Реферат на тему:
Адміністративно-правовий захист: окремі питання прав, свобод та законних
інтересів громадян
Конституція України закріпила основу принципово нового погляду на
суспільне призначення адміністративного права, його якісно нову роль у
регулюванні відносин між державою і громадянами. В його ціннісній
характеристиці акценти щоразу більше зміщуються до правоохоронних та
правозахисних. За своїм глибинним призначенням, як зазначає професор
В.Авер’янов, – адміністративне право має визначатися як “право
забезпечення і захисту прав людини” (див.: Право України. – 1998. – №8.
– С.10.
Адміністративно-правовий захист прав особи служить надійною гарантією
швидкого, ефективного та об’єктивного перетворення загального поняття
захист прав людини з риторики в реальність. Важливою ознакою доступності
цього способу захисту є його “собівартість” (розмір витрат – від
моральних засобів до витрачених зусиль і часу). Проте
адміністративно-правовий захист стане насправді “економічним” за умови
перегляду пануючих у цій сфері концепцій та процесуального
законодавства. Власне адміністративний порядок захисту прав і свобод
громадян визначається не характером охоронюваних прав, а колом державних
органів, які здійснюють цей захист, та змістом норм, що регулюють процес
їх правозахисної діяльності.
Адміністративному праву належить важлива роль у захисті особи від
неправомірних і недоцільних дій суб’єктів влади та органів місцевого
самоврядування, – адже у взаємовідносинах з цими суб’єктами найбільш
конкретно виявляється адміністративно-правовий статус громадян.
Гарантії права особи на захист випливають як із загального
законодавства, так і закріплюються спеціально нормативно-правовими
актами (законами Верховної Ради, нормативними Указами Президента,
постановами Кабінету Міністрів). Серед них – Закон України “Про
звернення громадян”, Митний Кодекс України, Закон України “Про
надзвичайний стан”, Указ Президента України “Про заходи щодо
забезпечення конституційних прав громадян на звернення”.
У повсякденній роботі різних органів виконавчої влади та місцевого
самоврядування видаються також індивідуальні акти, якими задовольняються
ті чи інші конкертні права та інтереси особи, і, відповідно,
гарантується реалізація цих прав та задоволення інтересів. Це рішення
голів місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів рад.
Звичайно, у демократичній правовій державі кожне право особи, закріплене
будь-яким актом держави, забезпечується всією повнотою влади, причому
право, закон охороняють і такі інтереси кожної особи та громадянина, які
прямо не передбачені законодавством, але випливають з духу законів та
ітересів держави або їм не суперечать. Отже, законними можна вважати не
лише права, закріплені в законі чи іншому нормативному акті. В
адміністративно правовому порядку охороняються різні життєво важливі
інтереси кожної особи, які через свою численність не завжди спеціально
обумовлені в актах державних органів. Це так звані законні інтереси
громадян. Йдеться про інтереси особи, здійснення яких не забороняється,
а навпаки, заохочується, стимулюється, а в разі першкод в їх реалізації
– охороняються і захищаються державою (зокрема, врахування важливих
інтересів хворого під час надання медичної допомоги).
Порушення законних інтересів може також виявлятися у покладанні на
громадян не передбачених законом обов’язків. Отже, коли йдеться про
захист прав і законних інтересів, маються на увазі не тільки прямо
передбачені в правових актах права особи, але й її інтереси, які не
суперечать інтересам держави, суспільства, інших громадян.
Відносини між особою та органом влади (посадовою особою), як правило, в
реальному житті будуються за моделлю, передбаченою нормами, проте можуть
виникати й конфліктні ситуації. Вони зумовлюються тим, що в одних
випадках норми, які регламентують діяльність посадових осіб та
відображають певні тенденції, традиції і звички в роботі апарату
управління, найчастіше за головну функцію визнають охорону інтересів
держави в цілому, а функції, пов’язані із забезпеченням прав та
інтересів особи, стають другорядними. Тому так часто посадові особи
абстрактний державний інтерес (який, по суті, є лише внутрішньоапаратним
інтересом), ставлять понад інтереси конкретної особи. В ряді випадків це
обумовлюється чисто суб’єктивним розумінням загального (суспільного)
інтересу, який суперечить суті принципу об’єктивності в державному
управлінні.
Крім того, посадові особи можуть свідомо порушувати права та законні
інтереси громадян, зловживаючи довіреною їм владою, вироявляючи
бюрократизм і некомпетентність. Це може виявлятись у створенні перешкод
у реалізації прав чи задоволенні інтересів, або позбавленні (обмеженні)
можливості користуватись певним соціальним благом, або переданні цього
блага іншій особі.
Важливе місце в механізмі реалізації та адміністративно-правового
захисту прав та законних інтересів посідають управлінські процедури. Це
пояснюється тим, що реалізація багатьох прав залежить не лише від дій
самої особи, але й від правозастосувальної діяльності органів виконавчої
влади і місцевого самоврядування, від прийняття ними відповідних рішень.
Власне для обмеження адміністративного свавілля і захисту прав та
інтересів особи законодавець передбачає врегулювану правовоми нормами
послідовність певних дій щодо реалізації прав та інтересів (процедур).
Правотворча практика в даній галузі відзначається високим рівнем.
Процедури реалізації та захисту багатьох прав встановлюються не одним
кодифікованим актом, а розкидані по численних окремих актах, виданих
різними органами. Надто об’ємною є відомча нормотворчість щодо
встановлення зазначених процедур. До того ж нормативні акти, якими вони
регулюються, не публікуються в офіційних джерелах, доступних населенню.
З огляду на ці проблеми одним з пріоритетних завдань правового
забезпечення адміністративної реформи є законодавче унормування порядку
надання органами виконавчої влади управлінських послуг. І ці питання
повинні знайти своє закріплення у спеціальному кодифікованому Законі
України “Про управлінські послуги громадянам”. А процедура подання і
розгляду адміністративної скарги до вищого у порядку підлеглості органу
виконавчої влади (посадової особи) повинна бути упорядкована в окремому
Адміністративно-процесуальному кодексі України.
В порядку державно-правового експеременту пропонується створити у
системах органів виконавчої влади таких сфер, де надходить найбільша
кількість скарг від громадян (охорони здоров’я, соціального захисту,
управліня державним майном, податкової та митної служби та ін.)
спеціальних підрозділів щодо розгляду скарг громадян у порядку
“квазісудової” процедури. Важливо наголосити, що процедури так званої
адміністративної “квазіюстиції” також повинні бути певним чином
уніфіковані хоча б стосовно основних положень, щоб “відомча”
нормотворчість не призвела до порушення законості, а відтак
процесуальних прав та гарантій особи.
???????¤?$????7???7?во особи на скаргу – важливий засіб захисту прав та
законних інтересів. Останнім часом це право значно розширене:
Конституцією України закріплено право звертатись за захистом своїх прав
до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до відповідних
міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних
організацій (ст.55).
Особливо широкого використання набуло право громадян на адміністративну
скаргу. Порядок розгляду загальних адміністративних скарг регулюються
Законом України “Про звернення громадян” від 12 жовтня 1996. Підстави і
порядок провадження у спеціальних скаргах регулюється відповідними
нормами, які містяться у статутах про дисципліну, Кодексі України про
адміністративні правопорушення та інших актах.
Законодавством значно розширений предмет скарги. Ним можуть бути діяння,
якими порушено права та законні інтереси чи свободи громадянина або
групи громадян; створено перепони для реалізації громадянином його прав,
законних інтересів чи свобод або незаконно покладено які-небудь
обов’язки, або безпідставно притягнуто до відповідальності. Особливо
часто громадяни вдаються до права оскаржувати індивідуальні
адміністративні акти.
Закон України “Про звернення” захищає від проявів бюрократизму,
репресійних громадян, які подають скарги. Органи та посадові особи
зобов’язані розглянути скаргу (звернення) і дати обгрунтовану відповідь
у встановлений законом строк. А в ст.9 йдеться про заборону
переслідування громадян та членів їхніх сімей за порушення звернення до
органів державної влади, місцевого самоврядування, установ, організацій
незалежно від форм власності, об’єднань громадян, підприємств, посадових
осіб за критику у зверненні їхньої діяльності та рішень. За порушення
цієї заборони посадові особи можуть притягатись до дисциплінарної або
кримінальної відповідальності.
Зауважимо, що діюче законодавство майже не містить обмежень права
громадян на загальну скаргу за змістом, крім випадків подання анонімних
скарг (без зазначення місця проживання та без підпису автора); повторних
скарг від одного і того ж громадянина з одного й того ж питання, якщо
перше вирішено по суті; порушення термінів подання скарги, зазначених у
ст.17 Закону України “Про звернення”.
Право на адмінстративну скаргу доповнюється правом на спеціальну
адміністративну скаргу, яка базується на спеціальних правових нормах
(матеріальних та процесуальних), гарантується чітко визначеним колом
суб’єктів, спеціальними строками подання і розгляду. Передусім йдеться
про оскарження постанов у справах про адміністративні правопорушення.
Право на даний вид скарги є дещо вужчим, ніж право на загальну скаргу, і
метою його є більш кваліфікований перегляд справ і в більш стислі
строки.
Важливе місце серед засобів адміністративно-правового захисту прав та
законних інтересів громадян займає судова скарга – скарга на
адміністративні акти, яка розглядається в порядку адміністративної
юстиції – спеціального правосуддя, спрямованого на вирішення спору про
право адміністративне (публічне). Судовий захист громадян – це не тільки
один з важливих способів забезпечення законності в сфері державного
управління і місцевого самоврядування, але й судовий контроль за
виконавчою владою, за самою адміністратцією. Власне судовий контроль є
дієвішим способом відновлення порушених прав і законних інтересів
громадян. На сьогодні в Україні такий контроль ще не забезпечений
спеціальною гілкою судової влади, тобто спеціальними судами, особливо
процесуальною формою вирішення підвідомчих справ, необхідними
юрисдикційними повноваженнями, оптимальною оргнаізаційною структурою,
які б складались в інститут адміністративної юстиції.
Однак Концепцією адміністративної реформи передбачено створення правової
бази для повноцінного запровадження в Україні такого інституту.
Пропонується формування Вищого адміністративного суду, апеляційних та
місцевих адміністративних судів. А для врегулювання порядку оскарження
та процедури розгляду справ у цих судах уже розроблено проект
Адміністративно-процесуального кодексу. В ньому визначено, що завданням
адміністративного судочинства є захист прав і свобод громадян та прав і
законних інтересів юридичних осіб у стосунках з органами державної влади
й місцевого самоврядування та їхніми посадовими та службовими особами.
Адміністративне судочинство повинне сприяти зміцненню законності й
правопорядку, запобіганню і викоріненню правопорушень, захисту прав і
свобод громадян, охороні інтересів суспільства та законних прав
підприємств, установ, організацій всіх форм власності. Сьогодні
громадяни звертаються в суди загальної юрисдикції із скаргами на
рішення, дії чи бездіяльність державного органу, юридичної або посадової
особи, які на думку громадянина, порушують його права чи свободи.
Порядок розгляду цих скарг здійснюється в цивільно-правовому режимі на
основі Цивільно-процесуального кодексу.
Необхідність формування спеціальних судових колегій, а також
адміністративних судів зумовлюється низкою причин. Найперше Конституція
України закріпила норми-принципи, спрямовані на забезпечення
відповідальності судової системи стандартам правової держави. В сучасній
правовій державі суд є гарантією дотримання встановлених законодавчою
владою меж на реалізації функцій, які належать виконавчій владі.
Судова система України також має відповідати міжнародно-правовим
стандартам. Національна судова система повинна забезпечити доступність
правосуддя для кожного громадянина і юридичної особи, чиї права та
свободи порушені. Брак адміністративної юстиції обмежує право
громадянина на судовий захист. Крім того створення адміністративних
судів дасть змогу спеціалізувати розгляд спорів, чим підвищить якість їх
вирішення. Сворення загальних і спеціалізованих судів – це правило
формування демократичної судової системи, а спеціалізація суддів
забезпечує розгляд справ на високій професійній основі, найбільш
компетентними спеціалістами, гарантуючи цим адекватну правову оцінку
адміністративних спорів і справедливе рішення.
Важливо також зазначити, що створення адміністративних судів значно
розширить правові гарантії особи як в адміністративно-юрисдикційному,
так і в позитивному управлінському процесах. Запровадження такого
важливого елементу в організацію судової системи і створення
процесуальних форм, в яких здійснюватиметься це правосуддя, також буде
відповідати високому статусу суду і широким повноваженням у сфері
захисту прав та свобод громадян. А потреба в цьому захисті є чимраз
відчутнішою. Кількість скарг на неправомірні дії (бездіяльність)
державних органів та їх посадових осіб за останніми роками значно
зросла.
Ще одна важлива причина, яка говорить на користь створення
адміністративних судів – це необхідність боротьби з корупцією в системі
державної служби, в органах державної влади і місцевого самоврядування.
Вони були б зоорієнтовані на розгляд скарг громадян на діяння органів
внутрішніх справ, митних органів, податкової адміністрації, інших
контрольно-наглядових органів, що сприяло б зміцненню випадків
хабарництва та інших корупційних проявів.
Отже, адміністративна юстиція може зайняти провідне місце в механізмі
адміністративно-правового захисту прав, свобод та законних інтересів
громадян.
Література
Авер’янов В. “Адміністративне право України: доктринальні аспекти
реформування” // Право України.– 1998. – №8. – С.10.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
