КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з правознавства

1. Накресліть схему організації виконавчої влади в Україні

2. Що таке адміністративний акт? Чим він відрізняється від особистих
документів (посвідчення особи, диплому про закінчення ВНЗ,
студентського квитка, паспорта, залікової книжки)

Адміністративний акт — це індивідуальний акт компетентного органу
державного управління, спрямований на виникнення, зміну або припинення
цивільних прав і обов’язків.

Цей акт тягне настання цивільно-правових наслідків, якщо це передбачено
відповідними нормативними актами. Наприклад, таким адміністративним
актом є ордер на жиле приміщення. Житлові правовідносини як різновид
цивільно-правових відносин виникають на підставі двох юридичних фактів:
ордера і договору найму жилого приміщення. При цьому юридичне значення
ордера полягає в тому, що він є підставою для укладення з ЖЕО договір
найму жилого приміщення.

Особисті документи — засвідчені підписом службової особи та печаткою
державного органу, підприємства, установи, організації, офіційні записи
про відомості, що мають юридичний характер і стосуються певної особи. До
особистих належать паспорти, трудові книжки, посвідчення особи,
посвідчення про обрання депутатом, перепустки, свідоцтва про шлюб,
народження, смерть тощо.

3. Визначте, які з вказаних відносин виходять за межі законності, а які
за межі дисципліни:

а) гр.А та К. Подали заяву до органів РАГСУ про реєстр шлюбу, однак на
реєстрацію не з’явились, пояснивши, що не зійшлись характерами.

— Дані відносини виходять за межі дисципліни, але не виходять за межі
законності, оскільки подана заява до органів РАГСУ та її недотримання не
зумовлює правової відповідальності зі сторони тих, хто її подав.

б) облздороввідділ та управління освіти з метою об’єднання зусиль
вирішили створити координаційну раду і приймати спільні рішення;

????????

в) з метою заповнення дефіциту муніципального бюджету міська податкова
адміністрація створила спільне підприємство з іноземною фірмою;

— У даному випадку комерційна діяльність зі сторони державних органів є
грубим порушенням чинного законодавства України, в якому зазначено, що
державні організації (установи) не можуть займатися комерційною
діяльністю, тому вказані відносини виходять за межі законності;

4. Що таке контроль і нагляд в управлінні? Їх призначення

Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих способів забезпечення
законності. Його сутність полягає в тому, що суб’єкт контролю здійснює
облік і перевірку того, як контрольований об’єкт виконує покладені на
нього завдання і реалізує свої функції.

Аналіз існуючої практики свідчить, що контрольна діяльність містить такі
елементи: визначення характеру і строків контрольних заходів; залучення
до контролю спеціалістів, представників громадськості; аналіз підсумків
контролю, формування висновків і прийняття рішень;

розробка заходів по виконанню прийнятих рішень, вибір шляхів, форм,
методів їх реалізації.

Що стосується рішень, то вони мають бути конкретними, їх важливо
своєчасно довести до виконання, а також пояснити виконавцям. Контрольні
органи повинні надавати виконавцям практичну допомогу в реалізації
рішень; вони ж зобов’язані систематично аналізувати хід роботи по їх
виконанню.

До контрольної діяльності висувається цілий ряд вимог, згідно з якими
вона повинна бути:

1) підзаконною, тобто контроль має здійснюватися тільки в рамках
конкретних нормативних приписів;

2) систематичною, тобто нести регулярний характер;

3) своєчасною, тобто проводитися своєчасно, що значно підвищує його
ефективність;

4) всебічною, тобто охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на
всі служби і структури підконтрольних органів;

5) глибокою, тобто перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи,
які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати.
Ця вимога дозволяє виявляти і поширювати передовий досвід, попереджувати
помилки та упущення;

6) об’єктивною, тобто виключати упередженість;

7) гласною, тобто її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав
контролю;

8) результативною (дієвою). Ця діяльність не може обмежуватися
виявленням фактичного стану справ. Вона повинна супроводжуватися
конкретними заходами по усуненню недоліків.

У юридичній теорії та практиці прийнято класифікувати контрольну
діяльність на види. Підхід до вирішення цього питання залежить від
вибору критерію, на підставі якого здійснюється класифікація. Вибір же
критерію багато в чому зумовлений потребами практики. Саме тому відомо
досить багато класифікацій контрольної діяльності.

Найчастіше пропонуються такі класифікації:

а) залежно від місця суб’єкта (що здійснює контроль) в системі
державного управління виділяють такі види контролю: 1) контроль з боку
органів законодавчої влади (парламентський контроль); 2) контроль з боку
Президента України та його апарату (президентський контроль); 3)
контроль з боку Кабінету Міністрів України (урядовий контроль); 4)
контроль з боку органів центральної виконавчої влади; 5) контроль з боку
місцевих органів, органів державної виконавчої влади; 6) контроль з боку
органів судової влади; 7) контроль з боку органів місцевого
самоврядування; 8) контроль з боку громадськості (громадський контроль);

б) залежно від належності суб’єкта до державних або громадських структур
виділяють: 1) державний контроль; 2) громадський контроль;

в) залежно від адміністративно-правової компетенції суб’єкта виділяють:
1) загальний контроль; 2) відомчий контроль; 3) надвідомчий контроль;

г) залежно від управлінської стадії, на якій здіснюєть-ся контроль,
виділяють: 1) попереджувальний контроль; 2) поточний контроль; 3)
наступний контроль;

д) залежно від спрямованості контролю виділяють 1) зовнішній контроль;
2) внутрішній контроль;

е) залежно від призначення контролю виділяють: 1) загальний, що охоплює
всі сторони діяльності суб’єкта, що контролюється; 2) цільовий контроль
окремого напряму роботи.

Крім перелічених, існують й інші класифікації контрольної діяльності.

Зупинимося на видах контролю, які детерміновані місцем суб’єкта в
системі державних органів (перша класифікаційна група).

1. Контроль з боку органів законодавчої влади (нормативний контроль).

Це вид контролю, який здійснюється Верховною Радою України згідно з
Конституцією України і прийнятими відповідно до неї нормативними актами
з даного питання.

Згідно з Конституцією України Верховна Рада здійснює контроль за:
виконанням державного бюджету (п. 4 ст. 85); діяльністю Кабінету
Міністрів (п. 13 ст. 85, ст. 87, ст. 113); використанням наданих Україні
від іноземних держав, банків, міжнародних фінансових організацій позик,
не передбачених Державним бюджетом України (п. 14 ст. 85); додержанням
конституційних прав і свобод людини і громадянина (п. 17 ст. 85, ст.
101).

Для реалізації контрольних повноважень Верховна Рада використовує
постійно діючі і тимчасово діючі структури. До постійно діючих належать
Рахункова палата і Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Рахункова палата здійснює від імені Верховної Ради контроль за
використанням засобів Державного бюджету (ст. 98 Конституції). Вона
функціонує на підставі Закону України «Про рахункову палату» (в ред. від
14 січня 1998 p.) як постійно діючого, незалежного від будь-яких органів
держави, органу контролю, який створюється Верховною Радою, підзвітний
та підконтрольний їй.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини (ст. 101 Конституції)
здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і
свобод людини і громадянина. Його діяльність регламентується Законом
України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23
грудня 1997 p.

Крім цього, згідно із ст. 89 Конституції, Верховна Рада України для
проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес,
створює тимчасові слідчі комісії.

Крім того, контрольні повноваження Верховної Ради України з конкретних
питань можуть визначатися й іншими нормативними актами.

Зокрема, ст. 42 Закону України «Про надзвичайний стан» передбачає, що
Верховна Рада України протягом усього часу дії надзвичайного стану
здійснює контроль за дотриманням цього Закону і проводить періодичні
депутатські інспекційні перевірки територій, де введено надзвичайний
стан. Усі посадові особи зобов’язані сприяти представникам Верховної
Ради України у здійсненні перевірок і надавати вичерпну інформацію з
питань, що належали до їх діяльності в умовах надзвичайного стану. Права
народного депутата України обмеженню не підлягають.

2. Контроль з боку Президента України та його апарату (президентський
контроль).

Будучи главою держави, Президент України наділений правом контролю за
додержанням законності в усіх структурах і сферах функціонування
виконавчо-розпорядчої системи держави.

Він має право відмінити акти Кабінету Міністрів України, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим. Президент є гарантом додержання Конституції
України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 102
Конституції).

Для здійснення своїх функцій, зокрема й контрольних, Президент може
створювати необхідні дорадчі, консультативні та інші допоміжні органи та
служби (п. 28 ст. 106 Конституції). Таким органом, наприклад, є
Адміністрація Президента України. В своїй структурі Адміністрація
Президента України має контрольне управління і організує контроль за
виконанням законів, указів, розпоряджень, а також доручень Президента
органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

З метою виконання законів і у межах своєї компетенції Президент України
видає Укази й розпорядження, які мають підзаконний характер і є
обов’язковими для виконання на всій території України.

Для прикладів реалізації Президентом контрольних повноважень можна
звернутися до його Указів «Про невідкладні заходи щодо усунення порушень
законності та правопорядку в Автономній Республіці Крим» від 26 липня
1995 р.; «Про посилення контролю за надходженням податків та інших
обов’язкових платежів до Державного бюджету України і внесків до
державних цільових фондів» від 17 листопада 1997 р.; «Про невідкладні
заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю» від 21 липня 1994 p., у
якому міститься норма такого змісту: «Керівникам Міністерства внутрішніх
справ України, Служби безпеки України, Державного митного комітету
України, Державного комітету у справах охорони державного кордону
України, Національної гвардії України не рідше як раз на місяць
доповідати Президентові України про виконання цього Указу».

3. Контроль з боку Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів як вищий орган державної виконавчої влади (ст. 113
Конституції) реалізує свої контрольні повноваження в процесі: 1)
реалізації програм економічного, соціального, культурного розвитку
України в цілому та окремих її регіонів; 2) втілення в життя фінансової,
цінової, грошової, кредитної, податкової політики; створення
загальнодержавних та інших фондів; ліквідації наслідків стихійних лих і
катастроф, проведення політики в галузі освіти, науки, культури, охорони
природи, екологічної безпеки, природокористування; 3) вжиття необхідних
заходів щодо забезпечення безпеки й обороноздатності України; 4)
забезпечення зовнішньоекономічної діяльності України і митної справи; 5)
керівництва роботою міністерств, комітетів та інших органів державної
виконавчої влади.

Результати контрольної діяльності Кабінету Міністрів висвітлюються в
постановах і розпорядженнях, які він видає.

До таких документів належать, наприклад, постанови:

«Про стан дотримання органами державної виконавчої влади вимог щодо
забезпечення збереження державного і колективного майна» від 7 грудня
1995 р.; «Про стан реалізації антимонопольної політики» від 22 грудня
1995 p.; «Про недоліки в роботі довірчих товариств» від 26 червня 1995
p. тощо.

4. Контроль з боку центральних органів державної виконавчої влади.

Це контроль, який здійснюється міністерствами, комітетами, відомствами.

Так, відповідно до «Загального Положення про міністерство, інший орган
державної виконавчої влади України», затвердженого Указом Президента
України від 12 березня 19% p., дані органи в межах своєї компетенції
забезпечують реалізацію державної політики стосовно державної таємниці
та здійснюють контроль за роботою щодо її охорони.

Контрольні повноваження конкретних центральних органів державної
виконавчої влади закріплені у відповідних нормативних документах.
Найчастіше це Положення про те чи інше міністерство, комітет.

Здійснюваний ними контроль може мати як відомчий, так і надвідомчий
характер.

Відомчий контроль — це контроль, здійснюваний центральними органами
державної виконавчої влади, їх структурними підрозділами стосовно
організаційно підпорядкованих їм ланок.

Так, МВС України відповідно до п. З Положення про це міністерство
забезпечує законність у діяльності працівників і військовослужбовців
цієї системи МВС; відповідно до п. 2 Положення у межах своїх повноважень
організує виконання актів законодавства України і здійснює систематичний
контроль за їх реалізацією.

Надвідомчий контроль — контроль, здійснюваний стосовно об’єктів, які
організаційно не підпорядковані органу державної виконавчої влади.
Повноваження щодо здійснення такого контролю мають такі міністерства:
Міністерство фінансів, Міністерство освіти. Міністерство охорони
здоров’я. Міністерство охорони навколишнього природного середовища,
Міністерство внутрішніх справ тощо.

Так, МВС (п. 4.15 Положення) контролює проведення іншими органами
державної виконавчої влади роботи, спрямованої на попередження
дорожньо-транспортних пригод.

Міністерство охорони навколишнього природного середовища України
наділене правом контролю за діяльністю підприємств щодо дотримання
лімітів використання природних ресурсів, екологічних нормативів і
стандартів. У разі виявлення їх порушень це відомство має право прийняти
рішення про обмеження, зупинення чи заборону діяльності
підприємства-порушника незалежно від його відомчої підпорядкованості.

5. Контроль з боку місцевих органів державної виконавчої влади.

До місцевих органів державної виконавчої влади в першу чергу належать
державні адміністрації в областях, районах областей, містах Києві та
Севастополі та районах цих міст (ст. 118 Конституції), їх контрольні
повноваження закріплені в Положеннях про державні адміністрації. Коло
цих повноважень досить широке.

Так, глава обласної державної адміністрації відповідно до п. 8
Положення:

зупиняє рішення міської (міста обласного значення) Ради, її голови та
виконавчого комітету з питань місцевого самоврядування, а також рішення
районної, районної у місті Ради з питань власних повноважень, якщо вони
суперечать Конституції України, законам України, указам і розпорядженням
Президента України, рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам
законодавства та в місячний термін звертається до обласного (міського)
суду щодо їх скасування; звертається з поданням до Кабінету Міністрів
України щодо рішення відповідно обласної. Київської, Севастопольської
міської Ради з питань власних постанов, якщо вони суперечать Конституції
України, законам України, указам і розпорядженням Президента України,
рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

скасовує рішення голови та очолюваного ним виконавчого комітету
сільської, селищної, районної у місті (там, де вона створена), міської
Ради з питань здійснення делегованих їм повноважень державної виконавчої
влади, а також рішення голови районної, районної у містах Києві,
Севастополі державних адміністрацій, якщо вони суперечать Конституції
України, законам України, указам і розпорядженням Президента України,
рішенням Кабінету Міністрів України, іншим актам законодавства;

вносить подання Президентові України щодо дострокового припинення в
установленому порядку повноважень сільської, селищної, районної у місті
(там, де вона створена), міської Ради, її голови та очолюваного ним
виконавчого комітету, а також про увільнення з посади голови районної,
районної у містах Києві, Севастополі державної адміністрації у разі
порушення ними Конституції України, законів України, указів і
розпоряджень Президента України, рішень Кабінету Міністрів України,
інших актів законодавства;

зупиняє дію актів керівників підприємств, якщо вони суперечать
законодавству, та в місячний термін звертається до обласного (міського)
суду щодо їх скасування або повідомляє про це органи прокуратури для
вжиття відповідних заходів.

6. Контроль з боку органів судової влади (судовий контроль). Контроль
органів судової влади — це заснована на законі діяльність судів щодо
перевірки правомірності актів і дій органів управління, їх посадових
осіб із застосуванням, якщо виникає необхідність, правових санкцій.

Основний зміст судового контролю як способу забезпечення законності
полягає у правовій оцінці, яку дав суд, дій і рішень органів державного
управління та їх посадових осіб. Якщо при цьому встановлюються порушення
законності, то судовий орган вживає відповідні заходи і притягує винних
до відповідальності.

Систему судових органів, які мають контрольні повноваження у сфері
державного управління, становлять:

а) Конституційний Суд України; б) суди загальної юрисдикції; в)
арбітражні суди.

Конституційний Суд України створюється відповідно до Конституції України
і здійснює свою діяльність на підставі Закону «Про Конституційний Суд
України» від 16 жовтня 1996 p.

Контрольні функції у сфері державного управління реалізуються ним при
розгляді справ про конституційність актів вищого органу виконавчої влади
— Кабінету Міністрів (п. 1 ст. 13); розгляді конституційних подань
(статті 40—41); розгляді конституційних звернень (статті 42—43).

Конституційний Суд України може покласти на відповідні державні органи
обов’язки щодо забезпечення виконання рішення або дотримання висновку, а
також вимагати від них письмового підтвердження виконання рішення,
дотримання висновку.

Суди загальної юрисдикції здійснюють судочинство з цивільних справ,
кримінальних справ, адміністративних справ. Розглядаючи конкретні
справи, суди дають оцінку діям органів управління та їх посадових осіб з
точки зору дотримання законності.

Результати контрольної діяльності, що виносяться судами, відбиваються в:
1) окремих ухвалах, які виносяться щодо конкретних справ; 2) поданнях, у
яких, на відміну від окремих ухвал, узагальнюються типові порушення
законності, умови і причини, які сприяють їх проявам.

Арбітражні суди функціонують на підставі Закону України «Про арбітражний
суд» від 4 червня 1991 p. Відповідно до ст. З цього Закону, важливим
завданням цих судів є сприяння здійсненню законності у сфері
господарських відносин. Систему арбітражних судів складають: Вищий
арбітражний суд, арбітражний суд Автономної республіки Крим, арбітражні
суди областей, міст Києва та Севастополя.

Свої контрольні повноваження ці суди здійснюють у процесі вирішення
господарських спорів між підприємствами, установами, організаціями.

Арбітражні суди контролюють дотримання планової та договірної дисципліни
всіма органами управління, підприємствами, установами і організаціями,
які діють у господарській сфері.

Арбітражний суд має право визнати недійсним (повністю або в певній
частині) договір, відмовляти у задоволенні вимог сторін. У разі
виявлення порушень арбітражний суд може вживати заходи впливу, зокрема
стягувати з порушників штраф, пеню. Йому також надане право виходити за
межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту інтересів держави.

Якщо арбітражний суд має відомості про порушення законності, він може
порушити справу з власної ініціативи.

Отже, зміст судового контролю як способу забезпечення законності
полягає: 1) в оцінці судом правомірності дій органів управління;
правомірності дій їх посадових осіб, правомірності прийнятих нормативних
актів і рішень; 2) у викритті порушень законності, обмеження прав
громадян і організацій, підприємств, установ; установленні причин
порушень; 3) вжитті заходів відносно порушених прав і заходів щодо
притягнення до відповідальності осіб, які припустилися порушення
законності.

7. Контроль з боку органів місцевого самоврядування.

Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі апарати утворюються
згідно з Конституцією України (ст. 140) і функціонують на підставі
Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997
p.

Контрольними повноваженнями у сфері державного управління наділені ради
всіх рівнів і виконавчі органи (виконавчі комітети) сільських, селищних,
міських, районних у містах рад. Виконавчі апарати обласних і районних
рад таких повноважень не мають (ст. 58 Закону).

Обласні та районні ради здійснюють контроль у сфері державного
управління шляхом розгляду запитів депутатів і прийняття рішень по них;
затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку
відповідних областей і районів, а також цільових програм з інших питань
і заслуховування звітів про їх виконання; встановлення правил
користування водозабірними спорудами і обмежень (заборон) використання
питної води у промислових цілях; заслуховування звітів голів місцевих
державних адміністрацій (керівників структурних підрозділів місцевих
державних адміністрацій) про виконання програм соціально-економічного
розвитку, а також про виконання місцевими державними адміністраціями
делегованих їм радою повноважень тощо.

Для здійснення контролю з конкретних питань обласні та районні ради
згідно зі ст. 48 Закону утворюють тимчасові контрольні комісії.

Сільські, селищні, міські, районні в містах ради здійснюють контроль при
реалізації таких повноважень, як розгляд запитів документів, прийнятих
рішень по запитах;

встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах,
визначених законом; прийняття рішень щодо надання відповідно до чинного
законодавства пільг по місцевих податках і зборах; вирішення відповідно
до закону питань про надання дозволу на спеціальне використання
природних ресурсів місцевого значення, а також про скасування такого
дозволу; надання відповідно до законодавства згоди на розміщення на
території села, селища, міста нових об’єктів, сфера екологічного впливу
діяльності яких згідно з діючими нормативами включає відповідну
територію; заслуховування повідомлень керівників органів внутрішніх
справ про їх діяльність щодо охорони громадського порядку на відповідній
території, порушення перед відповідними органами вищого рівня питання
про звільнення з посади керівників цих органів у разі визнання їх
діяльності незадовільною; встановлення відповідно до законодавства
правил з питань благоустрою території населеного пункту, забезпечення в
ньому чистоти і порядку, торгівлі на ринках, додержання тиші в
громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну
відповідальність та інших.

Виконавчі комітети сільських, селищних, міських, районних у містах рад
наділені двома видами контрольних повноважень, які мають різну правову
природу. По-перше, це повноваження власні (самоврядні); по-друге,
повноваження, делеговані виконавчою владою.

До перших належать ті, що випливають з таких повноважень, як
встановлення на відповідній території режиму використання та забудови
земель, на яких передбачена перспективна містобудівна діяльність;
здійснення заходів щодо створення належних умов для функціонування
пунктів пропуску через Державний кордон України; надання відповідно до
законодавства дозволу на спорудження об’єктів містобудування незалежно
від форм власності;

внесення подань до відповідних органів про притягнення до
відповідальності осіб, якщо вони ігнорують законні вимоги та рішення рад
і їх виконавчих органів, прийняті в межах їх повноважень; звернення до
суду про визнання незаконними актів органів виконавчої влади, які
обмежують права територіальної громади, а також повноваження органів та
посадових осіб місцевого самоврядування тощо.

До других належать такі, як: здійснення контролю за дотриманням
законодавства щодо захисту прав споживачів; здійснення в установленому
порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої
містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних
територій; зупинення у випадках, передбачених законом, будівництва, яке
проводиться з порушенням містобудівної документації і проектів окремих
об’єктів, а також може заподіяти шкоду навколишньому природному
середовищу; здійснення контролю за дотриманням земельного та
природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель,
природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення,
відтворенням лісів; організація та контроль прикордонної і прибережної
торгівлі тощо.

8. Контроль з боку громадськості (громадський контроль).

Його суб’єктами є громадські організації, трудові колективи, органи
самоорганізації населення, збори громадян за місцем проживання,
громадяни.

Громадський контроль як засіб забезпечення законності в діяльності
виконавчо-розпорядчих органів суттєво відрізняється від усіх інших видів
контролю.

Ця відмінність полягає насамперед у тому, що громадський контроль не має
державно-владного змісту. Тому рішення громадських організацій за
результатами перевірок мають, як правило, рекомендаційний характер.

Важливою формою безпосередньої участі населення в місцевому
самоврядуванні є загальні збори громадян за місцем проживання. Такі
збори проводяться відповідно до «Положення про загальні збори громадян
за місцем проживання в Україні», затвердженого Верховною Радою України
17 грудня 1993 p.

Вони проводяться за необхідності, але не рідше одного разу на рік (ст.
4). На цих зборах можуть заслуховуватись інформації голів місцевих Рад,
керівників їх органів, а також звіти керівників підприємств,
організацій, установ, які належать до комунальної власності. Тут же може
обговорюватися поведінка осіб, що порушують громадський порядок (ст. 6).

Збори мають право звертатися з пропозиціями до відповідної Ради,
державних органів, органів місцевого самоврядування, керівників
підприємств, установ, організацій. Ці пропозиції повинні бути розглянуті
в місячний термін. Про результати розгляду повинні бути поінформовані
ініціатори зборів.

Одним із напрямів, які забезпечують реформування природних монополій, є
застосування громадського контролю за діяльністю суб’єктів природних
монополій, зокрема через створення при них рад споживачів, включення
представників об’єднань громадян у наглядові ради тощо («Про заходи щодо
реалізації державної політики у сфері природних монополій» — Указ
Президента України від 10 вересня 1997 p.).

Адміністративний нагляд — це здійснення спеціальними державними
структурами цільового спостереження за дотриманням
виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами і
організаціями та громадянами правил, передбачених нормативними актами.

Його суб’єктами є спеціально створені з цією метою державні структури:
а) інспекції; б) міліція.

Усі інспекції залежно від компетенції можна поділити на дві групи: 1)
ті, що мають повноваження міжвідомчого характеру (ДАІ, Держпожнагляд
тощо); 2) ті, що не мають таких повноважень, тобто здійснюють свої
функції тільки в межах того чи іншого відомства (інспекція польотів
цивільної авіації, інспекція особового складу тощо).

Інспекції, що мають повноваження міжвідомчого (надвідомчого) характеру,
є державними інспекціями. Вони здійснюють свої функції у межах наданої
компетенції незалежно від відомчої підпорядкованості об’єктів.

Державні інспекції. Система державних інспекцій за характером зв’язків з
органами державної виконавчої влади неоднорідна. Класифікуючи за цією
ознакою, можна говорити про дві групи державних інспекцій:

1) організаційно відокремлена група держінспекцій, підпорядкована
безпосередньо уряду (Держгортехнагляд — щодо дотримання правил з
безпечного проведення робіт у промисловості та гірському нагляді);

2) група інспекцій, які є цілком або частково структурними підрозділами
центральних органів державної виконавчої влади (міністерств, відомств).

Характерною щодо цього є діяльність добре нам відомої ДАІ,
Держпожнагляду, органів санітарного нагляду або державної
контрольно-ревізійної служби в Україні. Підпорядкованість державної
інспекції тій чи іншій державній структурі фіксується у відповідному
положенні. Положення про ці інспекції затверджує Кабінет Міністрів
України.

Повноваження державних інспекцій умовно можна поділити на три види:

1) з розробки норм і правил, виконання яких контролює інспекція.
Повноваження даного виду, як правило, полягають у наявності в інспекцій
прав готувати різні проекти норм, правил тощо і вносити їх на розгляд
відповідного органу управління;

2) з організації і здійснення нагляду. Як правило, це такі права:
одержувати та витребувати матеріали (документи); обслідування на місці;
давання обов’язкових приписів і вказівок; дозвільні повноваження (пуск,
введення в експлуатацію, встановлення номерних знаків тощо); давання
експертних висновків (пожежний нагляд, архітектурний будівельний
контроль); мати свого представника в комісії з приймання, розслідування
аварій тощо;

3) із застосування заходів державного примусу. Названа група
повноважень, як правило, закріплюється у відповідних статтях Кодексу про
адміністративні правопорушення. Наприклад, зупинимося на повноваженнях
із застосування заходів державного примусу деяких інспекцій.

Держпожнагляд (ст. 223 КпАП): ст. 120 — порушення правил пожежної
безпеки на транспорті; ст. 174 — порушення встановлених правил пожежної
безпеки.

ДАІ (ст. 222): 122, 1221, 124, 126, 127, 128 (перевищення швидкості;
порушення вимог дорожних знаків, інших правил руху тощо).

Держінспекція по маломірних суднах (ст. 227): 116, 1161, 117, 118, 130
(порушення правил з охорони порядку і безпеки руху на річковому
транспорті та маломірних суднах; порушення правил випуску судна в
плавання; порушення правил користування маломірними суднами; правил
утримання; управління у стані сп’яніння).

Головна інспекція з безпеки польотів (ст. 228): 43, 111, 112, 120, 133,
135, 137 (санітарно-гігієнічні вимоги; безпека польотів, поведінка під
час польотів тощо).

Держгортехнагляд (ст. 231): безпечне проведення робіт.

Адміністративний нагляд міліції — це систематичний нагляд за точним і
неухильним дотриманням посадовими особами та громадянами правил, що
регулюють громадський порядок і громадську безпеку з метою попередження
і припинення порушень цих правил, а також виявлення порушників і
притягнення ‘їх до встановленої законом відповідальності (кримінальної
чи адміністративної) або вжиття до них заходів громадського впливу.

Методами адміністративного нагляду міліції є: а) безпосереднє
спостереження в громадських місцях за виконанням громадянами та
посадовими особами загальнообов’язкових правил; б) періодичні перевірки
виконання органами, посадовими особами, громадянами встановлених правил;
в) виявлення порушень у ході перевірки скарг, заяв, пропозицій та іншої
інформації про правопорушників.

Адміністративний нагляд поділяється на загальний і спеціальний.

Загальний адміністративний нагляд містить нагляд за дотриманням
загальнообов’язкових та інших правил. До них належать: правила
перебування іноземців, правила дозвільної системи; правила паспортної
системи тощо.

Спеціальний адміністративний нагляд міліції — це нагляд за поведінкою
певної категорії громадян.

Даний вид нагляду є примусовим заходом і встановлюється за звільненими з
місць позбавлення волі відповідно до Закону «Про адміністративний нагляд
за особами, звільненими з місць позбавлення волі» від 1 грудня 1994 p.

Закон формулює поняття цього виду адміністративного нагляду як системи
«тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження і контролю
за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що
здійснюються органами внутрішніх справ».

Визначає його завдання: «Адміністративний нагляд встановлюється з метою
запобігання вчиненню злочинів окремими особами, звільненими з місць
позбавлення волі, і здійснення виховного впливу на них».

Цей вид адміністративного нагляду встановлюється лише стосовно чотирьох
категорій повнолітніх осіб: а) визнаних судами особливо небезпечними
рецидивістами; б) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо під час відбування покарання їх поведінка свідчила, що вони вперто
не бажають стати на шлях виправлення і залишаються небезпечними для
суспільства; в) засуджених до позбавлення волі за тяжкі злочини або
засуджених два і більше разів до позбавлення волі за умисні злочини,
якщо вони після покарання або умовно-дострокового звільнення від
відбування покарання, незважаючи на попередження органів внутрішніх
справ, систематично порушують громадський порядок і права інших
громадян, вчиняють інші правопорушення; г) засуджених до позбавлення
волі за один із злочинів, пов’язаних з незаконним обігом наркотичних
засобів, психотропних речовин і прекурсорів.

Адміністративний нагляд у всіх випадках встановлюється в судовому
засіданні одноосібне суддею районного (міського) суду або за місцем
дислокації виправно-трудової установи, або за місцем проживання особи,
щодо якої встановлюється адміністративний нагляд.

За місцем дислокації виправно-трудової установи адміністративний нагляд
встановлюється щодо трьох категорій осіб (до моменту їх звільнення):
визнаних особливо небезпечними рецидивістами; засуджених за злочини,
пов’язані з обігом наркотиків, психотропних речовин та їх прекурсорів;
осіб, поведінка яких у місцях позбавлення волі свідчить про те, що вони
залишаються небезпечними для суспільства (пункт «б»).

За місцем проживання адміністративний нагляд встановлюється щодо однієї
категорії осіб: які прибули з місць позбавлення волі після відбування
покарання і систематично порушують громадський порядок (пункт «в»).

Незалежно від будь-яких обставин (зразкова поведінка тощо) ще в місцях
позбавлення волі (до моменту звільнення) адміністративний нагляд
встановлюється щодо двох категорій осіб: визнаних особливо небезпечними
рецидивістами; засуджених за злочини, пов’язані з обігом наркотиків,
психотропних речовин та ‘їх пресурсорів. У цих випадках підставою для
прийняття суддею рішення про встановлення адміністративного нагляду є:
1) вирок суду і 2) подання начальника виправно-трудової установи та
відповідні матеріали.

У інших двох випадках питання про встановлення адміністративного нагляду
вирішується залежно від поведінки особи або в місцях позбавлення волі
(пункт «б»), або після звільнення і прибуття на місце постійного
проживання (пункт «в»). У цих випадках подання і матеріали про
встановлення адміністративного нагляду готуються виправно-трудовою
установою або органом внутрішніх справ.

Отже, існує три види підстав для прийняття рішення про встановлення
адміністративного нагляду: а) вирок суду, що набрав законної сили; б)
подання та матеріали виправно-трудових установ; в) подання та матеріали
органів внутрішніх справ.

Ініціатор встановлення адміністративного нагляду надсилає до суду разом
з поданням копію вироку та матеріали, що свідчать про необхідність
встановлення адміністративного нагляду за відповідною особою.

У судове засідання викликається особа, щодо якої внесено подання про
встановлення адміністративного нагляду, а за їх клопотанням — і
захисник, а також представник органу, начальник якого вніс подання.

Розгляд питання починається доповіддю про зміст подання та матеріалів,
що надійшли разом з ним, після чого заслуховуються пояснення осіб, які
з’явилися у судове засідання.

Після розгляду справи суддя виходить до нарадчої кімнати для прийняття
рішення, після чого повертається в зал засідань і оголошує постанову про
встановлення адміністративного нагляду.

Постанова судді оскарженню не підлягає, проте може бути опротестована в
порядку нагляду.

Постанова судді надсилається для виконання ініціатору встановлення
адміністративного нагляду (начальнику органу внутрішніх справ за місцем
проживання особи, щодо якої встановлено нагляд, або начальнику
виправно-трудової установи).

Адміністрація виправно-трудової установи надсилає постанову судді для
виконання органу внутрішніх справ за вибраним піднаглядним місцем
проживання у день його звільнення.

Адміністративний нагляд встановлюється терміном від одного до двох років
і не може перевищувати термінів, передбачених законом для погашення або
зняття судимості.

У випадку, якщо є підстави вважати, що особа, щодо якої встановлено
адміністративний нагляд, залишається небезпечною для суспільства,
адміністративний нагляд за поданням відповідного органу внутрішніх справ
може бути продовжено кожного разу ще на шість місяців, але не більше
терміну, передбаченого законом для погашення або зняття судимості.

Термін адміністративного нагляду починається з дня оголошення особі
постанови судді про встановлення адміністративного нагляду.

Адміністративний нагляд здійснюється міліцією. Осіб, щодо яких
встановлено адміністративний нагляд, беруть на облік, фотографують, а у
разі необхідності у них беруть відбитки пальців. Працівники міліції
зобов’язані систематично контролювати поведінку цих осіб, запобігати
порушенням ними громадського порядку та прав інших громадян і припиняти
їх, проводити розшук осіб, які уникають адміністративного нагляду.

Встановлено два види підстав для припинення адміністративного нагляду:
відповідно до постанови суду і автоматичне припинення адміністративного
нагляду.

Адміністративний нагляд припиняється постановою судді за поданням
начальника органу внутрішніх справ:

а) у разі погашення або зняття судимості з особи, яка перебуває під
наглядом; б) достроково, якщо піднаглядний перестав бути небезпечним для
суспільства і позитивно характеризується за місцем роботи і проживання.

Автоматично адміністративний нагляд припиняється:

а) після закінчення терміну, на який його встановлено, якщо органом
внутрішніх справ подано клопотання про продовження нагляду або суддя
відмовив у продовженні нагляду; б) у випадку засудження піднаглядного до
позбавлення волі і направлення його до місця відбування покарання; в) у
разі смерті піднаглядного.

Особи, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, зобов’язані вести
законослухняний спосіб життя, не порушувати громадський порядок і
додержувати таких правил: а) прибути у визначений виправно-трудовою
установою термін в обране ними місце проживання і зареєструватися в
органах внутрішніх справ; б) з’явитися за викликом міліції в указаний
термін і давати усні та письмові пояснення з питань, пов’язаних з
виконанням правил адміністративного нагляду; в) повідомляти працівників
міліції, які здійснюють адміністративний нагляд, про зміну місця роботи
чи проживання, а також виїзд за межі району (міста) у службових справах;
г) в разі від’їзду в особистих справах з дозволу міліції в інший
населений пункт та перебування там більше доби зареєструватися в
місцевому органі внутрішніх справ.

До осіб, щодо яких встановлено адміністративний нагляд, за постановою
начальника органу внутрішніх справ застосовуються частково або у повному
обсязі такі обмеження: а) заборона виходу з будинку (квартири) у
визначений час, який не може перевищувати восьми годин на добу; б)
заборона перебування у визначених місцях району (міста); в) заборона
виїзду чи обмеження часу виїзду в особистих справах за межі району
(міста); г) реєстрація в міліції від одного до чотирьох разів на місяць.

Під час здійснення адміністративного нагляду начальник органу внутрішніх
справ з урахуванням особи піднаглядного, його способу життя і поведінки
має право змінювати (зменшувати або збільшувати) обсяг обмежень,
передбачених цією статтею.

За порушення встановлених обмежень передбачена відповідальність згідно
зі ст. 1961 КК і ст. 187 КпАП.

Нагляд прокуратури. У даний час, згідно з п. 9 Перехідних положень
Конституції України, прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за
додержанням і застосуванням законів. У юридичній теорії і практиці ця
функція визначається як загальний нагляд прокуратури. Вона
регламентована Законом «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 p.

Загальний нагляд — це нагляд за виконанням законів
виконавчо-розпорядчими органами, підприємствами, установами,
організаціями, посадовими особами, громадянами.

Протест прокурора. Протест на акт, що суперечить закону, приноситься
прокурором, його заступником до органу, який його видав, або до
вищестоящого органу. У такому ж порядку приноситься протест на незаконні
рішення чи дії посадової особи.

У протесті прокурор ставить питання про скасування акта або приведення
його у відповідність з законом, а також припинення незаконної дії
посадової особи, поновлення порушеного права.

Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає
обов’язковому розгляду відповідним органом або посадовою особою у
десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду
протесту в це й же строк повідомляється прокурору.

У разі відхилення протесту або ухилення від його розгляду прокурор може
звернутися з заявою до суду про визнання акта незаконним. Заяву до суду
може бути подано протягом п’ятнадцяти днів з моменту одержання
повідомлення про відхилення протесту або закінчення передбаченого
законом строку для його розгляду. Подача такої заяви зупиняє дію
правового акта.

Припис прокурора. Письмовий припис про усунення порушень закону
вноситься прокурором, його заступником органу чи посадовій особі, які
допустили порушення, або вищестоящому у порядку підпорядкованості органу
чи посадовій особі, які правомочні усунути порушення.

Письмовий припис вноситься у випадках, коли порушення закону має
очевидний характер і може завдавати істотної шкоди інтересам держави,
підприємства, установи, організації, а також громадянам, якщо не буде
негайно усунуто. Припис підлягає негайному виконанню, про що
повідомляється прокурору.

Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору,
який зобов’язаний розглянути скаргу протягом десяти днів. Рішення
вищестоящого прокурора є остаточним.

Подання прокурора. Подання з вимогами усунення порушень закону, причин
цих порушень і умов, що їм сприяють, вноситься прокурором, його
заступником у державний орган, громадську організацію або посадовій
особі, які наділені повноваженнями усунути порушення закону, і підлягає
невідкладному розгляду. Не пізніш як у місячний строк має бути вжито
відповідних заходів до усунення порушень закону, причин та умов, що їм
сприяють, і про наслідки повідомлено прокурору.

Колегіальний орган, якому внесено подання, повідомляє про день засідання
прокурору, який вправі особисто взяти участь у його розгляді.

Постанова прокурора. У разі порушення закону посадовою особою або
громадянином прокурор, його заступник, залежно від характеру порушення
закону, виносить мотивовану постанову про дисциплінарне провадження,
провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду
повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний
строк після її надходження, якщо інше не встановлено законом.

У протесті, поданні, приписі або постанові прокурора обов’язково
зазначається, ким і яке положення закону порушено, в чому полягає
порушення та що і в який строк посадова особа або орган мають вжити до
його усунення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Конституція України. – К.: Преса України, 1996. – 80 с.

Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 p.

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. — Харків: Право, 2001. — 528 с.

Административное право зарубежных стран. — М., 1996.

Андрусяк Т. Г. Теорія держави і права. — Львів, 2000. — 206 с.

Загальна теорія держави і права / за ред. В. В. Копейчиков. – Київ:
Юрінком, 2002.

Коментар до Конституції України: Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За ред.
В.В.Копєйчикова. – К., 1998.

Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком
Інтер, 1999. — 736 с.

Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. — К., 1998.

Основи конституційного права України. Підруч. Вид. ІІ, доповнене / За
ред. В.В.Копєйчикова. – К., 2000.

Основи правознавства / За ред. І.Б.Усенка. – К.; Ірпінь: ВТФ «Перун»,

2003. – 416 с.

Ткач Г. Й., Мартьянов І. В. Державна виконавча влада в Україні. //
Вісник Львівського університету. — 2001. — Вип. 25.

PAGE

ДЕРЖАВНА ВЛАДА

Законодавча

влада

Виконавча

влада

Судова

влада

Суб’єкти виконавчої влади

Недержавні органи управління, яким делеговано повноваження органів
виконавчої влади

Органи державного управління

Органи державної виконавчої влади

Поділ за масштабом діяльності

Вищі органи

(Кабінет Міністрів України)

Центральні органи

(галузеві Міністерства,

державні комітети, відомства)

Місцеві органи

(державні адміністрації)

Спеціальні органи

(міліція)

Секретаріат Президента, Державна комісія з цінних паперів та фондового
ринку ін.

Похожие записи