Реферат на тему:

Значення слова і контекст: лексична сполучуваність

Сучасних дослідників дедалі більше цікавить мовний тип соціуму,
національномовні моделі світу. Як таку картину світу розглядають як
“базисне поняття теорії людини” [Постовалова 1988: 18], “універсальний
орієнтир людської діяльності, що визначає загальний перебіг усіх
процесів у суспільстві, все його соціокультурне життя” [Постовалова
1988: 27]. В основу цих досліджень покладено ідеї В. фон Гумбольдта,
О.О.Потебні та їхніх послідовників, які розглядали закономірності
розвитку мови в тісному зв’язку з “народним життям”, “народною
психологією”, вважаючи, що через мову все створене народом у минулому
впливає на індивіда.

Розвиток науки останнім часом примусив по-новому поглянути на стару
проблему значення. Значною перешкодою в розвитку семантичної теорії є
відсутність глибокого проникнення в природу контексту. Зміст терміна
контекст ще більшою мірою, ніж значення, на різний лад модифікується в
лінгвістичній літературі: від безпосереднього словесного оточення до
суми всіх знань людини про світ. Для теорії комбінаторики значень слів
важливим є розрізнення таких понять, як значення і смисл [Васильев 1973:
132—135]. Досі термін смисл не має єдиного тлумачення. У багатьох
дослідженнях поняття значення і смисл не розрізняються, хоч без такого
розрізнення нині неможливий подальший розвиток семантики.

Л. А. Булаховський писав, що “природа слова мало не в кожній новій фразі
дає про себе знати новими відтінками стосовно до інших сполучень, у яких
слово це вже сприймалось”[Булаховский 1952: 40]. Про правила складання
смислів, що “дають не суму смислів, а нові смисли”, говорив і Л.В.Щерба
[Щерба 1965: 68].

Для утворення смислу потрібно, щоб у слові відбувся процес ослаблення
значення, а цей процес починається при утворенні будь-якого
словосполучення. У словосполученні відбувається специфікація значення,
яка опирається на знання понять, реалій, і через те остання не є власне
лінгвістичним процесом. При специфікації варіюється концептуальне ядро
значення, відбувається деяка зміна семного складу [Куликова 1973: 39].
Перехід від слова до словосполучення в поняттєвому плані означає
здійснення процесу мислення, а суть мислення полягає в комбінуванні або
поєднанні ідей [Адамар 1970: 31—32].

Утворення смислів можливе лише в контексті. Оскільки комбінаторика
значень слів є вже в будь-якому словосполученні, то словосполучення
треба вважати мінімальним контекстом [Кодухов 1973: 22—23], а
сполучуваність слова — його систематизованим, узагальненим
синтагматичним контекстом.

У мовознавчій літературі для окреслення кола проблем, пов’язаних з
вивченням сполучуваності лінгвістичних елементів, використовуються
терміни сполучуваність, валентність, дистрибуція, рідше конотація,
інтенція, семантична вибірковість, синтаксичні потенції, конфігурація та
ін. У дослідженнях з лексемотактики ці терміни часто вживаються як
абсолютні синоніми, що заважає однозначному їх розумінню. Різні
дослідники, хоч і диференціюють значення зазначених термінів, проте
вкладають у них неоднаковий зміст.

Сполучуваність — це поєднання за певним синтаксичним зв’язком будь-яких
слів, тому як різновид дистрибуції вона охоплює не тільки валентні, а й
невалентні зв’язки (узуальні й оказіональні). Якщо валентні зв’язки
синтаксично оформляють як підрядні, то сполучуваність охоплює і сурядні
зв’язки. Нарешті, якщо валентні зв’язки слова можна (і треба) описати
вичерпно, то сполучуваність описати вичерпно неможливо “не тільки тому,
що коло відповідних сполучень безмірно велике, а й тому, що воно взагалі
необмежене й не замкнене суто лексично. Можна визначити загальні
синтаксичні й лексичні умови, в яких ці значення реалізуються” [Шмелев
1973: 267].

Лексичну сполучуваність розуміємо як контекстуальну здатність слова
вступати в зв’язки з іншими словами. Залежно від факторів, які впливають
на поєднання слів, розрізняють лексико-синтаксичну та
лексико-фразеологічну сполучуваність. Лексико-синтаксична сполучуваність
— це набір і умови реалізації синтаксичних зв’язків слова, це
сполучуваність певних граматичних розрядів слів. Наприклад, у
слов’янських мовах прикметники і слова, що вживаються в їх функції,
можуть сполучатися передусім з іменниками, дієслова — з іменниками,
прислівниками і т. ін. Для визначення лексико-синтаксичної
сполучуваності достатньо знати, до якого граматичного класу належить
слово. Сама граматична характеристика слова свідчить про сполучуваність
з іншими розрядами слів.

Лексико-фразеологічна сполучуваність постає в наборі та умовах
реалізації лексичних поширювачів слова, визначених його індивідуальною
семантикою, тому вона завжди накладає обмеження на лексико-синтаксичну.
Дихотомія лексико-синтаксична та лексико-фразеологічна сполучуваність
випливає з протиставлення синтаксис — фразеологія (наука про
сполучуваність). Фразеологія в цьому розумінні вивчає “індивідуальні
значення даних конкретних словосполучень, подібно до того як лексика має
справу з індивідуальними (лексичними) значеннями конкретних слів; у
цьому плані фразеологія корінним чином відрізняється від синтаксису,
який має предметом свого дослідження “типи словосполучень”, “формальне
значення словосполучень” [Поливанов 1928: 60-61]. Думку Є. Д. Поливанова
останнім часом підтримують деякі мовознавці. Наприклад, А. М. Мухін
пропонує назвати одну з галузей лексикології “Вчення про фрази” [Мухин
1967: 16], а М. М. Копиленко фразеологією називає науку про
сполучуваність лексем [Копиленко 1973: 10]. До такого використання
термінів схиляється Н.З.Котєлова: “Якщо залишити термін “синтаксична
сполучуваність”, то треба лексичну сполучуваність назвати фразеологічною
сполучуваністю, маючи на увазі співвідношення фразеологія : синтаксис.
Під фразеологією в такому разі розуміємо синтагматичні одиниці, які
складаються із словникових слів, фрази і фраземи, їх типологію,
організацію, регламентацію, склад, зв’язки компонентів і т. д. (а також
вчення про такі одиниці і їх організацію)” [Котелова 1975: 83]. Термін
“лексико-фразеологічна сполучуваність” використовує Е.М.Мєдникова
[Медникова 1974: 190], О.C.Ахманова [Ахманова 1967: 46], а
“фразеологічна” – О.І.Смирницький [Смирницкий 1957: 53]. У цьому ж
розумінні В.В.Виноградов вживав вираз “фразеологічне оточення слова”
[Виноградов 1960: 5].

Доводиться лише пошкодувати, що термін “фразеологія” закріпився лише за
сталими словосполученнями, оскільки розмежування лексико-синтаксичної та
лексико-фразеологічної сполучуваності не означає, що вони не вступають
між собою в складні взаємовідношення. У цілому сполучуваність слова — це
парадигматика його синтагматичних властивостей, упорядкована сукупність
його синтаксичних зв’язків, а також слів, що з ним сполучаються.

На особливу увагу заслуговує лексична сполучуваність у співвідношенні зі
значенням слова, зокрема питання про те, чи значення слова впливає на
сполучуваність, а чи сполучуваність зумовлюється значенням. Відповідь на
нього найпeрше залежить від того, визнає чи не визнає дослідник лексичне
значення самостійною одиницею мовної системи (питання про семантичну
автономію). З цього приводу сьогодні існує три різні думки. Н.М.Амосова,
Б. Ю.Городецький, С.Д.Кацнельсон, М.Т.Тагієв, С.Ульман та деякі інші
вчені слідом за К.Бальдінгером і Г. Кронассером вважають, що будь-яке
слово і поза контекстом має все багатство значень, яке воно може
набувати в ньому. Зрозуміло, що прихильники цієї теорії зводять функцію
контексту (вужче – словосполучення) у разі полісемії слова до відбору й
актуалізації одного зі значень. Оскільки лексичне значення слова
постійне, то сполучуваність слова зумовлена його семним складом. У самих
значеннях слів уже закладено зв’язки з іншими словами [Виноградов 1954:
8]. Різні сфери вживання слова, експресивно-емоційні фактори створюють
лише ефект нового значення в слові, тоді як фактично тут нібито маємо
справу з уточненням значення слова шляхом так званої семантичної
рекурсії – опори на зазначення інших слів. Тому очевидно, що зміна
лексичного значення слова призводить до зміни його сполучуваності.

Інша група мовознавців, що так чи інакше солідаризується з
представниками синтагматичного регулятивізму, поділяє позицію
К.Фосслера, вважаючи, що слово невизначене в своєму значенні, що
значення слів зумовлюється сполучуваністю. Ю.А.Найда [Найда 1962: 50-52]
пише: “Жодне слово (або семантична одиниця) не має абсолютно однакового
значення у двох різних висловлюваннях”. В такому разі слід розглядати
слово як ядро необмежених смислових можливостей. У кожному новому
контексті воно має різні значення. Тому єдиний спосіб визначити значення
слова – описати його дистрибуцію. Згідно з таким трактуванням
сполучуваність слугує вирішальною причиною зміни значення слова.

?іж ними є безліч перехідних форм і що вільні сполучення є лише відносно
вільними (фразеологічність тією чи іншою мірою розлита по всьому
мовленню), то стане зрозуміло, що вплив сполучуваності на значення слова
не обмежується факторами, згаданими Є.Куриловичем.

Яскравим прикладом впливу контексту на значення слова є випадки так
званого семантичного зараження (термін М.Бреаля): значення, виражене в
словосполученні (інколи і в ширшому контексті), стає елементом значення
самого слова, витісняючи інші його значення. Скажімо, слово предать в
давньоруській мові мало те саме значення, що і передати, проте 2/3
прикладів, зафіксованих у пам’ятках писемності, мають негативне
забарвлення (Іуда передав Христа тощо). А це призвело до того, що слово
передать пізніше набуло значення “зрадити”, з яким і успадковане
сучасною російською мовою [Улуханов 1970: 203-204].

Таким чином розв’язати поставлене питання можна, виходячи лише з
антиномії “мова і мовлення”. Ті значення, які “відстоялися” в мовленні й
увійшли до мовної системи, визначають сполучуваність слова; вживання
слова в незвичайному контексті за певних умов може спричинитися до
розширення його значення. Тут маємо діалектичну єдність двох процесів:
значення визначається потужністю сполучуваності лексичної одиниці, однак
його розширення відбувається за рахунок інновацій сполучуваності у разі,
коли вони (інновації) генералізуються шляхом масової імітації.

“Слово, – за О.О.Потебнею, – призначене бути посередником між новим
сприйняттям і попереднім запасом думки” [Потебня 1989: 127]. Тим самим
воно виступає зв’язковою ланкою між попереднім і новим поняттєвим
смислом і тим самим нарощує значення. Якщо первинне значення слова
узагальнює передусім суспільний досвід і відтворює поняттєвий рівень
пізнання, бо ґрунтується на предметно-чуттєвому означенні, то вторинні
значення узагальнюють і мовний досвід, тобто відтворюють власне мовний,
семантичний рівень пізнання. “Рух значення слова в процесі рефлексійного
колективного мислення проходить ступені аперцепції, тобто залежності
колективного сприйняття від минулих досвідів, від обсягу знань про
предмет і від уміння повернути мовні явища самі на себе. Розмежовуючи в
значенні слова, передусім кореневого, поняттєвий смисл і власне
лінгвальне значення, усвідомлюємо, що друге виходить із першого”
[Жайворонок 1999: 37]. Наприклад, первинне значення лексеми вовк –
“хижак родини собачих, звичайно сірої масті” включає суттєві поняттєві
ознаки. Ключовим елементом тлумачення є поняттєва лексема-гіперонім:
вовк-хижак (як і лисиця, і рись, і куниця). Посередницька роль слова
видається універсальною, бо через нього ми усвідомлюємо не лише поняття
про той чи інший предмет, а й творчі потенції самої мови, яка породила і
слово, й поняття. Нові значення виникають унаслідок “згущення” чуттєвого
поняттєвого образу в слові [Потебня 1976: 23] або внаслідок узагальнення
мовного досвіду. Чуттєвий образ якогось предмета може асоціюватися з
образом іншого предмета, внаслідок чого образ, скажімо, тварини
уподібнюється образові людини (ведмідь – “хижа тварина”, ведмідь –
“незграбна, неповоротка людина”; свиня – свійська тварина, свиня –
“неакуратна людина”). Нове значення виникає на основі міфу-порівняння,
нового узагальненого поняття, що виникло в колективній свідомості
мовців. Водночас мова витворює цілу низку предметних слів на основі,
скажімо, назв дій чи ознак, значення яких можна пояснити лише через
відсилання до вихідної лексеми, тобто спираючись на внутрішньомовні
зв’язки, напр.: вовк (найменування предметності) – вовкуватість
(опредметнена властивість за значенням ознаки вовкуватий) [Жайворонок
1999: 38].

Цікаву й корисну наукову інформацію дає контрастивне вивчення зв’язків і
співвідношень між прямими та переносними значеннями слів. Кожна мова
відзначається оригінальністю в характері лексичних переносів, що є
відображенням своєрідного пізнання світу речей. Якщо однакові переноси
свідчать про спільні для багатьох чи всіх мов семантичні закономірності,
то оригінальні вказують на специфічеість, неповторність національного
мислення і відповідно мовного світосприйнятт, пор. укр. селезень “качур”
і “намерзлий візерунок на віконних шибках”. Переноси значень
відбуваються як за суттєвими, так і за несуттєвими ознаками. Тут
простежуються і універсальні і ідіолінгвальні особливості.

Специфіка нереферентних слів полягає у тому, що уявлення, які склалися у
певній культурі про ту чи іншу нематеріальну сутність, яка стоїть за
кожним з таких слів, відображені передусім у мові і можуть виражатися
під час аналізу найуживаніших контекстів слова, а не в результаті
аналізу властивостей самої реалії, позбавленої матеріальної онтології.

Нарешті, не слід забувати і про національно-культурний компонент
лексичного значення як універсальне в ньому нашарування, що відбиває
різноаспектні, звичайно унікальні денотативні, сигніфікативні та
конотативні ознаки референта, породжені етнокультурною специфікою його
сприйняття і відтворення у слові [Бурбак 1986: 56-57; Дяченко 1997: 41].
Зауважимо, що національно-культурний компонент значення включає також
національні асоціації, пов’язані з певними словами, які для кожної мови
неповторні, однак ніколи не фіксуються в тлумачних та перекладних
словниках. Їх поділяють на асоціації, пов’язані з внутрішньомовними
чинниками, такими як внутрішня форма слова, дію переносних значень,
входження слова в певні словотворчі парадигми, звукові зближення тощо
(умовно їх назвемо мотиваційними асоціаціями), та асоціації, пов’язані
знаціонально-культурним контекстом у найширшому розумінні. Хоч вони
належать до периферії семантичної структури значення слова, однак є дуже
важливими для міжкультурного спілкування, оскільки породжують
комунікативні перешкоди. Наприклад, для іноземця українські слова верба,
тополя, явір – всього лише назви дерев, а калина – рослина у вигляді
куща. Для українців ці слова передають значно більшу й глибшу
інформацію, позаяк мають символічне значення. Саме національні асоціації
зумовлюють входження тих чи інших лексем до специфічних для мови
порівняльних зворотів (див.:вірні, як лебеді; впертий, як віслюк;
хитрий, як лис; голодний, як пес; стрункий, як тополя; міцний, як горіх;
здоровий, як дуб; очі, як волошки, терен). Семантичний ореол слова
зумовлено всією історією слова, його етносоціальним і етнокультурним
контекстом.

Злиття двоєдиної форми слова з його змістом (цілісним значенням)
закладає передумови для участі слова в утворенні послідовного ряду
підсистем національної мови, що всебічно відзеркалюють ставлення етносу
до природи, суспільства й самого себе, об’єктивуючи його в мовних
одиницях (світоглядний рівень) і через них здійснюючи зв’язок з іншими
мовними одиницями (власне мовний рівень) [Жайворонок 1999: 40].

Література

Постовалова В.И. Картина мира в жизнедеятельности человеческого фактора
в языке. М., 1988.

Васильев Л. М. Значение, знаковая функция, значимость, смысл. В кн.:
Преподавание русского языка в высшей и средней школе. Рязань, 1973.

Булаховский Л. А. Курс русского литературного языка. К.: Рад.школа,
1952.

Щерба Л. В. О трояком аспекте языкових явлений и об эксперименте в
языкознании. В кн.: Звегинцев В. А.. История языкознания XIX-XX веков в
очерках и извлечениях. М., 1965. Ч. 2.

Куликова И. С. Сочетание слов как минимальный контекст лексического
значення слова. В кн.: Языковые единици и контекст. Л.: ЛГПИ, 1973.

Адамар Ж. Исследование психологии процесса изобретения в области
математики. М.: Сов.радио, 1970.

Кодухов В. И. Контекст как лингвистическое понятие. — В кн.: Языковые
единици и контекст. Л.: ЛГПИ, 1973.

Шмелев Д. Н. Проблемы семантического анализа лексики. М.: Наука, 1973.

Поливанов Е. Д. Введение в языкознание для востоковедных вузов. Л.,
1928.

Мухин А. М. Некоторые теоретические вопросы лексикологии. В кн.:
Проблемы лексикологии и грамматики (материалы симпозиума “Аналитические
конструкции в лексике”). Минск, 1967. Вып. 2.

Копиленко М.М. Сочетаемость лексем в русском языке. М., 1973.

Котелова Н. 3. Значение слова и его сочетаемость. Л.: Наука, 1975.

Медникова Э. М. Значение слова и методы его описання. М., 1974.

Ахманова О. С., Медникова 3. М., Григорьева С. А. К вопросу о границах
сочетаемости слов и путях её изучення. В кн.: Проблемы фразеологии и
задачи её изучення в высшей и средней школе. Вологда: Сев.-Зап. кн.изд.,
1967.

Смирницкий А. И. Синтаксис английского языка. М., 1957.

Виноградов В. В. Об омонимии и смежных явлениях // Вопр. языкозн, 1960,
№ 5.

Виноградов В. В. Вопросы изучения словосочетаний // Вопр. языкозн.,
1954, № 3.

Найда Е.А. Анализ значения и составление словарей. В кн.: Новое в
лингвистике. Вып. 2. М., 1962.

Курилович Е. Р. Очерки по лингвистике. М.: Изд.иностр.лит., 1962.

Улуханов И. С. Изменения в лексической сочетаемости как причина
семантических изменений. В кн.: Актуальные проблемы лексикологии. Минск:
Изд.БГУ, 1970.

Потебня А. А. Из записок по теории словесности. В кн.: Слово и миф. М.:
Правда, 1989.

Жайворонок В.В. Лексична підсистема мови і значення мовних одиниць //
Мовознавство. 1999. № 6.

Потебня А.А. Мысль и язык. В кн.: Потебня А.А. Эстетика и поэтика. – М.:
Искусство, 1976.

Бурбак О.Ф. Сукупність та функції національно-культурного компонента
лексичного значення реалій // Мовознавство. 1986. № 4.

Дяченко Л.М. Функціонально-семантична характеристика безеквівалентної
лексики сучасної української літературної мови:
Автореф…дис.канд..філол..наук. К., 1997.

Похожие записи