КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з правознавства

ПЛАН

Поняття держави та її ознаки

Поняття і види форми правління, форми державного устрою та форми
державного правового режиму (форми держави)

Загальна характеристика держав, що існували на території сучасної
України

1. Поняття держави та її ознаки

На сьогоднішній день є декілька визначень поняття держави, які
відбивають такі його аспекти:

— держава як організація політичної влади;

— держава як апарат влади;

— держава як політична організація всього суспільства.

Кожний із зазначених аспектів заслуговує на увагу. Дійсно, розуміння
держави як організації політичної влади підкреслює, що серед інших
суб’єктів політичної системи вона виділяється особливими якостями, є
офіційною формою організації влади, причому одноособовою організацією
політичної влади, яка управляє усім суспільством. Водночас політична
влада — одна із ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття
держави.

Із зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення влади і
управління суспільством, як апарат влади. Розгляд держави через
безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів —
також не розкриває повністю її поняття. У разі такого розгляду не
враховується діяльність системи органів місцевого самоврядування та
інших.

Держава є особливою політичною реальністю. Розкриваючи зміст поняття
держави, слід підвести її під таке родове поняття, як політична
організація. Якщо державу до середини XIX ст. можна визначати як
політичну організацію панівного класу, то пізніша, й особливо сучасна,
держава — це політична організація всього суспільства. Держава стає не
просто владою, що спирається на примус, а цілісною організацією
суспільства, яка виражає і охороняє індивідуальні, групові і суспільні
інтереси, забезпечує організованість у країні на підґрунті економічних і
духовних чинників, реалізує головне, що надає людям цивілізація, —
народовладдя, економічну свободу, свободу автономної особи.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку
ознаки і властивості, характерні для кожного з її періодів у минулому,
дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір
таких універсальних ознак, що виявляються на всіх етапах її розвитку.
Такими ознаками є територія, населення, влада.

Держава — суверенна політико-територіальна організація суспільства, що
володіє владою, яка здійснюється державним апаратом на основі юридичних
норм, що забезпечують захист і узгодження суспільних, групових,
індивідуальних інтересів зі спиранням, у разі потреби, на легальний
примус.

Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія —
матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує
держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою
владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує
громадянство — юридичний зв ‘я-зок особи з даною державою, який
виражається у взаємних правах і обов ‘язках. Громадянин держави набуває:
а) обов’язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на
заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що
складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція,
тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов’язкові юридичні
норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське
життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що
узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і
захищає права своїх громадян, а також інших людей, що перебувають на її
території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно
керувати суспільством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Слід зважити на те, що держава може бути світською і теократичною.
Більшість держав світу — світські, тобто такі, в яких розмежовані сфери
дії церкви і держави (церква відокремлена від держави). У теократичних
державах влада належить церковній ієрархії (Монголія до 1921 p.,
сучасний Ватикан).

2. Поняття і види форми правління, форми державного устрою

та форми державного правового режиму (форми держави)

Форма держави — порядок (спосіб) організації та здійснення державної
влади в країні.

Структура форми держави — стійка єдність елементів, їх зв’язків,
цілісності, зв’язків елементів із цілим. Вона включає три взаємозалежних
елементи: форму державного правління, форму державного устрою, форму
політичного (державного) режиму.

Форма держави

Форма державного правління Форма державного устрою Форма державного
режиму

— порядок утворення і організації вищих органів влади в державі —
порядок поділу території держави на певні складові частини і
співвідношення влади між ними і державою в цілому — порядок здійснення
державної влади у певні способи певними, методами і засобами

Форма державного правління

Монархія Республіка

–– форма державного правління, при якій державна влада зосереджена
цілком або частково в руках однієї особи — монарха, передається в
спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним)
— форма державного правління, при якій вища державна влада здійснюється
представницьким загальнонаціональним органом влади (парламентом),
обраним населенням на певний строк

Протягом історії виникали різні види монархій:

1) східна деспотія, заснована на азіатському засобі провадження;

2) антична (рабовласницька);

3) феодальна:

а) ранньофеодальна — характеризується великим ступенем децентралізації,

б) станова-представницька — влада монарха поєднується із наявністю
станово-представницького органу (Іспанія — кортеси, Франція — генеральні
штати, Англія — парламент);

в) абсолютна,

4) конституційна.

Президентська республіка характеризується насамперед вагомою роллю глави
держави в державному механізмі. Президент зазвичай обирається незалежно
від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням) і поєднує повноваження
глави держави і глави уряду. Уряд, як правило, слабко впливає на
парламент, не залежить від парламенту (парламент не може проголосити
недовіру уряду або достроково припинити його повноваження). Пост
прем’єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжну-координаційну
роль (так званий «адміністративний» прем’єр у деяких країнах «третього
світу»). Президент здатний відстоювати інтереси виконавчої влади завдяки
своєму високому статусу (здійснювати активну виконавчу політику,
використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення
законів, використовувати право вето на прийняття законів, застосовувати
багатоманітні засоби впливу на законодавчу владу) із метою досягнення
балансу влад. Президентом у цих державах стає, як правило, лідер партії,
що перемогла на президентських виборах, із числа членів якої найчастіше
й формується уряд. «Класичною» моделлю президентської республіки є США.

Президент у парламентських республіках, на відміну від глави держави в
президентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні
реальної виконавчої влади, і його правовий статус значною мірою нагадує
статус монарха в парламентській монархії. Повноваження глави держави, за
винятком суто церемоніальних (представницьких), тут зазвичай
здійснюються за згодою і з ініціативи уряду, створеного на
парламентській основі.

Якщо в президентських республіках глава держави формує уряд за своїм
розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, то в
парламентських республіках глава держави найчастіше може призначити
такий уряд, який має підтримку парламентської більшості. Члени уряду є
одночасно і членами парламенту, тобто склад уряду відбиває реальну
розстановку сил у парламенті, що дозволяє уряду впливати на прийняття
парламентських рішень. Пост прем’єр-міністра, як правило, автоматично
займає лідер партії (блока партій), яка перемогла на виборах. Існує
парламентська відповідальність уряду, що найчастіше носить солідарний
характер — недовіра одному члену кабінету спричиняє відставку всього
уряду. Замість виходу у відставку уряд може зажадати розпуску парламенту
і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від
функції глави уряду.

Президент у змішаній республіці, яка поєднує у собі елементи
президентської і парламентської республіканських форм правління, є
верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці, проте не
у всіх країнах наділений повноваженнями глави виконавчої влади, нерідко
поділяє її з прем’єр-міністром. Відсутня посада віце-президента, як і в
парламентській республіці. Наприклад, в Україні немає посади
віце-президента, яка є у Швейцарії. Президент України має право
достроково розпустити парламент, а депутати парламенту не можуть бути
членами Кабінету Міністрів, і навпаки. У ряді змішаних республік
президент не має права законодавчої ініціативи, в Україні — наділений
цим правом.

Форма державного устрою

Унітарна держава

— проста єдина держава, частинами якої є адміністративно-територіальні
одиниці, що не мають суверенних прав

Федерація

— складова союзна держава, частинами якої є державні утворення, що мають
суверенні права

Основні ознаки унітарної держави (Україна, Болгарія, Польща, Франція,
Велика Британія, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія,
Нідерланди, Португалія, Камбоджа, Лаос, Таїланд, Японія, Китай та ін.):

1) єдина конституція (конституції прийняті в більшості країн світу);

2) єдина система вищих органів державної влади — глава держави, уряд,
парламент, юрисдикція яких поширюється на територію усієї країни;

3) єдине громадянство і єдина державна символіка;

4) єдина система законодавства і єдина судова система;

5) адміністративно-територіальні одиниці не можуть мати будь-яку
політичну самостійність;

6) в міжнародних відносинах виступає одноособово. Частини унітарної
держави мають різні назви: в Україні — області, у Польщі — воєводства, в
Англії — графства, в Італії — провінції.

Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада,
Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та
ін. — разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до
федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):

1) наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному
відношенні не є одне ціле, а складається із територій — суб’єктів
федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;

2) наявність загальної конституції федерації і конституцій «і суб’єктів,
тобто наділення суб’єктів федерації установчою влг-дою;

3) наявність системи законодавства усієї федерації і системи
законодавства її суб’єктів, тобто наділення суб’єктів федерації в межах
установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які
діють лише на території суб’єкта федерації і мають відповідати союзному
законодавству;

4) наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів
суб’єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління
суб’єктів федерації;

5) наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб’єктів; у ряді
федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);

6) можливість суб’єктів федерації мати власну правову і судову системи
(США);

7) наявність загально федеральної податкової і грошової системи;

8) суб’єкти федерації не мають суверенітету і не є суб’єктами
міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може
виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб’єктів.

Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об’єдналися для
досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної
діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа,
грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної
самостійності.

Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США,
Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981-1989
pp.):

1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і
державного кордону;

2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;

3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи
законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;

4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і
міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;

5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з
делегатів суверенних держав;

6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом
консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов’язковим і
не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);

7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її
суб’єктів.

Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:

— ступінь розвиненості політичної демократії;

— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв
сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і
антидемократичні. Існують також перехідні режими. Демократичний режим
характерний для правової держави. Його способи і методи здійснення
державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у
здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності;
захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і
меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду
тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування
переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність
центральних і місцевих органів державної влади тощо.

При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод
людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького
вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову
установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.

Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму.
Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством;
одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими
законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною
демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених
конституційних прав і свобод; усепроникаючим контролем за діяльністю
громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю
гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить
інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями
відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя;
прагненням до зовнішньої експансії.

Ідеологія тоталітарних режимів завжди є революційною (або
псевдореволюційною).

Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах,
як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси тоталітарного і
демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію
особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається
радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає
економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний
плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити
загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним
контролем; може грунтуватися на праві, моральних засадах.

3. Загальна характеристика держав, що існували на території сучасної
України

Якщо розглядати дане питання, то на мою думку, потрібно виділити такі
ключові періоди для території України та пов’язаним існуванням на них
інших держав: виникнення та існування Київської Русі – першої держави
українців, Галицько-Волинське князівство, панування Польщі та Литви,
Австро-Угорська та Російська імперії, СРСР. Саме під цими державними
утвореннями перебувала основна частина українських земель.

Київська Русь. Давньоруська держава складалась як ранньофеодальна
монархія. Це була відносно єдина, побудована на принципі
сюзеренітету-васалітету держава, її очолював великий київський князь,
якому були підпорядковані місцеві правителі — його васали. Сформувалася
і система посадництва. Діяльність великого князя спрямовувалася нарадою
з верхівки феодалів. Пізніше для розв’язання найважливіших питань
скликалися феодальні з’їзди.

Функції перших київських князів були порівняно нескладними і полягали
перш за все в організації дружини та військових ополчень, командуванні
ними. Князі піклувалися про забезпечення охорони кордонів держави,
очолювали воєнні походи з метою підкорення нових племен, збирання з них
данини. Разом з тим київські князі прагнули підтримувати нормальні
зовнішньополітичні стосунки з войовничими кочівниками, Візантійською
імперією, країнами Близького Сходу. Це зумовлювалося у першу чергу
інтересами забезпечення необхідних умов для безперешкодного збуту
товарів, зовнішньої торгівлі. Київський князь судив головним чином своїх
васалів, дружинників, своє найближче оточення. Князівська юрисдикція у
цей час тільки-но почала поширюватися на народні маси. Судив київський
князь передусім на основі норм звичаєвого права.

Галицьке-Волинське князівство. Завоювання земель Русі ордами Батия і
встановлення іга іноземних загарбників не могли не впливати на державний
лад цих земель. Ординські правителі зберегли в князівствах місцеву
адміністрацію, військо. Проте тепер князі повинні були визнавати хана
Золотої Орди як свого вищого сюзерена, вважати «в отня (батька) місце» і
приймати з боку хана у свою адресу назву «діти наше». Князі
зобов’язувалися за вимогою хана постачати йому військові сили*.

Одним із наслідків встановлення золотоординського іга була зміна порядку
приходу до влади. Князь, який претендував на займання значного
князівського столу, повинен був підтвердити це право отриманням від хана
Золотої Орди або його представника особливого символу, так званого
ярлика (грамоти), який потрібно було викупити та вислужити. З 1242 p.
князі почали їздити за цим ярликом у ставку Орди — Сарай, де отримання
його було пов’язане з великими труднощами, які штучно посилювались
ординськими правителями, котрі вимагали величезні подарунки. Князі, які
прибували у ставку Орди, були змушені дотримуватися принизливого етикету
та язичницького ритуалу, бо відмова від цього призводила до неминучої
смерті.

Польща і Литва

Найвища влада на території українських земель, які фактично входили до
складу Польського королівства і Великого князівства Литовського,
належала центральним органам державної влади і управління цих держав, а
після Люблінської унії 1569 p. — центральним органам Речі Посполитої.

У Польському королівстві найвищими органами державної влади і управління
були король, королівська рала і сейм. У 1386 p. великий литовський князь
Ягайло був обраний королем Польщі. З цього часу затвердився принцип
обрання голови держави.

Королівська рада як постійно діючий орган влади сформувалася приблизно у
середині XIV ст. До складу ради входили: королівський (коронний) канцлер
та його заступник — підканцлер; коронний маршал, який керував
королівським двором, здійснював нагляд і чинив суд над придворними, та
його заступник — надвірний маршал; коронний підскарбій — охоронець
королівської скарбниці та його заступник — надвірний підскарбій. Крім
них, до складу королівської ради входили воєводи, каштеляни, католицькі
єпископи. У XV ст. рада набула назву великої.

Починаючи з XIV ст., більш або менш регулярними стають наради глави
держави з представниками пануючих верств — панами і шляхтою.

Аналогічно будувалася система найвищих органів влади Великого князівства
Литовського. Головою тут був великий князь — господар. За III Литовським
статутом 1588 p. він мав досить широкі повноваження з питань внутрішньої
і зовнішньої політики: очолював виконавчо-розпорядчі органи, призначав
на посади і звільняв з них службових осіб, керував військом,
розпоряджався державним майном і коштами, призначав і приймав послів,
укладав угоди з іноземними державами*.

Російська імперія. У XVIII ст. російський царат свідомо і цілеспрямовано
знищив одне з найцінніших завоювань українського народу — його
національну державу. На початку XIX ст. Україна увійшла в новий період
свого існування. Все, що діялося з Україною та її народом у цей час, усі
їх біди, в кінцевому рахунку визначалося відсутністю у народу нації,
власної держави. Тому цей період слушно одержав назву бездержавності.
Місце Української держави заступила Російська імперія з її могутнім
централізованим бюрократичним апаратом. Усі українські землі відтепер
були підпорядковані центральним та місцевим органам влади і управління
Росії.

На чолі Росії стояв цар, імператор — самодержавний монарх. Він
користувався необмеженою владою.

Зміцненню влади царя сприяла так звана «собственная его величества
канцелярия». У другій чверті XIX ст. її вплив на державні справи завдяки
близькості до особи імператора і розгалуженню її апарату був дуже
великим. Перше відділення канцелярії контролювало міністрів, а її третє
відділення — обіймала політична поліція. Воно було утворено у 1826 p.,
після повстання декабристів, для боротьби з революцією, вільнодумством і
спиралося на жандармський корпус. 3 1810 р. при особі імператора
знаходився дорадчий орган — Державна рада. Компетенцію її не було чітко
визначено.

На 1811 p. завершилася реформа центрального галузевого управління.
Замість колегій були утворені міністерства. На чолі міністерства стояв
єдиноначальник — міністр. Він безпосередньо підпорядковувався царю.
Діяльність міністерств координував Комітет міністрів — дорадчий орган.
На його засіданнях головував імператор. Рішення Комітету міністрів
вступали в силу лише з санкції імператора. Колись могутній Сенат
перетворився у вищу апеляційну інстанцію для судів губерній. На місцях
владу вершили довірені особи царя — губернатори та генерал-губернатори.
Цар призначав їх з числа вищих чиновників, знатних дворян.

СРСР. Починаючи з 1917 року більшовики починають все частіше і частіше
звертати свої погляди у бік України. Скинення уряду Центральної Ради та
ліквідація ЗУНРу ознаменувала одну з сумних сторінок української історії
– входження території України до складу Союзу Радянських Соціалістичних
Республік. Управління велося централізовано – з Москви, з самого початку
на території України велися переслідування ідеологів української
державності та патріотів рідної землі, влада належала комуністичній
партії, її центральним органам. Поширення тоталітаризму, репресій,
геноциду супроводжувалося аж до Хрущовського часу, пізніше починаються
якісні зміни і з приходом до влади Горбачова М. стає можливим зародження
ідеї відновлення української державності. З розпадом СРСР зявляється
теперішня незалежна Україна.

Використана література:

Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків:
Консум, 2001. — 656с.

Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад.
Академії правовик наук України А. Й. Рогожина. — К.; Ін Юре. — 1996. —
368 с.

Похожие записи