія Англії посилилась і вже в 1664 р., захопивши
Нові Нідерланди, створилась безперервна лінія англійських колоній уздовж
Атлантичного узбережжя від іспанської Флориди до Нової Франції. Крім
того, в 1670 р. на підставі хартії короля Карла ІІ у Лондоні була
створена «Компанія Гудзонової затоки», яка здобула право на освоєння
величезних територій у Північній Америці, зокрема і тих, які Франція
вважала своїм володінням, а також на торгівлю хутром, мінералами та
іншими товарами з земель Принца Руперта [18, c.256]. Фактично компанія
спромоглась створити на цих землях переселенську управлінську колонію, в
якій випускала гроші, збирала податки, чинила правосуддя, вела війни
[20, c.143-144; 30, c.133-134]. Відтак, Нова Франція була затиснута в
лабети між англійськими володіннями.

Однак Нова Франція була занадто слабкою, щоб ліквідувати англійські
поселення, а англійські колонії занадто індиферентними, щоб завоювати
Нову Францію. Тому боротьба між ними зводилася лише до рейдів,
скерованих на завоювання окремих поселень. Як правомірно зазначив
С.Б.Райерсон, «у Північній Америці ні англійські, ні французькі колонії
самі по собі не були достатньо сильними, щоб завдати іншій стороні
нищівного удару. Лише безпосередня участь у війні колоніальних держав,
які воювали між собою, могла привести до вирішального успіху»[11,
c.203]. Упродовж 1689–1763 рр. між цими двома метрополіями вибухнуло
чотири війни, які в кінцевому результаті привели до завоювання Нової
Франції і переходу її під англійську юрисдикцію.

Перші три війни між Францією й Англією вибухнули в Європі ще до
поширення у Північній Америці. Зокрема, це війни короля Вільяма
1689-1697 рр., королеви Анни 1702-1713 рр. і короля Георга або війна за
австрійський спадок 1744-1748 рр. Характерно, що перша з них закінчилася
Рісвікським мирним договором 1697 р., який не приніс перемоги жодній із
сторін. Лише після другої війни кожна з воюючих сторін одержала певні
території. Так війна, розпочата у 1701 р. династичною сваркою між
Бурбонами і Габсбургами за іспанський престол, закінчилась перемогою
Англії в Європі і позбавила Францію у Північній Америці Ньюфаундленда,
Акадії та всієї Гудронової протоки. Ці результати були оформлені
Утрехтським мирним договором, підписаним у 1713 р. При цьому, згідно з
п. 12 цього мирного договору, Англія здобула «всю нову Шотландію або
Акадію в її давніх кордонах, а також м. Пор-Руайаль»[30, c.9]. Це
положення має досить таки абстрактний і невизначений характер, тому
через деякий час воно викликало непорозуміння між сторонами, які уклали
такий договір. Англія розширено тлумачила п. 12, вважаючи, що їй
належить уся східна Канада, у тому числі Нью-Брансуїк, Кейп-Бретон і
Мен. Франція, в свою чергу, заперечувала проти цього і заявляла, що під
Акадією слід розуміти лише півострів Нова Шотландія і не більше.

У війні 1740-1748 рр. головною ареною боротьби знову стала Європа. У
1748 р. воюючі сторони підписали Ахенський мирний договір, за яким
Англія повернула Франції Луїзбург в обмін на торговельний пост у
Мадрасі, що в Індії. Однак, як вважає А.Ю. Зубков, «Ахенський мирний
договір 1748 р. виявився, по суті, лише перемир’ям. Загальновизнаних
кордонів володінь на північноамериканському континенті не було»[4,
c. 170]. Призначена, за умовами Ахенського мирного договору, спільна
англо-французька комісія, яка засідала у Парижі три роки, безуспішно
намагалась вирішити проблему кордонів колоніальних володінь. Французи
мали намір залишити Англії лише вузьку ділянку атлантичного узбережжя і
район на північ від іспанських володінь у Східній Луїзіані, яка в свою
чергу претендувала на землі ірокезів, що охоплювали район між Алеганами
та Міссісіпі, оз.Гурон і р. Оттаву. Англія мотивувала свої вимоги
наявністю колоніальних хартій, згідно з якими вони володіли «правами» на
весь континент від Атлантичного до Тихого океанів [27, c.26]. Крім того,
французька колоніальна адміністрація усвідомлювала, що володіючи
долиною р. Огайо, англійці поставлять під загрозу лінії і комунікації
між Канадою та Луїзіаною [22, c.285] і тоді «жодні ресурси Франції не
врятують Канаду» [29, c.157]. Така невизначеність чітких кордонів між
Новою Францією та англійськими колоніями стала однією з причин чергової
війни у Північній Америці.

Щодо четвертої війни, то вона розпочалася безпосередньо у Північній
Америці у 1754 р. між англійськими і французькими колонізаторами.
Метрополії підтримали свої колонії в їхніх воєнних компаніях.Зокрема,
інструкції з Лондону, отримані генерал-майором Бреддоком в кінці
листопада 1754 р., вміщували настанови стратегічного плану: «…витіснити
французів з районів, які були власністю британської корони, не посягаючи
в той же час на «законні» володіння Франції»[4, c. 173]. Крім того,
восени 1755 р. англійці учинили розправу над жителями Акадії, виселивши
їх з обжитих земель [7, c. 212-215; 31, c. 175-177]. У 1756 р. воєнні
дії охопили і європейський континент. З початком Семирічної війни у
Європі у 1756 р. французам вдалося здобути декілька перемог над
англійцями у Північній Америці.

Однак незабаром фінансова і промислова могутність Англії, а також
господарські успіхи англійських північноамериканських колоній стали
відчутними. Зокрема, вирішальну роль у перемозі відіграв англійський
королівський флот, який повністю переорієнтував увесь хід військових дій
у Північній Америці [3, c. 110-111]. Цим успіхам слабка Нова Франція
могла протиставити хронічний голод серед населення, корупцію і ворожнечу
у правлячій колоніальній верхівці, суперечності між місцевими жителями і
представниками метрополії [17, c.66].

Весною 1758 р. Англія розпочала великі воєнні операції щодо захоплення
Канади. 9 вересня 1759 р. капітулювало м. Квебек, з падінням якого
пов’язують закінчення періоду французького колоніального панування у
Канаді. У 1760 р. англійські війська захопили м. Монреаль і Нова Франція
перетворилася в окуповану територію Англії. Її доля остаточно
визначилася у 1763 р. умовами Паризького мирного договору [26,
c.115-119; 30, c.3-4, 48-49], згідно з яким Франція відмовилася на
користь Англії від усіх своїх колоніальних володінь на схід від
Міссісіпі. Він також зафіксував такі головні результати війни: поразку
Франції, створення англійської колоніальної імперії, проголошення Англії
повновладною владичицею на морях, а також позбавив Францію можливості
надалі проводити дослідження нових територій на північноамериканському
континенті.

Політика Англії у новій колонії визначилася не відразу. Якщо війна між
двома колоніальними державами у Північній Америці завершилась, то в
Європі вона ще тривала. Тому початковий етап англійського панування у
Канаді прийнято називати періодом воєнного режиму(. Його хронологічні
рамки визначаються з моменту капітуляції Нової Франції 9 вересня 1760 р.
до 10 серпня 1764 р., коли закінчився 18-місячний строк після підписання
Паризького мирного договору 1763 р. Саме тоді вступило в дію цивільне
управління англійців, а канадців стали вже юридично вважати британськими
підданими.

Упродовж цього періоду Канада перебувала під контролем англійської армії
і її керівництво здійснювалось згідно з 55 пунктами капітуляції [26,
c.71-80; 30, c.3-4, 46-47]. Умови капітуляції ззовні виглядали досить
помірними. Жителям гарантувалось збереження їх власності, свобода
віросповідання, право жителів і надалі проживати у своїх будинках
(важливий пункт, якщо згадати про події в Акадії). Щодо сплати церковної
десятини католиками і дії норм Паризького звичаєвого права, то це
«залежатиме від королівської милості».

Капітуляція Нової Франції перед Англією означала також зміну
колоніального управління. Відповідно до прокламації генерала Дж.
Емхерста, який в цей період очолював колоніальну адміністрацію, Нова
Франція була поділена на три округи: Квебек, Монреаль і Труа-Рів’єр на
чолі з воєнними губернаторами, наділеними усією повнотою влади.
Управляти територією повинні були капітани міліції, призначаючи яких
перевагу надавали тим, хто займав ці посади до завоювання.

Нова англійська адміністрація вирішила взяти собі в союзники католицьке
духовенство і аристократію, уклавши своєрідну «aristocratic compact». З
цього приводу дослідник А.Дубус зазначив, що «створення аристократичного
альянсу в долині р. Св. Лаврентія закріпило співучасть трьох соціальних
груп, зацікавлених у підтримці Старого режиму – офіцерів британської
армії і вищої колоніальної адміністрації, франкоканадських дворян і,
нарешті, католицької церкви» [25, c.27]. Щодо франкоканадського
духовенства, то воно після завоювання зайняло ще стійкіші позиції в
соціальному та політичному житті колонії, ніж ті, які вона мала
перебуваючи під французьким керівництвом. Саме з моменту утвердження
англійського колоніального панування розпочався домінуючий вплив
католицької церкви, який зберігся упродовж усієї історії Квебека.

Разом з тим капітуляція призвела і до змін у правовому становищі
населення колишнього французького володіння. На 1760 р. в соціальній
структурі виділилася центральна світська еліта, яка складалася з
офіцерів, чиновників і буржуазії. Її склад комплектувався переважно з
французів, які селилися у всіх містах колонії.

Що сталося ж з цими соціальними прошарками після завоювання?

Деякі дослідники на це запитання дають досить таки спрощену відповідь:
французи депортували, а франкоканадці залишилися. Насправді ж, лише 2
тис. чол. покинули Канаду заради Франції. Серед них – головно керівний
склад адміністратори, великі сеньйори, новоприбулі в Канаду. Щодо
франкоканадської буржуазії, то їй залишилася лише роздрібна торгівля,
оскільки оптова повністю перейшла до рук англоканадців [19, c.27-29].

Щодо селянства, то воно сприйняло завоювання лише як зміну колоніального
режиму однієї держави колоніальним режимом іншої. Збереження
сеньйоріального землеволодіння англійською короною мало забезпечити
одержання доходів у завойованій колонії [6, c. 142-147]. Отже, життя
абітанів залишилося без змін. Вони і надалі жили у своїх сільських
місцевостях з приходськими священиками – кюре та своїми звичаями і
традиціями.

Багато істориків стверджують, що завоювання Канади Англією породило нову
національну проблему у Північній Америці. Якщо раніше національне
питання стояло як проблема відносин європейців з корінним населенням –
індіанцями, то тепер мова йшла про панування одного європейського народу
над іншим [1, c. 23-26; 13, c.85; 15, c.76; 23, c.13-27].

Однак є й інші, які вважають, що конфлікт між Англією і Францією не мав
на меті підкорити французів чи встановити панування над іншою
ідеологією. У 1760 р. мова йшла лише про політичне й економічне
панування. Головна мета війни у Північній Америці полягала в тому, щоб
захопити нові території і розширити межі колоніального впливу Англії.
Лише через декілька десятиріч випливе конфлікт між англійцями та
франкоканадцями і головною причиною його буде релігія [25, c.27-28; 30,
c.3-4, 47].

Після підписання Паризького мирного договору 1763 р., який юридично
оформив закінчення Семирічної війни і перехід Нової Франції під
юрисдикцію Англії, англійський король Георг III (1738-1820) 7 жовтня
1763 р. обнародував Прокламацію – перший офіційний документ, який
зафіксував основи нового колоніального режиму в Канаді. Старі англійські
колонії, включаючи Нову Шотландію, вже володіли стандартною системою
управління: призначувані губернатори, рада, виборна законодавча
асамблея, дія норм англійського права і місцевих актів [5]. Тому цей акт
мав на меті перенести управлінські форми до «нових» провінцій з метою
розселення там англомовного населення.

Відтак було проголошено про утворення чотирьох нових колоніальних
володінь: Квебека, Східної Флоріди, Західної Флоріди і Гренади. У
Квебеці створено колоніальний уряд у складі губернатора і дванадцяти
призначуваних ним радників. Губернатор був водночас і цивільним, і
військовим главою провінції, тому він призначався з офіцерського складу.
Першим губернатором Квебека став генерал Мюррей (1721-1794). Фактично
він був наділений повноваженнями диктатора – змушував населення
присягати на вірність, видавав будь-які законодавчі акти, чинив
правосуддя, призначав суддів, єпископів, священиків, надавав землі в
користування чи дарував їх, міг вести війну проти «ворогів, піратів і
бунтівників». Губернатор зобов’язувався підтримувати протестантську
церкву і сприяти представникам метрополії. При ньому діяла рада як
дорадчий і допоміжний орган, до складу якого входили
лейтенант-губернатори міст, судді та інші особи з англійського оточення.
За їхньою згодою губернатор повинен був, якщо дозволяли обставини і
становище в колонії, скликати виборну асамблею, і управляти колонією на
такий кшталт і в такій формі, як в інших англійських колоніях та
провінціях Америки.

Посилання на «обставини і становище в колонії» є досить таки
невизначеним, і остання стаття цього документа дозволяла обирати в
асамблею лише протестантів, тоді як 99% населення фактично були
католиками, тому такі положення можна розцінювати як замасковану відмову
англійських властей надати населенню будь-які виборні інститути.

На Квебек була поширена дія англійських законів і судової системи.
Губернаторською прокламацією від вересня 1764 р. встановлювалися суди
різних інстанцій. На посади мирових суддів призначалися лише
протестанти, а оскільки їх кількість у колонії була ще незначною,
довелося навіть ліквідувати округ Труа-Рів’єр, де майже зовсім не було
протестантів, і поділити колонію на два округи – Монреаль і Квебек.
Канадських адвокатів і прокурорів допускали у вищі суді, а також
дозволялось обрання франкоканадців до складу присяжних Верховного суду
колонії, оскільки в Канаді ще не було жодного адвоката або прокурора,
який знав би французьку мову. Судочинство, як і усю адміністративну
діяльність, чинили лише на англійській мові, що створювало значні
труднощі для франкоканадців [2, c. 91].

Прокламація 1763 р. проголошувала для місцевого населення свободу
віросповідання, дозволяла діяльність римо-католицької церкви у межах,
допустимих законами Великобританії, а також не змінила і системи
феодального землеволодіння.

Як уже зазначалось, одним з головних завдань Прокламації 1763 р. було
розселення англомовного населення на нових територіях. При цьому вона
встановила заборону поселятися на захід від Аппалацьких гір. Така
політика була виправданою, оскільки незадовго до цього відбулися
заворушення індіанських племен. Тепер відповідальність за виконання цих
положень прокламації була покладена на Суперінтенданта у справах
індіанців, який призначався з Лондону. Його робота головно полягала в
тому, щоб укладати договори з корінними жителями і стабілізувати хутряну
торгівлю.

Після прийняття Прокламації 1763 р. настає найскладніший період
канадської історії. У ці роки британська імперія втратила свої
північноамериканські володіння в результаті війни за незалежність
(1775-1781) і була заснована сучасна Канада.

У 1765 р. був призначений новий квебекський губернатор Карлетон
(1724-1808), який продовжував політику Мюррея, спрямовану на зміцнення
зв’язків з франкомовними сеньйорами, буржуазією і католицьким
духовенством. Невдовзі він переконався, що в авторитарній структурі
квебекського суспільства саме ці категорії населення можуть стати
головним осередком британської могутності у Північній Америці. Така
думка була також підкріплена подіями, які відбувалися в сусідніх
тринадцяти північноамериканських колоніях Англії. Тому він вирішує
збільшити військовий захист Квебека і перетворити його в опорну базу
англійської корони у Північній Америці. Для цього необхідно було
заручитися підтримкою франкомовного населення шляхом відмови метрополії
від політики швидкого «розфранцуження» Канади і проявити певну гнучкість
та поступливість у канадських справах.

3ериторії нинішніх штатів Огайо, Мічіган, Вісконія, Іллінойс, Індіану.
Таке рішення диктувалось намірами англійських властей не допустити
заселення цієї території американськими колоністами і, крім того, долина
р. Міссісіпі в період французького панування управлялась з Канади, а
тому «Квебекський акт не встановив нового політичного поділу, а лише
зберіг існуючі традиції» [10, c.79].

Квебекський акт проголосив свободу римо-католицького віросповідування.
Католицькій церкві були повернені її права і привілеї, зокрема і право
на збір церковної десятини з віруючих католиків.

Акт відновив французьке цивільне право, однак зберіг дію англійського
кримінального права. Надаючи католикам можливість обіймати будь-які
громадські посади, водночас відкидав недоторканність особи та виборні
інститути.

Колоніальна адміністрація залишилася без змін: уся влада в колонії і
далі належала генерал-губернатору, наділеному дикторськими
повноваженнями, і законодавчій раді, яка налічувала від 17 до 23 чол.

Прийняття Квебекського акта викликало у Канаді бурхливу реакцію. Якщо
англійська меншість розгорнула рух за його скасування, не виступаючи,
однак, проти колоніального режиму взагалі, то місцеві сеньйори і
католицьке духовенство, які претендували у своїх вірнопідданських
петиціях на право говорити від імені всієї франкоканадської національної
спільності, зустріли його захоплено. Щодо основної маси
франкоканадського населення – селянства, – то воно, звичайно, без
ентузіазму зустріло звістку про відновлення церковної десятини і
ненависних старих феодальних повинностей.

У 13 англійських колоніях Квебекський акт викликав різко негативну
реакцію. 24 жовтня 1774 р. делегати першого Континентального конгресу у
Філадельфії схвалили «Лист жителям провінції Квебек», в якому
критикували зміст закону і закликали приєднатися до союзу американських
колоній, підтримати їх справедливу боротьбу. І хоча Канада була втягнута
у збройну боротьбу американських колоністів, однак не розділила долю 13
колоній, і Великобританія зберегла у ній своє панування. Декларація,
незважаючи на всю її велику вибухову силу, не дала французькому
населенню Квебека впевненості, що його національні права у випадку
вступу у союз штатів будуть гарантовані. Шовінізм англоканадської
меншості, неоднозначність позицій Континентального конгресу, «який
плямував католицизм в Англії і вихваляв свободу совісті у Квебеці»,
викликали у багатьох канадців відчуття стриманості і настороженості.
Нездатність американських патріотів запропонувати франкоканадцям у ході
війни за незалежність переконливого вирішення національного питання
використовували власті і церква Квебека для розпалювання
антиамериканських настроїв. І, нарешті, проголосивши благородну мету
звільнення канадців від гніту метрополії, американці почали вдаватися до
методів насилля, перетворюючись у визволителів на словах і загарбників
насправді [14, c.25].

Найістотнішим наслідком Війни за незалежність у США, який вплинув на
політику Англії у Канаді і внутрішній розвиток колонії, став переїзд у
Канаду численних ворогів американської революції – лоялістів.
Лоялістська еміграція поряд із подальшою імміграцією у Канаду з Англії і
США заклала основи для формування нової англоканадської нації, у
результаті якої у подальшому склався двонаціональний характер Канади
[12, c.929].

Метрополія надавала лоялістам території на заході Квебека, переслідуючи
такі дві цілі. З одного боку, навколо канадців склалося б англійське
оточення, а з іншого – поселення лоялістів уздовж кордону із США
створили б надійний захист від можливої експансії американських сусідів
із півдня [17, c.83].

З перших днів існування нових поселень розпочався рух за введення
вільної системи землекористування, спалахнули заворушення, породжені
невдоволенням привілейованої лоялістської верхівки офіцерами, які
узурпували владу в округах – тауншіпах, відсутністю представницьких
виборних органів. Усе це в результаті вилилося у рух за скасування
Квебекського акта 1774 р. На чолі руху стали канадські торговці, чиї
інтереси йшли в розлад із діями колоніальних властей. У русі за реформи
активну участь брало і франкоканадське населення: найперше представники
нової місцевої буржуазії – франкоканадські торговці, середні верстви –
ремісники і міські жителі. У петиціях знайшли відображення і інтереси
менш активного в політичному відношенні селянства. Однак колоніальна
верхівка всіляко поставала проти радикальних змін і піклувалася в першу
чергу про зміцнення існуючого колоніального устрою.

У 1787 р. водночас з новою хвилею збору підписів під петиціями на адресу
короля і парламенту у колонії виникла справжня політична криза.
Колоніальний режим, по суті, був паралізований, губернатор і Законодавча
рада не могли виконувати навіть свою безпосередню функцію – збирати
податки і збори. Невдоволеність існуючим станом справ у Канаді, зміна
ситуації у всій Британській колоніальній Імперії після Війни за
незалежність потребували внесення негайних і необхідних коректив у
політику Лондона.

У лютому 1791 р. англійський парламент схвалив проект закону про Канаду,
який дістав назву Конституційного акта 1791 р. За цим актом, колишня
колонія Квебек поділялася на дві провінції – Верхню (англійську) і Нижню
(французьку) Канаду, кордон між якими встановлювався по р. Оттаві [2,
c. 129].

Згідно з Конституційним актом 1791 р., англійський монарх і парламент
метрополії були носіями вищої влади у провінціях Британської Північної
Америки. Влада короля виражалася передусім у тому, що він вважався
верховним власником усіх суспільних земель у колонії, призначав вищих
посадових осіб у колонії: губернатора, верховного суддю, головного
прокурора, скарбника та ін. Проте на практиці призначення обмежувалося
губернаторським постом, а на всі інші посади призначав сам губернатор
від імені короля. Під безпосереднім контролем корони перебувала значна
частина доходів провінцій, а також право «патронажу», тобто призначення
на релігійні посади. Щоправда, це право не поширювалося на
римо-католицьку церкву, де єпископ призначався папою, а місцеві
священики – кюре обиралися на зборах приходу за рекомендацією єпископа.

Міністр у справах колоній був головною і основною особою, якій
підкорялися чиновники колоніальної адміністрації. Один із перших
істориків канадської революції, біограф Вільяма Маккензі Ч.Ліндсей,
справедливо зазначав, що «уся сила уряду була сконцентрована на
Даунінг-стріт, і всі колоніальні чиновники, від вищих до нижчих, були
маріонетками у руках міністра у справах колоній» [24, c.345-346].

Кожна провінція мала свій колоніальний уряд на чолі з губернатором,
наділеним вищою законодавчою, військовою і судовою владою, колоніальний
парламент, який складався із верхньої палати – Законодавчої ради і
нижньої – асамблеї. Членів Законодавчої ради губернатор призначав
пожиттєво. Із спадковим правом, асамблея обиралася населенням на
підставі майнового цензу. Згідно з Конституційним актом 1791 р., виборче
право у колонії надавалося чоловікам, які досягли 21 року і мали
британське підданство щонайменше один рік. Майновий ценз був досить
високим. Відтак жінки, робітники, щойно прибулі емігранти позбавлялися
виборчого права. Обмеженість виборчого права поглиблювалась нерівним
представництвом від різних населених пунктів. Депутати асамблеї мали
обиратися від графств і міст, проте норма представництва властями не
дотримувалася.

Усі старі закони залишалися у силі, так само як і усі колоніальні
обмеження на торгівлю та ін. На території Нижньої Канади зберігалися
феодальні порядки, а на території Верхньої Канади земля відтепер повинна
була надаватися на підставі англійського вільного тримання (фрігольда).
У Нижній Канаді цей принцип не мав обов’язкового характеру.
Римо-католицька церква і далі мала право на збір десятини з католиків,
однак усі інші привілеї отримувала англіканська церква.

Порівнюючи з попереднім колоніальним устроєм, Конституційний акт 1791 р.
у певному розумінні означав поступку з боку метрополії. Населення Канади
на відміну від населення інших англійських колоній у Північній Америці
вперше здобуло право обирати представницькі орган – асамблею.
Колоніальні асамблеї відіграли важливу роль у зростанні визвольного руху
і завоюванні незалежності, а встановлений, хоч і на незначній території
принцип вільного буржуазного володіння землею став однією з основ
розвитку капіталістичних відносин у країні [8, c. 65].

Парламентський акт 1791 р. зробив поступку франкоканадському населенню –
надав право обирати своїх представників у провінційну асамблею. Проте
надане право було химерою, адже воно не давало жодної реальної влади.
Здавалося б, поступкою франкоканадській більшості був і поділ Квебека на
дві провінції, але це зовсім не означало відмови метрополії від політики
«розфранцуження». Як справедливо зауважує В.А. Тішков, «з метою
забезпечення лояльності підданих, метрополія залежно від обставин
намагалася поєднати політику поступок франкоканадському населенню з
політикою його «заанглізування» [16, c.103].

Зберігши формально французьке право і закони, Конституційний акт 1791 р.
не надав жодних гарантій їх дотримання. Щодо судочинства і управління
колонією, то тут використовувалась лише англійська мова. У Акті не було
сказано жодного слова про право франкоканадців на свою мову.

Отже, головними причинами утвердження англійського колоніального режиму
в Новій Франції були поряд з «економічними конфліктами» між французькими
і англійськими торговцями хутром й конфлікти між самими метрополіями за
сфери впливу. Чотири війни що відбулися упродовж 1689–1763 рр., у
кінцевому результаті привели до переходу французького володіння під
англійську юрисдикцію. Поразка Франції у Північній Америці не була
випадковою. Вона зумовлювалась не лише соціально-економічною відсталістю
французького феодального ладу, який панував тоді у Новій Франції, а й
зовнішніми чинниками(.

На початковому етапі англійського панування у Канаді, який прийнято
називати періодом «воєнного режиму», ця територія перебувала під
контролем англійської армії і її керівництво здійснювалось згідно з 55
пунктами капітуляції, умови якої ззовні виглядали досить поміркованими.
Нова колоніальна політика зводилася до стабілізації відносини як з
франкомовними жителями завойованих північноамериканських територій, так
і з індіанцями. Однак прийняття Прокламації 1763 р., згідно з якою
територія колишньої провінції Нова Франція була «розчленована» і був
встановлений кордон з індіанськими землями, не привело до здійснення цих
завдань.

У колоніальному Квебеці зусиллями метрополії і англійської меншості,
поряд із старими зв’язками підкорення і залежності, встановлюється
система соціальної нерівноправності, національної дискримінації щодо
населення французького походження, яке у своїй масі було експлуатованими
селянами, нижчими і середніми верствами міського населення. Це привело
до загострення у Канаді франкоканадського національного питання, яке
стало складовою соціальної і національної визвольної боротьби.

Загострення політичної ситуації в Північній Америці напередодні Війни за
незалежність у США (1775-1783) змусило англійські правлячі кола виявити
певну гнучкість та поступливість у канадських справах. Політика
Карлетона і прийняття Квебекського акта 1774 р. виявилися неоціненними
для англійського колоніального панування у Північний Америці. Ілюзії і
надії, які породив у франкокандаців цей документ, сприяли тому, що саме
французи з усіх переселенців у Північній Америці стали найнадійнішою
опорою британської корони під час Війни за незалежність.

Істотне зростання населення британського походження за рахунок
лоялістської еміграції потребувало змін у британській політиці і у
лютому 1791 р. англійський парламент схвалив проект закону про Канаду,
який отримав назву Конституційного акта 1791 р. Цим актом колишня
колонія Квебек була поділена на дві провінції – Верхню (англійську) і
Нижню (французьку) Канаду, а головне завдання цього документа було
спрямоване на політику швидкого «заанглізування» франкоканадців.

Отже, в результаті англійського завоювання в Канаді був встановлений
такий колоніальний режим, який спирався на союз англійської колоніальної
адміністрації, привілейованої меншості населення англійського походження
і франкомовного старого панівного класу в особі феодальних сеньйорів та
католицького духовенства, а також поєднував політику «розфранцуження» з
гнучкою політикою поступок.

Література

Агамогланов В.Ш. Обострение национального вопроса в условиях общего
кризиса капитализма (на примере Канады) / Под ред. В.В.Вархрушева. – М.,
1976.

Данилов С.Ю., Черкасов А.И. 12 лиц Канады. – М., 1987.

Ерофеев Н.А. Империя создавалась так… Английский колониализм в XVIII
веке. – М.: Наука, 1964.

Зубков А.Ю. Англо-французское соперничество в Северной Америке в
1754-1756 гг. // Вопросы истории. – 1981. – №7. – C.170-173.

Калашников В.М. Еволюція інститутів держави і права у
північноамериканських колоніях європейських країн (XVII – XVIII
сторіччя). – Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1999.

Качур В.О. Становлення та суть сеньйоріальної системи землеволодіння у
Канаді в період французького колоніального панування (середина XVI ст. –
1763 р.) // Вісник Львів. ун-ту. Серія юридична. – 2001. – Вип. 36. –
С. 142-147.

Кошелев Л.В. Трагедия жителей Акадии // Вопросы истории. – 1971. – №9. –
С. 212-215

Малания И.И. Краткая история Канады. – Торонто, 1945.

Мелкумов А.А. Канадский федерализм: теория и практика. – М.: ОАО
Экономика, 1998.

Милейковский А.Г. Канада и англо-американские противоречия. – М.:
Госполитиздат, 1958.

Райерсон С.Б. Основание Канады. Канада с древнейших времен до 1815 г. –
М, 1963.

Советская историческая энциклопедия. – М., 1965. – Т.6. – С. 929.

Сороко-Цюпа О.С. Из истории франко-канадского национального вопроса //
Национальные проблемы Канады. – М., 1972. – С. 85-90.

Тишков В.А. Американская революция XVIII в. и колониальная политика
Великобритании в Канаде // Американский ежегодник. 1975. – М.: Наука,
1975. – С. 25-32.

Тишков В.А. К истории возникновения франко-канадского национального
вопроса // Вопросы истории. – 1974. – №1. – С. 76-79.

Тишков В.А. Освободительное движение в колониальной Канаде. – М., 1978.

Тишков В.А. Страна кленового листа: начало истории. – М., 1977.

Черкассов А.И. Комментарии // Макленнан Х. Семь рек Канады: /Пер. с
англ. / Под ред. и с предисл. А.И.Черкассова. – М.: Прогресс, 1990. –
С. 256.

Brunet M. La Conquete anglaise et la decheance de la bourgeoisie
canadienne, 1760-1793 // Amirique francaise, XII, 2. – June. – 1955. –
P.27-29.

Charter of Charles II incorporating the Hudson’s Bay Company, 1670 /
Oliver E.H. Documents Relating to the Canadian Northwest. – Ottawa,
1915. – V.II.

Coupland R. The Qubec Act. – Oxford, 1925.

Dorn W.L. Compextion for Empire. 1740-1763. – New York, 1940.

Kruczkowski M. Zmierza dokad Quebec? – W.: KAW, 1979.

Lindsey C. The Life and Times Of William Lyon Mackenzie. – Toronto,
1862. – V.1.

Rioux Marcel. Quebec in Question. – Toronto: James Lewis & Samuel, 1971.

Shortt A., Doughty A.G. Documents Relating to the Constitutional History
of Canada, 1759-1791. – Ottawa, 1918.

Sloane W.M. The French War and the Revolution. – Boston, 1972.

The World Book Encyclopedia (International). – London;Chicago,
1992-1994. – P.112.

Thwaites R.G. France in America. 1497-1763. – N.Y.;London, 1905.

Waite P.B. Pre-Confederation / Canadian Historical Documents Series. 3
vols. – Scarborough, 1965. – Vol. II.

Wrong G.M. The Conquest of New France. A Chronicle of the Colonial Wars.
– New Haven, 1921.

( Під Новою Францією розуміють усю французьку колоніальну імперію в
Півнійчній Америці, яка на початку XVII ст. охоплювала три колонії –
Канаду, Акадію і Луїзіану. Однак часто цей термін торкається лише
колонії Канада, де проживало понад 75% усіх імперських поселенців / The
World Book Encyclopedia (International). – London;Chicago, 1992-1994. –
P.112.

© Качур В., 2002

( Всебічну характеристику “воєнного режиму” можна почерпнути з рапорту
генерала Мюррея, датованого12 грудня 1761 р., текст якого охоплює 34
сторінки і головно присвячений характеристиці суспільного ладу
французької Канади.

( Семирічна війна 175601763 рр. була війною Великобританії, Прусії,
Ганноверу і Португалії проти Франції та її союзників – Іспанії, Австрії
і Саксонії, Швеції і Росії. Саме смерть російської імператриці Єлизавети
Петрівни і вступ на престол Петра ІІІ – прихильники прусського короля
Фрідріха ІІ мали вирішальний вплив на результат війни в Європі, оскільки
новий російський цар оголосив про вихід Росії з профранцузької коаліції
і уклав у 1762 р. союз з Пруссією. Катерина ІІ, яка прийшла до влади
шляхом державного перевороту визнала цей договір недійсним, однак війни
не продовжила. Це значно посилило позиції англо-прусської сторони.

Похожие записи