Реферат на тему:

Аналіз стану та шляхи посилення боротьби з корупцією в Україні

Проблема корупції притаманна всім країнам, як економічно сильним, так і
тим, що мають невисокий рівень розвитку та переживають
соціально-економічну кризу. Розкрадання державних коштів і кредитів, що
веде до зниження добробуту населення, розмежування рівня життя
представників різних верств, економічний занепад – все це притаманне
корупції, яка виступає однією з найбільш актуальних проблем
функціонування держави і розвитку українського суспільства.

Так, у 1998 році за корупційні діяння притягнуто до відповідальності 898
осіб, з яких 93 % – вчинені в цьому ж році, тоді як за 9 місяців 2000
року – 1 155 осіб, з яких 43 % злочинів вчинено в попередні роки,
починаючи з 1995 року. У 1999 році до адміністративної відповідальності
за порушення вимог Закону від 5 жовтня 1995 року “Про боротьбу з
корупцією” притягнуто 1 190, а лише за 6 місяців 2000 р. – 1 548 осіб.
Ці переконливі аргументи свідчать про підвищення рівня корумпованості
держави за умови, коли корупція, як явище, має латентний характер. Як
свідчать результати теоретичних розробок, з усієї кількості злочинів,
пов’язаних із корупцією, реєструється не більше 1 %.

У 2000 р. до судів тільки Харківської області надійшло 327
адміністративних матеріалів відносно 329 осіб (для порівняння: у 1998 р.
таких справ було 290 на 290 осіб, у 1999 р. – 313 на 313 осіб).

Як видно, кількість протоколів, складених співробітниками правоохоронних
органів, кожен рік зростає. Однак про реальну картину корупції, про
ефективність боротьби з нею не можна судити за кількісними показниками,
з допомогою яких у системі управління МВС звітують про проведену роботу.
Ми вважаємо, що ефективність застосованих заходів повинна визначатися
тільки конкретними рішеннями судів.

Не можна погодитись з В. Зеленським і О. Кальманом, які стверджують, що
вищезазначені аргументи свідчать “насамперед про активізацію діяльності
усіх правоохоронних органів по боротьбі з корупцією, а не про підвищення
рівня корумпованості держави”, і не можна робити висновок лише на
підставі кількісних показників, оскільки зазначений чинний Закон не є
досконалим як у визначенні поняття корупції, так і кола осіб, на яких
він поширюється.

У 1998 р. за відсутності підстав для накладення стягнень судами було
зупинено виробництво відносно 141 справи, у 1999 р. – 169; у 2000 р. –
123. Ці дані свідчать про існування істотних помилок, що виникають при
порушенні адміністративних справ, неправильному розумінні правових норм.
При вирішенні таких справ необхідно керуватися відповідними положеннями
Конституції України, Кодексом України “Про адміністративні
правопорушення”, постановою Пленуму Верховного Суду України “Про
практику розглядання судами справ про корупційні діяння та інші
правопорушення, пов’язані з корупцією” від 25 травня 1998 р. № 13.

Згідно із Законом України “Про боротьбу з корупцією”, “корупція – це
діяльність осіб, уповноважена на виконання функцій держави, спрямована
на протиправне використання наданих їм повноважень для одержання
матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг”. Основною формальною
особливістю такого визначення поняття “корупція” є те, що воно має
нормативно-правовий характер, а за формою прояву вона знаходиться
близько до одержання хабара, зловживання владою або посадовим
становищем, хоча і не тотожна їм.

Ми поділяємо думку вчених, які вважають визначення поняття “корупція” у
Законі України “Про боротьбу з корупцією” не зовсім вдалим, оскільки
воно відображає розуміння корупції у вузькому значенні і може бути
застосовано лише у контексті зазначеного закону. Законодавче описання
поняття “корупція” зазнало змін у двох законопроектах, які вносилися на
розгляд парламенту Кабінетом Міністрів України та Президентом України
відповідно у 1998 та 2000 рр.

У першому з них – проекті Закону України “Про внесення змін і доповнень
до Закону України “Про боротьбу з корупцією” (реєстраційний номер 1035
від 13 травня 1998 р.) – корупція визначається “як сукупність
корупційних діянь та діянь, пов’язаних із корупцією, неправомірним
використанням посадовою чи службовою особою, уповноваженою на виконання
функцій держави, свого посадового або службового становища в особистих
цілях, з метою отримання матеріальних благ”, послуг, пільг та інших
переваг, що є несумісним із правовим порядком в Україні. На наш погляд,
таке трактування поняття “корупція” визначає неправомірне використання
посадовою чи службовою особою, уповноваженою на виконання функцій
держави, свого посадового або службового становища “в особистих корисних
цілях із метою отримання матеріальних благ, послуг, пільг та інших
переваг”, в якому уточнення про спеціальну мету неправомірного
використання посадового становища є зайвим, оскільки його зміст свідчить
про корисливий характер діянь правопорушника, про що окремо зазначено у
визначенні цього поняття. Також зайвою є вказівка на несумісність із
правовим порядком в Україні діянь правопорушника, бо неправомірність
діянь – це і є їх несумісність із правовим порядком в Україні.

У другому із вказаних законопроектів, який має назву, аналогічну першому
(реєстраційний номер 5 039 від 14 лютого 2000 р.), корупцію
пропонувалось визначити як “незаконне одержання від фізичних і юридичних
осіб матеріальних благ, подарунків, послуг, пільг, переваг або іншої
вигоди матеріального чи нематеріального характеру особою, уповноваженою
на виконання державних функцій чи прирівняною до неї особою у зв’язку з
виконанням наданих їй повноважень або використання свого посадового
становища”.

Дане визначення відрізняється від передбаченого в Законі та
пропонованого в попередньому проекті насамперед тим, що корупцією
пропонується визнавати отримання не лише вигоди матеріального, а і
нематеріального характеру.

Визначення корупції конкретизується в Законі шляхом виділення двох видів
корупційних діянь, тобто дій, вчинків. Корупційним правопорушенням
потрібно вважати суспільно небезпечне діяння, що посягає на встановлений
порядок здійснення особами, уповноваженими на виконання функцій держави,
наданих їм повноважень, протиправна, навмисна дія чи бездіяльність, за
яку Законом України “Про боротьбу з корупцією” передбачені
адміністративна та інші види відповідальності. Вищезазначене поняття
розкриває матеріальний зміст, юридичну природу і соціальну сутність
корупційного правопорушення.

Об’єктом усіх правопорушень є встановлений порядок здійснення службових
повноважень особами, уповноваженими на виконання функцій держави. А
кожному корупційному правопорушенню притаманний його безпосередній
об’єкт. Прикладом цього є встановлений порядок надання особами,
уповноваженими на виконання функцій держави, сприяння в здійсненні
підприємницької діяльності, а також встановлений порядок надання цими ж
особами інформації юридичним і фізичним особам.

Всі корупційні правопорушення передбачають їх здійснення суб’єктом –
особою, уповноваженою на виконання функцій держави. У статті 2.3 Закону
зазначено два основних види таких осіб: державні службовці, народні
депутати України, народні депутати Автономної Республіки Крим, депутати
і голови міських рад. Керівники державних підприємств, установ та
організацій, як особливий вид державних службовців, передбачені в
частині 1 статті 10 Закону посадовими особами. Вони повинні сприяти
боротьбі з корупційними діяннями та правопорушеннями, пов’язаними з
корупцією, переліченими в статті 5 цього Закону, органам, які ведуть
боротьбу з корупцією. Ця стаття передбачає адміністративну
відповідальність за неприйняття мір у боротьбі з корупцією до керівників
державних підприємств, установ та організацій у вигляді штрафу від
двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

Але аналіз чинного законодавства, що регулює питання боротьби з
корупцією, а також практичне застосування цієї проблеми, приводить до
висновку про розширення кола вищезазначених посадових осіб: закон не дає
повного переліку посадових осіб, яких охоплює поняття “державний
службовець”. На наш погляд, це поняття є вужчим, ніж поняття “посадова
особа”, тому що до перших відносяться лише ті особи, які працюють у
державних установах і виконують завдання та функції держави, що веде до
звуження відповідальності за корупцію, сфери застосування кримінального
закону, а також усуває можливість його використання для припинення
посадових зловживань у важливих галузях економіки. Щодо визначення
поняття державного службовця, то Закон України “Про державну службу”
відносить до них як тих, хто виконує функції держави, так і практичних
виконавців завдань, які ст. 2 Закону визначає як “інші державні
службовці, на яких Законом або іншими нормативними актами покладено
здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих
функцій”.

Особливо необхідно відокремити зловживання в банківській фінансовій
системі. Значно поширеними, зокрема, стали випадки перерахування значних
сум із використання фальшивих платіжних документів, одержання хабарів за
надання кредитів та необґрунтованих пільг позивачам, пролонгування
кредитних угод та інше. Значного збитку державі надають численні факти
використання не за призначенням кредитів, субсидій, прокручування
зворотних коштів у комерційних банках, нецільове використання бюджетних
коштів, фонду приватизації, інноваційного фонду тощо. Але ці дії згідно
з чинним законодавством чомусь не належать до корупційних.

Керівники державних підприємств, установ і організацій, які не є
державними службовцями, таким чином виведені за межі кола суб’єктів
корупційних діянь, тобто не несуть відповідальності за корупційні дії.
Складається враження, що керівникам державних підприємств, установ і
організацій не притаманне вчинення корупційних діянь.

Зовсім інше розуміння суб’єкта корупції набуло у визначенні проекту
Закону України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про
боротьбу з корупцією” (реєстраційний номер 5 039 від 14 лютого 2000 р.)
– до кола суб’єктів пропонується віднести не лише державних службовців,
депутатів, посадових осіб державних органів, а й посадових осіб та інших
службовців державних підприємств, установ, організацій та об’єктів
комунальної власності, які не мають статусу державного службовця,
кандидатів у депутати та на інші виборні посади, деякі інші категорії
осіб.

Зарубіжний досвід вказує на необхідність ширшого тлумачення поняття
суб’єкта корупції. У Росії, наприклад, коло вищезазначених суб’єктів
значно розширено: крім державних службовців, до нього входять керівники
державних підприємств, установ і організацій, у майні і коштах яких
сумарна частка державної та муніципальної власності становить не менше
половини. До суб’єктів корупції відносять і осіб, обраних до складу
органів місцевого самоврядування. Службовців банків та інших
кредитно-фінансових установ Законом Росії також віднесено до суб’єктів
правопорушень, пов’язаних із корупцією, корупційних діянь.

Законодавство деяких західних країн, а також Сполучених Штатів Америки
дає ширше визначення поняття суб’єкта.

Міжамериканська конвенція проти корупції, прийнята главами держав 29
березня 1996 року в Каракасі, розглядає суб’єкт “як будь-яку тимчасову
або постійно оплачувану роботу, або почесну діяльність, що здійснюється
фізичною особою від імені держави або на службі у держави, або в одному
з її інститутів, на будь-якому рівні її ієрархії”. “Урядовий чиновник”,
“посадова особа”, “державний службовець” – ці поняття в Конвенції
урівняні під одним широким визначенням: ”будь-яка офіційна особа або
службовець держави або її органи, включаючи тих, хто був відібраний,
призначений чи обраний для проведення різної діяльності, здійснення
функцій від імені держави, або на службі у держави на будь-якому рівні
її ієрархії”. Таким чином, у статті 2 Закону України “Про боротьбу з
корупцією” необхідно розширити коло суб’єктів корупційних діянь,
доповнити пунктами: керівники банків, підприємств та організацій усіх
форм власності, працівники ОВС, прокуратури, СБУ; слідчі, судді;
працівники контролюючих та наглядових органів; працівники митної служби;
військові посадові особи.

Таким чином, вважаємо, що необхідно додати до статті 2 Закону України
“Про боротьбу з корупцією” наступне визначення суб’єкта корупції: це
посадова особа, а також особа державної сфери управління, уповноважена
на виконання функції держави. Це керівники банків, підприємств та
організацій усіх форм власності, державні службовці, працівники органів
державної влади та органів місцевого самоврядування, працівники ОВС,
прокуратури, СБУ, слідчі, судді; працівники контролюючих та наглядових
органів; працівники митної служби; військовослужбовці, політичні діячі.

Частина 1 статті 10 Закону встановлює обов’язок керівників міністерств і
відомств, державних підприємств, установ і організацій сприяти в
боротьбі з корупційними діяннями і правопорушеннями, пов’язаними з
корупцією і переліченими в статті 5 Закону, органам, що ведуть боротьбу
з корупцією.

Законом України “Про боротьбу з корупцією” державні службовці у разі
вчинення корупційного діяння або повторного порушення спеціальних
обмежень, передбачених статтею 5 цього Закону, поряд з адміністративною
відповідальністю несуть дисциплінарну – звільнення з посади чи інше
усунення від виконання державних функцій. Особам, до яких застосоване
стягнення за статтею 7 Закону, забороняється займати посади в державних
органах та їх апараті протягом 3 років з дня звільнення.

Але виконання судових постанов іноді стає проблемами, які важко
вирішити. Прикладом цього може бути випадок з одним головою сільської
ради, якого було визнано винним у фінансових зловживаннях і притягнено
до адміністративної відповідальності згідно з пунктом “а” статті 1
Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Покарання полягало в штрафі
розміром 425 грн. і позбавлення права займати відповідні посади протягом
трьох років із дня звільнення. Однак сільський голова залишився на своїй
посаді і сьогодні. Рішення про дострокове припинення його повноважень
згідно зі статтею 79 Закону України “Про місцеве самоврядування” може
прийняти сесія міської ради, яка вирішила не усувати голову з даної
посади.

Як видно з даного прикладу: з одного боку, існує судова постанова, з
іншого – рішення сесії, яка захищає інтереси голови та рішення якої і
підписав він сам.

Ми вважаємо, що такі суперечливі випадки можуть призвести до падіння
авторитету суду, якщо вони не будуть вирішені на законодавчому рівні.

До основних причин низької ефективності боротьби з корупцією слід
віднести, на наш погляд, неузгодженість чинного законодавства в питанні
визначеності органів, що зобов’язані нести відповідальність за цю
роботу.

У Законі України “Про боротьбу з корупцією” більшість державних органів,
на яких покладається функція боротьби з корупцією є МВС України, СБУ,
органи прокуратури, де основну роботу виконує МВС, у зв’язку з тим, що
СБУ і прокуратура не мають можливості вести боротьбу з цим явищем на
всіх рівнях.

При цьому необхідно зазначити, що іноді до суду надходять протоколи,
згідно з якими притягаються до відповідальності особи, дії яких не є
правопорушенням, що передбачено законом, або до відповідальності
притягуються посадові особи, які не є державними службовцями. А також –
після закінчення строків, передбачених статтею 38 КпАП України. Так,
покарали директора комунально-житлового експлуатаційного підприємства,
який також не був суб’єктом даного правопорушення.

Об’єктом посиленої уваги МВС залишається подальше вдосконалення
стратегії і тактики протидії прояву корупції. Для цього, зокрема,
розроблені і впроваджені в оперативну діяльність методики виявлення і
попередження розкрадання грошей в АПК, у нафтовій галузі, виявлення
злочинів, пов’язаних з відмиванням грошей за допомогою фіктивних
підприємств. За окремим дорученням уряду розроблені
організаційно-правові заходи щодо проекту державної програми
реорганізації економіки, спрямовані на зниження рівня криміналізації,
соціально-економічної сфери і забезпечення економічної безпеки держави.
Сьогодні в Україну почали повертатися українські кошти, які
“перекрутилися” за кордоном і нині господарі змушені їх повертати у
вигляді інвестицій, тому що на Заході важко витратити гроші – повинен
прозвітувати, де їх взято. І оскільки Україна не прийняла відповідний
Закон, 6 вересня 2001р. міжнародною Групою з розробки фінансових заходів
боротьби з відмиванням доходів (FATF) її внесено до так званого “чорного
списку” країн, які не здійснюють належних заходів щодо боротьби з
відмиванням коштів.

З урахуванням положень концепції боротьби з корупцією на 1998–2005 рр. і
згідно з указом Президента України розроблено план скоординованих
організаційно-практичних і професійних заходів МВС, Державних податкових
адміністрацій, Державної митної служби, СБУ та інших державних органів
виконавчої влади.

Але процес ускладнюється тим, що в державі нема єдиного органу, для
якого боротьба з корупцією була б основною, а не побічною функцією, і
який би не тільки розкривав і розслідував, але й попереджував корупцію.

Уряди багатьох країн намагаються сприяти зусиллям, спрямованим на
викриття корупції шляхом формування спеціальних органів боротьби з цим
злом. Так, у Сингапурі створено комісію з питань боротьби з корупцією; в
Гонконгу – Незалежну комісію боротьби з корупцією; в Австралії – комісію
з питань боротьби з корупцією; в Італії, Франції також створено подібні
органи. У США, наприклад, головною ударною силою в боротьбі з корупцією
виступають Міністерство фінансів із його органами, до структури якого
входить і слідчий апарат, а також системний контроль усього руху
грошової маси проводить банківська система країни, що дає позитивний
результат, оскільки всі види корупції найбільш проявляються через
фінансово-банківську систему.

У Законі України “Про боротьбу з крупцією” така фінансова служба, а
також такий контролюючий орган, як Податкова адміністрація, не включені
до переліку органів, в обов’язки яких входить боротьба з корупцією.

У зв’язку з цим ми можемо внести пропозицію про включення до переліку
органів, на які держава покладає обов’язки боротьби з корупцією, Голів
КРУ, Міністерства фінансів, Державну податкову адміністрацію, Державний
митний комітет, а також органи державного контролю, яких усунули в нових
умовах господарювання, при тому що відбулося видозмінення чинників, що
зумовлюють поширення корисливих посягань на державне і суспільне майно.

Ми поділяємо думку В.І. Попова, М.І. Камлика, Є.В. Невмержицького, які
вважають, що в систему органів, які поряд з правоохоронними відомствами
будуть нести відповідальність за стан боротьби з корупцією, повинні
входити органи представницької виконавчої влади, покликані вести
боротьбу з корупцією в середині самого відомства шляхом контролю і
правового регулювання. Це перш за все, Уряд, галузеві міністерства, Фонд
державного майна України, Національний банк України, а також
вищезазначені контролюючі органи: вони повинні нести відповідальність за
стан законності і порядку в підпорядкованій системі зверху донизу.

Таким чином, усе викладене свідчить, що вчинені тяжкі злочини в сфері
економічної, банківської, зовнішньоторговельної діяльності корумпованими
угрупованнями, боротьба з корупцією в державних структурах, – усі ці
питання, на наш погляд, повинно вирішувати Національне бюро
розслідувань, необхідність створення якого очевидна.

Похожие записи