РЕФЕРАТ

на тему:

“Адвокатура в Україні:

шляхи та перспективи розвитку”

ПЛАН

Вступ

1. Адвокатура України та її завдання

2. Поняття адвоката, вимоги до нього

3. Правове регулювання діяльності адвокатури

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Закон України “Про адвокатуру”, який було прийнято 19 грудня 1992 р.,
врегулював основні аспекти діяльності цього правозахисного інституту.
Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання набуття права займатися
адвокатською діяльністю, встановлено організаційні форми її здійснення,
значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено
гарантії адвокатської діяльності, введено присягу адвоката України,
визначено поняття адвокатської таємниці, вирішено питання про
притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено
систему органів, уповноважених видавати і анулювати свідоцтво про право
на заняття адвокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з
Міністерством юстиції України, іншими державними органами тощо.

За час функціонування адвокатури України, побудованої у 1992-1993 роках
на нових законодавчих засадах, з урахуванням міжнародних стандартів
адвокатської професії та організації адвокатур багатьох демократичних
країн світу, в Україні напрацьовано значний досвід, і гостро постала
необхідність подальшого реформування цього інституту, доопрацювання
окремих норм Закону “Про адвокатуру”. Це з очевидністю випливало з
тексту прийнятого Закону, в якому не були враховані важливі для
практичної адвокатської діяльності пропозиції. Наприклад, введення
Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), утворення єдиної комісії для
прийняття кваліфікаційних іспитів, об’єднання адвокатури в єдину
професійну організацію, введення обов’язкового стажування та підвищення
кваліфікації адвокатів, створення системи страхування професійних
ризиків та впровадження спеціалізованого пенсійного фонду, розширення
гарантій адвокатської діяльності тощо. Спілка адвокатів України
підготувала і декілька разів подавала до Верховної Ради проекти змін і
доповнень до Закону, однак вони не були розглянуті, хоча Закон,
безумовно, потребує приведення його у відповідність із положеннями
Конституції України, міжнародних документів про адвокатуру та чинного
законодавства.

1. Адвокатура України та її завдання

Адвокатура України є добровільним професійним громадським об’єднанням,
покликаним згідно з Конституцією України сприяти захисту прав, свобод та
представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб
без громадянства, юридичних осіб, подавати їм іншу юридичну допомогу.

Щоправда, визначення в Законі адвокатури як громадського об’єднання
викликає серйозні зауваження, оскільки в даному разі мова йде про
з’єднання всіх адвокатів у єдину спільноту, пов’язану загальними цілями,
професійними правами та обов’язками для виконання певних, доручених їм
повноважень. Слід зазначити, що поняття “громадське об’єднання” в
чинному законодавстві України взагалі не існує. У нормативних актах
згадуються “громадські організації”, “об’єднання громадян”, “об’єднання
підприємств” тощо, втім жоден з цих термінів не може бути застосований
до адвокатури. Проект Закону “Про адвокатуру”, поданий до Верховної Ради
у 1992 році, визначав адвокатуру як “незалежний правовий інститут”.

Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям
адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Конституції України не
визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури
можна зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи
держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування
цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з
гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі
має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими
суб’єктами права в громадянському суспільстві [3, c.9].

Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом ООН по
запобіганню злочинам у серпні 1990 року, звертають увагу на необхідність
забезпечення прав людини і основних свобод та ефективну можливість
користуватися юридичною допомогою, здійснюваною незалежною юридичною
професією, при цьому встановлюється, що професійні асоціації адвокатів
забезпечують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і
кооперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей
правосуддя й суспільного інтересу.

Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характеризує його як
професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і
раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду
на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання
громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси,
самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від
державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності
адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише
однієї професії, спеціальний дозвіл на здійснення діяльності, виконання
в рамках організації професійної роботи за оплату, відповідальність за
неналежне здійснення обов’язків тощо.

Завдання адвокатури визначає Конституція України, згідно із ст. 59 якої
вони полягають у тому, що адвокатура діє для забезпечення права на
захист від обвинувачення і для надання правової допомоги при вирішенні
справ у судах та інших державних органах. Це формулювання дещо
відрізняється від того, що було закріплено у 1992 році в Законі України
“Про адвокатуру” з посиланням на Конституцію, і котре, до речі, не
відповідало чинній на той час Конституції Української РСР, у якій було
зазначено, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям
діють колегії адвокатів. Але незважаючи на такі розбіжності, слід
зазначити, що наведені у коментованій статті Закону про адвокатуру її
завдання відповідають основним напрямам, у яких ведеться адвокатська
діяльність — виконання повноважень захисника, здійснення представництва,
подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто
як громадянам України, так і іноземним громадянам, особам без
громадянства, юридичним особам.

Стаття про адвокатуру вміщена у розділі II Конституції “Права, свободи
та обов’язки людини і громадянина” [1], чим підкреслюється особливий
характер цього правового інституту, діяльність якого спрямована на
допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним
Законом. Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави, для виконання якого
створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру визначених
вище завдань взаємопов’язане з проголошеним вперше на конституційному
рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у
передбачених законом випадках), а також правом кожного на вільний вибір
захисника своїх прав.

Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забезпечення
права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги у
визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших
державних органах) є важливою, забезпеченою державою гарантією належного
рівня професійного захисту, консультування та іншої правової допомоги,
оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами,
гарантіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні
професійні обов’язки, правила адвокатської етики та відповідальність за
неналежне здійснення адвокатом його обов’язків, передбачена адвокатська
таємниця, при цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено
у певні процедурні рамки.

Оскільки Конституцією прямо обумовлено виконання адвокатурою в судах та
інших державних органах двох покладених на неї функцій — забезпечення
захисту від обвинувачення та надання правової допомоги, можна дійти
висновку, що тільки адвокати можуть в цих органах виконувати вказані
види діяльності, і державні органи мають взаємодіяти саме з ними при
вирішенні наведених вище функцій адвокатури. У відповідності з
Конституцією має вирішуватися питання щодо участі захисника, яким може
виступати лише особа, яка має свідоцтво про право на заняття
адвокатською діяльністю. Допуск близьких родичів, опікунів і
піклувальників як захисників (ст. 44 КПК) протирічить ст. 59 Конституції
України. Вказані в ній види діяльності є виключною компетенцією
адвокатури і не можуть здійснюватися іншими суб’єктами (близькими
родичами, юристами-підприємцями, фахівцями у галузі права тощо) крім
осіб, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю
[3, c.12].

2. Поняття адвоката, вимоги до нього

Адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту,
стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох
років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на
заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України.

Адвокат не може працювати в суді, прокуратурі, державному нотаріаті,
органах внутрішніх справ, служби безпеки, державного управління.
Адвокатом не може бути особа, яка має судимість.

Закон “Про адвокатуру” встановлює певне коло осіб, які можуть набути
статус адвоката, і пов’язує це з декількома чинниками, прямо зазначеними
у коментованій статті: громадянство України, вища юридична освіта, стаж
роботи за фахом, підтвердження належного рівня знань і при наявності
всіх цих ознак — отримання свідоцтва про право на заняття адвокатською
діяльністю та прийняття Присяги адвоката України [2].

Стосовно громадянства України питання вирішується однозначно: згідно з
чинним законодавством ніхто інший, крім громадян України, не може
займатися адвокатською діяльністю в нашій державі. Втрата громадянства
України тягне за собою анулювання свідоцтва про право на заняття
адвокатською діяльністю у відповідності зі ст. 17 Закону “Про
адвокатуру” [2].

Адвокатом може стати лише особа, яка має вищу юридичну освіту. Згідно з
Законом “Про вищу освіту” (ст. 7) в Україні встановлено такі освітні
рівні: неповна вища освіта, базова і повна вища освіта, а також
освітньо-кваліфікаційні рівні (ст. 8, 24 Закону “Про вищу освіту”):
молодший спеціаліст (підготовку забезпечують вищі навчальні заклади
першого рівня акредитації), бакалавр (підготовку забезпечують вищі
навчальні заклади другого рівня акредитації), спеціаліст, магістр
(підготовку забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого
рівнів акредитації). До вищих навчальних закладів (ст. 25) віднесено
технікуми, училища (перший рівень акредитації), коледжі (другий рівень
акредитації), університети, академії, інститути (третій, четвертий рівні
в залежності від наслідків акредитації).

Згідно зі ст. 8 Закону “Про вищу освіту” до неповної вищої освіти
віднесено підготовку молодшого спеціаліста, до базової — бакалавра, а до
повної вищої освіти – спеціаліста і магістра. Встановлено, що спеціаліст
— освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти особи, яка здобула повну
вищу освіту та набула спеціальних умінь і знань, достатніх для виконання
завдань та обов’язків (робіт) певного рівня професійної діяльності, що
передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності
(ч. 3 ст. 8), а магістр — освітньо-кваліфікаційний рівень вищої освіти
особи, яка здобула повну вищу освіту, набула спеціальних умінь та знань,
достатніх для виконання професійних завдань та обов’язків (робіт)
інноваційного характеру певного рівня професійної діяльності, що
передбачені для первинних посад у певному виді економічної діяльності
[2, ч.4 ст.8].

Закон не містить загальної заборони щодо можливості адвоката суміщати
адвокатську діяльність з іншою роботою, але встановлює окремі
виключення: особа, яка отримала статус адвоката, не може працювати в
певних органах, прямо названих у ч. 2 коментованої статті. Зрозуміло, що
поєднання адвокатської діяльності з роботою в державних органах є
несумісним і може призвести до виникнення конфлікту в процесі виконання
різних за характером функцій, чим може бути заподіяно шкоду інтересам
громадян, які звернулися до адвоката за правовою допомогою.

Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури
передбачає, що свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю
видається комісією протягом одного місяця з моменту прийняття рішення
атестаційною палатою, якщо для цього немає перешкод, пов’язаних з
несумісністю (п. 32).

Слід зазначити, що і в інших законах існують певні обмеження, які у свою
чергу не дозволяють державним службовцям, суддям, прокурорам, іншим
посадовим особам займатися певними видами діяльності, в тому числі й
адвокатською діяльністю.

Судимість є обставиною, що виключає можливість займатися адвокатською
діяльністю. Закон не встановлює, за які саме злочини — умисні чи скоєні
з необережності – судимість особи виключає можливість набуття статусу
адвоката. Стаття 17 Закону встановлює, що засудження адвоката за
вчинення злочину припиняє після набрання вироком законної сили
адвокатську діяльність такої особи, а свідоцтво про право на заняття
адвокатською діяльністю анулюється.

У випадках, коли судимість погашена (ст. 89 КК) або знята (ст. 91 КК),
особа має право набути статус адвоката. Відповідно до ст. 88 КК України
особи, засуджені за вироком суду без призначення покарання або звільнені
від покарання чи такі, що відбули покарання за діяння, злочинність і
караність якого усунута законом, а також особи, які були реабілітовані,
визнаються такими, що не мають судимості.

3. Правове регулювання діяльності адвокатури

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, Законом “Про
адвокатуру”, іншими законодавчими актами України і статутами
адвокатських об’єднань.

Конституція України [2, ч. 2 ст.59] проголошує, що “для забезпечення
права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при
вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє
адвокатура”. Саме це конституційне положення закладає загальні
законодавчі засади діяльності адвокатури в Україні, розкриває її роль,
завдання та повноваження.

Зазначена норма — це єдина в Конституції норма, в якій зустрічається
слово “адвокатура”. Втім, ще кілька статей Конституції в тому чи іншому
аспекті торкаються діяльності української адвокатури з надання правової
допомоги. Так, ч. 4 ст. 29 передбачає право заарештованого чи
затриманого користуватися правовою допомогою захисника. Стаття 63
гарантує підозрюваному, обвинуваченому та підсудному право на захист.
Слід також зазначити, що права і свободи, передбачені ст. 29, 59, 63, не
можуть бути обмежені навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану
[1, cт.64], тобто право на захист, згідно з Конституцією України, є
правом абсолютним, і тому будь-яке втручання у здійснення цього права з
боку держави має визнаватися неправомірним.

Коментована стаття Закону не містить згадки про правове регулювання
діяльності адвокатури іншими нормативними актами, окрім законодавчих. З
цього можна було б зробити висновок, що ніяка нормотворча активність
повноважних державних органів не може впливати на встановлені законами і
лише законами регуляторні засади щодо адвокатської діяльності. Втім,
слід зауважити, що з плином часу (а Закон «Про адвокатуру» зберігся
фактично без змін протягом надзвичайно тривалого як для національної
законотворчої практики періоду) термін «законодавчі акти» дещо застарів,
і в сьогоденній правничій мові більш коректним вважається вислів «акти
законодавства», який охоплює не тільки власне закони, але й нормативні
акти уряду, міністерств і відомств. Це не означає, що словосполучення,
застосоване в коментованій статті, більше не використовується юристами,
але свідчить, що трансформувався об’єкт, який описувався зазначеними
словами, тобто відповідна цьому терміну правова реалія практично зникла,
поступившись місцем більш сучасним юридичним феноменам та, відповідно,
пов’язаним з ними юридичним термінам.

Таким чином, правове регулювання адвокатури в Україні в принципі може
здійснюватись як законами, так і Указами Президента України, постановами
Кабінету Міністрів, іншими підза-конними актами. Наприклад, Указ
Президента України «Про деякі заходи щодо підвищення рівня роботи
адвокатури», постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок
реєстрації адвокатських об’єднань», затверджене Міністерством юстиції
України та Міністерством фінансів України Положення про порядок оплати
праці адвокатів за подання юридичної допомоги громадянам у кримінальних
справах тощо.

Особливе місце в системі правового регулювання діяльності адвокатури
посідають Правила адвокатської етики.

Відповідно до Основних положень про роль адвокатів, прийнятих у серпні
1990 року VIII Конгресом 00Н по запобіганню злочинам, професійні
асоціації адвокатів відіграють важливу роль у підтриманні професійних
стандартів та етичних норм, «Кодекси професійної поведінки адвокатів
мають розроблятися їх відповідними органами згідно із законодавством, що
відповідає положенням національного права і звичаям, та визнаними
міжнародними стандартами і нормами» (п. 26). Встановлено також, що
дисциплінарне провадження має здійснюватися згідно з кодексом
професійної поведінки та іншими визнаними стандартами та етичними
нормами адвокатської професії (п. 29). Рекомендації Комітету Міністрів
Ради Європи від 25 жовтня 2000 р. про свободу здійснення професійних
адвокатських обов’язків також передбачають обов’язковість етичних правил
для осіб, які займаються консультуванням громадян.

Оскільки в Україні відсутня єдина професійна організація адвокатів, то
таким «відповідним органом адвокатури», про який йде мова у п. 26
Основних положень, котрий вправі схвалити правила адвокатської етики,
визначено Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури.

Відповідно до ст. 9 Конституції України «чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України». З цього випливає, що діяльність
адвокатури в Україні регулюється також і певними нормами відповідних
міжнародних договорів. У першу чергу слід звернути увагу на Конвенцію
про захист прав людини та основних свобод (Рим, 1950), яка набрала
чинності для України 11 вересня 1997 р. Цей фундаментальний
міжнародно-правовий документ передбачає низку прав і свобод людини, які
безпосередньо стосуються адвокатури. Так, центральним з цієї точки зору
є право кожного захищати себе особисто чи використовувати правову
допомогу захисника на свій власний вибір або, за відсутності коштів для
оплати правової допомоги, одержувати таку допомогу безкоштовно, якщо
цього вимагають інтереси правосуддя (п. (с) ч.3 ст. 6 Конвенції). Крім
того. Конвенція містить й інші права, які торкаються адвокатської
діяльності: це, по-перше, права, що можуть бути реально здійснені особою
лише за професійної участі адвоката, і, по-друге, права людини, які
відіграють роль гарантій для здійснення адвокатом своїх професійних
повноважень. До першої групи можна віднести, наприклад, право не бути
позбавленим волі інакше ніж відповідно до процедури, встановленої
законом (ч. 1 ст. 5); право на справедливий і безсторонній судовий
розгляд (ч. 1 ст. 6) тощо. До іншої групи належать, зокрема, такі права
людини, як презумпція невинуватості (ч. 2 ст. 6); право мати достатньо
можливостей та часу для підготовки до захисту (п. (b) ч. З ст. 6); право
допитувати свідків обвинувачення та вимагати викликати і допитувати
свідків, які можуть свідчити на користь захисту, на тих самих умовах, що
і свідків обвинувачення (п. (d) ч. З ст. 6), та ін.

Діяльність адвокатури, крім актів, зазначених вище, регулюється також
статутами адвокатських об’єднань. Статут — це документ, який визначає
правовий статус, внутрішню структуру та засади діяльності тієї чи іншої
організації, повноваження її органів управління, права і обов’язки її
членів, порядок реорганізації та ліквідації, інші питання. Слід
зазначити, що ні Закон «Про адвокатуру», ні Положення про порядок
реєстрації адвокатських об’єднань не встановлюють кола питань, які мають
обов’язково включатися до статуту адвокатського об’єднання. Не існує
також жодних вимог щодо форми статуту. Тому при підготовці статуту до
подання на реєстрацію слід враховувати загальні підходи, які склалися на
практиці щодо створення подібних документів, та приписів ст. 4 Закону
«Про адвокатуру», в якій перераховуються питання, що відносяться Законом
до компетенції самого адвокатського об’єднання і регулюються статутом
відповідного об’єднання. Це порядок утворення, діяльності, реорганізації
та ліквідації адвокатських об’єднань, структура, штати, функції, порядок
витрачання коштів, права та обов’язки керівних органів, порядок їх
обрання. Зазначені питання мають бути визначені у Статуті. З урахуванням
положень ч. 3 ст. 47 КПК про призначення захисника через адвокатське
об’єднання і обов’язковості для керівника адвокатського об’єднання
вимоги особи, яка провадить дізнання, слідчого, суду про призначення
захисника, у Статуті слід зазначати цей обов’язок адвокатського
об’єднання і його керівника, порядок призначення адвокатів об’єднання
для виконання повноважень захисника.

Висновок

Отже, адвокатура України здійснює свою діяльність на принципах
верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і
конфіденційності.

Адвокат має право займатись адвокатською діяльністю індивідуально,
відкрити своє адвокатське бюро, об’єднуватися з іншими адвокатами в
колегії, адвокатські фірми, контори та інші адвокатські об’єднання, які
діють відповідно до цього Закону та статутів адвокатських об’єднань.

Адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, самоврядування,
колегіальності та гласності. Реєстрація адвокатських об’єднань
провадиться у Міністерстві юстиції України в порядку, визначеному
Кабінетом Міністрів України. Адвокатські об’єднання письмово
повідомляють місцеві органи влади про свою реєстрацію, а адвокати — про
одержання свідоцтва про право займатися адвокатською діяльністю.

Порядок утворення, діяльності, реорганізації та ліквідації адвокатських
об’єднань, структура, штати, функції, порядок витрачання коштів, права
та обов’язки керівних органів, порядок їх обрання та інші питання, що
належать до їх діяльності, регулюються статутом відповідного об’єднання.

Адвокатські бюро, колегії, фірми, контори та інші адвокатські об’єднання
є юридичними особами. Адвокати та адвокатські об’єднання відкривають
поточні та вкладні (депозитні) рахунки в банках на території України, а
у встановленому чинним законодавством порядку — і в іноземних банках,
мають печатку і штамп із своїм найменуванням.

Безпосередня діяльність адвокатури в Україні регламентується Законом
України «Про адвокатуру» від 9 грудня 1992 року, перша стаття якого дає
визначення адвокатури як добровільного професійного громадського
об’єднання, покликаного згідно з Конституцією України сприяти захисту
прав, свобод й представляти законні інтереси громадян України та інших
країн, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну
допомогу.

Діяльність адвокатури регулюється Конституцією України, зазначеним та
іншими законами України, статутами об’єднань адвокатів і здійснюється на
принципах верховенства закону, незалежності, демократизму, гуманізму і
конфіденційності.

Список використаної літератури

Конституція України. – К., 1996.

Закон України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року № 2887-ХІI

Варфоломеєва Т. В., Гончаренко С. В. Науково-практичний коментар до
Закону України «Про адвокатуру». Законодавство про адвокатуру та
адвокатську діяльність : 36. нормат. актів; Коментар / Академія
адвокатури України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 432 с.

Гусарєв С.Д., Карпов О.М. Юридична деонтологія: Навч. посібник. — Київ,
1998.-156 с.

Шмошкін О.В. Юридична деонтологія – К., 1995.

Юридична деонтологія / Гусєв, Тіхоміров та ін.- К., 1999.

Юридична деонтологія / За ред. Бругалова. – К., 1998.

PAGE

PAGE 9

Похожие записи