КОНТРОЛЬНА РОБОТА

1. Правове регулювання розрахунків субєктів господарювання

Розрахункові правовідносини — це урегульоване правом особливе коло
суспільних відносин процедурного характеру, які дозволяють здійснити
передачу-одержання коштів у різноманітних майнових зобов’язаннях.

Основа правової регламентації розрахунків готівкою — Закон України «Про
застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі,
суспільного харчування і послуг» від 6 липня 1995 р. у редакції Закону
від 1 червня 2000 р. (далі — Закон про РРО) і Положення про ведення
касових операцій у національній валюті в Україні, затверджене постановою
Правління НБУ від 19 лютого 2001 р.

Стаття 3 Закону про РРО встановлює обов’язок суб’єктів підприємництва
при розрахунках готівкою в сфері торгівлі, суспільного харчування і
послуг використовувати надлежаще зареєстровані реєстратори розрахункових
операцій (далі — РРО), тобто чи пристрої програмно-технічні комплекси
з реалізованими фіскальними функціями, а також розрахункові книжки з
номерними розрахунковими квитанціями і книги обліку розрахункових
операцій. Ці ж вимоги поширюються на безготівкові розрахунки в
зазначених сферах з використанням платіжних карток, платіжних чеків і
жетонів.

В окремих випадках РРО, розрахункові книжки і книги обліку розрахункових
операцій у розрахунках готівкою не застосовуються. Так, у випадку
продажів підприємствами продукції власного виробництва розрахунки
виробляються через каси підприємств з оформленням прибуткових або
видаткових касових ордерів. При продажі проїзних і перевізних документів
оформляються квитки, квитанції, талони і т.п. Однак у будь-якому
випадку споживачу повинний бути виданий розрахунковий документ
установленої форми на суму проведеної операції (касовий чи товарний чек,
квитанція, квиток і ін.).

Розділ V Закону про РРО встановлює штрафи у відношенні суб’єктів
господарювання за непроведення розрахунків через РРО, неоформлення
розрахункового документа, проведення розрахункової операції без
використання розрахункової книжки у встановлених випадках. Посадові
особи і працівники суб’єктів господарювання за порушення порядку
проведення розрахунків зі споживачами залучаються до адміністративної
відповідальності по статті 155-1 КУАП.

Положення про ведення касових операцій є обов’язковим для всіх діючих на
території України юридичних осіб (крім банків і органів зв’язку)
незалежно від форм власності і виду діяльності, а також фізичних осіб —
суб’єктів підприємництва (далі — суб’єкти господарювання).

Суб’єкти господарювання, що мають поточні рахунки в банках, зобов’язані
зберігати кошти на цих рахунках. Одержання готівки виробляється з
поточних рахунків у банках по оформлених чекових книжках. Готівка
повинна витрачатися винятково на визначені в чеку мети, не суперечному
чинному законодавству України. Суб’єкти господарювання повинні надавати
обслуговуючому банку (по його вимозі) платіжні і розрахункові документи,
що підтверджують цільове використання готівки. У цьому виявляються
контрольні функції банків.

Розрахунки готівкою суб’єктів господарювання між собою, а також із
громадянами можуть здійснюватися за рахунок засобів, отриманих з кас
банків, а також за рахунок виторгу, отриманої від реалізації товарів
(робіт, послуг), інших касових надходжень (наприклад, внесок засновників
у статутний фонд підприємства). Виключення встановлене для суб’єктів
господарювання з непогашеною податковою заборгованістю, що вправі
витрачати готівку, отриману винятково в банку. Ціль обмеження —
домогтися надходження всього наявного виторгу боржників на поточні
банківські рахунки для погашення податкової заборгованості, що
стягується насамперед з поточних рахунків.

Сума платежу готівкою одного суб’єкта господарювання іншому суб’єкту
господарювання не повинна перевищувати 3 тис. грн. протягом одного дня
незалежно від кількості платіжних документів. Однак кількість суб’єктів
господарювання, з якими можуть проводитися розрахунки протягом дня, не
обмежується. Платежі понад зазначену суму повинні здійснюватися
винятково безготівковим способом. Дія даного правила не поширюється на
розрахунки суб’єктів господарювання з громадянами.

Підприємства зобов’язані дотримуватися ліміту залишку готівки в касі —
максимальний розмір грошової суми, що може знаходитися в касі
підприємства на кінець дня, і встановлений банком відповідно до
нормативних актів НБУ і з урахуванням особливостей господарської
діяльності підприємства (режим і специфіка роботи, віддаленість від
банку, розмір касових оборотів, графік роботи інкасатора).
Сільськогосподарські підприємства самостійно встановлюють собі ліміти
каси, але зобов’язані їхній дотримувати протягом року. Ліміт каси не
встановлюється селянсько-фермерським господарствам, що здійснюють
винятково операції із сільгосппродукцією, і фізичним особам — суб’єктам
підприємництва.

Усі понадлімітні суми готівки підприємства зобов’язані здавати в банк у
порядку і терміни, установлені банком, для зарахування на їхні поточні
рахунки. У випадку надходження в касу підприємства готівки після
витікання часу, коли вона може бути здана в банк, понадлімітні суми
повинні бути здані в банк не пізніше наступного робочого дня (банку і
клієнта).

При невиконанні зазначених вимог суб’єкти господарювання піддаються
господарсько-правовим санкціям відповідно до Указу Президента України
«Про застосування штрафних санкцій за порушення норм по регулюванню
звертання готівки» від 12 червня 1995 р. у редакції від 11 травня 1999
р.

Штрафи встановлені за такі порушення, як перевищення встановлених
лімітів каси, неоприбуткування готівки в касі й ін.

Неадекватне зростання виробництва зростання наявної маси веде до
знецінювання грошової одиниці, інфляційним процесам, розбалансованості
споживчого ринку, утворенню умов для приховування доходів, що підлягають
оподатковуванню, розширенню незаконних валютних операцій, підвищенню
витрат по касових операціях. Тому правове регулювання розрахунків
покликане всіляко стимулювати розвиток безготівкових платежів.

Безготівковий спосіб розрахунків. Безготівкові розрахунки — це спосіб
прийому-передачі грошового еквівалента без участі готівки , тобто за
допомогою банківських перерахувань визначеної суми з рахунка платника на
рахунок одержувача. Згідно ст. 380 ГК УРСР і ст. 24 Закону України «Про
підприємства в Україні» суб’єкти господарювання роблять розрахунки за
своїми обов’язками через банки в порядку, установленому НБУ.

При безготівкових розрахунках скорочуються витрати звертання внаслідок
економії витрат на печатку, перевезення, збереження грошових знаків і
т.п. Правильна організація безготівкового обороту сприяє зм’якшенню
сезонності грошового обігу. Наприклад, що зростає в період масової
заготівлі сільгосппродукції грошова маса за умови збільшення
безготівкових розрахунків сільськогосподарськими підприємствами веде до
більш рівномірного її звертання. Створюються сприятливі умови для
державного регулювання грошового обігу. Поліпшується економічне
становище суб’єктів грошового обігу, оскільки прискорюється звертання
капіталу, забезпечується тісний зв’язок з банками і грошовим ринком у
цілому, стимулюються інвестиції.

Основою правового регулювання безготівкових розрахунків є зазначені вище
Закон України «Про платіжні системи і переклад грошей в Україні» і
Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки. Окремі розрахункові операції
(наприклад, вексельні розрахунки) регламентуються спеціальними
нормативно-правовими актами.

Діюча Інструкція НБУ про безготівкові розрахунки усунула детальне
регулювання взаємин між учасниками розрахунків у порядку переведення
засобів через органи зв’язку, необхідних у тих випадках, коли фізична
особа — одержувач не має рахунки в банку або одержувачу недоступні
банківські послуги (наприклад, у віддаленій місцевості отсутствует
установа банку). Установлення відповідних правил віднесено до ведення
Українського державного підприємства поштового зв’язку «Укрпошта». В
даний час через підприємства зв’язку здійснюються переводи: на ім’я
громадян — для одержання аліментів, заробітної плати, витрат на
відрядження і т.п.; підприємствам — для виплати заробітної плати, за
організований набір робітників, для заготівлі сільгосппродукції і т.п..

2. Правові основи створення підприємства

Першим кроком створення підприємства, з правової точки зору, є
оформлення установчих документів та державної реєстрації підприємства у
відповідних органах.

До установчих документів належать статут підприємства і установчий
(замовницький) договір.

Основні розділи замовницького договору малого підприємства:

предмет договору;

зобов’язання;

права і відповідальність;

порядок розв’язання суперечок;

розмір статутного фонду;

юридична адреса.

Статут малого підприємства розробляють і затверджують його замовники.
Він є юридичним документом, що визначає діяльність підприємства. У
статуті наводиться повна характеристика напрямків діяльності
підприємства:

мета і основні завдання;

правова основа діяльності;

перелік майна і коштів;

взаємовідношення з бюджетом;

формування і розподіл доходу (прибутку);

управління підприємством;

реорганізація і припинення діяльності підприємства.

У статуті також визначається і вид підприємства, його повна назва, місце
знаходження, товарний знак.

До малого підприємства у формі акціонерного товариства законом України
“Про господарські товариства” передбачені обов’язкові вимоги до змісту
документів про заснування. До таких вимог належать відомості про:

вид товариства;

предмет і мету діяльності;

склад засновників і учасників (членів);

повну назву і місцезнаходження;

розмір і порядок формування статутного фонду товариства;

порядок розподілу доходів і збитків;

склад і компетенцію органів управління;

порядок прийняття рішень щодо внесення змін у документи про заснування,
а також про ліквідацію або реорганізацію товариства.

У статуті малого підприємства у формі акціонерного товариства подаються
відомості про категорії акції та їх номінальну вартість. У документах
про заснування ТзОВ крім відомостей, що є однаковими для обох видів
товариств, необхідно додавати інформацію про розмір частки кожного з
учасників, про розмір, склад і порядок вкладання ними (учасниками)
внесків.

У документах обох видів товариств відображається порядок участі
акціонерів в управлінні, внесенні додаткових коштів, розподіл прибутку,
величина резервного фонду.

Право на здійснення підприємницької діяльності підприємство набуває лише
після акту державної реєстрації такої діяльності, в іншому разі така
діяльність є незаконною.

Існують певний порядок і умови реєстрації нового підприємства. Будь-яка
підприємницька структура вважається створиною і набуває права юридичної
особи з дня її реєстрації у державній адміністрації місцевої влади за
місцем знаходження підприємства або за місцем проживання підприємця.

В Україні діє протягом останніх років типова схема реєстрації
новоствореного підприємства. З метою реєстрації новоствореного
підприємства треба подавати такі документи:

рішення власника майна або вповноваженого органу про організацію малого
підприємства (за наявності 2-х або більшої кількості власників таким
документом є договір про заснування);

статут підприємства;

письмове підтвердження юридичної адреси суб’єкта підприємства;

реєстраційна картка, котра одночасно виконує роль заява засновника про
реєстрацію підприємства;

квитанція про сплату мита за реєстрацію підприємства.

Місцева держадміністрація відповідно до своїх прав в повноважень може
провести екологічну експертизу представленого для державної реєстрації
підприємства або вимагати експертного висновку щодо санітарного та
протипожежного стану.

Завершальним етапом створення і реєстрації підприємства є відкриття
розрахункового рахунку у відповідному банку за місцем знаходження
новоствореного підприємства.

Загальна схема створення і реєстрації підприємства без створення
юридичної особи є простішою. У цьому випадку кроки такі:

рішення про започаткування підприємницької діяльності (вибір видів
підприєжмницької діяльності, підготовка короткого бізнес-плану);

підготовча робота (звернення у реєстраційний відділ і отримання
довідкової інформації про особливості реєстрації й районі, необхідні
документи, отримання бланків реєстраційних карток (з примірнику),
отримання у банківській установі бланку заяви і банківської картка (2
примірнику0;

звернення у реєстраційний орган держадміністрації (подається:
реєстраційна картка в 3-х примірниках, документ про сплату
реєстраційного збору; документ, що засвідчує особу);

реєстрація (видача реєстраційним відділом свідоцтва встановленого зразка
про державну реєстрацію підприємства без створення юридичної особи,
направлення протягом 10 днів реєстраційних карток в орган держстатистики
і податкову інспекцію);

звернення у податкову інспекцію (відмітка про реєстрацію, взяття на
облік для установи банку, подання необхідних додаткових відомостей);

звернення до нотаріуса (засвідчення підпису підприємця на заповненій
банківській картці у 2-х примірниках, копії реєстраційного свідоцтва,
сплата держ.мита за нотаріальне засвідчення документів);

звернення у банківську установу (подання документів, необхідних для
відкриття рахунку в банку, заяви на відкриття рахунку, копію свідоцтва
про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності з відміткою
податкової інспекції);

звернення у місцевий відділ внутрішніх справ (подання документів для
отримання дозволу на виготовлення печатки і штампів);

звернення у штемпельно-гравірувальну майстерню (подання екскізів печатки
і штампів з відміткою районного ВВС про дозвіл на виготовлення);

ліцензування (отримання дозволу на здійснення конкретного виду
підприємницької діяльності – за необхідності).

Ринок не передбачає необмеженої свободи дій підприємницьких структур.
Відповідно до чинного законодавства України можна здійснювати всі види
підприємницької діяльності, крім деяких.

По-перше, лише державні підприємства і організації можуть здійснювати
виготовлення і реалізацію наркотичних засобів, військової зброї,
боєприпасів до неї, вибухових речовин, охорону об’єктів державної
власності.

По-друге, існує конкретна низка видів підприємництва, які можна
здійснювати лише за умови отримання спеціального дозволу – ліцензії.

Ліцензія – є спеціальним документом, що видається підприємствам та іншим
підприємницьким структурам компетентними державними органами і надає
право здійснювати окремі види підприємництва або вивозити певні товари
за межі країни.

Для отримання ліцензії кожний суб’єкт підприємницької діяльності
зобов’язаний звертатися після державної реєстрації з заявою до
відповідного органу. До заяви мають додаватися: підприємцем – юридичною
особою – нотаріально засвідчені копії установчих документів, що
повідомляють про рівень освіти і кваліфікації, необхідні для здійснення
певного виду підприємницької діяльності, а також копію документа про
державну реєстрацію. Варто зазначити, що у статуті підприємницька
структура має право посилатися на здійснення вибраного виду
ліцензованої діяльності. Отримання ліцензії є платною послугою. За
видачу ліцензії стягується плата: з підприємців-громадян – у розмірі
двох заробітних плат, з бридичних осіб – шести мінімальних зарплат. Уся
сплачена сума надходить на рахунок органів, що видають ліцензії.

На практиці може виникнути ситуація започаткування багатопрофільної
підприємницької діяльності. Необхідно мати ліцензію на кожний вид
діяльності.

Ліцензія на здійснення певної діяльності видається на термін не менше
3-х років. Продовження терміну дії здійснюється у тому ж порядку, що і
отримання.

Основні види підприємницької діяльності, що підлягають ліцензуванню:

Пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин (видає
ліцензію – держкомпенсація за узгодженням з Держнаглядохоронпраці).

Виробництво, ремонт, реалізація спортивної вогнепальної та холодної
зброї, виготовлення печаток і штампів (міністерство внутрішніх справ).

Здійснення юридичної практики (міністерство юстиції).

Внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів (міністерство
транспорту).

Виробництво і ремонт засобів вимірювання і контролю (держстандарт).

Торгівля алкогольними напоями та подібними виробами
(райдержадміністрація).

Діяльність, що зв’язана з професійною освітою і підготовкою спеціалістів
різних рівней кваліфікації (міністерство освіти).

Діяльність, що зв’язана з наданням послуг стосовно одержання загальної
середньої освіти (обласна, міська )держадміністраціями.

Нормативна база реєстрації підприємства

Державна реєстрація господарських товариств проводиться по правилах,
встановлених Законом України “Про підприємства в Україні” і “Положенням
про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності”.

Ліцензування проводиться на основі “Положення про порядок видачі
суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на
виконання окремих видів діяльності.

Перерегістрація суб’єктів підприємницької діяльності проводиться в
порядку, встановленому для їх регістрації (зміна назви, форми власності,
організаційної форми суб’єкта підприємницької діяльності).

3. Порядок та форми розрахунків в господарському обігу

У процесі купівлі-продажу товарів, надання послуг, а також виконання
різного роду зобов’язань у грошовій формі відбуваються різноманітні
розрахунки та платежі. Платежі також здійснюються за розподілу й
перерозподілу грошових коштів. Сукупність усіх платежів створює грошовий
оборот.

Розмежування грошового обороту на безготівковий і готівковий стає
інструментом регулювання об’єкта грошового обороту — грошової маси.

Більша частина грошового обороту припадає на безготівковий оборот, який
охоплює всі сфери господарських відносин підприємств і організацій,
банківських і фінансових установ, населення.

Розрахунки між суб’єктами господарського права здійснюється у
безготівковому порядку встановлених законодавством формах.

З метою вдосконалення організації банками розрахунки касового
обслуговування економічних суб’єктів України Правління Національного
банку України постановою від 30 червня 1995 р. № 166 затвердило «Порядок
організації розрахунково-касового обслуговування комерційними банками
клієн. і взаємовідносин з цього питання між установами Національного
банку України та комерційними банками».

Відповідно до цього Порядку банк укладає договір з клієнтом на
розрахунково-касове обслуговування, яким передбачається:

— користування банком  тимчасово вільними кошти клієнта;

— здійснення розрахункових операцій

— касове обслуговування;

— транспортне обслуговування перевезень готівки.

Безготівкові розрахунки між суб’єктами господарювання існюються
відповідно до Інструкції Національного банку України № 7 “Про
безготівкові рахунки в Україні в національній валюті”, затвердженій
постановою Правління НБУ від 29 березня 2001 року.

Безготівкові розрахунки здійснюються за такими формами:

— платіжними дорученнями;

—  платіжними вимогами;

— платіжними вимогами-дврученнями;

—  чеками;

—  акредитивами;

—  векселями;

— інкасовими дорученнями;

— пластиковими картками.

Платіжне доручення — це бланк встановленої форми, яю підприємство подає
у банк, що його обслуговує, для перерахування вказаної суми зі свого
рахунку.

Банк приймає до виконання доручення протягом десяти к лендарних днів з
дати його заповнення і тільки в межах ная них на його рахунку коштів.

Розрахунки дорученнями можуть здійснюватись:

• за фактично відвантажену продукцію (виконані роботи чи надані
послуги);

• у порядку попередньої оплати;

• для завершення розрахунків за актами звірки взаємної  заборгованості
підприємств;

• для перерахування підприємствами сум, які належат фізичним особам
(заробітна плата, пенсії, грошові дохо ди колгоспників тощо) на їх
рахунки, відкриті в устано вах банків;

• в інших випадках за згодою сторін.

У платіжному дорученні на перерахування платежів, утриманих із робітної
плати працівників та нарахованих на  фонд  опл; праці податків до
бюджету та обов’язкових зборів до дерле них цільових фондів, у рядку
«Призначення платежу» вказуються підрозділи бюджетної класифікації (при
перерахува* платежів до бюджету) та строк настання платежу, а також що 
податки до  бюджету  або  збори до  державних цільових фондів, утримані
із заробітної плати та нараховані на день оплати праці, перераховані
повністю.

Платіжна вимога — це документ, що містить вимогу господарюючого суб’єкта
на безакцентне списання грошових коштів у випадках, встановлених
законодавством. Підставами для здійснення безспірного стягнення  (коштів
відповідно до чинного законодавства України можуть бути виконавчі
документи згідно з: рішенням судів і арбітражних судів;

У платіжній вимозі зазначаються призначення платежу та відповідна стаття
законодавчого акта, якою передбачене право стягнення та безакцептного
списання коштів. У разі, якщо у платіжній вимозі не заповнений рядок
«Призначення платежу» банк має повернути виконання платежу.

Безспірне стягнення коштів здійснюється на підставі виконавчого
документа, оригінал (дублікат) якого додається У розрахунковому
документі необхідна змилка на законодавчий акт.

Платіжна вимога-доручення — це комбінований розрахунковий документ
верхня частина якого передбачає вимогу постачальника безпосередньо до
покупця сплатити вартість поставленої йому за договором продукції, а
нижня – доручення платника своєму банку перерахувати з його рахунку
зазначену суму

Платіжні вимога-доручення приймаються банками протягом двадцяти
календарних днів з дня виписування. День заповплатіжної вимоги-доручення
не враховується. Вимога-доручення подається платником в установу банку у
примірниках.

Чек – це розрахунковий документ застосовуються для здійснення
розрахунків у безготівковій формі між юридичними особами, а також
фізич-ними та юридичними особами за отримані товари, виконані роботи та
надані ти. Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове
розпорядження власника рахунку (чекодавця) установі банку (емітенту) ,
яка веде його рахунок, сплатити чекодержателїю зазначену в чеку суму
коштів. Чекові книжки (розрахункові чеки) виготовляються на 
спеціальному папері на  банкнотній  фабриці  Національно банку України
за зразком, затвердженим Національним білком України. Вони брошуруються
по 10, 20 та 25 аркушів.

Чекові книжки (розрахункові чеки) є бланками суворої звітності.Строк дії
чекової книжки — один рік, а розрахункового чека, який видається для
разового розрахунку фізичній особі три місяці.

За погодженням з установою банку строк дії невикорист ної чекової книжки
може бути продовжений. В чеку передбачається:

а) назву «розрахунковий чек»;

б) назву (для фізичних осіб — прізвище, ім’я, по батьк< І чекодавця, дані його паспорта або документа, що його замінює) власника чекової книжки (чекодавця) номер його рахунку; в) назву банку-емітента і його номер МФО; г) ідентифікаційні коди чекодавця та чекодержателя; д) назву чекодержателя; е) доручення чекодавця банку-емітенту сплатити конкретну суму, що зазначена цифрами та літерами; є) призначення платежу; ж) число, місяць та рік складання чека (місяць має бути написаний літерами, дата видачі чека має відповідати його реальній даті видачі), місце складання чека; з) підписи чекодавця та відбиток печатки (юридичної особи) на якому відсутній будь-який із зазначених реквізитів, недійсним і повертається банку Оплата чека забезпечується: • шляхом депонування чекодавцем коштів на окремому рахунку в банку чекодавця; • наявністю коштів на відповідному рахунку чекодавця.   Акредитив - це грошове зобов'язанняя банку, що видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що відкрив акредитив, може здійснити постачальникові платіж або надати іншому банку повноваження здійснювати такі платежі на умовах пред'явлення документів, передбачених в акредитиві. Розрізняють  наступні види акредитивів: - відкличний (може бути змінений або анульований банком-емітентом  у будь-який момент без попереднього повідомлення бенефіціара); -  безвідкличний  (може бути змінений або анульований тільки за згодою постачальника, на користь якого він був відкритий). Акредитив може відкриватися для розрахунків тільки з одним постачальником. Строк дії та порядок розрахунків за ним встановлюються у договорі між платником і постачальником. Для одержання коштів за акредитивом, що депонованим у банку постачальника, постачальник, який відвантажив това ри, подає реєстр рахунків та передбачені умовами акредитив; документи в банк, що його обслуговує, до закінчення строк дії акредитива. Банк після перевірки документів у разі відповідності їх умовам акредитива проводить виплату. Після використання акредитива, депонованого у банк платника, виплати постачальнику за акредитивом здійсню ються у банку постачальника на підставі отримання від поста чальника реєстру рахунків з відповідними документами. Вексель — це цінний папір, який засвідчує безумовне грошо ве зобов'язання векселедавця сплатити після настання строк визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю) У господарському обігу використовуються простий і переказний векселі: Простий вексель — це складений за суворо визначеною фо мою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов'язання в зазнаний строк чи на вимогу здійснити платіж кредитору (вексе держателю) або тому, кому він накаже. При простому веке, платником є сам векселедавець. Переказний вексель  — складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим обумовлена пропозиція боржника, векселедавця в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він доручить. Переказний вексель відрізняється від простого тим, що при його використанні векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей обов'язок на свого боржника. Інкасові доручення – це банківський документ по якому банк за дорученням клієнта отримує плату за надіслану на його адресу продукцію, товари, надані послуги на основі грошових, товарних та розрахункових документів. Розміри плати визначаються умовами платежу від покупця. У рядку "Призначення платежу" інкасового доручення вказуються назва законодавчого акта, передбачене право безспірного стягнення коштів (його номер і відповідний пункт),  і документ,  на підставі я здійснюється стягнення. Відповідальність за достовірність даних інкасового дорученя на безспірне стягнення коштів покладається на стягувача, який оформив розрахунковий документ та надав його до банку, що його обслуговує. У разі  безспірного  стягнення  та  безакцептного  спис коштів з установи комерційного банку стягувач подає розрахункові та виконавчі документи (накази господасрьких судів та виконавчі листи, видані судами, та інші, визначені чинним законодавством) до установи банку, в якому він обслуговується. Отримані документи банк одержувача коштів нале спецзвязком  до   регіонального управління Національного банку, в якому відкритий кореспондентський рахунок платника (юридичної особи). У разі безспірного стягнення та безакцептного спис коштів з установи комерційного банку, в якому обслугову. стягувач, підприємство має право надіслати цінним ти розрахункові та виконавчі документи (накази арбітра судів, виконавчі листи, видані судами, та інші, визначені ним законодавством) безпосередньо до регіонального уг лшня Національного банку, в якому відкритий кореспондентськии рахунок банку платника (юридичної особи). Пластикова картка – це електронний розрахунковий документ встановленої форми, за яким його власник має парво на отримання певної суми готівкових коштів, наявних на його відповідному рахунку. Грошовий оборот на кожному підприємстві пов'язаний з такими напрямками: — забезпечення процесу виробництва (закупівля сировини, матеріалів, комплектуючих, виплата заробітної плати); — реалізація продукції (робіт, послуг), тобто відшкодування витрат і формування доходів; — сплата податків, обов'язкових відрахувань і зборів; — забезпечення спільної діяльності підприємств; —отримання і погашення кредитів і сплата відсотків за кредит кредитним установам. Таке групування пов'язане з різною економічною сутністю названих розрахунків, документооборотом, видами й методами фінансового та банківського контролю. Безготівковий грошовий оборот повністю здійснюється через банківські установи, що в них відкрито рахунки суб'єктів підприємницької діяльності. Від правильної організації грошових розрахунків у цілому залежить оперативність їх здійснення, а відтак і фінансовий стан суб'єктів господарювання. Одним із головних факторів нормалізації розрахунків у народному господарстві є запровадження єдиних розрахункових правил, які визначаються відповідними нормативними актами. Грошові розрахунки можуть набирати як готівкової, так і безготівкової форми. Безготівковим грошовим розрахункам, як правило, віддають перевагу. Це пояснюється тим, що за використання безготівкових розрахунків досягають значної економії витрат на їх здійснення. Широкому застосуванню безготівкових розрахунків сприяють банківські установи, у них також заінтересована держава — не тільки з погляду економного витрачання коштів, а й з погляду вивчення, регулювання і контролю грошового обороту. Сферу готівкових і безготівкових розрахунків розмежовано. Готівкова форма розрахунків застосовується за обслуговування населення — виплата заробітної плати, матеріального заохочення, дивідендів, пенсій, грошової допомоги. Отримуючи грошові доходи, населення витрачає їх на купівлю товарів, продуктів харчування, оплачує послуги і здійснює інші платежі. Безготівкові розрахунки — це грошові розрахунки, які здійснюються за допомогою записів на рахунках у банках, коли гроші (кошти) списуються з рахунка платника і переказуються на рахунок отримувача коштів. Між готівковою і безготівковою формами розрахунків існує тісний зв'язок. Так, одержуючи виручку за реалізовану продукцію в безготівковій формі, підприємство повинно отримати в установленому порядку в банківській установі готівку для виплати заробітної плати, покриття різних витрат, на господарські потреби тощо. У цьому разі гроші, що надійшли в безготівковій формі, можуть бути отримані в банку в готівковій формі. Підприємства торгівлі, сфери обслуговування населення, реалі-зуючи товари, виконуючи замовлення, надаючи послуги, отримують плату за це, як правило, готівкою. Водночас їхні розрахунки з постачальниками, фінансово-кредитними установами, цільовими фондами в основному здійснюються в безготівковій формі. Розвиток ринкових відносин зробив необхідними певні зміни в колишній системі грошових розрахунків між підприємствами, зокрема збільшив можливість застосування готівкової форми. З кінця 1998 p. згідно з постановою НБУ від 11 жовтня 1998 p. №473 всі готівкові розрахунки між підприємствами можуть проводитись як за рахунок коштів, отриманих у касі банку, так і за рахунок виручки від реалізації продукції (робіт, послуг) та інших касових надходжень. Отримана готівка у вигляді виручки від реалізації продукції та інших касових надходжень може бути використана підприємствами не тільки для забезпечення господарських потреб, а й на оплату праці і виплату дивідендів (доходу). Крім того, для виплат, пов'язаних з оплатою праці й виплатою дивідендів, підприємства можуть використовувати й готівку, отриману з кас банків. Водночас підприємства повинні забезпечувати систематичну і повну сплату податків, зборів і обов'язкових платежів в бюджет та державні цільові фонди згідно з чинним законодавством. Підприємства також можуть проводити розрахунки з бюджетом і державними цільовими фондами готівкою. Але якщо підприємства мають податкову заборгованість, розрахунки між покупцем і постачальником продукції треба здійснювати тільки в безготівковому порядку. Безготівкові розрахунки слід розглядати як цілісну систему, яка включає: — класифікацію розрахунків; — організацію розрахунків; — форми відповідних документів; — взаємовідносини платників з банками. У класифікації безготівкових розрахунків слід розрізняти: — розрахунки за товарними операціями; — розрахунки за нетоварними операціями. Розрахунки за товарними операціями пов'язані з реалізацією продукції, виконанням робіт, наданням послуг. Вони становлять переважну частину всього грошового обороту в державі й обслуговують поточну фінансово-господарську діяльність підприємств. Від організації розрахунків за товарними операціями залежать розрахунки за нетоварними операціями. Розрахунки за нетоварними операціями пов'язані з фінансовими операціями: з кредитною системою, з бюджетами різних рівнів, зі сплатою фінансових санкцій. Ці розрахунки здійснюються після реалізації продукції, тобто за результатами завершення кругообороту коштів підприємства. Відповідно до територіального розміщення підприємств (покупців — продавців) і банківських установ, що їх обслуговують, безготівкові розрахунки поділяються на місцеві, міжміські та міжнародні. Місцеві розрахунки здійснюються між покупцем і постачальником продукції, якщо їх обслуговує одна установа банку або коли банк постачальника і банк покупця розміщені в тому самому населеному пункті. Міжміські — це розрахунки, які здійснюються між покупцем і постачальником через банки (постачальника і покупця), що знаходяться в різних регіонах. Міжнародні — це розрахунки, які здійснюються за операціями купівлі-продажу через банк постачальника, яким є зарубіжний банк. Організація розрахунків передбачає їх здійснення записом (переказуванням) коштів з рахунка покупця (платника коштів) на рахунок постачальника (отримувача коштів) або заліком взаємних розрахунків між покупцем і постачальником продукції. За економічним змістом організація безготівкових розрахунків виходить за межі суто технічних операцій, пов'язаних зі списанням і зарахуванням коштів на рахунки клієнтів у банківській установі. Безготівкові розрахунки здійснюються в різних формах. Різні форми розрахунків пов'язані з використанням різних видів розрахункових документів. Розрахункові документи готує постачальник або платник, а в окремих випадках — банк. Розрахунковий документ — це відповідно оформлений документ на переказ грошових коштів. Використовуються відповідні форми безготівкових розрахунків (залежно від форми розрахункового документа), а саме: — платіжними дорученнями; — платіжними вимогами-дорученнями: — чеками; — акредитивами: — векселями; — інкасові доручення (розпорядження). Платіжні вимоги та інкасові доручення (розпорядження) застосовуються у випадках стягнення в безспірному порядку сум фінансових санкцій, недоїмки в бюджет з податків, штрафів, які нараховані державними податковими органами. Правові основи організації безготівкових розрахунків у господарському обороті регламентуються законодавчими, інструктивними документами. Національний банк України виступає як методичний центр щодо розробки форм і засобів розрахунків у народному господарстві, правил документообороту, організації банківського контролю за проведенням розрахунків. За часів переходу до ринкових відносин організація безготівкових розрахунків повинна активно сприяти вирішенню таких завдань: — зміцнення комерційного розрахунку на підприємстві; — підвищення відповідальності підприємств за своєчасне і в повному обсязі здійснення платежів за всіма зобов'язаннями; — зміцнення договірної дисципліни; — прискорення обороту оборотних коштів. Список використаної літератури: Закон України “Про підприємництво”. Закон України “Про господарські товариства”. Компанееи, Е. С., Полонский Э. Г. Применение законодательства о кредитовании и расчетах. — М.: Юрид. лит., 1967. — С. 206. Кузьмин В. Ф. Указ. соч. — С. 132—140; Воронова Л. К. Правовое регулирование кредитно-расчетных отношений в народном хозяйстве. — К.: Вища школа, 1988. — С. 8—10. Покропивний С.Ф. “Підприємництво”. Положення “Про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності”.Положення “Про порядок видачі суб’єктам підприємницької діяльності спеціальних дозволів (ліцензій) на виконання окремих видів діяльності).

Похожие записи