РЕФЕРАТ

на тему:

Адміністративно-правові відносини

ПЛАН

1. Сутність адміністративно-правових відносин.

2. Адміністративно-правові та суспільні відносини.

3. Адміністративно-правові відносини та адміністративно-правові норми.

4. Адміністративно-правові відносини та юридичні факти.

5. Особливості адміністративно-правових відносин.

6. Види адміністративно-правових відносин.

1. Сутність адміністративно-правових відносин

Правовідносини належать до найістотніших категорій адміністративного
права. Саме у правовідносинах воно існує, діє, живе. У них найбільш
рельєфно відображаються специфіка адміністративно-правових методів та
особливості механізму адміністративно-правового впливу на суспільні
зв’язки. Місце і значення адміністративно-правових відносин у теорії
адміністративного права обумовлено також тим, що будь-яке питання з
цього приводу своїм корінням сягає сутності предмета
адміністративно-правової галузі.

Між тим доля зазначеної категорії склалася невдало. З одного боку, вона
потрапила у залежність від тоталітарних уявлень щодо суспільних
відносин. Згідно з ними адміністративно-правові відносини мали
розглядатися: а) виключно з позицій поділу суспільних відносин на
матеріальні та надбудовні, або первинні та вторинні; б) як частка
суспільних відносин. З другого боку — у залежність від традиційних
поглядів на адміністративне право як на засіб безперечного впливу
держави на суспільні процеси і вжиття у відносинах «громадянин —
держава» адміністративно-примусових заходів. Неприйняття інших наукових
поглядів ускладнило теоретичне осмислення сутності
адміністративно-правових відносин, зробило їх поняття
абстрактно-схоластичним, надійно відокремило від проголошених прав
людини.

Конституція України встановила принципово нову роль держави у відносинах
з людиною. Відтепер держава відповідає перед людиною за свою діяльність,
а її головним обов’язком є утвердження і забезпечення прав і свобод
людини1. Таким чином, зроблено перехід до нової адміністративної
ідеології — ідеології служіння держави інтересам людини.

Запровадження на конституційному рівні демократичних правових стандартів
взаємовідносин держави в особі її органів і людини потребує істотного
реформування адміністративно-правової доктрини, всього змісту
адміністративного права. У центрі зазначеного реформування перебуває
адміністративно-правовий статус людини. Саме він є вихідною точкою
відліку. Виходячи з принципової необхідності забезпечення усіх його
складових, формуються статуси інших суб’єктів адміністративного права, а
також правовий режим взаємовідносин між ними.

Концепція адміністративної реформи в Україні, положення якої покладені в
основу реформування державного управління відповідно до Указу Президента
України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи
в Україні» від 22 липня 1998 р. № 810, визначила, що у змісті
адміністративно-правового статусу людини пріоритетним є забезпечення
реалізації та захист прав людини з боку держави. Більше того, держава
має нести відповідальність за виконання цієї функції.

Сутність адміністративно-правового статусу людини має оновлюватися,
по-перше, шляхом нормативного закріплення на законодавчому рівні
природних, загальновизнаних прав і свобод, які є невід’ємною частиною
правового становища громадян у розвинутих країнах світу; по-друге,
створенням реального механізму забезпечення реалізації цих прав і
свобод. Як перше, так і друге базується переважно на дії норм
адміністративного права, а втілюється у повсякденне життя в
адміністративно-правових відносинах.

Слід зауважити, що в теорії адміністративного права майже не звертається
увага на здатність адміністративно-правових відносин визначати рівень
реального використання громадянами своїх прав і свобод, висвітлювати
рівень їх довіри до виконавчої влади і органів державного управління.
Достатньо порівняти випадки виникнення чи не виникнення таких відносин з
ініціативи громадян, якщо за реальними обставинами вони мали б
виникнути. Якщо громадяни охоче йдуть на їх встановлення і розвиток, то
органи державного управління користуються довірою, а рівень правового
життя у суспільстві відповідає демократичним стандартам. Якщо громадяни
ухиляються від правових зв’язків з державними органами і останні, як
правило, самі ініціюють їх виникнення, то у встановленому правовому
порядку є хиби.

У зв’язку з цим важливим чинником впровадження нової ідеології,
реформування державного управління, утвердження концептуально нової
доктрини адміністративного права є перебудова за новими принципами
адміністративно-правових відносин. Це мають бути «сервісні» відносини,
тобто відносини у межах яких і завдяки яким держава обслуговує потреби
особи.

Розвиток наукового знання про адміністративно-правові відносини пройшов
кілька етапів. На початку XX ст. воно вважалося первинним пунктом
адміністративно-правових знань, головною категорією науки і включалося
до поняття змісту права.

Починаючи з 30-х років акценти у поглядах на поняття права поступово
зміщуються. Нарешті домінуючим стає погляд на право як систему юридичних
норм. Наслідком цього стало значне зменшення уваги до проблеми
адміністративних правовідносин.

З середини 50-х років починає розвиватися і дістає достатню аргументацію
«широкий підхід» до сутності права, за якого до поняття права і
механізму адміністративно-правового регулювання почали включатися як
норми, так і правовідносини.

З 90-х років в українському правознавстві основне навантаження у
проблемі правовідносин зміщується у бік практичної площини.
Розпочинається пошук відповідей на питання щодо впливу теоретичних
досліджень на властивості суб’єктів правовідносин; співвідношення оцінок
соціальної цінності адміністративно-правових відносин, що, з одного
боку, проголошуються у наукових публікаціях, а з другого — надаються
безпосередніми користувачами прав та обов’язків у сфері державного
управління. Саме дослідження українських учених дають можливість вивести
дискусійні питання цієї проблеми з суто теоретичних міркувань у
практичне русло державної життєдіяльності.

Адміністративно-правові відносини не є якимось автономно-незалежним
юридичним явищем. Вони нерозривно пов’язані з суспільними відносинами,
нормами права, юридичними фактами та іншими соціально-правовими
категоріями. Більше того, всі вони інтегративне взаємозалежні. Саме тому
визначення змісту адміністративно-правових відносин, їх правової природи
та основних рис пов’язано із з’ясуванням їх взаємозв’язків і
співвідношень з такими категоріями, як суспільні відносини,
адміністративно-правова норма, юридичний факт, суб’єкт правовідносин.

2. Адміністративно-правові та суспільні відносини

З’ясування взаємозв’язків між адміністративно-правовими і суспільними
відносинами є важливим кроком у напрямі розуміння правової природи
адміністративних правовідносин. Аналіз існуючих з цього приводу уявлень
дає можливість упевнено говорити про наявність двох найзмістовніших
точок зору на це питання.

По-перше, вони розглядаються як результат впливу
адміністративно-правової норми на суспільні відносини, внаслідок чого
неправові відносини перетворюються на правові. Ключовою позицією у
такому підході є теза про те, що адміністративно-правова норма
безпосередньо впливає на існуючі суспільні відносини. Звідси висновок,
що відносини — це результат правового регулювання.

По-друге, вони розглядаються не як результат впливу норм на суспільні
відносини, а як регулюючий засіб. Ключовою позицією у такому підході є
теза про те, що адміністративно-правова норма безпосередньо на суспільні
відносини не впливає. Вона містить абстрактну конструкцію
адміністративних правовідносин. У необхідних випадках така конструкція
застосовується до конкретних людей і корегує їх поведінку. Таким чином,
йдеться про опосередкований вплив норми на поведінку людей. Отже,
адміністративно-правові відносини — це форма існування суспільних
відносин.

Істотна різниця між зазначеними поглядами полягає в тому, що у першому
випадку адміністративно-правові відносини розглядаються як окремий вид
відносин, який існує поряд (паралельно) з іншими їх видами. У другому
випадку адміністративно-правові відносини розглядаються як форма
існування відносин у суспільстві. Тобто на адміністративно-правову форму
можуть перетворюватися різні види соціальних відносин, зокрема,
державно-управлінські відносини. Існування суспільних відносин в
адміністративно-правовій формі не виключає можливість її зміни на іншу
правову чи неправову форму.

У цьому зв’язку виникає питання про можливість правового регулювання за
межами правовідносин. Якщо таке регулювання існує, то твердження про
перетворення суспільних відносин на правові під впливом норм права (у
процесі правового регулювання) не має під собою достатніх підстав.
Існування правового регулювання за межами правовідносин свідчить про
взаємодію суспільних відносин з юридичною конструкцією правовідносин, що
пропонується для людини як варіант поведінки, яка відповідає інтересам
держави. Таким чином, підтверджується справедливість другої позиції:
правовідносини — форма існування суспільних відносин.

Адміністративно-правова практика на питання щодо можливості правового
регулювання за межами правовідносин дає позитивну відповідь. Реалізація
адміністративно-правових норм шляхом додержання їх здійснюється не у
формі адміністративних правовідносин. Така реалізація є пасивною
поведінкою суб’єкта адміністративно-правових відносин, який не допускає
порушень відповідних норм.

3. Адміністративно-правові відносини та адміністративно-правові норми

У теорії адміністративного права майже одностайно визнається, що
адміністративно-правова норма — це обов’язкове правило поведінки, яке
встановлено і охороняється державою з метою юридичного опосередкування
поведінки суб’єктів перш за все державно-управлінських відносин,

тобто перш за все, але не тільки і не всіх. Виходячи з цього,
визначається об’єкт адміністративно-правових норм. Ним є поведінка лише
тих суб’єктів, зв’язки яких пов’язані з громадянином і між собою: а)
об’єктивно потребують адміністративно-правового впливу; б) з його
допомогою можуть бути відкориговані.

Таким чином, визнається зв’язок державно-управлінських відносин не
тільки з адміністративно-правовими (і правовими взагалі) нормами. Так,
Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. містить ст. 5
«Етика поведінки державного службовця», яка передбачає додержання
державними службовцями етичних норм у процесі діяльності з виконання
завдань і функцій держави, тобто державно-управлінських функцій.

Адміністративно-правова норма містить абстрактну конструкцію
адміністративно-правових відносин. Саме ця конструкція застосовується як
макет поведінки конкретних осіб. Сутність такої конструкції полягає в
тому, що норма від імені держави визначає належну поведінку кожного зі
своїх адресатів. Одних вона наділяє правом володарювати, інших —
обов’язком виконувати волю володарюючого суб’єкта, встановлюючи
обов’язкові правила, за якими відбувається «спілкування». Ці правила
формулюються у вигляді взаємних прав та обов’язків.

З моменту вступу такої норми в силу відносини між сторонами будуються у
межах її приписів. Якщо до моменту прийняття норми (набрання нормою
сили) адміністративно-правових зв’язків між ними не існувало, то вони
формуються. Якщо ж такі зв’язки існували, то вони, по-перше,
упорядковуються, як того вимагає норма, по-друге, набувають характеру
юридичних зв’язків (правових відносин). Оскільки йдеться про
адміністративно-правові норми, то ці юридичні зв’язки будуть
адміністративно-правовими відносинами.

Адміністративно-правові відносини, що є формою вираження
державно-управлінських відносин, завжди мають державно-владний характер,
тобто один з суб’єктів завжди наділений державою владними повноваженнями
щодо інших учасників адміністративно-правових відносин.

Виникнення адміністративно-правових відносин — це, за своєю сутністю,
юридичний рівень об’єктивізації загальної волі держави в реальній
поведінці конкретних суб’єктів. Цей процес складається з трьох
послідовно здійснюваних етапів:

по-перше, визначається необхідність (доцільність) і можливість
встановлення конкретних адміністративно-правових відносин;

по-друге, створюється відповідна юридична конструкція, своєрідний
абстрактний макет (склад) адміністративних правовідносин. Закріплюється
певна абстракція в адміністративно-правових нормах. Наприклад, норми
Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня
2000 р. містять достатню кількість абстракцій, що можуть сформувати
відповідні правовідносини тільки за певних обставин (запровадження
надзвичайного стану);

по-третє, це реалізація норм і, як наслідок, виникнення сталих,
державно-владних правових зв’язків між адресатами норм у формі
адміністративно-правових відносин.

4. Адміністративно-правові відносини та юридичні факти

Адміністративні правовідносини виникають, змінюються і припиняються за
настання конкретних життєвих обставин, які прийнято називати юридичними
фактами. Важливішою їхньою властивістю є здатність зумовлювати настання
правових наслідків. Вони кваліфікуються як юридичні, оскільки
передбачені в адміністративно-правових нормах (прямо—у гіпотезі,
опосередковано — в диспозиції або санкції).

Як тільки в житті з’являються факти, зазначені в гіпотезі норми, остання
починає діяти, внаслідок чого її адресати в одних випадках мають
можливість реалізувати свої права та обов’язки, в інших — набувають
суб’єктивних прав та обов’язків (права та обов’язки передбачаються
диспозицією норми).

f

h

h

Наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» містить норму,
згідно з якою органи захисту прав споживачів мають право забороняти
господарюючим суб’єктам реалізацію споживачам товарів, завезених на
територію України без документів, що підтверджують їх належну якість.
Тут юридичним фактом є факт завезення на територію України споживчих
товарів без відповідних документів. У разі його виникнення органи
державного управління реалізують своє право на заборону продажу таких
товарів.

Закон України «Про дорожній рух» від 10 листопада 1994 р. містить норму,
згідно з якою кожен громадянин, який не має медичних протипоказань, може
у встановленому порядку набути права на керування автотранспортними
засобами і мотоколясками — при досягненні 16 років; автомобілями усіх
видів і категорій (за винятком автобусів і вантажних автомобілів,
обладнаних для перевезення більш як 8 пасажирів ) — з 18 років;
автобусами і вантажними автомобілями, обладнаними для перевезення більш
як 8 пасажирів — з 19 років. У цьому разі юридичним фактом є досягнення
відповідного віку. З настанням юридичного факту громадянин набуває
суб’єктивного права, якого раніше не було.

Диспозиція зобов’язуючої або уповноважуючої адміністративно-правової
норми приписує, якою може і має бути поведінка активної сторони. Дії
осіб, здійснювані відповідно до приписів диспозиції норми, тобто дії, Що
являють собою реалізацію прав та обов’язків, є юридичними фактами. Отже,
фіксуючи права та обов’язки, диспозиція опосередковано вказує на
юридичні факти.

Так, відповідно до Положення про прикордонний режим (затверджене
постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 1998 р.) громадяни,
які в’їжджають у прикордонну смугу, повинні мати при собі документи, що
посвідчують їх особу і підтверджують необхідність в’їзду, а також
пред’являти ці документи на вимогу спеціально уповноважених осіб
Прикордонних військ і органів внутрішніх справ. У цьому разі юридичним
фактом є в’їзд громадянина у прикордонну смугу, тобто дії громадянина,
що є реалізацією ним свого суб’єктивного права.

Нерідко норми права пов’язують юридичні наслідки не тільки з наявністю
тієї чи іншої обставини, а й з її відсутністю. Так, набуття права на
керування транспортними засобами зумовлене не тільки настанням
відповідного віку, а й відсутністю медичних протипоказань (фізичних вад
і захворювань). До них належать і факти невиконання зобов’язань. Так,
невиконання громадянином обов’язку перереєстрації вогнепальної
гладкостовбурної мисливської зброї є юридичним фактом і тягне за собою
адміністративну відповідальність за ст. 192 КпАП України; невиконання
батьками або особами, які їх замінюють, обов’язків щодо виховання дітей
тягне за собою адміністративну відповідальність за ст. 184 КпАП.

Дуже часто для виникнення правовідносин потрібна сукупність двох або
кількох юридичних фактів, наявність яких необхідна для настання
юридичних наслідків. Наприклад, для набуття права на керування
транспортним засобом необхідна наявність таких юридичних фактів:
настання відповідного віку; відсутність медичних протипоказань;
підготовка у відповідному навчальному закладі (або самопідготовка за
відповідною програмою); одержання відповідного посвідчення.

Юридичні факти можна класифікувати за різними критеріями.

1. За наслідками, що настали, юридичні факти поділяються на: а)
правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі.

Правоутворюючі факти зумовлюють встановлення правовідносин, наприклад,
вчинення адміністративних правопорушень.

Правозмінюючг факти змінюють існуючі правовідносини. Так, визнання за
правопорушником неможливості сплатити штраф може призвести до винесення
постанови про накладення штрафу працівником виконавчої служби шляхом
звернення стягнення на особисте майно правопорушника (ст. 308 КУпАП).
Такий юридичний факт (винесення постанови) змінює зміст адміністративних
правовідносин між сторонами, хоч правовідносини зберігаються.

Правоприпиняючі факти спричинюють припинення правовідносин. Такими є дії
особи щодо здійснення суб’єктивного права чи виконання юридичного
зобов’язання. Наприклад, сплата правопорушником штрафу (виконання
постанови щодо накладення стягнення) припиняє адміністративно-деліктні
відносини, які виникли у зв’язку зі вчиненням правопорушення.

2. Залежно від наявності або відсутності зв’язку факту з волею суб’єкта
їх поділяють на дії та події.

Дії є результатом активного волевиявлення суб’єкта і поділяються на: а)
правомірні і б) неправомірні.

Правомірні дії завжди відповідають вимогам адміністративно-правових
норм. Прикладом таких правомірних дій, що розцінюються нормами як
юридичні факти, можуть бути: подання громадянином скарги; звернення
підприємства, що створюється, за реєстрацією; подання проекту на
експертизу тощо. Важливим видом правомірних дій є індивідуальні правові
акти органів державного управління, тобто акти, звернені до конкретного
адресата та справи. Прямий наслідок прийняття таких актів — виникнення,
зміна або припинення адміністративно-правових відносин. Так, наказ про
призначення на посаду тягне за собою виникнення державно-службових
відносин у формі адміністративно-правових.

Неправомірні дії порушують вимоги адміністративно-правових норм. Для
сфери державного управління найхарактернішим видом неправомірних дій є
різні правопорушення. Вони тягнуть за собою виникнення
адміністративно-деліктних (юрисдикційних) відносин. Юридичним фактом
цієї категорії є неправомірна бездіяльність. Приміром, бездіяльність,
наслідком якої стало невиконання законних вимог прокурора, належить до
юридичних фактів, які тягнуть за собою виникнення
адміністративно-деліктних відносин (ст. 1858 КУпАП).

Події, тобто явища, що трапляються незалежно від волі людей, також
можуть у деяких випадках виступати юридичними фактами, наприклад,
стихійне лихо, смерть тощо.

5. Особливості адміністративно-правових відносин

Серед особливостей адміністративно-правових відносин розрізняють такі:

Адміністративно-правові відносини є формою (однією із форм) існування
соціальних відносин. Переважною сферою їх виникнення є сфера державного
управління.

Адміністративно-правові відносини конструюються у межах
адміністративно-правових норм, тобто норми містять абстрактні
конструкції відносин.

Адміністративно-правові відносини об’єктивуються з виникненням юридичних
фактів, передбачених адміністративно-правовими нормами.

4. Одним із суб’єктів адміністративно-правових відносин завжди є носій
владних повноважень щодо інших учасників, якими його наділяють
адміністративно-правові норми.

Адміністративно-правові відносини об’єктивуються переважно в особливій
сфері суспільного життя — сфері державного управління, як правило, у
зв’язку зі здійсненням органами державного управління своїх
управлінських функцій, тобто у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності
за обов’язкової участі відповідного органу державного управління або
іншого носія повноважень державно-владного характеру. Ця особливість
адміністративних правовідносин у сфері державного управління прямо
випливає з державно-владної природи державного управління.

Адміністративні правовідносини можуть виникати за ініціативою будь-якої
зі сторін. Проте згода або бажання другої сторони не є обов’язковою
умовою їх виникнення. Адміністративні правовідносини можуть виникати
всупереч бажанню другої сторони. Ця особливість не випливає з тих
обставин, що одна зі сторін наділена владними повноваженнями (наприклад,
міністерство), а друга може їх не мати (громадянин).

У разі звернення громадянина до міністерства, останнє, незалежно від
свого «бажання», зобов’язане на таке звернення відреагувати і вирішити
справу громадянина.

Така сама ситуація складається і в тому разі, коли другою стороною є не
громадянин, а нижчий орган управління, підприємство, установа,
організація. Зрозуміло, що органи управління мають право породжувати
адміністративні правовідносини в односторонньому порядку, керуючись
інтересами держави і завданнями, що стоять перед ними. Таким чином,
адміністративно-правові відносини можуть виникати за ініціативою
будь-якої зі сторін без згоди іншої.

Суперечки, що виникають між сторонами адміністративних правовідносин, як
правило, вирішуються у позасудовому порядку, тобто шляхом прямого
юридично-владного розпорядження правомочного органу.

Якщо учасник адміністративно-правових відносин порушує вимоги норм
адміністративного права, то він відповідальний перед державою в особі
його органу. Ця особливість зрозуміла, оскільки порушення норм
адміністративного права означає посягання на інтереси держави.

6. Види адміністративно-правових відносин

Існує кілька критеріїв класифікації адміністративних правовідносин.

1. Залежно від виконуваних функцій їх поділяють на регулятивні та
правоохоронні.

До регулятивних відносин належать ті, що пов’язані з реалізацією, умовно
кажучи, «позитивної» функції адміністративного права. Це організація
роботи апарату управління, керівництво нижчими структурами, задоволення
запитів громадян тощо.

Правоохоронні відносини пов’язані з реалізацією правоохоронної функції
адміністративного права. Найбільш відомим різновидом правоохоронних
відносин є адміністративно-деліктні відносини. До них належать
відносини, що є зв’язками з приводу відповідальності за адміністративні
проступки. Вони виникають між правопорушником і правозастосовним органом
(його посадовою особою) та мають організуюче значення. Воно полягає в
тому, що через вжиття заходів впливу, передбачених
адміністративно-правовою нормою, орган державного управління (тобто
держава) прагне юридичними засобами забезпечити належну (правомірну,
правослухняну) поведінку людини.

2. Залежно від ступеня взаємної підпорядкованості суб’єктів, що беруть
участь у правовідносинах, виділяють відносини:

між підпорядкованими суб’єктами, що перебувають на різному ієрархічному
рівні, тобто між вищестоящими і нижчими структурами;

між непідпорядкованими суб’єктами однакового ієрархічного рівня. Це
відносини між двома міністерствами, адміністраціями районів, області
тощо;

між непідпорядкованими суб’єктами різного ієрархічного рівня або
організаційно-правової природи;

між органами управління і підприємствами, установами, організаціями, які
організаційно їм не підпорядковані (організаційно від них незалежні).
Це, приміром, відносини між податковою адміністрацією і підприємствами;

між органами управління і структурами, які підпорядковані їм частково.
Наприклад, відносини між державною адміністрацією району та виконкомом
селищної ради.

За кількісним складом учасників виділяють двосторонні та багатосторонні
відносини;

За організаційно-правовим складом учасників виділяють відносини:

між главою держави — Президентом України і всією системою виконавчої
гілки влади; системами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними
формуваннями; іншими колективними суб’єктами; фізичними особами;

між вищим органом виконавчої влади, яким за Конституцією України (ст.
113) є Кабінет Міністрів України, та всією системою виконавчої гілки
влади; системами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними
формуваннями; іншими колективними суб’єктами; фізичними особами;

між центральними органами виконавчої влади і всією системою виконавчої
гілки влади; системами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними
формуваннями; іншими колективними суб’єктами; фізичними особами;

між місцевими органами виконавчої влади і всією системою виконавчої
гілки влади; системами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними
формуваннями; іншими колективними суб’єктами; фізичними особами;

між структурами місцевого самоврядування і системою виконавчої гілки
влади; системами інших, крім виконавчої, гілок влади; недержавними
формуваннями; іншими колективними суб’єктами; фізичними особами;

між недержавними формуваннями — носіями публічно-владних повноважень та
іншими колективними суб’єктами; фізичними особами;

між фізичними особами і державними та недержавними утвореннями,
посадовими особами.

Адміністративно-правові відносини поділяють на функціональні й
територіальні; внутрішні й зовнішні; майнові й немайнові; такі, що
захищаються в адміністративному порядку, і такі, що захищаються у
судовому порядку; субординації і координації; внутрішньоапаратні і
позаапаратні тощо.

Значний інтерес становить класифікація адміністративних правовідносин на
вертикальні та горизонтальні.

Вертикальні правовідносини найбільшою мірою виражають сутність
адміністративно-правового регулювання і характер зв’язків у сфері
управління. Ці відносини часто називають владовідносинами. Виникають
вони між супідрядними у правовому розумінні сторонами і виражають
юридичну залежність однієї сторони від другої.

Горизонтальними правовідносинами визнаються ті, за яких сторони фактично
і юридичне рівноправні. В них відсутні юридично-владні веління однієї
сторони, обов’язкові для другої. Зрозуміло, сам факт визнання рівності
сторін в адміністративно-правових відносинах, здавалося б, прямо
суперечить сутності адміністративно-правового методу регулювання.

Адміністративно-правовими такі відносини робить державна воля, що
вимагає від суб’єктів вступити у правові зв’язки між собою на паритетних
засадах. Ця воля завжди виражена у формі адміністративно-правового акта.
Таким чином, підставою для виникнення цих відносин є та сама
адміністративно-правова норма. Внаслідок цього суб’єкти (адресати норми)
не можуть відмовитися від вступу у правовідносини, а також не можуть
вийти за межі державних настанов, якими регламентовано їхні взаємні
права та обов’язки.

Похожие записи