КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ПРАВОЗНАВСТВА

Конституційний статус Президента України

Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави
і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету і
територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини.

Необхідно зазначити, що за період існування в Україні поста Президента
(введено Законом «Про заснування поста Президента Української РСР» від 5
липня 1991 p.) його правовий статус зазнав значних змін. Спочатку він
визначався як найвища посадова особа і глава виконавчої влади, потім як
глава держави і глава виконавчої влади і, нарешті, тільки як глава
держави.

Такий правовий статус Президента України зумовлений його повноваженнями
щодо кожної з гілок влади. Взаємовідносини Президента України і
Верховної Ради України визначені статтями 77, 85, 90, 93, 94, 111 та
іншими Конституції України. Зокрема, Президент призначає чергові вибори
до Верховної Ради (ст. 77); Верховна Рада призначає вибори Президента
(ст. 85); Президент може достроково припинити повноваження Верховної
Ради (ст. 90); йому належить право законодавчої ініціативи у Верховній
Раді (ст. 93); процедура прийняття законів передбачає тісну взаємодію
Президента і Верховної ради (ст. 94); Президент може бути усунений з
поста Верховною Радою в порядку імпічменту (ст. 111).

Взаємовідносини з виконавчою гілкою визначаються статтями 106, 112, 113,
114, 115, 116, 118 та іншими Конституції України. Так, Президент України
призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а
також голів місцевих державних адміністрацій і припиняє їх повноваження
на цих посадах (статті 106, 114, 118); у випадках дострокового
припинення повноважень Президента згідно зі статтями 108, 109, 110, 111
Конституції, його обов’язки покладаються на Прем’єр-міністра України
(ст. 112); Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом і
забезпечує виконання його актів (статті 113, 116); Кабінет Міністрів
складає повноваження перед новообраним Президентом України (ст. 115).
Конституція передбачає процедуру контрасигнації (лат.: conta — против,
signare — підписувати) стосовно актів Президента, виданих у межах
повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 17, 18, 21, 22,
23, 24 ст.106. Такі акти скріплюються підписами Прем’єр-міністра України
і міністра, відповідального за акт та його виконання.

Взаємовідносини з гілкою судової влади визначаються статтями 106, 128,
131 та іншими Конституції України. Зокрема, Президент утворює суди у
визначеному законом порядку (ст. 106); здійснює перше призначення особи
на посаду професійного судді (ст. 128); призначає трьох членів Вищої
ради юстиції (ст. 131).

Таким чином, Конституція України визначає місце і роль Президента
України в умовах здійснення державної влади за принципом її поділу на
законодавчу, виконавчу і судову.

Найбільшим обсягом повноважень Президент України наділений у сфері
виконавчої влади, їх можна поділити на три групи: а) формування
виконавчої влади; б) визначення змісту і спрямування її функціонування;
в) забезпечення законності у сфері державного управління.

У межах повноважень щодо формування виконавчої влади Президент України:

• призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших
державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні
грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

• призначає за згодою Верховної Ради України Прем’єр-міністра України;
припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про
його відставку;

• призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету
Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої
влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє ‘їхні
повноваження на цих посадах;

• призначає половину складу Національної ради України з питань
телебачення і радіомовлення;

• призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради
України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду
державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і
радіомовлення України;

• • утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра
України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в
межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

• призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил
України, інших військових формувань;

• створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для
здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні
органи і служби.

Для визначення змісту і напрямів функціонування виконавчої влади
Президент України:

• звертається із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради
України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

• представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво
зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає
міжнародні договори України;

• очолює Раду національної безпеки і оборони України;

• має право законодавчої ініціативи;

• підписує закони, прийняті Верховною Радою України:

• видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на
території України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

• є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; здійснює
керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;

• приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову
мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її
місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності
України;

• приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в
окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі
необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної
ситуації — з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;

• присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі
спеціальні звання і класні чини;

• нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та
нагороджує ними.

Для забезпечення законності у сфері державного управління Президент
України:

• призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України
відповідно до ст. 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський
референдум за народною ініціативою;

• призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки,
встановлені цією Конституцією;

• припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти
днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;

• призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального
прокурора України та звільняє його з посади;

• здійснює контрольні повноваження як особа, що очолює Раду національної
безпеки і оборони України;

• скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів
Автономної Республіки Крим;

• має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із
наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;

• утворює суди у визначеному законом порядку. Згідно з п. 18 ст. 106
Конституції Президент очолює Раду національної безпеки і оборони
України, що є координаційним органом з питань національної безпеки і
оборони при Президентові України.

Кабінет Міністрів України

За масштабом діяльності органи виконавчої влади поділяються на: а) вищі;
б) центральні; в) місцеві; г) спеціальні.

До вищих належать органи, виконавчо-розпорядча діяльність яких
поширюється на всю територію України. Таким органом є Уряд України —
Кабінет Міністрів.

Стаття 113 Конституції України фіксує, що Кабінет Міністрів України є
вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він відповідальний
перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді
України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції. Кабінет
Міністрів складає свої повноваження перед новообраним Президентом
України.

До його складу входять Прем’єр-міністр України, перший
віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою
більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради, а
персональний склад Кабінету Міністрів призначається Президентом України
за поданням Прем’єр-міністра.

Роботою Кабінету Міністрів керує Прем’єр-міністр. Він спрямовує її на
виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, яка
схвалюється Верховною Радою України, згідно з п. 11 ст. 85 Конституції.
Прем’єр-міністр України входить із поданням до Президента про утворення,
реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів
виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом на
утримання цих органів.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України,
здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання
Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та
податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення,
соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи,
екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного,
науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності;

здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує
виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету
України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної
безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності
України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої
влади;

10) виконує інші функції, визначені Конституцією та законами України,
актами Президента України;

11) видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів підписує Прем’єр-міністр.

Прем’єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають
право заявити Президентові України про свою відставку. Відставка
Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету
Міністрів України. Такі ж наслідки має прийняття Верховною Радою
резолюції недовіри Кабінетові Міністрів.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України,
за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку
роботи новосфор-мованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж
шістдесят днів. Прем’єр-міністр України зобов’язаний подати Президентові
України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням
Президента України чи у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України
резолюції недовіри.

Структурними підрозділами апарату Кабінету Міністрів України є: Служба
Прем’єр-міністра України; Служби віце-прем’єр-міністрів України; Служба
Міністра Кабінету Міністрів України; Прес-служба Кабінету Міністрів
України; Управління кадрового забезпечення; Управління діловодства;
Юридичне управління; Управління з питань місцевих державних
адміністрацій та органів місцевого самоврядування; Управління взаємодії
з комітетами Верховної Ради України та громадськими політичними
організаціями; Управління структурних змін у сфері матеріального
виробництва; Управління з питань соціальної політики;

Управління з питань науки та гуманітарного розвитку;

Управління з питань міжнародного співробітництва та зовнішніх
економічних зв’язків; Управління з питань оборонно-мобілізаційної роботи
та правоохоронних органів;

Відділ з питань державної політики в паливно-енер-гетиному комплексі;
Управління розвитку міждержавних відносин з Російською Федерацією,
країнами СНД і статутними органами Співдружності; Відділ з питань
розвитку національної економіки; Відділ з питань власності,
підприємництва та конкурентної політики; Відділ з питань державних
фінансів та розвитку фінансових ринків; Відділ з питань техногенної,
екологічної, ядерної безпеки та природокористування; Відділ
інформаційних систем; Господарське управління.

Центральні та місцеві органи України

До центральних органів виконавчої влади (цей термін застосовується
Конституцією, див. наприклад, ст. 114) належать ті, що керують
відповідними галузями, або здійснюють функціональне (міжгалузеве)
управління. Це міністерства (наприклад, Міністерство агропромислового
комплексу України); комітети (наприклад, Державний комітет зв’язку та
інформації України); відомства (наприклад, Служба безпеки України,
Національне космічне агентство України, Державна митна служба України,
Державна податкова адміністрація України).

Центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються
Конституцією та законами України, постановами Верховної Ради України,
указами і розпорядженнями Президента України, постановами і
розпорядженнями Кабінету Міністрів України, Загальним положенням про
міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади
(затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 p.), а також
положеннями про конкретний орган.

Робота центральних органів виконавчої влади спрямовується і
координується Кабінетом Міністрів України (п. 9 ст. 116 Конституції
України).

Центральний орган виконавчої влади узагальнює практику застосування
законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє
пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку
вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.
У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів
законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою
компетенції, виконує такі функції:

• бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому,
так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;

• прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній,
мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній,
соціальній, фінансовій та інших сферах;

• бере участь у розробці проектів Державної програми економічного та
соціального розвитку України, Державного бюджету України;

• готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалізації політики у
сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб;

• розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс заходів,
спрямованих на поглиблення економічної реформи;

• реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи
суміжних галузей);

• вносить у встановленому порядку пропозиції про зміну умов
оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей
приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях;

• готує пропозиції про вдосконалення механізму регулювання розвитку
економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової
збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;

• бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики виходячи
з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки;

• розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм
їх впровадження, затверджує галузеві стандарти;

• вживає заходи, спрямовані на вдосконалення зовнішньоекономічної
діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому
ринку та розвиток внутрішнього ринку;

• видає у передбачених законодавством випадках спеціальні дозволи
(ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;

• виступає державним замовником наукових досліджень комплексного
характеру;

• бере участь у підготовці міжнародних договорів України, укладає
міжнародні договори міжвідомчого характеру;

• здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функції
управління майном підприємств, що належать до сфери управління
міністерства;

• складає макроекономічні та міжгалузеві баланси;

• розробляє пропозиції про визначення пріоритетних напрямів розвитку
економіки;

• бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як у
цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економіки,
розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування
антимонопольного законодавства);

• забезпечує виконання завдань мобілізаційної підготовки та
мобілізаційної готовності держави у межах визначених законодавством
повноважень;

• забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики
стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному
апараті міністерства, на підприємствах, в установах і організаціях, що
належать до сфери його управління;

• здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою
компетенції, має право:

• залучати спеціалістів центральних та місцевих органів державної
виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з
керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

• представляти уряд України за його дорученням у міжнародних
організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

• одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств,
інших центральних органів державної виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, представницьких органів інформацію, документи і
матеріали, а від Державного комітету статистики України — статистичні
дані, для виконання покладених на нього завдань (безоплатно);

• скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його
компетенції;

• притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних
органів міністерств, підприємств, установ і організацій, що належать до
сфери його управління;

• самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми
власності проводити переговори і укладати галузеві угоди з
представниками найманих працівників.

Центральний орган виконавчої влади в межах своїх повноважень на основі
та на виконання актів законодавства видає накази, організує і контролює
їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, його рішення є
обов’язковими для виконання іншими центральними та місцевими органами
державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
представницькими органами, підприємствами, установами і організаціями
незалежно від форм власності та громадянами.

У разі потреби він може видавати спільні акти разом з іншими
центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування та представницькими органами.

Центральний орган державної виконавчої влади очолює керівник (міністр,
голова, директор), якого призначає Президент України. Він має
заступників, які призначаються відповідно до законодавства. Розподіл
обов’язків між заступниками провадить керівник.

Керівник здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності і несе
відповідальність перед Президентом України та урядом України за стан
справ у цих сферах, визначає ступінь відповідальності заступників і
керівників підрозділів центрального органу виконавчої влади.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції
центрального органу виконавчої влади, обговорення найважливіших напрямів
його діяльності та розвитку галузі у ньому утворюється колегія у складі
керівника, заступників керівника за посадою, а також інших керівних
працівників. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України.
Рішення колегії проводяться в життя наказами по центральному органу
виконавчої влади.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних
напрямів розвитку науки і техніки, обговорення найважливіших програм та
інших питань центральний орган виконавчої влади може утворювати
науково-технічну (наукову) раду з учених і висококваліфікованих
фахівців. Склад такої ради і положення про неї затверджує керівник.

У центральному органі виконавчої влади з урахуванням специфіки його
діяльності можуть утворюватися й інші дорадчі та консультаційні
структури. Склад цих структур і положення про них затверджує керівник.

Граничну чисельність і фонд оплати праці працівників центрального
апарату органу виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України.
Структуру центрального апарату затверджує віце-прем’єр-міністр України.
Штатний розпис центрального апарату і положення про його структурні
підрозділи затверджує керівник.

Центральний орган виконавчої влади є юридичною особою, має самостійний
баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного
герба України і своїм найменуванням.

Місцеві органи державної виконавчої влади — це насамперед державні
адміністрації. Вони утворюються згідно зі ст. 118 Конституції України, а
їх безпосередня діяльність регламентується Законом України «Про столицю
України — місто-герой Київ» від 15 січня 1999 p. і двома положеннями:
Положенням про обласну. Київську, Севастопольську міські державні
адміністрації та Положенням про районну, районні в містах Києві та
Севастополі державні адміністрації (затверджені Указом Президента
України від 21 серпня 1995 p.).

Державна адміністрація є складовою єдиної системи органів державної
виконавчої влади. Вона підпорядковується Президентові України, а також
Кабінету Міністрів України.

Обласній, Київській та Севастопольській міській державній адміністрації
підпорядковуються відповідно районні, районні у містах Києві та
Севастополі державні адміністрації.

Державна адміністрація покликана захищати права і законні інтереси
громадян та держави, забезпечувати комплексний соціально-економічний
розвиток території та реалізацію державної політики у визначених
законодавством сферах управління. Вона діє на засадах законності,
гласності, поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів, взаємодії з
відповідними представницькими органами та органами місцевого
самоврядування.

Склад місцевих державних адміністрацій формують їх голови, які
призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за
поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень
вони відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів
України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого
рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині
повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами,
а також органам виконавчої влади вищого рівня.

Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать
Конституції та законам України, іншим актам законодавства України можуть
бути відповідно до закону скасовані Президентом України або головою
місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної
місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України
приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь. Якщо недовіру голові
районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини
депутатів від складу відповідної ради. Президент України приймає рішення
про відставку голови місцевої державної адміністрації.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України,
Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та
культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного
проживання корінних народів і національних меншин — також програм їх
національно-культурного розвитку;

4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;

6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними
радами повноважень.

4. Прокуратура

Згідно з п. 9 Перехідних положень Конституції України, прокуратура
продовжує виконувати функцію нагляду за додержанням і застосуванням
законів. У юридичній теорії і практиці ця функція визначається як
загальний нагляд прокуратури. Вона регламентована Законом «Про
прокуратуру» від 5 листопада 1991 p.

Загальний нагляд — це нагляд за виконанням законів
виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами,
організаціями, посадовими особами, громадянами.

Предметом загального нагляду є:

1) відповідність актів, які видаються всіма органами, підприємствами,
установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції
України та чинним законам;

2) додержання законів про недоторканність особи, соціально-економічні,
політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі та
гідності, якщо законом не передбачений інший порядок захисту цих прав;

3) додержання законів, що стосуються економічних, міжнаціональних
відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та
зовнішньоекономічної діяльності.

Перевірка виконання законів проводиться за заявами та іншими
повідомленнями про порушення законності, що вимагають прокурорського
реагування, а за наявності приводів — також з власної ініціативи
прокурора. Прокуратура не підміняє органи відомчого управління та
контролю і не втручається у господарську діяльність, якщо така
діяльність не суперечить чинному законодавству.

Загальний нагляд спрямовано на те, щоб акти, які видають
виконавчо-розпорядчі органи, відповідали чинному законодавству і щоб
закони виконувалися адресатами точно і однаково.

Здійснюючи загальний нагляд, прокурор у межах своєї компетенції витребує
для перевірки відповідності закону накази, інструкції, розпорядження та
інші акти, що видаються державними й недержавними органами і
організаціями.

Прокурор має право витребувати від цих органів і організацій необхідні
документи, матеріали, статистичні та інші відомості; вимагати проведення
перевірок, ревізій у зв’язку з наявними даними про порушення законності;
вимагати виділення спеціалістів для з’ясування питань, які виникають при
здійсненні нагляду; має право викликати посадових осіб і громадян і
вимагати від них пояснень з приводу порушень закону.

До повноважень прокурора у сфері загального нагляду також належать:
перевірки виконання законів у зв’язку з заявами, скаргами та іншими
повідомленнями про правопорушення; встановлення законності
адміністративного затримання громадян і вжиття заходів впливу за
адміністративні правопорушення; вжиття заходів для відшкодування
матеріальних збитків, якщо такі збитки було завдано внаслідок порушення
законності.

Вимоги прокурора у зв’язку зі здійсненням загального нагляду обов’язкові
для виконання всіма, кому вони адресовані.

При виявленні порушень закону прокурор або його захисник у межах своєї
компетенції мають право: 1) опротестувати акти Прем’єр-міністра України,
Кабінету Міністрів України, Уряду Автономної Республіки Крим,
міністерств, державних комітетів і відомств, виконавчих і розпорядчих
органів місцевих рад народних депутатів, підприємств, установ,
організацій, громадських об’єднань, а також рішення і дії посадових
осіб; 2) вносити подання або протести на рішення місцевих рад народних
депутатів залежно від характеру порушень; 3) порушувати у встановленому
законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або
провадження про адміністративне правопорушення, передавати матеріали на
розгляд громадських організацій; 4) давати приписи про усунення
очевидних порушень закону; 5) вносити подання до державних органів,
громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону
та умов, що їм сприяли; 6) звертатись до суду або арбітражного суду з
заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також
підприємств та інших юридичних осіб.

5. Правоохоронні органи

Правоохоронні органи у боротьбі із злочинністю та іншими
правопорушеннями для виконання своїх функцій наділені владними
повноваженнями. Організація і діяльність правоохоронних органів
регулюються відповідними законодавчими та іншими нормативними актами
стосовно кожного з них.

Саме тому, в забезпеченні законності, як режиму відповідності суспільних
відносин діючим законам, дуже важливу роль відіграють правоохоронні
ограни.

Правоохоронні органи — це органи, які наділені повноваженнями щодо
охорони громадських відносин, урегульованих правом. Вони поділяються на
державні та недержавні.

До державних належить прокуратура, органи внутрішніх справ, Служба
безпеки України, митні органи, органи охорони державного кордону; органи
державної податкової служби, державні контрольно-ревізійні служби,
рибоохорони, державної лісової охорони, працівники Антимонопольного
комітету, інші органи, що здійснюють правозастосувальні чи правоохоронні
функції. Серед них — Національна гвардія, Управління державної охорони,
органи Міністерства юстиції та інші.

Суди посідають особливе місце серед правоохоронних органів, тому що
судова діяльність є самостійною гілкою державної влади або посідають
самостійне місце серед гілок влади.

До недержавних органів належать адвокатура, адвокатські контори,
недержавні охоронні, розшукові та ін. установи.

Правоохоронні органи у боротьбі із злочинністю та іншими
правопорушеннями для виконання своїх функцій наділені владними
повноваженнями, аж до застосування заходів примусу, а до злочинців
навіть можуть вживатися заходи, пов’язані з позбавленням волі.
Організація і діяльність правоохоронних органів регулюються відповідними
законодавчими та іншими нормативними актами стосовно кожного з них.

Правоохоронні органи є важливим гарантом здійснення вимог законності у
державі, тому що реальний характер законності має місце тоді, коли
вимоги закону не тільки проголошуються, а й впроваджуються в життя.

Органи судової влади посідають дуже важливе місце у системі
правоохоронних органів, оскільки лише вони здійснюють правосуддя,
розглядаючи і вирішуючи цивільні, кримінальні та інші справи. З
розвитком демократії, зміцненням законності роль судів у суспільстві
посилюється, особливо щодо захисту прав та законних інтересів громадян.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Юрисдикція судів
поширюється на всі правовідносини, що є у державі. Народові України
забезпечується можливість брати участь у здійсненні правосуддя через
запровадження інститутів народних засідателів і присяжних.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами
загальної компетенції. Найвищим судовим органом у системі судів
загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Згідно с законодавством України головною засадою судочинства є
законність як конституційний принцип. Це вимога нормативного характеру,
яка зобов’язує суд, суддю, прокурора, слідчого, а також усіх осіб, які
беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми
Конституції, цивільного, цивільно-процесуального, кримінального,
кримінально-процесуального і арбітражного законодавства.

Правосуддя є гарантом охорони та виконання інших конституційних
принципів, таких як:

— недоторканність особи;

— недоторканність житла;

— охорона особистого життя громадян, таємниці листування, телефонних
розмов і телеграфних повідомлень;

— здійснення правосуддя тільки судом;

— здійснення правосуддя на засадах рівності громадян перед законом і
судом;

— презумпція невинності та ін.

Також правосуддя з метою здійснення законності забезпечує відповідачеві,
підозрюваному і обвинуваченому права на захист, на відстоювання їхніх
законних інтересів.

Правосуддя, як одна з форм державного управління, забезпечує виконання
державою внутрішньої функції здійснення законності і охорони
правопорядку, власності, прав і свобод громадян. Це здійснюється шляхом
вирішення судом цивільних, кримінальних і господарських справ за
правилами, передбаченими цивільним, кримінальним, арбітражним правом,
тобто шляхом застосування від імені держави норм права до встановлених у
судовому засіданні фактів і відносин, а в необхідних випадках — і мір
примусу до правопорушників.

До органів внутрішніх справ належать міліція, пожежні органи,
виправно-трудові установи, слідчі апарати, система навчальних закладів
МВС України, війська конвойної служби і служби охорони.

Згідно з законом, міліція, яка забезпечує безпеку громадян та захист
їхніх прав і свобод, організовує свою діяльність за принципами
законності, справедливості, гласності, гуманності, рівноправності тощо.

Нагляд за дотриманням законності в органах міліції здійснює прокурор
згідно із законодавством.

Також важливу роль в забезпеченні законності має Державна податкова
адміністрація, яка зобов’язана контролювати дотримання податкового
законодавства з боку державних та недержавних підприємств, установ,
організацій і громадян; правильне обчислення, повноту і своєчасність
сплати до бюджету податків, зборів, інших обов’язкових платежів,
установлених законодавством.

Скарги на дії службових осіб податкових служб вирішуються у порядку
підлеглості або в судовому порядку.

У системі податкової адміністрації створена податкова поліція, яка
наділяється правом проведення оперативно-розшукової діяльності та
розслідування злочинів у галузі податкового законодавства.

Відповідно до Конституції України для забезпечення права на захист від
обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах
та інших державних органів в Україні діє адвокатура. Згідно с Законом
України “Про адвокатуру” від 19.12.1992 р., вона здійснює свою
діяльність за принципами верховенства закону, незалежності,
демократизму, гуманізму та конфіденційності.

Адвокати, займаючись правозахисною та правороз’яснювальною роботою,
виконуючи роль захисника під час попереднього розслідування злочину та в
суді, допомагають встановленню законності у державі. Вони покликані
сприяти захистові прав, свобод і представляти законні інтереси громадян,
юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

6. Склад, порядок, формування конституційного права

Традиційно конституційне право розглядається у правознавстві як галузь
національного права, як наука і як навчальна дисципліна (курс).

З прийняттям Акта проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україна
стала самостійною, суверенною державою, розвиток якої потребував перш за
все правового закріплення. Це завдання було покликано виконати, перш за
все, конституційне право як провідна галузь системи національного права,
що конституює державу.

В в одних країнах визнається категорія «конституційне право» (США,
Франція, Росія, Угорщина, Україна та ін.), в інших застосовується термін
«державне право» (Австрія, Німеччина, Швейцарія). Взагалі у сучасний
період ця різниця має лише відносне значення, а найменування відповідної
галузі права в умовах конкретної країни визначається традиційними
підходами, які збереглися у науці та державно-правовій практиці. Отже
можна говорити про відносну тотожність, синонімічність термінів
«державне право» і «конституційне право».

До предмета конституційного права України слід віднести політичні
відносини і політичну діяльність у суспільстві.

У процесі визначення змісту предмета конституційного права України слід
виходити, на наш погляд, із загальновизнаних конституційною практикою
країн світу концептуальних підходів щодо вихідних ідей, які мають бути
закладені у конституції.

Норми Конституції закріплюють також основні політико-правові принципи,
які визначають розвиток держави, дають характеристику державної
організації суспільства, зокрема конституційного ладу, форми правління,
основ організації і функціонування політичної організації суспільства.

Предмет конституційного права України — це сукупність політико-правових
суспільних відносин, пов’язаних з взаємовідносинами держави і особи в
Україні, народним волевиявленням, організацією та здійсненням державної
влади і місцевого самоврядування, закріпленням соціально-економічних
умов владування, а також з державно-територіальною організацією України,
які регулюються нормами цієї галузі національного права.

Конституційне право України, як і будь-яка інша галузь національного
права є сукупністю конституційно-правових норм, у яких встановлюються
формально-визначені обов’язкові правила поведінки учасників (сторін)
конституційно-правових відносин.

Як і іншим нормам національного права, їм притаманні загальні риси, що
характерні для правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються
державою, забезпечуються нею і охороняються за допомогою відповідних
засобів; у деяких випадках вони захищаються примусом держави; в них
сформульовано офіційні, формально визначені приписи, що є обов’язковими
для виконання.

Разом з тим конституційно-правові норми мають свої особливості.
По-перше, ці норми приймаються з приводу політики, але не є її
формальним виразом; по-друге, вони мають державно-владний характер і їх
порушення тягне за собою конституційно-правову відповідальність;
по-третє, конституційно-правові норми відрізняються від інших правових
норм підвищеним ступенем стабільності і більшим ступенем охорони з боку
Конституції України; по-четверте, відміну від інших правових норм, вони
мають більшу юридичну силу і особливості предмета та методу правового
регулювання.

Уся сукупність конституційно-правових норм залежно від предмета і методу
правового регулювання становить галузь конституційного права, яка у свою
чергу поділяється на підгалузі, що регулюють особливу сукупність
однорідних відносин у певній сфері (наприклад, у сфері взаємовідносин
держави і особи).

Підгалузі конституційного права у свою чергу поділяються на
конституційно-правові інститути, які являють собою певну групу
конституційно-правових норм, що регулюють відповідний вид родинних
політико-правових суспільних відносин, які пройняті певною єдністю і
виділені в особливий комплекс. Ядром цих інститутів є конституційні
інститути, які являють собою органічно цілісний підрозділ
нормативно-правового змісту не всіх норм конституційного права, а лише
Конституції. У ці інститути включаються групи конституційних норм, які
мають єдиний предмет правового регулювання.

Виділяють три різновиди конституційних інститутів. Перш за все це
загальні конституційні інститути, які відповідають системі Конституції
України (основні засади конституційного ладу, основні права і свободи
людини і громадянина, державний і територіальний устрій України тощо). У
них концентруються всі інші інститути.

Загальні інститути можуть об’єднувати менш складні інститути (наприклад,
інститут єдиного законодавчого органу України включає в себе інститут
законодавчого процесу). Складні інститути, як правило, охоплюють і
невеличкі групи норм, що характеризують, наприклад, певні види прав і
обов’язків громадян (особисті, соціальні, політичні тощо).

Виділяють і одноелементні інститути, які включають конституційні норми,
що відзначаються стійкістю і взаємозв’язком і не мають інших
підрозділів. Такі інститути досить індивідуальні, найбільш рухомі,
частіше змінюються (наприклад, інститут громадянства).

Конституційні інститути можуть різнитися також за змістом, структурою,
методами та завданнями правового регулювання.

Вони у своїй сукупності утворюють систему, закладену в Конституції
України. До цієї системи входять інститути:

загальних засад, прав і свобод людини і громадянина, народного
волевиявлення;

інститути органів державної влади, територіального устрою, місцевого
самоврядування;

інститут, що визначає порядок змін і доповнень до Конституції України.

Порушення конституційно-правових норм тягне за собою
конституційно-правову відповідальність.

Список використаної літератури

Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К., 1994.

Котюк В.О. Теорія права. Курс лекцій. К., 1996.

Правоохранительные органы СССР. Под. ред. К.Ф. Гуценко. М., 1991.

Основи держави і права. Навчальний посібник. К., 1997.

Правоохоронні органи та їх система. // Основи правосуддя. К., 1997.

Похожие записи