Реферат на тему:

Адвокатура України та її завдання

Закон України “Про адвокатуру”, який було прийнято 19 грудня 1992 р.,
врегулював основні аспекти діяльності цього правозахисного інституту.
Зокрема, в Законі по-новому вирішено питання набуття права займатися
адвокатською діяльністю, встановлено організаційні форми її здійснення,
значно розширено професійні права адвоката і його обов’язки, передбачено
гарантії адвокатської діяльності, введено присягу адвоката України,
визначено поняття адвокатської таємниці, вирішено питання про
притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і визначено
систему органів, уповноважених видавати і анулювати свідоцтво про право
на заняття адвокатською діяльністю, врегульовано відносини адвокатури з
Міністерством юстиції України, іншими державними органами тощо.

Згідно з постановою Верховної Ради України “Про порядок введення в дію
Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. № 2888-ХП цей
Закон набрав чинності з 1 лютого 1993 р., і з цього ж часу втратило
чинність Положення про адвокатуру Української РСР від 31 жовтня 1980 р.
Однак лише 27 квітня 1993 р. у зв’язку з цим Законом і на його розвиток
Кабінет Міністрів України своєю постановою № 302 затвердив Положення про
порядок реєстрації адвокатських об’єднань, що мало надати можливість
утворювати їх. Але за Законом адвокатські об’єднання могли утворювати
лише адвокати, тобто особи, які мають свідоцтво про право на заняття
адвокатською діяльністю. Право видавати такі свідоцтва надавалося
виключно кваліфікаційно-дисциплінарним комісіям адвокатури, порядок
організації і діяльності котрих мали визначатися відповідним Положенням,
якого на той час не існувало.

Тобто не могли бути сформовані й кваліфікаційно-дисциплінарні комісії
адвокатури. Після неодноразових звернень Спілки адвокатів України,
Всеукраїнського страйкового комітету адвокатів до Президента України і
Верховної Ради лише 5 травня 1993 р. Указом Президента було затверджено
Положення про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури (КДКА) та
Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури при Кабінеті
Міністрів України (ВККА). З цього часу розпочалося утворення
кваліфікаційно-дисциплінарних комісій адвокатури, видача свідоцтв про
право на заняття адвокатською діяльністю, формування адвокатських
об’єднань.

За час функціонування адвокатури України, побудованої у 1992-1993 роках
на нових законодавчих засадах, з урахуванням міжнародних стандартів
адвокатської професії та організації адвокатур багатьох демократичних
країн світу, в Україні напрацьовано значний досвід, і гостро постала
необхідність подальшого реформування цього інституту, доопрацювання
окремих норм Закону “Про адвокатуру”. Це з очевидністю випливало з
тексту прийнятого Закону, в якому не були враховані важливі для
практичної адвокатської діяльності пропозиції. Наприклад, введення
Єдиного реєстру адвокатів України (ЄРАУ), утворення єдиної комісії для
прийняття кваліфікаційних іспитів, об’єднання адвокатури в єдину
професійну організацію, введення обов’язкового стажування та підвищення
кваліфікації адвокатів, створення системи страхування професійних
ризиків та впровадження спеціалізованого пенсійного фонду, розширення
гарантій адвокатської діяльності тощо. Спілка адвокатів України
підготувала і декілька разів подавала до Верховної Ради проекти змін і
доповнень до Закону, однак вони не були розглянуті, хоча Закон,
безумовно, потребує приведення його у відповідність із положеннями
Конституції України, міжнародних документів про адвокатуру та чинного
законодавства.

Визначення в Законі адвокатури як громадського об’єднання викликає
серйозні зауваження, оскільки в даному разі мова йде про з’єднання всіх
адвокатів у єдину спільноту, пов’язану загальними цілями, професійними
правами та обов’язками для виконання певних, доручених їм повноважень.
Слід зазначити, що поняття “громадське об’єднання” в чинному
законодавстві України взагалі не існує. У нормативних актах згадуються
“громадські організації”, “об’єднання громадян”, “об’єднання
підприємств” тощо, втім жоден з цих термінів не може бути застосований
до адвокатури. Проект Закону “Про адвокатуру”, поданий до Верховної Ради
у 1992 році, визначав адвокатуру як “незалежний правовий інститут”.

Адвокатура — поняття узагальнююче, яке не ототожнюється з поняттям
адвокатури як об’єднання – юридичної особи. В Конституції України не
визначено її правовий статус, але з окреслених у ній завдань адвокатури
можна зробити висновок, що остання є одним з інститутів правової системи
держави, який виконує завдання, без здійснення котрих функціонування
цієї системи неможливе. При цьому адвокатура не належить до жодної з
гілок влади, передбачених ст. 6 Конституції України, і в певному сенсі
має відігравати роль “дружнього посередника” між державою та/або іншими
суб’єктами права в громадянському суспільстві.

Основні положення про роль адвокатів, прийняті VIII Конгресом 00Н по
запобіганню злочинам у серпні 1990 року, звертають увагу на необхідність
забезпечення прав людини і основних свобод та ефективну можливість
користуватися юридичною допомогою, здійснюваною незалежною юридичною
професією, при цьому встановлюється, що професійні асоціації адвокатів
забезпечують юридичну допомогу для всіх, хто має в ній потребу, і
кооперуються з урядом та іншими інститутами для досягнення цілей
правосуддя й суспільного інтересу.

Визнавши адвокатуру об’єднанням, законодавець характеризує його як
професійне і водночас громадське. Слід зазначити, що здебільшого і
раніше колегії адвокатів розглядались як громадські організації з огляду
на притаманні таким організаціям ознаки: добровільність об’єднання
громадян, єдність здійснюваних ними цілей, спільні інтереси,
самоврядування, недержавний характер організації, незалежність від
державних органів тощо. Разом з тим є досить серйозні відмінності
адвокатури від громадської організації, а саме: об’єднання громадян лише
однієї професії, спеціальний дозвіл на здійснення діяльності, виконання
в рамках організації професійної роботи за оплату, відповідальність за
неналежне здійснення обов’язків тощо.

Закон України “Про об’єднання громадян” містить поняття об’єднання як
добровільного громадського формування, створеного на основі єдності
інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.
Зрозуміло, що основні ознаки його не співпадають з ознаками адвокатури,
оскільки остання створюється за принципом єдиної професії, а не за
єдністю інтересів; для виконання покладених на адвокатуру конституційних
завдань, захисту прав громадян, а не для реалізації і захисту власних
прав. Згаданий Закон поділяє об’єднання громадян на політичні партії і
громадські організації. Зрозуміло, що ні адвокатуру в цілому, ні
адвокатські об’єднання не можна віднести до політичних партій.

Безпідставним є віднесення як адвокатури в цілому, так і адвокатських
об’єднань до громадських організацій з огляду на сформульований у ст. З
Закону “Про об’єднання громадян” зміст цього терміну. Притаманні
громадській організації ознаки — об’єднання громадян для задоволення та
захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих та інших
спільних інтересів – не є характерними як для адвокатури в цілому, так і
для адвокатського об’єднання, перш за все тому, що адвокати захищають не
свої інтереси, а права фізичних та юридичних осіб. Відмінним є і порядок
формування об’єднань громадян, їх реєстрація від порядку, встановленого
для адвокатських об’єднань.

Таким чином, аналіз цілей, особливостей формування, організації
діяльності не дають підстав розглядати адвокатуру як об’єднання
громадян, послуговуючись термінами чинного законодавства, і зокрема як
громадську організацію. Не є такими й адвокатські об’єднання, що входять
до складу адвокатури. (Див. також коментар до ст. 19.)

Завдання адвокатури визначає Конституція України, згідно із ст. 59 якої
вони полягають у тому, що адвокатура діє для забезпечення права на
захист від обвинувачення і для надання правової допомоги при вирішенні
справ у судах та інших державних органах. Це формулювання дещо
відрізняється від того, що було закріплено у 1992 році в Законі України
“Про адвокатуру” з посиланням на Конституцію, і котре, до речі, не
відповідало чинній на той час Конституції Української РСР, у якій було
зазначено, що для подання юридичної допомоги громадянам і організаціям
діють колегії адвокатів. Але незважаючи на такі розбіжності, слід
зазначити, що наведені у коментованій статті Закону про адвокатуру її
завдання відповідають основним напрямам, у яких ведеться адвокатська
діяльність — виконання повноважень захисника, здійснення представництва,
подання правової допомоги різних видів кожному, хто її потребує, тобто
як громадянам України, так і іноземним громадянам, особам без
громадянства, юридичним особам.

Стаття про адвокатуру вміщена у розділі II Конституції “Права, свободи
та обов’язки людини і громадянина”, чим підкреслюється особливий
характер цього правового інституту, діяльність якого спрямована на
допомогу державі у виконанні нею певних функцій, визначених Основним
Законом. Згідно зі ст. З Конституції України утвердження і забезпечення
прав і свобод людини є головним обов’язком держави, для виконання якого
створюються певні інститути. Покладення саме на адвокатуру визначених
вище завдань взаємопов’язане з проголошеним вперше на конституційному
рівні правом кожного на правову допомогу, в тому числі й безоплатну (у
передбачених законом випадках), а також правом кожного на вільний вибір
захисника своїх прав.

Віднесення до компетенції саме адвокатури діяльності з забезпечення
права на захист від обвинувачення і надання правової допомоги у
визначених Конституцією випадках (при вирішенні справ у судах та інших
державних органах) є важливою, забезпеченою державою гарантією належного
рівня професійного захисту, консультування та іншої правової допомоги,
оскільки тільки адвокати наділені спеціальними професійними правами,
гарантіями адвокатської діяльності, лише щодо них встановлені певні
професійні обов’язки, правила адвокатської етики та відповідальність за
неналежне здійснення адвокатом його обов’язків, передбачена адвокатська
таємниця, при цьому притягнення адвоката до відповідальності поставлено
у певні процедурні рамки.

Оскільки Конституцією прямо обумовлено виконання адвокатурою в судах та
інших державних органах двох покладених на неї функцій — забезпечення
захисту від обвинувачення та надання правової допомоги, можна дійти
висновку, що тільки адвокати можуть в цих органах виконувати вказані
види діяльності, і державні органи мають взаємодіяти саме з ними при
вирішенні наведених вище функцій адвокатури. У відповідності з
Конституцією має вирішуватися питання щодо участі захисника, яким може
виступати лише особа, яка має свідоцтво про право на заняття
адвокатською діяльністю. Допуск близьких родичів, опікунів і
піклувальників як захисників (ст. 44 КПК) протирічить ст. 59 Конституції
України. Вказані в ній види діяльності є виключною компетенцією
адвокатури і не можуть здійснюватися іншими суб’єктами (близькими
родичами, юристами-підприємцями, фахівцями у галузі права тощо) крім
осіб, які мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю.

Згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996
р. № 9 “суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст
будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його
відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати
Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на
Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй”.

Із ст. 59 Конституції випливає, що всі інші, не названі у ч. 2 цієї
статті види правової допомоги (наприклад, представництво інтересів
фізичних та юридичних осіб), не становлять виключної компетенції
адвокатури, але й вона може здійснювати всі не заборонені законом види
правової допомоги.

Закон визначає адвокатуру як добровільне професійне громадське
об’єднання. Таким чином, адвокатура об’єднує всіх осіб, які набули право
займатися адвокатською діяльністю, отже саме в рамках цього правового
інституту, в межах його організаційної структури вони здійснюють свою
професійну адвокатську діяльність. Ознака добровільності полягає в тому,
що визначення роду занять особою, яка має вищу юридичну освіту, є,
безумовно, добровільним, бо її не можна примусити до заняття
адвокатською діяльністю і вона вільно виявляє своє бажання складати
кваліфікаційні іспити, приймати присягу, брати на себе певні обов’язки.
Зрозуміло, ніхто не може спонукати особу до здійснення адвокатської
діяльності всупереч її бажанню, в адвокатуру не розподіляють після
закінчення вузу, в адвокатуру не призначають і не обирають, адвокатом
юрист стає через своє вільне волевиявлення. Отже, добровільність
входження до адвокатури не викликає сумнівів. Причому добровільність
об’єднання адвокатів в адвокатуру безпосередньо пов’язується з
обов’язковістю приналежності до неї тих, хто набув статусу адвоката.
Обов’язково адвокат приймає присягу, якою, беручи на себе обов’язки
адвоката, клянеться суворо дотримуватися певних правил при виконанні
професійних обов’язків (див. коментар до ст. 15). Добровільність полягає
і в можливості вільно вийти з числа осіб, які складають адвокатуру, а
законодавством не передбачено будь-яких обмежень щодо цього, хоча, на
жаль, і не встановлено механізму відмови особи від статусу адвоката.
Так, ст. 17 Закону “Про адвокатуру” не передбачає такої підстави
припинення адвокатської діяльності.

Добровільність входження до адвокатури цілком природньо пов’язується з
тим, що чинним законодавством України передбачено й інші шляхи для
отримання права на подання різних видів правової допомоги. Наприклад, на
відміну від законодавства, що існувало до прийняття Закону “Про
адвокатуру”, яке встановлювало обов’язковість членства у колегії
адвокатів для набуття права надавати правову допомогу, зараз особа, яка
має вищу юридичну освіту, може займатися юридичною практикою на
підприємницьких засадах і здійснювати її не набуваючи статусу адвоката.
Принагідне слід зазначити, що монополія колегій адвокатів на подання
правової допомоги була скасована значно раніше – з появою у 90-х роках
правових кооперативів, і не пов’язана з Законом “Про адвокатуру”, як
іноді стверджують.

Коментована стаття передбачає, що адвокати представляють лише законні
інтереси громадян України та інших осіб. Втім, у ст. 6 Закону “Про
адвокатуру” йдеться про представництво і захист будь-яких інтересів
громадян без застосування терміну “законний”. Стаття 7 Закону зобов’язує
адвоката захищати знов-таки законні інтереси. Докладніше про це див.
коментар до ст. 6 (п. 2).

Література

Закон України «Про адвокатуру» // Відомості Верховної Ради України, 1993
р., №9, ст.62; 2002 р., №16, ст.114; 2002 р.,№29, ст.194.

Положення про Кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури.

Положення про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури від 5 травня 1993
р.

Положення про порядок реєстрації адвокатських об’єднань.

Проект Закону України “Про адвокатуру” (на заміну раніше поданих № 3061
від 23.04.2004 р., № 3061-1 від 30.10.2003 р., № 5187 від 27.02.2004 р.)

Цивільно-процесуальний Кодекс України. – К., 2000.

Науково-практичний коментар кримінально-процесуального кодексу України.
– К. – Юрінком інтер. – 1997. – 307 с.

Адвокат. — 2001. — № 5-6. – С.20-22.

Ефіменко О.В., К.В. Манжул. Основи галузевого законодавства. –
Кіровоград. – 1998. – 305 с.

Ермакова С.В. Практические советы юристам. — Симфирополь, 1997. – 190 с.

Історія адвокатури України / За ред. Т.В.Варфоломеєвої, О.Д.Святоцького.
К., 1992. – 145 с.

Михеєнко MM., Шибіко В.П., Дубинский А.Я. Науково-практичний коментар
Кримінально-процесуального кодексу України. К., 1997. – 340 с.

Святоцкий А.Д. Адвокатура и защита прав граждан. Львов, 1992. – 160 с.

Святоцъкий О.Д., Медведчук В.В. Адвокатура: історія і сучасність. К.,
1997. – 170 с.

Похожие записи