НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ФАКУЛЬТЕТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ

(госпрозрахункова форма навчання)

Курсова робота

З адміністративного права

На тему:

«Адміністративно-правовий статус спеціальних (вільних) економічних зон.»

Студентки 2-К курсу, навчальної групи №13

Юшко Наталії Миколаївни

Залікова книжка № 98466-К

Домашня адреса: м. Київ — 074

вул. Сирецька 96/3, кв. 1

т. 468-87-41

Зміст.

TOC \o «1-3″ Вступ. PAGEREF _Toc479152983 \h 3

1. Поняття і класифікація спеціальних (вільних) економічних зон.
PAGEREF _Toc479152984 \h 6

2. Цілі і правові основи створення та функціонування спеціальних
економічних зон. PAGEREF _Toc479152985 \h 11

3. Управління спеціальною (вільною) економічною зоною. PAGEREF
_Toc479152986 \h 21

Заключення. PAGEREF _Toc479152987 \h 24

Література. PAGEREF _Toc479152988 \h 26

Вступ.

Перехід до ринкової соціально орієнтованої економіки, до господарських
структур, які базуються на різних формах власності, не знімає, а
навпаки, загострює проблему щодо ролі держави в макроекономічному
регулюванні та контролі суспільного виробництва, нагромадження і
споживання, ефективного використання ресурсів тощо. Будувати незалежну
державу, створювати в ній ринкову економіку не можна без чіткої політики
держави, її інститутів, без державного керівництва та відповідних
законів, нарешті, без всебічного обгрунтування концепцій та економічних
програм.

Як свідчить світова практика, зокрема найбільш розвинутої країни з
ринковою економікою — США, ні механізм вільної конкуренції, ні вільне
підприємництво, ні політика надприбутків монополій, концернів і фірм не
спроможні ефективно вирішувати загальнонаціональні економічні та
соціально-політичні проблеми. Тому лише держава, державний управлінський
апарат, правові акти і бюджетні кошти можуть бути засобом та гарантом
вирішення зазначених проблем. Метою державного регулювання
макроекономічних процесів є усунення перешкод для економічного
зростання, вільного переливу капіталів, подолання кризових явищ,
стабілізація за допомогою різного роду важелів і економічних
інструментів процесів розширеного відтворення й ефективного вирішення
соціальних завдань.

Цілком зрозуміло, що економіка, яка протягом майже семи десятиліть
функціонувала за плановими, адміністративними принципами, не може
негайно і безболісно перейти до ринкових механізмів. Тим більше за умов,
коли сьогодні практично зовсім відкидається все позитивне, що було
характерним для зазначеної системи господарювання. Тут доцільно
наголосити, що у «чистому вигляді» ринкова економіка в розвинутих
країнах, по суті, відсутня, оскільки вони в післявоєнний період не
стояли на місці, а просувалися вперед у напрямі удосконалення ринкових
відносин, модернізації організаційно-управлінських структур, усунення
антагоністичних суперечностей між власником і працівником, застосування
планових та ефективних регулюючих важелів з боку держави у
виробничо-економічній діяльності монополій, фірм, концернів тощо.

Водночас слід нагадати, що перехід до ринкової економіки — процес
довготривалий. Принципово інша система господарювання та вирішення в ній
складних соціально-економічних завдань потребують від держави, її
органів, з одного боку, чітко визначеного економічного курсу та
ефективної цілеспрямованої підтримки цих процесів, а з іншого —
розумної, стимулюючої й виваженої цінової, кредитної та податкової
політики, встановлення раціональних макроекономічних пропорцій. Саме
держава в умовах формування ринкової економіки повинна вишукувати
можливості і ресурси для подолання кризи та нарощування виробництва,
підтримувати баланс інтересів, забезпечувати соціальний захист певних
верств населення, сприяти розвиткові науки та культури. Це —
аксіоматичні принципи функціонування національних економік усіх, а не
тільки розвинутих країн світу.

Особливо велике значення мають цілеспрямоване макроекономічне
регулювання та контроль за дотриманням економічного законодавства з боку
держави і державних управлінських структур, що діють на основі чинних
законів і законодавчих актів, таких складних та важливих процесів, як
структурна перебудова економіки, нагромадження і споживання, відтворення
та модернізація основних виробничих фондів шляхом використання
найновіших досягнень НТП, ефективне функціонування інвестиційного
комплексу. Тут практика соціалістичного командного управління і
планування — серцевини управління — мала найбільше недоліків, які,
зрештою, й призвели до катастрофічних наслідків після розвалу СРСР.

Тривала соціально-економічна криза — це не лише криза
адміністративно-планової системи господарювання, а й криза тих методів і
форм, які вона використовувала в своїй практиці для планування та
управління суспільним виробництвом, вирішення соціальних проблем.

Ефективність державного регулювання економічних процесів і діяльності
самого державного апарату управління визначаються тим, наскільки швидко
вживані ними заходи дають можливість подолати кризові явища та
стабілізувати ситуацію в економіці. Це, в свою чергу, вимагає від
державних управлінських структур, як мінімум, глибокого розуміння
економічної стратегії тих чи інших підприємств, фірм, концернів тощо,
урахування характеру відносин держави і приватного бізнесу, центральних
і місцевих органів влади. А крім того — уміння точно і швидко
встановлювати діагнози економічних захворювань. Поки що наш державний
управлінський апарат неспроможний на такі діагнози, а тому вони, як
правило, недосконалі, несвоєчасні, а нерідко помилкові.

Негативні макроекономічні тенденції (такі, як падіння виробництва і
продуктивності праці, зростання безробіття, зниження життєвого та
платоспроможного рівня населення, інфляція тощо), безперечно, повинні
усуватись ефективною цілеспрямованою державною політикою, раціональним
регулюванням та контролем з боку уряду за ходом економічних перетворень
і процесів. Воднораз великомасштабні структурні зрушення в народному
господарстві, що великою мірою впливають на розвиток економіки,
інтенсивні зміни в розміщенні продуктивних сил з метою переміщення
ключових швидкозростаючих галузей з одних регіонів в інші також можливі
тільки тоді, коли держава тут має конкретні науково обгрунтовані
програми і пропонує ефективні економічні механізми їх реалізації.

За умов глибокої соціально-економічної кризи, паралічу
валютно-фінансової системи країни приватні підприємства, комерційні
структури не бажають відмовлятися від своїх високих прибутків, але й не
спрямовують їх на нагромадження та розвиток виробництва. Державні
підприємства при цьому замість жорсткої політики економії виробничих
ресурсів і переходу на енерго- та ресурсозберігаючі технології
підвищують ціни на свою продукцію, випускають застарілу продукцію, не
враховують вимог ні внутрішнього, ні світового ринків. Падіння
продуктивності праці за недостатнього зменшення виробничих витрат,
особливо на енергоносії, дефіцитні ресурси, також призводить до
повсюдного зростання собівартості продукції, а відтак — і зростання цін
на неї.

Все це вимагає від держави ефективних дій за допомогою тих важелів та
інструментів, які вона нині має в своєму розпорядженні. Найважливішим з
них є державний бюджет. Проте останній тепер майже не використовується
для усунення численних диспропорцій в економіці, встановлення
оптимального співвідношення між нормами нагромадження та споживання для
перехідного, а тим більше кризового періоду, щоб пожвавити інвестиційну
й інноваційну діяльність, зробити реальні кроки в оновленні та
модернізації основного капіталу.

Отже, перед державним менеджментом постає нелегке завдання, як домогтися
зміни господарських стратегій підприємств, об’єднань і фірм, щоб вони
виробляли не будь-яку продукцію і не будь-якою ціною, а лише конче
потрібну споживачеві та конкурентоспроможну на світовому ринку. З цією
метою треба розробити в усіх підприємствах, об’єднаннях і фірмах
стратегічні плани у формі цільових ринково-виробничих програм,
орієнтованих на застосування внутрішніх економічних механізмів та
інструментів, що стимулюватимуть ресурсе- та природозбереження.

Саме цьому спияє створення спеціальних економічних зон.

1. Поняття і класифікація спеціальних (вільних) економічних зон.

Класичні моделі, що використовуються за рубежем, задовольняють потреби
цих країн лише частково. Вони концептуально потребують коригування та
підпорядкування діяльності «зон» рішенню не стільки
зовнішньоекономічних, скільки загальногосподарських завдань цих країн.

Зберігаючи у доцільних межах експортну орієнтацію, «вільні економічні
зони» для країн із перехідною економікою водночас покликані:

• працювати на внутрішній ринок країни, сприяючи насиченню його
передовою технологією та високоякісними товарами;

• служити для країни центрами освоєння та поширення зарубіжного
управлінського досвіду, полігоном для перевірки нових форм
господарювання;

• функціонуючи в економіці країни не анклавно, а як її невід’ємна
складова, передбачати сприятливий режим не тільки для іноземних
інвесторів, але й для національних підприємств.

Вільні економічні зони можуть розташовуватися не тільки в прикордонних,
але й у глибинних районах країнах, досягаючи значних територіальних
розмірів.

Зони стають господарськими, а не політичними утвореннями. їх
конфігурація та межі визначаються економічною доцільністю, а територія
залишається частиною суверенної території країни. У зоні діє національне
законодавство, вилучення та корективи до нього можуть стосуватися тільки
господарських і соціальних питань і фіксуються у постанові про створення
зони.

Світова практика та місцеві потреби є факторами, які визначають
відмінності підходів до створення зон із врахуванням місцевих
особливостей і пріоритетів. З огляду на економічні завдання та
специфічні риси, зони можуть мати як комплексний (багатогалузевий), так
і спеціалізований характер. До першого типу належить проект зони
Находки, де комбінуються функції переробки на високому технічному рівні
сировинних ресурсів (лісоматеріалів, металевих руд, риби і морепродуктів
і т.д.) і зовнішніх транспортних перевезень. Виходячи з цих передумов,
проект зони Новгорода передбачає розвиток виробництва побутових
електроприладів і поліграфічного обладнання у поєднанні з туристичним
сектором.

Спеціалізовані зони можуть створюватися як митні зони (складування й
обробка вантажів зовнішньої торгівлі), технополіси (для розробки та
впровадження нових технологій, транзитні зони та ін.).

Водночас потрібно мати чітке уявлення про доцільність поєднання
спеціалізації зон із різноманітними формами промислової та інвестиційної
кооперації. На практиці вже чиняться спроби розглядати цілком самостійні
проекти кооперації; мова може вестися навіть про один проект як елемент
зони. Пропозиції також часто спрямовані на зосередження у зонах
географічне розкиданих підприємств, які мають подібну галузеву
спеціалізацію (тут йдеться про «відкриту галузь»).

Як і в кожному новому процесі, тут допускаються нові підходи. Не
викликає, однак, сумніву, що життєздатність і ефективність зон залежать,
по-перше, від критичної маси розміщених у ній підприємств (що робить
зони здоровим економічним утворенням) і, по-друге, від того, якою мірою
ці підприємства можуть забезпечувати ринок один для одного (що дає змогу
задіяти особливий економічний механізм зон). Такого ефекту не можна
досягнути шляхом залучення у зони невеликої кількості не пов’язаних між
собою підприємств. А підключення до зон підприємств, розташованих поза
ними, зумовило б необхідність використання двох систем господарського
розрахунку (зонної та місцевої), що тільки ускладнило б їхню діяльність.
Тому перевага надається функціональній (яка включає окремі підприємства
галузей економіки), а не географічній (зональній) формі таких секторів.

Очевидно, територія, яка вибирається для відкриття зон (що є особливо
складним), повинна бути достатньо великою, мати базову структуру,
людські ресурси, забезпечуватись місцевою енергією та будівельними
матеріалами, а також мати вихід до місцевих і міжнародних комунікацій та
активні зв’язки з економікою країни. Без таких компонентів створення зон
або неможливе взагалі, або потребує великих стартових капіталовкладень.

З економічного погляду, відкриття зон створює три групи проблем — їх
взаємозв’язки зі зовнішнім ринком, з національною економікою і характер
внутрішнього регулювання діяльністю зон.

Проблеми першої групи не дуже складні і тут може застосовуватися
міжнародний досвід. Територія зон залишається за межами митних кордонів
країни і їх товарооборот зі зовнішнім світом звільняється від мита і
нетарифних експортно-імпортних обмежень. Митний контроль товарів
здійснюється лише для того, щоб виявляти деякі товари, експорт та імпорт
яких заборонений або які мусять бути вказані у митній декларації. Він
відбувається тільки з метою збору даних для зовнішньоторгової статистики
країни про операції самих зон. Потрібно ввести також спрощений порядок
видавання віз для в’їзду, виїзду, перебування та проживання іноземних
ділових людей та іноземців.

Значно складніше вибрати форму зв’язків із національною економікою.
Будучи елементом розвинутої ринкової економіки, вони не вписуються
автоматично у наш перехідний механізм національного господарства, яке
тільки починає еволюціонувати в бік ринкової моделі. З іншого боку, було
б неправильним відкладати створення зон до того часу, коли ця еволюція
буде завершена, оскільки країна потребує їх і як лабораторії для
випробувань ринкових відносин. Саме тому певний зв’язок господарських
механізмів перехідного періоду з важелями управління зон є необхідним.

Цей зв’язок треба розглядати у контексті функціонування зон усередині
економіки країни як незалежних утворень, що самофінансуються та
самоуправляються. При взаємовідносинах із державним бюджетом розміри
сплати податків і валютних відрахувань встановлюються для всіх зон
загалом на довгостроковій основі. До завершення всезагальної економічної
реформи головним важелем орієнтації зон на внутрішній ринок залишається
державне замовлення. Зона має власний платіжний баланс і діє на основі
принципу валютної самофінансування. Очікувані результати їхньої
економічної діяльності враховуються в планах соціально-економічного
розвитку.

Зони у своїх взаємовідносинах із національною економікою застосовують
режим, який становить собою комбінацію елементів державного підприємства
та спільних підприємств, що відповідає їхній структурі. Зона дійсно має
риси таких господарських одиниць. Окрім того, у сучасних умовах нема
іншої альтернативи, як розміщувати державне замовлення у зонах. Причина
цього полягає не тільки в тому, що завдання спрямування всього обсягу
виробленої зонами продукції на зовнішній ринок не може бути вирішене на
основі системи економічних контрактів. Головна проблема національної
економіки, яка страждає від дефіцитів і раціонування ресурсів,
-постачання. А тільки державне замовлення може гарантувати, що необхідні
обсяги матеріалів і обладнання, а також капіталовкладень, контрактних
послуг надходитимуть у зону.

Зона повинна бути вільною у розподілі цього замовлення на свій розгляд
між внутрішнім ринком і експортом. Вона має володіти такою ж свободою у
постачанні ресурсами додатково до виділених державою фондів і засобів.
Накінець, встановлюються довгострокові ставки податкових і валютних
відрахувань і розмір державного замовлення буде варіюватися для кожної
конкретної зони і на стадії заснування зон до них застосовуватиметься
пільговий режим. Окрім того, обсяг і товарна номенклатура державного
замовлення є предметом переговорів адміністрації зон і центральних
економічних органів.

Сьогодні, коли зростає інтерес до проблем регіонального розвитку,
зв’язки між зонами та регіонами, в яких вони розташовані, набувають
суттєвого значення. Це логічно, якщо брати до уваги, що регіон, в
основному, забезпечує постачання зон, а з іншого боку, він зацікавлений
в отриманні правдивої оцінки і можливих відрахувань для його
соціально-економічного розвитку. Питання можна було б вирішити шляхом
резервації для регіону частини коштів, що йдуть на сплату податків і
валютних відрахувань зони у бюджет, а також частини продукції, яка
випускається зоною за державним замовленням, включаючи споживчі товари.
Можливим є також надання взаємних преференцій при укладанні економічних
угод між регіоном і зоною. Окрім того, представники регіону можуть
увійти у склад органів управління зон.

Питання про статус зон треба також розглядати тоді, коли регіон, на
території якого вони розташовані, переходить на самофінансування. З
огляду на свою специфічність як елементів уніфікованої
зовнішньоекономічної політики країни, вони краще вписуються у
підпорядкованість національним органам управління. Тому платежі, котрі
зони здійснюють у бюджет, мають враховуватися при визначенні порядку
розрахунків із відповідним регіоном, що самофінансується. Другий метод —
повне включення зон у систему господарства регіону, що самофінансується,
— є менш прийнятним, оскільки це знижує розрив між зоною та національним
ринком, знижує економічний ефект зон і перекладає вартість наданого зоні
преференційного режиму на місцевий бюджет.

Іноді рекомендується делегування адміністрації зон функції управління
місцевою системою державної торгівлі, транспортом, комунікаціями,
державною системою охорони здоров’я, медичними закладами та
культурно-оздоровчими установами на базі природних ресурсів. У такому
разі багатьом із них буде наданий статус акціонерного товариства з
можливою участю капіталу для національних та іноземних резидентів зони,
а також припливом інвестицій з інших районів країни. При цьому,
очевидно, краще залишити енергопостачання, транзитні перевезення,
наукові дослідження у власності їх нинішніх власників, які могли б теж
залучати іноземні інвестиції. Що стосується кооперативної та
індивідуальної трудової діяльності, то вони добре поєднуються з
господарським механізмом зон.

Преференційний режим для діяльності національних та іноземних
підприємств у зонах, як очікується, стане основним елементом
господарського механізму зон. Такі преференції надаються як обом типам
підприємств, так і селективне. Проаналізувавши зарубіжний досвід, можна
визначити такий перелік економічних преференцій.

Преференції, які поширюються як на іноземні, так і на національні
підприємства, діючі в зоні, можуть включати звільнення
експортно-імпортних операцій у межах зон від сплати мита і зборів, а
також від використання нетарифних заходів регулювання зовнішніх
економічних зв’язків; застосування понижених ставок податків і орендних
платежів; забезпечення таких підприємств фінансовими та матеріальними
ресурсами у межах державного замовлення; можливість гарантованого
забезпечення робочою силою за спрощеною (контрактною) схемою її наймання
та звільнення; наявність необхідної інфраструктури; самостійне
визначення терміну амортизації основного виробничого капіталу;
різноманітність форм власності й управління господарством; використання
договірних цін при реалізації товару всередині зони і на експорт; право
на участь в управлінні зоною.

Зі свого боку, спеціальними пільгами, що надаються іноземним інвесторам,
можуть бути звільнення від податку на переказ капіталу за кордон;
додаткові заходи захисту їхніх інвестицій (наприклад, право на конверсію
частини прибутку в іноземну валюту за ринковим обмінним курсом через
банки зон); спрощена процедура в’їзду та виїзду, оформлення проживання
та прийому на роботу для їхнього персоналу; право виходу через зону на
оптовий ринок країни; наявність державного замовлення; свобода вибору
джерел фінансування операцій. Можливо, також вартувало б подумати про
прийнятні шляхи створення у межах зон ринків нерухомого майна і цінних
паперів, які, окрім усього іншого, могли б виступати як гарантії чи
депозитиви при проведенні кредитних та інвестиційних операцій.

Водночас слід пам’ятати, що податкові пільги в умовах неконвертованості
національної валюти мають подвійний ефект. Збільшуючи нетто-прибуток
іноземних інвесторів, ці пільги одночасно викликають їхнє бажання
заробляти насамперед вільноконвертовану валюту, щоб забезпечити переказ
прибутку з країни, і спонукають іноземних інвесторів йти з національного
ринку, хоч вони і можуть бути зацікавлені залишитися там.

Що ж до національних підприємств, то спеціальні пільги для них можуть
включати самостійний вибір (у межах господарського розрахунку,
самоокупності та фінансування) організаційних форм і напрямків
діяльності, а також право здійснення бартерних операцій на власний
розсуд.

Валюта, що перебуває в обігу, повинна бути національною валютою. Інші
варіанти (паралельне використання національної та іноземної валют,
спеціальна валюта зони і т.д.) можуть лише спричинити відрив зон від
національного ринку і підірвати купівельну спроможність національної
валюти. Окрім того, економічний потенціал зон зовсім недостатній для
створення власної валюти.

Проте цілком можливим є і наявність в обігу у зонах й іноземних валют,
окрім звичайних платежів за зовнішньоекономічними угодами, що відповідає
інтересам місцевих бюджетів. Наприклад, вільна валюта може
використовуватися для оплати оренди, реєстраційних платежів і податків
на користь адміністрації зон, а також при розрахунках з окремими
комерційними та сервісними підприємствами.

2. Цілі і правові основи створення та функціонування спеціальних
економічних зон.

Цілком очевидно, що в період загострення економічної кризи в Україні
необхідно здійснити радикальні заходи, спрямовані на досягнення
стабілізації національної економіки. Надалі ж слід активно стимулювати
розвиток продуктивних сил країни шляхом залучення тих ринкових
механізмів, які здатні посилити зовнішньоекономічні зв’язки і сприяти
залученню великомасштабних інвестицій (як внутрішніх, так і зовнішніх).

Багато країн світу, і в тому числі — з розвинутою економікою, досить
ефективно використовували нові форми інтеграції виробництва для
одержання значних обсягів інвестицій. Досить велике поширення дістали
територіальні формування у вигляді спеціальних (вільних) економічних зон
(СЕЗ).

Як правило, у XX ст. СЕЗ створювалися у промислове розвинутих країнах.
Сьогодні у США діють близько 200 зон зовнішньоторговельної орієнтації, у
Німеччині — 6 вільних портів і 3 безмитні зони, у Франції—2 райони
вільної торгівлі та 2 зони підприємницької діяльності, в Іспанії—3
безмитні зони, в Італії—3 спеціальні безмитні зони, в Японії —
торговельно-виробнича зона. Крім того, вільні зони існують у Канаді,
Фінляндії, Греції, Туреччині та Ізраїлі.

Вільні зони створювалися переважно для активізації зовнішньої торгівлі,
полегшення виходу національних виробників на світовий ринок,
цілеспрямованого стимулювання розвитку регіонів, залучення до
виробництва наявної робочої сили. Але головною була і залишається ідея
залучення іноземних підприємницьких інвестицій. При цьому враховуються
інтереси держави і регіону їх розміщення, тенденції світового руху
капіталів, а також беруться до уваги критерії прибутковості та істотного
соціального ефекту.

Так, у США зони було започатковано в 1934 p. (тобто в період Великої
депресії) з метою сприяння на певних територіях зовнішній торгівлі та
підвищенню конкурентоспроможності американських товарів. Але навіть
сьогодні вони є важливим фактором розвитку виробництва в цій країні.

У 60-і роки досить широке визнання у США дістали технополіси і
технопарки. Поєднання наукового потенціалу університетів з виробничими
потужностями певних територій забезпечило успіх у формуванні певних
типів науково-технічних зон, які за допомогою ризикового капіталу
здійснюють наукові розробки, проектування виробів та їх серійне
виготовлення. Характерно, що преференції федерального рівня для такого
типу зон практично не застосовуються.

У 80-і роки масового поширення набули підприємницькі зони, що базуються
на використанні національного капіталу, а також певних фінансових,
податкових і кредитних пільг від урядів штатів і місцевих органів влади.
Так, наприклад, у США кількість підприємницьких зон становить близько
400 і продовжує зростати. Це створює сприятливі умови для перепливу
капіталу з економічно розвинутих регіонів країни до відсталих, а відтак
— для стимулювання розвитку продуктивних сил.

На особливу увагу заслуговує досвід створення у 1959 p. зони «Шеннон» в
Ірландії. Саме досвід її діяльності став вихідним при масовому поширенні
таких формувань в усьому світі. Надзвичайно прозора і ефективна система
преференційного режиму (не стягуються податок на прибуток і ПДВ,
корпоративний податок становить лише 10 %, субсидії надаються на
пільгових умовах, встановлюються зменшені податки на землю) стала
основним фактором для залучення іноземних інвесторів і створення
багатогалузевого виробництва з чисельністю зайнятих понад 5 тис. чол.
Можна сподіватися, що закінчення періоду чинності преференцій у 2000 р.
не зможе істотно вплинути на масштаби і науково-виробничу орієнтацію
цієї зони.

Надзвичайно цікавий досвід створення і функціонування СЕЗ набуто Китаєм.
Реалізація політики відкритості зовнішньому світові, започаткованої в
1979 p., спиралася на формування ВЕЗ (спочатку в чотирьох регіонах
Шенчжень, Шаньтоу, Чжухай, Сямень, згодом — на острові Хайнань і в
мережі відкритих приморських міст). Сьогодні можна виділити кілька типів
таких зон, які в тій чи іншій комбінації представлені по всій країні. Це
і особливі райони, і зони науково-технічного розвитку у приморських
містах, і зони новітніх техніки та технологій, і безмитні зони.

Політична й економічна стабільність, незмінність законодавчої бази,
дешевизна робочої сили, наявність природних ресурсів і надзвичайно
місткого ринку збуту, а також інші вихідні передумови Китаю сприяли
створенню тут спеціальних зон різних типів. Через них у країні
здійснюється майже 18 % зовнішньоторговельного обороту, а обсяги
виробленої на їх території продукції становлять у її національному
продукті близько 15 %.

Важливу роль відіграють ВЕЗ у господарстві багатьох азіатських,
південноамериканських і навіть африканських країн. Рівень їх
ефективності неоднаковий, але значення для впровадження нових
технологій, сприйняття передового досвіду управління виробництвом і
збільшення валютних надходжень є безумовним. Формування ВЕЗ у багатьох
країнах світу віддзеркалює діяння об’єктивних інтеграційних процесів,
притаманних сучасному світовому господарству. Посилення міжрегіональних
(і особливо — міжнаціональних) контактів сприяє формуванню сівітової
територіальної структури, відповідно до якої виробництво певних видів
продуктів чи послуг закріплюється за окремими країнами.

Тому сьогодні СЕЗ розглядаються Україною як один з інструментів
досягнення відкритості національної економіки світові та стимулювання
міжнародного економічного співробітництва. До цілей, які держава ставить
при створенні СЕЗ, належать розв’язання проблем зайнятості та формування
нових робочих місць; активізація зовнішньої торгівлі;

стимулювання припливу іноземних інвестицій; активізація обміну знаннями
і технологіями, тобто досягнення нової інноваційної якості економіки;
розширення експортної бази або розвиток імпортозаміщення;

збільшення обсягів зовнішніх надходжень і поліпшення платіжного балансу;
ефективне використання місцевих ресурсів, тощо. Одночасно формування
спеціальних (вільних) економічних зон може розглядатися в Україні як
засіб розв’язання проблем депресивних старопромислових або
слабозаселених районів з низьким рівнем економічного розвитку.

Для активного створення СЕЗ на території України велике значення має її
географічне положення в центрі Європейського континенту (серед
розвинутих країн Західної Європи), на перетині торговельних шляхів з
Європи до Азії. Принциповим є і те, що близько 70 % основного обсягу
товарообміну нашої держави припадає на країни «близького зарубіжжя» і
тільки ЗО % — на країни «далекого зарубіжжя»: в обсягах її зовнішнього
товарообміну основне місце належить партнерським зв’язкам з Росією,
Бєларуссю та країнами Прибалтики (найближчим часом зміна цих пріоритетів
не передбачається). Все це зумовлює потенціальні можливості інтеграції
економіки України у європейське та світове господарства, а також у
міжнародну економічну систему шляхом розвитку СЕЗ.

Загальновідомо, що на початку ринкових і структурних перетворень у
народному господарстві України ініціатива щодо створення нових
територіальних формувань у вигляді СЕЗ належала Закарпатській, Одеській,
Чернівецькій, Харківській, Дніпропетровській областям та Автономній
Республіці Крим. Але на першому етапі створення таких зон відкладалося
через відсутність відповідної законодавчої бази, затвердженої концепції
державної регіональної політики та програми розбудови в Україні
спеціальних (вільних) економічних зон. Отже, на жаль, ініціатива
регіонів не діставала дійової підтримки Уряду.

Етапними у справі формування СЕЗ у нашій державі стали 1992 p., коли
було прийнято Закон України «Про загальні засади створення та
функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», і 1994 p. — рік
затвердження Кабінетом Міністрів України Концепції створення спеціальних
(вільних) економічних зон.

Законом визначено поняття «спеціальної (вільної) економічної зони» як
частини території України, на якій встановлюється і діє спеціальний
правовий режим економічної діяльності, та порядок застосування
відповідного чинного законодавства України. Узагальнене поняття «СЕЗ»
доповнено переліком зон різних типів: митних, комплексних виробничих,
туристично-рекреаційних, страхових, банківських. Було законодавче
вирішено організаційні питання, і в тому числі — щодо кількості та
характеру засновницьких документів, системи управління, державних
гарантій інвесторам та інших норм, які застосовуються при створенні та
функціонуванні СЕЗ. Закон ставить за мету залучення іноземних
інвестицій, активізацію спільної з іноземними інвесторами
підприємницької діяльності, впровадження нових технологій і ринкових
методів господарювання, поліпшення використання всіх видів ресурсів.

У концепції уточнено методологічні положення щодо мети створення,
інвестиційного клімату, ефективного режиму інвестування і факторів
розміщення, характерних для зон кожного типу. Крім того, в ній
принципово вирішено питання про створення на території України
розгалуженої системи спеціальних економічних зон різної функціональної
орієнтації та запропоновано перелік регіонів, де найбільш доцільно
створювати СЕЗ окремих типів — як сьогодні, так і на довгострокову
перспективу.

Було також зроблено великий крок у методичному забезпеченні підготовки
засновницьких документів. З метою впорядкування проектної роботи було
затверджено «Положення про Міжвідомчу комісію та порядок розгляду
документів…» і «Типові методичні рекомендації щодо розробки
техніко-економічного обгрунтування доцільності створення і
функціонування СЕЗ».

Слід зауважити, що кількість і якість базових документів, які
регламентують створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні,
вигідно відрізняються від нормативно-правової бази інших країн, де, як
правило, відсутній «рамковий закон» про зони, немає концепції їх
створення на перспективний період, а також відповідних методичних
розробок для проектування.

Указами Президента України «Про Північнокримську експериментальну
економічну зону «Сиваш» (червень 1995 p.) і «Про заходи щодо проведення
експерименту у Північнокримській експериментальній економічній зоні
«Сиваш» (листопад 1995 p.), які згодом були підтверджені відповідною
постановою Верховної Ради України (лютий 1996 p.), створено першу в
Україні спеціальну (вільну) економічну зону.

Строк діяльності новоутвореної зони — 5 років. Згідно з уточненням,
зробленим в Указі Президента України (листопад 1997 p.), датою початку
експерименту в Північнокримській зоні «Сиваш» є 18 вересня 1996 p.—дата
державної реєстрації адміністрації ПЕЕЗ, а не ЗО червня 1995 p., коли
було прийнято рішення про заснування економічної зони. Таким чином,
можна вважати, що строк діяльності ПЕЕЗ «Сиваш» повинен завершуватися у
вересні 2001 p.

Порівнюючи цілі заснування ПЕЕЗ «Сиваш» з тими, які звичайно ставляться
при створенні спеціальної (вільної) економічної зони, можна побачити
певні розбіжності. Як правило, СЕЗ має на меті активізацію
зовнішньоекономічного співробітництва, тоді як у даному конкретному
випадку ПЕЕЗ стає механізмом формування точок економічного зростання на
базовому адміністративному рівні, який зорієнтовано, в першу чергу, на
національні інвестиції.

Управління економічною зоною «Сиваш» покладено на її адміністрацію,
місцеві Ради народних депутатів у межах їх повноважень, спостережну раду
з контролю за проведенням експерименту і Кабінет Міністрів України.
Адміністрація ПЕЕЗ е державною компанією та юридичною особою, майно якої
складається з майна, переданого засновником (державна власність), коштів
від плати за реєстрацію суб’єктів зони, доходів, одержаних від її
власної господарської діяльності, та інших залучених коштів. Контроль за
ходом експерименту покладено на спостережну раду, яка повинна щокварталу
розглядати результати діяльності ПЕЕЗ «Сиваш».

Основу механізму СЕЗ становить економічний режим діяльності її
суб’єктів. За визначенням, він складається з пільгових митного,
податкового, валютно-фінансового і організаційно-правового режимів, їх
норми встановлено Законом України «Про деякі питання валютного
регулювання та оподаткування суб’єктів експериментальної економічної
зони «Сиваш» (лютий 1996 p.).

Пільги митного режиму ПЕЕЗ полягають у звільненні сировини, матеріалів,
устаткування та обладнання (крім підакцизних товарів), які ввозяться на
митну територію України для потреб власного виробництва суб’єктів цієї
зони, від обкладання ввізним митом і ПДВ.

Єдиною відмінністю податкового режиму ПЕЕЗ «Сиваш» від
загальноукраїнського є можливість зменшення суб’єктам, які реалізують
інвестиційні проекти на її території, суми податку на реінвестований
прибуток на 50 %.

Додатковим, але досить важливим стимулом до інвестування ПЕЕЗ є
спеціальні умови оренди землі на її території. Зокрема, адміністрацією
ПЕЕЗ «Сиваш» передбачено:

— для новоутворених суб’єктів зони, що використовують високі технології
(хімічна промисловість, енергетика, агропромислове виробництво), можуть
знижуватися тарифи за оренду комунальної власності та платежі за
комунальні послуги;

— малоприбуткові, низькорентабельні та трудомісткі підприємства можуть
повністю звільнюватися від орендних платежів;

— орендна плата може зменшуватися на період здійснення будівництва, а в
разі оренди неосвоєних ділянок таке зменшення становитиме 5 -10 %;

— у разі будівництва елементів транспортної та виробничої інфраструктур,
засобів комунікації, закладів соціально-культурного призначення та
освіти може надаватися знижка орендної плати в розмірі до 10 — 15 %.

Крім того, при укладанні інвестиційного контракту передбачається
використовувати такі максимальні строки оренди: для житлового
будівництва і підприємств АПК — до 30 років, для промислового сектора —
до 50, для будівництва об’єктів соціально-культурного призначення — до
40 років. Названі пільги застосовуються тільки до суб’єктів
підприємницької діяльності, які зареєстровані на території ПЕЕЗ «Сиваш»
згідно з чинним законодавством України і здійснюють у ній інвестиційні
проекти, затверджені Кабінетом Міністрів України. Реєстрацію суб’єктів
цієї зони проводить її адміністрація.

Нормативно-правова база ПЕЕЗ «Сиваш», сформована протягом 1995—1998 pp.,
не містить чітких формулювань поняття «експериментальна економічна
зона», якісно та кількісно визначених цілей її заснування, а також її
функціонального типу і галузевої спеціалізації з чітким переліком
пріоритетів. Як наслідок, поняття «суб’єкт зони» стає дуже неконкретним,
що посилюється відсутністю узгодженої системи критеріїв відбору
інвестиційних проектів (бізнес-планів).

Указом Президента України (червень 1995 p.), постановою Кабінету
Міністрів України (квітень 1996 p.) та іншими документами передбачалося,
що створення ПЕЕЗ «Сиваш» супроводжуватиметься відповідним державним
фінансуванням, оскільки до Державного бюджету України, починаючи з 1996
p., мали включатися (і частково включалися) необхідні суми цільових
видатків.

На третьому році існування ПЕЕЗ «Сиваш» (тобто в 1998 p.) виконавчою
владою України було прийнято рішення про заснування ще кількох СЕЗ, і в
тому числі — комплексних виробничих, туристично-рекреаційних і
підприємницьких.

Зокрема, Указом Президента (червень 1998 р.) дано дозвіл на заснування
спеціальних економічних зон і спеціального режиму інвестиційної
діяльності в Донецькій області.

Строк функціонування СЕЗ, розташованих у містах Донецьк і Маріуполь,
становитиме 60 років.

У запропонованих законопроектах статус суб’єкта цих зон не визначено,
але встановлено, що ухвалення інвестиційних проектів здійснюватиметься
Радою з питань спеціальних економічних зон і спеціальних режимів
інвестиційної діяльності. Отже, в донецькому проекті було враховано ті
недоліки організаційного порядку, які мали місце при заснуванні ПЕЕЗ
«Сиваш» (зокрема, це стосується порядку розгляду і затвердження
інвестиційних проектів суб’єктів СЕЗ). Прийняття рішення про
затвердження інвестиційного проекту означатиме поширення на названих
суб’єктів підприємництва особливого режиму митного регулювання і
оподаткування.

Спеціальний митний режим зовнішньоторговельної зони «Азов’я» передбачає
звільнення від сплати ввізного мита і ПДВ товарів та інших предметів,
ввезених на територію СЕЗ з-за меж митної території України для
використання у межах цієї зони; в разі вивезення з території зони на
митну територію України — стягнення ПДВ і акцизного збору з товарів
походженням з території зони, призначених для внутрішнього споживання в
Україні, а в разі вивезення за межі митної території України — повне
звільнення від сплати названих платежів та вивізного мита.
Експортно-імпортні операції суб’єктів СЕЗ не підлягають ліцензуванню і
квотуванню, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України та
рішеннями Кабінету Міністрів України.

Спеціальний митний режим СЕЗ «Донецьк» включає аналогічні норми
господарської діяльності.

Для запобігання несанкціонованому і неконтрольованому проникненню на
територію СЕЗ або за її межі фізичних осіб і транспортних засобів вона
огороджується за периметром і облаштовується органом господарського
розвитку СЕЗ відповідно до вимог Державної митної служби України.

Спеціальний пільговий режим оподаткування донецьких СЕЗ передбачає:

— прибуток платників податків, які перебувають на території СЕЗ,
незалежно від форми власності, оподатковується за ставкою 20 % до обсягу
оподаткування;

— від оподаткування звільняється репатріація нерезидентами доходів
походженням з території зони (включаючи дивіденди, доходи від продажу
нерухомого майна, прибуток від операцій з цінними паперами та іншими
корпоративними правами, внески та премії на страхування або
перестрахування ризиків);

— суб’єкти підприємницької діяльності СЕЗ звільняються від сплати
внесків до Державного інноваційного фонду України.

Органами державного регулювання СЕЗ і спеціальних режимів інвестиційної
діяльності на території Донецької області визначено Раду з питань
спеціальних економічних зон та спеціальних режимів інвестиційної
діяльності, органи місцевого самоврядування, місцеві державні
адміністрації, орган господарського розвитку СЕЗ, центральні органи
виконавчої влади України (питання державного регулювання СЕЗ).

В Указі Президента України (червень 1998 p.) створення спеціальної
економічної зони «Славутич» пов’язується з необхідністю забезпечення
працевлаштування населення міста Славутич, яке вивільнюється з
Чорнобильської АЕС, та активізації підприємницької діяльності в регіоні.
При цьому організаційно-правову форму визначено як СЕЗ, але фактично
йдеться про фіскальний експеримент, який має привести до локальної
економічної стабілізації в масштабі економіки конкретного міста.

Строк функціонування СЕЗ «Славутич» становить 12 років і завершиться 1
січня 2010 p. Але в документах обумовлюється, що датою заснування СЕЗ
буде не дата прийняття рішення Верховною Радою України, а день державної
реєстрації адміністрації цієї зони. Таке зауваження щодо відліку часу
діяльності СЕЗ зроблено з урахуванням досвіду ПЕЕЗ «Сиваш», з приводу
тривалості діяльності якої було багато різнотлумачень і неузгодженостей.

Суб’єктами СЕЗ «Славутич» можуть стати лише суб’єкти підприємницької
діяльності, які зареєстровані її адміністрацією і реалізують на її
території затверджені інвестиційні проекти. Порядок затвердження цих
проектів відповідною постановою визначив Кабінет Міністрів України, а
реальні дії щодо їх розгляду та затвердження покладаються на
адміністрацію СЕЗ.

У СЕЗ «Славутич» встановлюється спеціальний правовий режим економічної
діяльності, який передбачає такі пільги для її суб’єктів:

— звільнення від обкладання ввізним митом і ПДВ імпорту сировини,
матеріалів, устаткування і обладнання (крім підакцизних товарів),
призначених для потреб власного виробництва;

— звільнення від сплати внесків до Державного інноваційного фонду
України;

— звільнення від сплати внесків до Фонду України для здійснення заходів
щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального
захисту населення;

— звільнення від сплати збору на обов’язкове соціальне страхування на
випадок безробіття;

— звільнення (у перші два роки) від оподаткування прибутку суб’єктів
підприємництва, які відповідають спеціально встановленим вимогам;

— зменшення на 50 % бази оподаткування прибутку суб’єктів
підприємництва, які відповідають спеціально встановленим вимогам;

— звільнення від сплати платежів за користування земельними ділянками
спеціально визначених суб’єктів підприємництва, які відповідають
спеціально встановленим вимогам.

Система управління СЕЗ «Славутич» складається з Славутицької міської
Ради народних депутатів, її виконавчого комітету та адміністрації цієї
зони.

СЕЗ можуть бути ліквідовані в разі закінчення встановленого строку їх
існування або достроково — за обгрунтованим рішенням Верховної Ради
України.

Рішення про необхідність заснування на території нашої держави нових
СЕЗ, прийняті Президентом України, стосувалися зовнішньоторговельних зон
у Миколаївській (ЗТЗ у порту Миколаєва), Львівській («Яворів»,
«Курортополіс-Трускавець») і Закарпатській областях, а також в
Автономній Республіці Крим.

Але слід наголосити на двох принципово важливих моментах, які мають
місце в усіх випадках заснування в Україні вільних зон і можуть
спричинити негативні наслідки, якщо не врахувати їх своєчасно.

По-перше, Укази Президента України щодо названих СЕЗ містять рішення про
заснування зон, на підтвердження і розвиток яких компетентним органам
доручається розробити пакет нормативно-правових актів (і в тому
числі—техніко-економічне обгрунтування). Інакше кажучи, рішення
приймається з мотивів швидкого радикального поліпшення
соціально-економічної або екологічної ситуації, а розрахунки його
фінансово-економічної ефективності відходять на другий план.

По-друге, створюється багато СЕЗ (і в тому числі — кілька зон одного
типу), які охоплюють значну територію і велику кількість суб’єктів
підприємництва, але не мають відпрацьованої нормативно-правової бази. В
наших умовах у такій ситуації один-два негативних експерименти з
формуванням СЕЗ можуть призвести до небажаних узагальнень і
дискредитувати саму цю ідею. Ми вважаємо, що спершу необхідно
відпрацювати всі питання створення та забезпечення ефективного
функціонування невеликих таких зон кожного типу, а вже в разі отримання
позитивного результату — поширювати цей досвід на інші території, як і
передбачено чинною Концепцією створення СЕЗ в Україні.

3. Управління спеціальною (вільною) економічною зоною.

Відповідно до законодавства України на її території припускається
створення вільних (спеціальних) економічних зон. У вільній економічній
зоні встановлюється спеціальний правовий режим економічної діяльності і
порядок застосування законів України на цій території.

Вільні економічні зони створюються з метою створення спільного
виробництва з іноземними партнерами, орієнтованого на виробництво
експортної продукції, залучення іноземних інвестицій, створення
підприємств по виробництву продукції, що імпортується, залучення і
впровадження нових технологій, упровадження ринкових методів
господарювання і керування, розвитки інфраструктури ринку, поліпшення
використання природних ресурсів, створення додаткових робочих місць.

Спеціальні економічні зони можуть створюватися за указами Верховної Ради
України, з ініціативи Президента України, Кабінету Міністрів України,
місцевих Рад народних депутатів або місцевої державної адміністрації.

Органами управління спеціальних економічних зон є:

— місцеві Ради народних депутатів і місцеві державні адміністрації;

— органи господарського розвитку і управління спеціальною економічною
зоною, що складаються як із суб’єктів господарської діяльності України,
так і іноземних суб’єктів господарської діяльності.

Місцеві Ради народних депутатів і місцеві державні адміністрації
укладають з органами господарського розвитку спеціальної економічної
зони договори на передачу в її користування земельних ділянок, об’єктів
інфраструктури, природних ресурсів.

Для створення спеціальної економічної зони необхідні такі документи:

— рішення місцевої Ради народних депутатів або місцевої державної
адміністрації, на території яких планується створення спеціальної
економічної зони;

— проект положення про її статус, систему управління, офіційну назву;

— точний опис меж зони;

— техніко-економічне обгрунтування доцільності створення даної зони;

— проект закону про створення даної спеціальної економічної зони.

На всі суб’єкти економічної діяльності спеціальної економічної зони
поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачений
законодавством України про іноземні інвестиції й інвестиційну
діяльність. Держава також гарантує суб’єктам господарської діяльності
спеціальної економічної зони право на вивіз прибутків і капіталів,
раніше інвестованих у дану зону.

Відповідно до закону України «ПРО зовнішньоекономічну діяльність»:

— Україна як держава і всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності й
іноземні суб’єкти господарської діяльності відповідають за порушення
законів України і своїх зобов’язань, що закріплені в договірному
порядку.

— Україна як держава не несе відповідальності за дії суб’єктів
зовнішньоекономічної діяльності.

— Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності не несуть відповідальності за
дії України, як держави.

— Якщо Україна бере участь у зовнішньоекономічній діяльності як суб’єкт
такої діяльності, то вона відповідає нарівні з іншими суб’єктами
зовнішньоекономічної діяльності.

У сфері зовнішньоекономічної діяльності можуть застосовуватися такі види
відповідальності:

— майнова відповідальність;

— кримінальна відповідальність.

-За порушення законів України до суб’єктів зовнішньоекономічної
діяльності або іноземних суб’єктів господарської діяльності можуть бути
застосовані такі спеціальні санкції:

— накладення штрафів, розмір яких визначається законами України,
рішеннями судових або арбітражних органів;

— застосування антидемпінгових процедур у випадку здійснення демпінгу;

— застосування індивідуального режиму ліцензування зовнішньоекономічної
діяльності;

— тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності.

Одними з найбільше реальних заходів впливу на порушників валютного,
митного і податкового законодавства в області зовнішньоекономічної
діяльності є: тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності і
режим індивідуального ліцензування. Ці санкції вводяться Міністерством
зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі (відповідно до офіційного
уявлення таких органів як Головна державна податкова інспекція України,
Державний митний комітет України, правоохоронні органи) у випадку
недотримання термінів розрахунків по експортно-імпортних операціях, за
збереження валютних цінностей, прибутків і майна за рубежем без
необхідних для цього ліцензій Національного банки України, а також інші
порушення в області зовнішньоекономічної діяльності.

Тимчасове призупинення зовнішньоекономічної діяльності може
застосовуватися винятково до українських учасників і складається в
замкнете на здійснення експортно-імпортних операцій. Дана санкція
вводиться терміном на півроку.

Режим індивідуального ліцензування на відміну від попередньої санкції не
забороняє цілком здійснення експортно-імпортних операцій, а потребує
ліцензування здійснюваних угод. Застосовуватися режим індивідуального
ліцензування може як до українських, так до іноземних учасників
зовнішньоекономічної діяльності терміном на півроку. Відповідно до
режиму індивідуального ліцензування при здійсненні кожної
зовнішньоторговельної операції підприємство повинно звертатися за
відповідною ліцензією в Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і
торгівлі України. Надані заявником матеріали (експортно-імпортний
контракт і ін. документи) розглядаються на предмет відповідності цін,
умов розрахунків, термінів надходження платежів і, у випадку позитивного
рішення, митним органам видається дозвіл на митне оформлення вантажів
заявника.

Обидві санкції можуть бути скасовані достроково, якщо підприємство
виконає усі вимоги законодавства. Якщо після закінчення періоду
застосування санкцій, порушник не виконує необхідних від нього
зобов’язань, санкції можуть застосовуватися повторно.

Застосування санкцій може бути оскаржене в судовому або арбітражному
порядку.

З огляду на загальновизнану ефективність спеціальних (вільних)
економічних зон, а також на їх здатність сприяти залученню іноземних і
стимулюванню національних інвестицій, позитивно впливати на розвиток
підприємницької активності, забезпечувати зайнятість, збільшувати
відповідно до цього бюджетні надходження, поліпшувати торговельний і
платіжний баланси, тощо, треба визнати за доцільне включення напряму на
створення таких зон до державної економічної політики. На практиці це
дістало відображення у започаткуванні відповідних розділів про СЕЗ у
щорічних програмах дій Уряду і прогнозах соціально-економічного розвитку
України, а також у виокремленні позиції щодо цих зон у Концепції
державної регіональної політики.

У процесі розбудови СЕЗ в Україні слід дотримуватися визначених на даний
період стратегії та тактики, узгоджених із загальноекономічним розвитком
держави. Як уже зазначалося, дефіцитний характер державного і місцевих
бюджетів, недоцільність проведення експерименту на значній (за площею та
чисельністю населення) території України, невідпрацьованість схем
управління і контролю, а також механізмів діяльності СЕЗ вимагають
тимчасового обмеження їх створення на території держави.

Протягом 5—7 років доцільно реалізувати найбільш підготовлені проекти
формування СЕЗ: зовнішньоторговельного (2—3 зони),
торговельно-виробничого (2 зони—1 комплексна і 1 локальна),
науково-технічного (1 зона у формі технопарку) та
туристично-рекреаційного (1 зона) типів. Це дозволить відпрацювати
необхідні схеми управління та контролю, а також механізми діяльності
таких зон, в основному завершити створення відповідної
нормативно-правової бази, одержати практичні результати функціонування
СЕЗ, проаналізувати їх досвід, обмежити можливий негативний вплив цих
формувань на економіку України та її окремих регіонів, внести відповідні
корективи до державної політики щодо розбудови СЕЗ.

Території, на яких створюються спеціальні (вільні) економічні зони,
повинні відповідати таким вимогам:

— мати сприятливе транспортно-географічне розташування;

— розміщуватися поблизу або мати розвинуту мережу комунікацій — великих
транспортних вузлів, морських портів, автомобільних шляхів і залізниць
міждержавного сполучення, міжнародних аеропортів, транспортних
коридорів;

— бути наближеними до державного кордону України;

— мати достатній ресурсний потенціал (природно-кліматичні умови, корисні
копалини, трудові ресурси, науково-виробничий потенціал тощо);

— бути забезпеченими об’єктами виробничої та соціальної інфраструктур;

— не мати обмежень екологічного характеру.

Крім перелічених факторів, які є спільними для
територіально-господарських утворень у формі СЕЗ, при прийнятті рішення
про заснування конкретної спеціальної (вільної) економічної зони
необхідно враховувати специфічні фактори, характерні для кожного її
типу. Вони визначаються цільовою і функціональною спрямованістю кожної
СЕЗ, характером її зв’язків з позазональною економікою, мірою
інтегрованості в національне і світове господарства, прив’язкою до
існуючих систем розселення, виробничих та інших об’єктів.

Зазначеним критеріям створення і розташування СЕЗ відповідають такі
регіони України:

для зовнішньоторговельних — Закарпатська, Волинська, Львівська, Одеська,
Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим;

для виробничих — майже всі промислові регіони України;

для науково-технічних — Київ, Харків, Одеса, Львів і прилеглі до них
території;

для туристично-рекреаційних—Автономна Республіка Крим, Закарпатська,
Львівська, Чернівецька та Івано-Франківська області.

Для встановлення переліку СЕЗ, які мають бути створені протягом
названого 5—7-річного періоду (в зазначеній кількості), слід оголосити
конкурс проектів заснування СЕЗ, чітко визначивши критерії їх відбору.
Так, наприклад, до них можуть бути включені: доведена економічна та
соціальна ефективність; позитивний вплив на економіку регіону
розміщення; сприяння вирішенню існуючих проблем; прийнятна (з огляду на
існуючі стандарти) окупність; забезпеченість проекту фінансовими та
іншими ресурсами; мінімальна потреба в залученні централізованих
(бюджетних) капіталовкладень у прямій та опосередкованій формах; тощо.

Необхідно також встановити граничний термін подання на конкурс належним
чином оформлених документів про заснування СЕЗ і граничний термін
прийняття рішення за результатами цього конкурсу. Подані на конкурс
проекти СЕЗ повинні відповідати всім вимогам Закону України «Про
загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних)
економічних зон», методики підготовки ТЕО СЕЗ і не порушувати чинного
законодавства України.

Практичними інструментами реалізації запропонованих заходів мають стати
наявна нормативно-правова база СЕЗ, а також система управління ними та
контролю за їх розбудовою в Україні.

Заключення.

Отже, зростання ролі держави, її управлінських органів у регулюванні
процесів відтворення, структурної перебудови економіки і
техніко-технологічних інновацій, прискорення темпів НТП слід вважати
об’єктивною вимогою та загальносвітовою тенденцією. У розвинутих країнах
мають місце постійне збільшення державної закупівлі товарів і послуг, що
помітно впливає на їх економічний розвиток, а також вагома частка
державних замовлень у загальному обсязі попиту на товари та послуги, що
зрештою зменшує амплітуду коливань обсягів виробництва. Воднораз
зростають також обсяги державних субсидій, централізованих інвестицій
тощо.

Інвестиційна діяльність держави в сучасних умовах має величезне
значення. По-перше, коли під час спадів виробництва скорочуються
приватні інвестиції в нове будівництво та інфраструктуру, уряди
розвинутих країн збільшують обсяги державних вкладень, зберігаючи
нормальний розвиток найбільш капіталомістких сфер економіки. По-друге,
ці країни виділяють чималі кошти з державного бюджету на вирішення
гострих екологічних проблем, зокрема на будівництво очисних споруд і
природоохоронних об’єктів. По-третє, за допомогою централізованих
державних субсидій значною мірою відбувається структурна перебудова
національних економік більшості країн світу.

Тому немає жодних підстав говорити про те, що з переходом до ринкової
економіки держава повинна передати свої управлінські функції у сфері
економіки ринковим механізмам. Навпаки, у міру соціально-економічного
розвитку суспільства, нарощування виробничого, науково-технічного та
культурного потенціалів роль держави неухильно зростає, а завдання, що
постають перед нею, надто ускладнюються. Звідси неважко дійти висновку,
що все це потребує глибоких теоретико-методологічних досліджень і
практичних розробок стосовно застосування найбільш ефективних механізмів
макроекономічного регулювання соціально-економічних процесів,
обгрунтування напрямів, способів та методів виходу з гострої економічної
й екологічної кризи.

Крім того, вкрай актуальними слід вважати дослідження масштабів, глибини
та арсеналу засобів державного втручання в економіку, зокрема
перехідного типу, тих урядових структур, які розробляють і формулюють
важливі економічні рішення, реалізують на практиці конкретні
соціально-економічні заходи. Без чіткого знання та визначення загальної
ролі, динаміки та закономірностей розвитку державного регулювання
соціально-економічних процесів неможливі ні вихід з гострої кризи, ні
перехід до цивілізованих ринкових відносин, ні досягнення високої
ефективності функціонування національної економіки.

Література.

Гаверский В. Правовое регулирование таможенных лицензионных складов //
Юридический веся ник. — Одесса, 1997, №3, с. 111.

Державне управління. — К., 1998.

Дзюбик С., Ривак О. Механізм регулювання ринкової економіки. К., 1993

Додаток до постанови Кабінету Міністрів України N167 від 14.03.94// ЗПУ.
-1994.-№7.-Ст.171.

Картузов М. Свободные экономические зоны: нормативное регулирование в
Украине // Юридический вестник. — Одесса, 1997, №3, с.75.

Концепція створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні:

Мильнер Б.З. Реформы управления и управление реформами. — М., 1994.

О специальных экономических зонах и специальном режиме инвестиционной
деятельности в Донецкой области: Закон Украины от 24.12 1998 // Голос
Украины, 1999, 19 января.

Об общих принципах создания и функционирования специальных (свободных)
экономических зон: Закон Украины от 13.10.1992// ВВР. — 1992. -№50. —
Ст.676.

Положення про спеціальну економічну зону «Славутич»: Затверджено
постановою Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 // Офіційний вісник
України. — 1998. — №30. — Ст. 1134.

Про спеціальний режим інвестиційної діяльності на територіях
пріоритетного розвитку в Луганській області: Указ Президента України від
18.12.1998 // Урядовий кур’єр, 1999, 5 січня.

Про спеціальну економічну зону «Закарпаття»:Указ Президента України від
09.12.1998 // Урядовий кур’єр, 1998, 17 грудня.

Трегобчук В. Державне управління в ринковій економіці.» Віче. 1997, N1.

PAGE 2

PAGE 2

Похожие записи